Апеляція до релігії найбільш наочно виявляла властиві навчання Сен-Симона реакційні тенденції. 4 страница

Соціологія права розглядає багато питань: соціальна обумовленість права, соціальна дія права, правова соціалізація особистості, правова поведінка особи, соціалізація юридичних організацій, правова конфліктологія. Завданням соціології права є і типологізація соціальних систем з правової точки зору, дослідження зв'язків і відносин кожного типологізованого об'єкта на рівні закономірностей, отримання конкретного наукового знання про механізми їх дії та форми вияву в різних соціальних системах.

Незважаючи на те, що соціологія права дуже молода наука, вона вже має свою історію. Більшість мислителів минулого, які висловлювалися з питань права, формували зовнішні світоглядні концепції. Концепції Арістотеля щодо законності і справедливості стосувалися цілей соціальної системи, виражали потреби соціальної групи у певному внутрішньому порядку. Заслуговують на увагу і праці Платона ("Політик", "Держава", "Закони"), як першого теоретика теорії держави та права, аналітика взаємодії суспільства, держави та права. Однак більш наукового вираження даний напрям почав набувати з середини XIX ст. Серед значних попередників можна назвати Ф. Совіньї. Згідно з його поглядами, право, котре спочатку з'явилося як звичай і запевнення людей, пізніше було узагальнено наукою і трансформовано у свідомість людей. І лише пізніше форма права була остаточно визначена вільними законодавчими установами. Ідея про існування відносин між правом та змінами суспільства також була близькою цьому авторові.

Німецький юрист Р. Йерінг стверджував, що право - це засіб для визначення певної цілі. А австрійський юрист Е. Ерліх право поділяв на "позитивне" і "живе". Він підкреслював, що центр тяжіння розвитку правової поведінки лежить не в законодавстві, не в науці про право, не в судових рішеннях, а в суспільстві. Тим самим він чітко розглядав право як залежну перемінну, оскільки будь-яка зміна чинного права тягне за собою певні зміни в інтерпретації нормативних понять.

У період накопичення загальних знань у галузі соціології права більшість вчених сприяла формуванню проблематики цієї науки (Е. Дюркгейм, Г. Гурвіч, Т. Парсонс). Лише на початку 60-х років XIX ст. було введено і закріплено поняття "соціологія права".

У сучасних умовах, на думку вчених, існує дві відносно сформовані школи соціології права, що становлять системи різних наукових підходів та теорій: європейська та американська.. Критерії їх розрізнення вкрай суперечливі і неоднорідні. Однак деякі їх позиції можна фрагментально висвітлити.

Одним з представників європейської школи є австрійський юрист Е. Ерліх, який, зокрема, піддавав критиці розгляд соціальної реальності через призму судово-юридичної практики. Значний внесок у формування європейської школи зробили Б. Малиновський. Г. Гурвіч, JI. Петражицький та інші.

Американська школа соціології юриспруденції орієнтувала теорію права на те, щоб розглядати судову діяльність, правове мислення як мистецтво, в якому домінують не стільки логіка і раціональна система, скільки емоція та інтуїція. Здебільшого тут домінував прагматично-інструменталістський підхід до функціонування правової системи.

У галузі соціології права використовують цілий ряд методів (вони розглядалися в розділі про технологію соціологічного дослідження). Головним предметом інтересів соціології права є правові норми і пов'язані з ними моральні норми. Серед різних видів норм (звичаї, релігійні, політичні, традиційні та інші) моральні і правові норми виконують важливу роль у плані залучення до соціальної системи елементів порядку і згоди.

Однією з основних концепцій соціології права є концепція дії права. За Л. Петражицьким, це - теорія, яка прагне розглянути дію соціального життя на право і навпаки, спираючись при цьому на його загальну концепцію соціології. Соціологія Л. Петражицького - це теорія соціального розвитку, прогресу. На думку вченого, право і мораль є факторами, які "прищеплені" суспільству шляхом суспільної соціалізації. Але вони різняться за своїми соціальними функціями. Мораль прагне до створення у людини позиції обов'язку, вона виробляє людську особистість, відводячи їй пасивну роль виконання обов'язків. А право прагне до вироблення у людини відчуття власних схильностей. Право формує тип людини-громадянина, особистість, вкорінюється в соціальне життя і зміцнює свої цінності у формі взірців поведінки, встановлюючи певні ролі, типи відносин між людьми. Воно систематично проникає в різні типи зв'язків між людьми.

Л. Петражицький окреслив три тенденції розвитку, які спостерігається в історичному ракурсі і які є важливими для змін, що відбуваються у розвитку правової системи.

Перша - це тенденція зросту вимог. Правова система, устрій постійно потребують від індивіда набагато більшої покори (як в кількісному, так і в якісному контексті), ніж раніше. Друга тенденція - це прагнення до зміни мотиваційних спонукань. У різних розвинутих устроях право породжує все більш благородні спонукання, щоб забезпечити один і той же вид поведінки. Прагнення до зменшення тиску в дії права є третьою тенденцією.

Те право є головним реал і затором соціальних функцій, яке виявляється і в особистісних відносинах між людьми (позаконфліктні угоди, передача майна, афери, встановлення термінів, умови оплати, узгоди, приватний арбітраж, позики і т. ін.), діє в кожну хвилину в різних соціальних контекстах.

Відомий французький соціолог, правовик Е. Дюркгейм розглядав право як "ідентифікатор" колективної свідомості і невіддільно пов'язував його із організацією. Дюркейм розрізняв два різновиди правових розпоряджень, що принципово відрізняються між собою за характером: репресивне (карне) право, і реститутивне (поновлюване) право. Перше застосовує репресивні санкції проти кожного, хто порушує правові розпорядження. Інше - пов'язане не стільки із репресіями, скільки із поновленням (поверненням до попереднього) стану, в якому речі перебували до порушення правових розпоряджень. За Дюркгеймом, такий характер мають санкції комерційного, громадянського та адміністративного права. На думку соціолога, різниця між цими різновидами права та переважання одного із них відображають і різницю між двома видами суспільної солідарності.

Щодо системності, Л. Петражицький, розрізняє позитивне й інтуїтивне право, офіційне та неофіційне. Позитивне - таке право, яке містить повідомлення про нормативні факти органів влади, авторитетів. Інтуїтивне – яке зобов'язує діяти без посилання на будь-який зовнішній авторитет. Офіційне - застосоване і забезпечене державною владою. Неофіційне - яке не володіє призначенням зв'язку із державною владою.

Поза увагою не залишено і механізм взаємовідносин суспільної поведінки та правових засобів. Згідно з його твердженням, видані законодавчою системою абстрактні правові циркуляри діють на соціальну поведінку через три основні змінні:

■ зміст значення циркулярів як відображення чинної правової системи і суспільного устрою;

■ тип субкультури, яка діє в рамках суспільного устрою як зв'язуюча ланка між законодавцем і соціальною поведінкою отримувача соціальних наказів, циркулярів;

■ тип особи, яка є кінцевим реалізатором вказівок даного циркуляру.

Абстрактний правовий циркуляр починає діяти (відображатися в соціальній поведінці) тоді, коли у вигляді складного комплексу доходить до свого отримувача.

Соціально-статистичні дослідження показують, що різні види психосоціальної обумовленості тягнуть за собою в цілому різне ставлення до права. Зауважимо: особи у віці 35-40 і понад 60 років з вищою, як правило, освітою, працівники розумової праці, вихідці із інтелігентних сімей, які мислять раціонально, не відчуваючи почуття тривоги, контактні відзначаються більшою схильністю до поваги права, ніж категорія, яка їм протистоїть.

Особлива увага в даній проблематиці приділена і так званій політиці права. Ця концепція виникла наприкінці XIX ст., міститься у роботах з права JI. Петражицького. Основні положення він обґрунтував у таких постулатах:

■ сутність проблем політики права полягає у науково обґрунтованому передбаченні наслідків, які слід очікувати у випадку введення певних правових циркулярів, а також у зв'язку з розробкою таких положень, введення котрих до системи чинного права виявилося причиною певних бажаних результатів;

■ науку політики права слід би було віднести до галузі практичних соціальних наук. Вона становить елемент "соціотехніки", який займався б раціональною дією на соціальне життя при використанні права як основного засобу цієї дії.

Можна стверджувати, що наука політики права складається із трьох основних частин. Перила - це збір інформації про соціальні закономірності, в котрих право виступає як один із суттєвих елементів. Друга - це світ загальних соціальних цінностей, котрі в даному суспільстві визнані і котрі розв'язують також і законодавство. Третя - вимоги, вказівки, котрі виступають як синтез двох вищевказаних частин. Це директиви, націлені на реалізацію основних завдань - встановлення ефективної ді

61. Тенденції розвитку правової культури в Україні.

Правова культура є однією із форм прояву правосвідомості. Вона охоплює матеріальну і духовну сторони буття суспільства і, як явище соціальне, відображає якісний стан правового життя суспільства на кожному етапі його розвитку. Визначити дійсний зміст правової культури можна лише за умови її аналізу як частини загальнонаціональної культури. Розглядати правову культуру, на нашу думку, слід в декількох аспектах. З одного боку, її можна визначити як сукупність правових знань, духовних цінностей принципів, правової діяльності, правових звичаїв. З іншого боку, правова культура визначається як ступінь правової розвиненості особи, характер її правової діяльності і юридичної практики, рівень засвоєння суб’єктом правових норм та можливості об’єктивної оцінки та прогнозування подальшого розвитку суспільства і держави, характер участі у перетворенні правової дійсності, міру її правової активності; оволодіння культурою правового мислення. Її можна охарактеризувати і як якісний стан правового життя суспільства, що відображається в: досягнутому рівні правової діяльності; рівні досконалості правових актів; ступені правосвідомості та правового розвитку особистості; ступені свободи особистості й відповідальності держави та особи; рівні позитивного впливу права на суспільні відносини та їх упорядкування.

Особливість правової культури полягає в тому, що вона являє собою не право чи його реалізацію, а комплекс уявлень тієї чи іншої спільноти людей про право, його реалізацію, про діяльність державних органів та посадових осіб.

На жаль, на сьогоднішній день, якщо говорити про нашу державу, то високий рівень правової культури не спостерігається не лише у пересічного громадянина, часто його не вистачає навіть законодавцям, політичним лідерам, керівникам суспільних організацій. І справа не в тому, що вони не знають закону, а в тому, що вони не рахуються з ним. А це вже зневажання правом. Низький рівень правової культури, нерозвиненість у населення юридичних традицій, що переходять у відкритий правовий нігілізм, заперечення необхідності і цінності права мають глибокі історичні корні. З покоління в покоління в Україні проявляється зневага до закону та суду, терпимість до свавілля.

Активна увага стала приділятися підвищенню рівня правової культури зі створенням незалежної держави. Але не слід чекати швидких позитивних змін, швидкого росту рівня правосвідомості і правової культури суспільства, оскільки це є довготривалий процес по відновленню не лише правових, а й культурних цінностей, які пригнічувалися та не визнавалися на протязі багатьох поколінь.

Сьогодні правова культура суспільства потребує систематичного раціонального формування, стимулювання та позитивного соціального розвитку. Система мір, спрямованих на формування політико-правових ідей, норм, принципів, що представляють цінності світової та національної правової культури, виступає як правове виховання.

Змістом правового виховання є прилучення людей до знань про державу і право, законність, права та свободи особистості, розуміння сутності правових учень, доктрин, формування у громадян стійкої орієнтації на законослухняну поведінку. Звісно, деякі правові цінності, маючи своє походження з моральних норм, засвоюються особистістю в процесі різноманітної соціальної практики. Однак метою правового виховання є «створення спеціального інструментарію з донесення до розуму та почуттів кожної людини правових цінностей».

Одним із видів правового виховання є правова просвіта громадян, головним інструментом забезпечення якої є навчальні заклади освіти. Діяльність у сфері правової просвіти громадян включає : викладання правових дисциплін і правове виховання; підготовку розповсюдження і популяризацію юридичної літератури; роз’яснення чинного законодавства; поширення правової інформації; державний контроль над ідеологічним змістом правової освіти. На сьогодні відчувається нагальна потреба у правовому вихованні людини, а тим більше молодої. Суспільство потребує підсилення цілеспрямованої діяльності держави щодо передачі юридичного досвіду, систематичного впливу на свідомість і поведінку людини з метою формування відповідних позитивних уявлень, поглядів, ціннісних орієнтацій, установок, що забезпечують додержання, виконання і використання юридичних норм.

Для цього, без сумніву, необхідно переглянути програми правової освіти студентської молоді з урахуванням інтересів цієї соціально-демографічної групи, адже побудова дійсно демократичної, правової держави, проголошеної Конституцією України, обумовлює суттєве підвищення правової свідомості громадян, їх правової культури, неухильне дотримання ними вимог законодавства, а також послідовну реалізацію основних прав і свобод людини і громадянина.

Також важливу увагу слід приділяти розширенню таких заходів правової освіти як організація роботи спеціальних правових курсів, шкіл, семінарів.

Немаловажну у роль у правовому вихованні відіграють такі засоби масової інформації як газетна, журнальна стаття, кіно і телебачення. Однак більшості журналістських публікацій та сценаріїв фільмів не хватає глибини та багатосторонності при дослідженні проблеми виховання почуття поваги до прав, свобод людей, роз’яснення нових юридичних видів соціалізації людини. Закони жанру, характерні для засобів масової інформації, передбачають сенсаційність при відборі матеріалу. Це призводить до зміщення ракурсу події, яка розглядається журналістом .

Про яку правову культуру суспільства може йти мова, якщо газети та журнали мають велику кількість сцен кримінального життя, на екранах телевізорів грабіж та вбивства. В останній час з’явилася негативна тенденція прийняття негативного опиту західних країн у справі правового виховання через кінофільми та журнали. Крім розвитку нездорових тенденцій, наслідування кримінальним елементам в молодіжному середовищі, суспільство опинилося позбавленим об’єктивної картини, що відображає не тільки злочини та їх генезис, але також і всі наступні за злочинами етапи правозастосовної діяльності.

Найважливішим фактором, що безпосередньо і досить активно впливає на правову культуру людини, є культура правотворчості. Підґрунтям смислової позиції в даному разі є ставлення до вже готового, закріпленого у нормі права варіанта поведінки за співвідношенням «правильно - неправильно», «врегульоване — не врегульоване». Стосовно правової культури це означає, що зміст правової норми визначається правилом, яке вказує на те, що має існувати в дійсності. Тобто, те, що законодавець вводить в норму, те й існує якправова реальність. Насправді людині буває дуже складно самостійно визначити своє ставлення до варіанта поведінки, зафіксованого текстуально вираженою нормою у співвідношенні з реальною дійсністю, оскільки норма права не завжди стає масштабом, завдяки якому дійсність оцінюється як правильна або неправильна, врегульована чи не врегульована. 3азначеие формує варіант поведінки спонтанної (подекуди — протиправної).

Сучасна правова система України настільки заплутана, що навіть досвідченому юристу не просто зорієнтуватись у частоколі безсистемно існуючих нормативних актів. Реальний стан вітчизняного законодавства — це показник наявності суб’єктивних передумов нестабільності чинних нормативно-правових актів.

Отже, надзвичайно актуальною є проблема очищення засобів масової інформації від продукції, що поширює кримінальні традиції, пропагує культ жорстокості, насильства і розпусти. Те, що відбувається нині в інформаційному просторі, руйнує не тільки правосвідомість, правову культуру людини, а особливо молоді, та мораль, а й загрожує нашій державності, національним інтересам.

Отже, за допомогою правильної організації правового виховання, його систематичності, а також підвищення авторитету державної влади, вдосконалення законодавства можна досягти стабільного підвищення рівня правової культури як окремого громадянина, так і суспільства в цілому.

62. Тенденції соціальної стратифікації та соціальної мобільності в Україні.

В Україні дослідження соціальної мобільності хоча й проводилися, але до 90-х рр. минулого століття вони не були репрезентативними та не давали можливості для порівняння одержаних даних. Репрезентативні дослідження динаміки соціальної класової структури та міжпоколінної мобільності під назвою "Ставлення до перетворень" були проведено в 1993 р., 1995 р. та в 1998 р. (вибірка - 2500 осіб). Класова позиція індивіда визначалася за семикласовою версією схеми Дж. Голдторпа (в Україні доповнено восьмою позицією), в основі якої професійний статус та характеристика ринкової ситуації. Порівнюючи дані першого дослідження та результати щорічного моніторингу, який проводить Інститут соціології НАН України (2003 р., кількість опитаних - 1800 осіб) (табл.) С. Оксамитна визначає найбільш загальні тенденції в соціоструктурних змінах:

o зменшення чисельності працівників першої категорії: менеджерів та професіоналів, висококваліфікованих спеціалістів розумової праці з вищою освітою;

o збільшення кількості дрібних власників, самозайнятих та фермерів загалом у 2-2,5 рази;

o найбільш масовими класовими категоріями серед чоловіків є працівники фізичної праці, серед яких суттєво зросла частка кваліфікованих робітників;

o негативною є тенденція збільшення зайнятості жінок напів- та некваліфікованою фізичною працею при зменшенні частки професіоналів І та ІІ категорії;

o в межах міжпоколінної мобільності зафіксовано: суттєве зменшення переміщень на довгі дистанції; самовідтворення категорії працівників фізичної праці;

o "У середовищі сімей службового класу (І та ІІ) зафіксована тенденція, не характерна суспільствам з розвиненим економічним розвитком: зменшення самовідтворення класової належності та переміщення вихідців із таких сімей від занять розумовою до занять рутинною нефізичною та фізичною працею"*161.

*161: {Оксамитна С. Динаміка соціальної структури та соціальної мобільності: 1993-2003 // Українське суспільство - 2003. Соціологічний моніторинг / За ред. д.е.н. В. Ворони, д.с.н. М. Шульги. - К., 2003. - С. 311-312.}

Таблиця

КЛАСОВА НАЛЕЖНІСТЬ ЧОЛОВІКІВ ТА ЖІНОК ПРАЦ ВІКУ (ЗА СХЕМОЮ ДЖ. ГОЛДТОРПА)

Класи Чоловіки Жінки
Службовий І професіонали, державні службовці, керівники вищого рівня, менеджери та власники великих підприємств 14,5 8,0 15,1 7,0
ІІ професіонали, державні службовці, керівники нижчого рівня, менеджери та власники невеликих підприємств 8,2 7,5 20,7 17,9

Продовження табл.

Класи Чоловіки Жінки
Проміжний ІІІ працівників рутинної нефізичної праці 2,2 3,2 20,2 27,0
IV дрібні власники, самозайняті, фермери 4,9 7,7 1,2 3,3
V технічні працівники та керівники нижнього рівня у сфері фізичної праці 10,2 8,3 5,5 4,4
Робітничий VI кваліфіковані працівники фізичної праці 23,4 31, 3 12,0 12,6
VII напів- та некваліфіковані працівники фізичної праці 27,9 28,4 17,6 23,2
VIII працівники фізичної сільськогосподарської праці 8,1 6,6 7,7 5,7

Зміни в структурі зайнятості населення країн із переходом їх від аграрно-індустріальних до постіндустріальних - інформаційних - сприяли кристалізації двох основних каналів висхідної соціальної мобільності: через спадкування багатства та через досягнення вищої освіти. Освіта в сучасних суспільствах стає засобом просування до бажаних соціальних позицій та ресурсів, що з ними пов'язані.

Оксамитна С. М. на основі результатів репрезентативного соціологічного дослідження "Зайнятість населення України", проведеного Київським міжнародним інститутом соціології в 2003-2004 рр.*163, доходить висновку щодо зростання освітньої нерівності, зокрема за рахунок збільшення кількості осіб із неповною середньою та вищою освітою серед наймолодших представників пострадянського покоління українських громадян. В пострадянський період суттєво зростає частка молодих людей, які "не досягають загаль1но-обов'язкового освітнього мінімуму - повної середньої освіти"*164. В першій віковій когорті частка таких респондентів складала 35,4 %, у другій - близько 12 %, а вже в третій (пострадянській) - близько 18 % (табл.).

Загальна кількість респондентів - 8138 осіб віком від 18 до 75 років. Вони були поділені на три вікові когорти: 1930-49 років народження, 1950-72 ("типове радянське покоління") та 1973-80 (84) років народження ("пострадянське покоління").

Внаслідок аналізу вирізнили чотири основні рівні освіти респондентів: неповна середня (у т.ч. 1-6 класів, 7-9 класів, початкова професійно-технічна без загальної середньої освіти); середня загальна (в т.ч. середня професійно-технічна); середня спеціальна; вища (в т.ч. незакінчена вища (не менше трьох років навчання в інституті, університеті, академії) та базова вища (ступінь бакалавра)). Освіта батьків респондентів містила ще один додатковий рівень - без освіти.}

 

Таблиця

РІВЕНЬ ОСВІТИ РЕСПОНДЕНТІВ ЗАГАЛОМ ТА ЗА ВІКОВИМИ КАТЕГОРІЯМИ

Когорти Рівень освіти респондентів, % N
Неповна середня Середня загальна Середня спеціальна Вища (повна /неповна) Всього, %
Загалом 1930-1980 20,7 39,6 21,3 18,4
1930-1949 35,4 31,2 18,1 15,3
1950-1972 11,7 45,2 23,9 19,2
1973-1980 18,5 39,5 20,0 22,0
1973-1984 17,9 46,0 17,0 19,1

*165: {Оксамитна С. Образование: новые тенденции воспроизводства традиционного неравенства // Новые социальные неравенства / Под ред. С. Макеева. - К., 2006. - С. 128. }

Дослідники визначили, що освітній рівень респондентів постійно підвищувався серед тих, хто народився протягом перших чотирьох десятиліть (1930-1969), а потім відбулися суттєві зміни для респондентів, які здобували освіту в період розпаду СРСР та становлення незалежної України. Фіксується відносне зростання частки осіб на полярних позиціях освітньої ієрархії. Збільшення частки осіб із неповною середньою освітою особливо характерне для осіб чоловічої статті, "кожен 4-5 чоловік, дося3гнувши повноліття, залишається без атестата про середню освіту"*166.

Аналізуючи міжпоколінну освітню мобільність, дослідники дійшли висновків, що найбільш повно відтворення відбувається на рівні вищої освіти. Як для когорти радянського, так і пострадянського періоду здобуття освіти характерне відтворення середнього та вищого рівня освіти. Однак, для пострадянського покоління окреслилася негативна тенденція відтворення найбільш низького рівня освіти (неповна середня), що відбувається вдвічі частіше, порівняно з представниками радянського періоду. Шанс отримати вищу освіту дітям, батьки яких мали неповну середню освіту, порівняно з тими, батьки яких мали вищу освіту, зменшився (від "1 до 18" в типово радянській когорті до "1 до 34" в пострадянській). Отже, загальна тенденція - поглиблення освітньої нерівності, погіршення шансів для дітей - вихідців із сімей з низьким рівнем освіти, самовідтворення високоосвіченої когорти. Спостерігається уповільнення обмінної освітньої соціальної мобільності між вихідцями із різних соціальних класів,1 зменшується доступ певних соціальних категорій до вищої освіти*167.

Таблиця

МІЖПОКОЛІННА ОСВІТНЯ МОБІЛЬНІСТЬ, %

  Рівні освіти батьків Рівні освіти респондентів 1930-80 р.н. N
  Неповна середня Середня загальна Середня спеціальна Вища (повна/ неповна) Разом, %    
  Без освіти 52,8 31,3 11,9 4,0
  Неповна середня 22,5 44,7 21,6 11,2
  Середня загальна 13,3 40,8 24,3 21,7
                             

Продовження табл.

Середня спеціальна 9,4 28,7 30,5 31,4
Вища (повна/ неповна) 4,6 21,3 17,0 57,1

Отже, зміни в соціальній структурі свідчать про проблеми становлення постіндустріального суспільства в Україні. Відбувається уповільнення структурної мобільності в напрямку від заняття фізичною до заняття розумовою працею. Доступ до освітніх ресурсів має свої класові відмінності з майже найгіршими умовами для вихідців із сімей сільськогосподарських працівників.

Використання широковідомої в наукових колах класової схеми Дж. Голдторпа для вивчення соціальної мобільності в Україні досить плідне та перспективне для порівняльних міжнародних досліджень. Актуальними сьогодні є проблеми дослідження освіти як каналу соціальної мобільності, залежності досягнень особистості від соціально-класового походження, інституціональний вплив на можливості соціальної мобільності, з'ясування бар'єрів тощо.

Отже, дослідження соціальної мобільності тісно пов'язане з вивченням соціальної структури суспільства та соціальної нерівності і має свою наукову традицію. П. Сорокін заклав теоретичні підвалини наукового аналізу соціальної мобільності, які лягли в основу те-оретико-емпіричних розвідок як в окремих країнах, так і на міжнародному рівні. Найбільш виразно вирізняються два підходи до інтерпретації та вимірювання соціальної мобільності. Перший акцентує увагу на переміщеннях у межах класової структури, в основу якої не покладений ієрархічний принцип побудови. Аналізуються переважно переміщення індивідів у структурі зайнятості. Другий - досліджує вертикальні переміщення між соціальними позиціями, стратифікованими за ранговими критеріями (влада, власність, престиж тощо). Сучасні дослідження в Україні використовують обидва підходи, однак значного поширення набув аналіз соціальних переміщень на основі моделі Дж. Голдторпа, модифікованої до українських реалій.

63. Теорія та практика соціалізації особи.

В широкому розумінні цього слова поняття соціалізація (лат. – socialis) означає розвиток людини як соціальної істоти, становлення її як особистості. По суті, соціалізація – це процес входження індивідів в суспільство через різні спільноти, колективи, групи завдяки засвоє-нню норм, ідеалів, цінностей шляхом виховання та научіння.

Соціалізація стосується процесів, завдяки яким люди навчають-ся жити сумісно і ефективно взаємодіяти один з одним, а також яко-стей, яких індивід набуває в цьому процесі.