Прагнення його представників до перебудови всіх суспільних відносин на основі розуму, "вічної справедливості", рівності
Продовжуючи започатковану на рубежі XVII—XVIII ст. раціоналістичну систему в європейському культурному розвитку, Просвітництво сповідувало справжній "культ розуму", вбачаючи в ньому той "архімедів важіль", за допомогою якого можна перевернути всю систему громадського та духовного життя. Проголошене просвітителями царство розуму за своєю історичною сутністю було не чим іншим, як ідеалізованим здоровим глуздом буржуазії, котра готувала собі ідейні засади приходу до влади.
Проте, незважаючи на своє всевладдя, розум повинен був рахуватися з тим, що наявні умови (абсолютистська влада ще була досить сильною) не дозволяли здійснити практичне перетворення суспільства.
Рушійною силою історичного розвитку і умовою торжества розуму просвітителі вважали розповсюдження передових ідей, знань, а також поліпшення морального стану суспільства.
Визначальним моментом культурного життя епохи Просвітництва була безмежна віра в перетворювальні можливості освіти. Передові люди того часу докладали значних зусиль для поширення знань серед усіх верств суспільства, відводячи просвіті провідну роль у прогресивному розвитку людства у руслі загального добра й справедливості.
28.Філософія французьких просвітників про природу людини і її природні права.
У поглядах просвітників на світ панував механістичний світогляд, заснований на фізиці Ньютона і механіці Декарта. Так, лідер французьких матеріалістів Дідро заявляв, що завдяки Ньютону та іншим вченим світ уже більше не є Богом, а машиною з колесами, приводами, пружинами і гирями. Світ — це матерія, що рухається в просторі та часі й має причинні зв´язки. При цьому причинність у межах механіцизму набуває рис фаталізму, заперечення будь-яких випадковостей. Просвітники заперечували телеологію, але не брали до уваги і якісну різноманітність світу. Ламетрі навіть людину зводив до машини. Оскільки всі здатності душі, на його думку, залежать тільки від особливостей побудови мозку і всього тіла, то вони повинні ототожнюватись з цією побудовою. Тому людина і є нічим іншим, як високоінтелектуальною машиною (механізмом).
Гольбах, автор одного з найвидатніпіих творів матеріалізму «Системи природи», заявляв, що людина є творінням природи, вона існує як частина природи і підлягає її законам, від яких не може звільнитись навіть подумки. Він також заперечував відмінність між людиною фізичною та духовною. Вчинки людей, на його думку, не можуть бути вільними. Громадські закони повинні будуватись на «природних законах» людей.
29.Концепція лібералізму в філософії Дж.Локка.
Політичну владу Дж. Локк тлумачив як право людей створювати закони для регулювання та збереження власності, а основною метою об'єднання громадян у суспільство вважав охорону власності цих громадян.
Звідси й думка про те, що держава, політична влада виникають лише на певному етапі розвитку громадянського суспільства, коли в людей постає потреба у створенні держави. До речі, твердження Дж. Локка, що для жодної людини, яка живе у громадянському суспільстві, не може бути винятків щодо виконання законів цього суспільства, актуальне й сьогодні.
Ідею, що вільні особистості можуть стати основою стабільного суспільства, висунув Джон Локк. Його «Два трактати про правління» (1690 р.) сформулювали два фундаментальних ліберальних принципи: економічної волі як права на особисте володіння і користування власністю й інтелектуальною волею, що включає волю совісті.
Основою його теорії є уявлення про природні права: на життя, на особисту волю і на приватну власність, яка з'явилася предтечею сучасних прав людини. Вступаючи в суспільство, громадяни укладають суспільний договір, відповідно до якого вони відмовляються від своїх владних повноважень на користь уряду, щоб воно захищало їхні природні права. У своїх поглядах Локк відстоював інтереси англійської буржуазії, зокрема, він не поширював волю совісті на католиків, а права людини на селян і слуг. Локк також не схвалював демократію. Проте, ряд положень його навчання лягли в основу ідеології американської і французької революцій
30.Роль німецької класичної філософії в еволюції філософської думки.
Класична німецька філософія — це філософські системи І.Канта, І.Г.Фіхте, Ф.В.И.Шеллінга, Г.В.Ф.Гегеля та Л.А.Фейербаха, які були створені у другій половині XVIII — середині XIX століть. Вона була вищим досягненням філософської думки у світовому масштабі. Неминуще значення мали її гуманістичні ідеї соціального прогресу і свободи. Марксизм високо цінував класичну німецьку філософію передусім за розробку проблем діалектики (Кант, Гегель) і матеріалізму (Фейербах). Теоретичним джерелом класичної німецької філософії була як вітчизняна філософія, так і досягнення світової філософської думки (раціоналізм Р. Декарта і Б.Спінози, філософія епохи Просвітництва). Зрозуміло, що відповідний вплив на неїспра-вили й тогочасні досягнення природничих наук.
Характеризуючи класичну німецьку філософію, як правило, вказують на такі її риси: наступність; діалектичність; критичне ставлення до "розсудкової" метафізики і прагнення подати філософію як систему наукового знання ("Науковчення" Фіхте і "Енциклопедія філософських наук" Гегеля); звернен-нядо історіїяк філософської проблеми. У світлі сучасноїфіло-софської думки впадає у вічі абсолютизація раціоналістичного підходу і недооцінка емоціонально-чуттєвого начала, зокрема естетичного відношення людини до світу, мистецтва, за допомогою якого людина осягає буття і переживає його сенс.
31.Сутність “коперніканського перевороту” в філософії І.Канта.
Аналізуючи підвалини розуму в своїх трьох книгах Кант поставив собі в заслугу “коперніканський переворот” в філософії (Копернік довів, що не Земля, а Сонце в центрі системи, і Земля обертається навколо нього, як і всі планети). До Канта вважали : пізнання формується у людини за рахунок того, що вона все сприймає, що діє на неї. Тому вона пізнає. Кант довів, людина пізнає те і на стільки, що і на скільки здобуде своєю активністю, своїми діями. Ніяке середовище знання не дає. Людина сама рухає себе. Вона задає природі запитання і заставляє її відповідати. Він ввів принцип активності в пізнанні. Кантівський “коперніканський переворот”, поставивши на перший план думку, а не предмет, активне-творче діяння, а не пасивне споглядання, оказав значний вплив на розвиток філософії
32.І.Кант про три пізнавальні здатності людини і апріорні форми пізнання.
Так починається передмова. Кант бачить свою задачу в тому, щоб перебороти дві світоглядні позиції, два види однобічного і, отже, помилкового підходу до проблеми пізнання - догматизм і скептицизм. Одночасно це подолання Вольфа. Тому що Вольфові належав поділ усіх філософських напрямків на скептиків і догматиків. Перші перебувають у сумніві щодо природи речей, другі на цей рахунок дотримуються чіткого (догматичного погляду).
Кант пропонує третій шлях - єдино здоровий, на його думку, - шлях критики. Причому мова йде не про критику філософських систем, а про критику самого розуму, взятого в чистому вигляді, тобто незалежно від якого б то не було досвіду. Усяке знання, по Канту, починається з досвіду, але не обмежується їм, частина наших знань породжується самою пізнавальною здатністю, носить, по вираженню Канта, апріорний (додосвідний) характер. Емпіричне знання одиничне, а тому випадкове; апріорне - всезагальне і необхідне
33.Основні принципи філософської системи Гегеля і її частини
Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770-1831) - творець філософської системи, названої їм "абсолютним ідеалізмом". Філософська система Гегеля складається з трьох частин:
1) Логіки
2) Філософії природи і 3) Філософії духу.
1-Логіка розуміється Гегелем абсолютно інакше, ніж вона трактуючи протягом всього часу існування цієї науки (тобто починаючи з Арістотеля). Походження багато чого з єдиного може бути предметом раціонального пізнання, інструментом якого є логічне мислення. Але це - раціональне пізнання особливого роду : в основі його лежить діалектична, а не формальна логіка, і рушійним джерелом її являється протиріччя.
2-Наступний етап саморозвитку - природа - найбільш слабка частина його системи. Гегель погано знав природознавство і тому в "філософії природи" можна зустріти багато неточностей, помилок. Гегель дуже низько оцінює природу. Природа, по Гегелю, це необхідне в процесі розвитку "Абсолютної ідеї", але все таки допоміжний засіб. Створюючи природу, або, точніше, перетворюючись на природу, "Абсолютна ідея" опредмечивает себе, і, тим самим, відчужується від своєї істинної суті і з'являється у вигляді кінцевих чуттєвих, тілесних единичностей.
3-По Гегелю, Бог створює природу з тією метою, щоб з при пологи виникла людина і разом з ним людський дух. Тепер настає час "філософії духу". Філософія духу - це філософія культури. Першою стадією розвитку людського духу є, по Гегелю, суб'єктивний дух. Суб'єктивний дух розглядається Гегелем на трьох рівнях: антропології, феноменології і психології. Антропологія розкриває душу як субстанцію, що відчуває, феноменологія досліджує перетворення душі насвідомість
по східцях: свідомість - само свідомість - розум, психологія показує теоретичні і практичні здібності духу..
34.Філософія історії Гегеля.
Основні принципи філософії історії він виклав в однойменній праці „Філософія історії (1837 р.)” Гегель розглядає історію як „прогрес духу і усвідомленні свободи” де свобода є свободою духу мислення й інтелектуальною свободою особистості.
Люди вважають, що в їх житті та діяльності існує випадковість, насправді, абсолютний дух детермінує. У цілому ж філософія історії Гегеля на відміну від вищерозглянутих концепцій не містить соціологічного аналізу історії суспільних явищ стоїть осторонь теорій суспільного прогресу
35.Антропологізм філософії Фейєрбаха
Людвіг Фейєрбах є одним з видатних представників німецької класичної філософії Філософія Канта, Фіхте, Шеллінга, Гегеля відрізняються один від одного, а часом і суперечать один одному, хоча вони і належать до одного напряму -- ідеалізму. Філософія Людвіга Фейєрбаха прямо протистоїть цьому напрямку. Свою філософію він називає антропологічної [1] , А центральною проблемою її він вважає вивчення сутності людини як природного, природного істоти. Без рішення проблеми людини, на його думку, не можуть бути вирішені і всі інші філософські проблеми. Рішення проблеми людини - ключ до вирішення всіх інших філософських і наукових проблем. Свою філософію він називає новою філософією. «Нова філософія перетворює людину, включаючи і природу як базис людини, в єдиний, універсальний і вищий предмет філософії, перетворюючи, отже, антропологію, в тому числі і фізіологію, в універсальну науку »[3, т. 1, с. 202]. У своїй філософії Фейєрбах «виходить з положення: я - справжнє, чуттєве істота: тіло входить в мою сутність, тіло у повноті свого складу і є моє Я, становить мою сутність »[3, т. 1, с. 186]. Саме тому він вважає, що його «вчення або принцип може бути виражена в двох словах: природа і людина »
Підбиваючи підсумок розгляду сутності філософії Л. Фейєрбаха, можна зробити висновок: він скрізь, стосовно всіх філософських питань намагається дотримуватися принципу матеріалістичного монізму, хоча й у своєрідній формі - у вигляді антропологічного матеріалізму..
36.Матеріалізм і діалектика в філософії марксизму.
Філософія марксизму є матеріалістичною, оскільки виходить з визнання матерії єдиною основою світу, розглядаючи свідомість як властивість високоорганізованої, соціальної форми руху матерії, функцію мозку, віддзеркалення об'єктивного світу; вона називається діалектичною, оскільки визнає загальний взаємозв'язок предметів і явищ світу, рух і розвиток світу як результат тих, що діють в нім самому внутрішніх протиріч.
37.Культурно-історичні чинники формування некласичної філософії.
Перший начерк некласичної філософії історії зробили К. Маркс і Ф. Енгельс у створеній ними теорії суспільно-економічних формацій. Розробляючи свою систему, вони в царині філософського осягнення історичного процесу прагнули, по-перше, досягти справді автентичного розуміння історії, взірцем та уособленням якого вважали строго наукову її інтерпретацію, по-друге -- уникнути однобічностей попередніх -- прогресистського, регресистського і циклічного -- тлумачень історії, неминучих у тому разі, коли кожне з них претендує на роль самодостатнього і єдино правильного…В дослідницькому аспекті «кінець історії» -- це передусім вияв меж лінійного її розуміння. І відповідно -- необхідності якісно іншого, нелінійного, постнекласичного підходу до вивчення історії. І розгляду її як суцвіття самобутніх цивілізацій, що в своєму онтогенезі актуалізують все нові й нові смислові відтінки загальнолюдських цінностей та інваріантних структур людства загалом.
38.”Філософія життя” як джерело некласичної філософії.
З середини XIX ст. в європейській філософії починає формуватися нова (сучасна) філософська парадигма. Вона протиставляє пануючому раціоналістичному напряму в класичній інтелектуальній традиції альтернативні орієнтації в змісті філософствування: об'єктивізму -суб'єктивізм, натуралістичному сцієнтизму — гуманізм, раціоналізму - ірраціоналізм, детермінізму - волюнтаризм, механістичній унітарності буття - «вітальний» універсум «несвідомих потягів», активних «вибухів» волі, «життєвих поривів» тощо. В західноєвропейській філософії відбувається серйозне зрушення: на перший план виступають здебільшого суб'єктивістські та ірраціоналістичні концепції.
Некласична (сучасна) філософія демонструє плеяду видатних мислителів, які збагатили філософську культуру глибокими і проникливими ідеями, що відобразили досягнення науки та інші сторони матеріального і духовного розвитку людини. Західна філософія цього періоду - це велике розмаїття шкіл, концепцій і напрямів. Один з них - «філософія життя», центральне поняття якої - «життя» як потік нескінченного, мінливого, невловного раціональними методами пізнання і в той же час творчого і продуктивного для кожної людини існування - протиставляється традиційному поняттю буття як чогось незмінного, основоположного, умодосяжного.
Ключові слова
уявлення, волюнтаризм, романтизм, суб'єктивізм, ірраціоналізм, лібідо, сублімація, архетипи, несвідоме, інтуїтивізм, психоаналіз, «надлюдина»
39.Основні принципи філософії позитивізму.
Як особливий філософський напрямок позитивізм склався у 30-х роках XIX ст. Перші положення позитивізму сформулював французький філософ Огюст Конт (1798–1857)
З етапи в еволюції позитивіїму:
1. Власне позитивізм (30-ті рр. XIX) - Огюст Конт, Дж. Ст. Міль, Спенсер
2. Емпіріокритицизм (кінець XIX) -Мах, Авенариус.
3. Неопозитивізм (із середини 20-тихрр. XX) Шлік, Нейроз, Витгенштейн. Б.Рассел
40.Неопозитивістський напрям в філософії XXст.
Неопозитивізм формується у 20-ті роки XX ст.. Його основні ідеї викладено в книзі австро-англійського філософа Людвіга Вітгенштейна (1889– 1951) "Логіко-філософський трактат" (1921). Це – своєрідний маніфест неопозитивізму.
Неопозитивізм — один з напрямків філософії в XX ст., сучасна форма позитивізму. Неопозитивізм позбавляє філософію її предмета, вважаючи, що знання про дійсність дається лише в повсякденності або в конкретно-науковому мисленні, а філософія можлива тільки як діяльність аналізу мови, де відображаються результати таких форм мислення.
Вперше ідеї неопозитивізму чітко проявилися в діяльності Віденського гуртка, на основі якого сформувалася течія логічного позитивізму. Тут чітко простежується еволюція позитивізму від обґрунтування наукового знання до аналізу мови, висловів людини, з яких виводиться сутність світу і самої людини. Тут під виглядом очищення філософії від "псевдопроблем" і "псевдовисловлювань" усуваються з неї суто філософські проблеми.
41.Екзистенційний напрям в філософії XXст.
Екзистенціалі́зм — (фр. existentialisme від лат. exsistentia — існування), Філософія існування — напрям у філософії XX ст., що позиціонує і досліджує людину, як унікальну духовну істоту, що здатна до вибору власної долі. Основним проявом екзистенції є свобода, яка визначається як відповідальність за результат свого вибору.
Течія в філософії, що сформувалася в Європі у XІX —XX ст. Першими до екзистенціалізму у своїх працях звернулись данський філософ C. К'єркегор та німецький філософ Ф. Ніцше. У XX ст. екзистенціалізм розвивався в працях німецьких (М. Гайдеґґер, К. Ясперс) та французьких (Г. Марсель, А. Камю, Ж.-П. Сартр) філософів та письменників.
Основним положенням екзистенціалізму є постулат: екзистенція (існування) передує есенції (сутності). У художніх творах екзистенціалісти прагнуть збагнути справжні причини трагічної невлаштованості людського життя
42 «Філософська антропологія” як напрям в філософії XXст..”
Сучасна філософська антропологія виникла у 20-ті роки XX століття. її основоположником традиційно вважають М. Шелера, однак цей філософський напрямок є визначальним для всієї філософії, яка завжди тяжіла до проблеми людини. Сьогодні можна говорити, що філософсько-антропологічний рух став масовим у зв'язку з певними глибинними процесами в розвитку сучасної західної і вітчизняної свідомості, у зв'язку зі змінами в характері активності індивіда.
Розвиток антропологічного способу мислення невід'ємний від діяльності філософів, які належать до різних шкіл, напрямів і сфер культури — екзистенціалізму, персоналізму, структуралізму тощо. При такому розгляді філософська антропологія виявляється елементом більш широкого ідейного комплексу — філософії і світоспоглядання антропологізму, який сформувався на основі різних теоретичних і художніх концепцій. Звертаючись до безпосередності людської реальності, філософська антропологія висуває завдання створення загального уявлення про людину, котре могло б мати інтегруюче і спрямовуюче значення в життєдіяльності суспільства. Засвоєння створеного образу сприяло б розвиткові більш високих форм людської життєдіяльності, які могли б більшою мірою бути проникнутими духовним началом.
43.Філософія постмодернізму: головні преставники і проблематика.
Статус філософського поняття постмодернізм отримав в 80-е роки завдяки роботам французького мислителя ж. - Ф. Ліотара, що розповсюдив дискусію про постмодернізм на область філософії. Початок відліку існування постмодерністської філософії пов'язують з роботою Ж. - Ф. Ліотара "Стан постмодерна", що вийшла у Франції в 1979 році. Хоча термін починає вживатися ще в першій половині ХХ століття (Р. Панвіц, Ф. де Оніз, А. Тойнбі) і потім набуває широке поширення для характеристики нових віянь в мистецтві і літературі. Основоположні твори найвидніших теоретиків постмодернізму були написані ще в середині 70-х: Ж. Деррида і Р. Барт, наприклад, активно публікувалися на початку 70-х; М. Фуко, який зараз активно переводиться, помер в 1984 р. Ліотар поняття "постмодернізм" використовує для характеристики вже що затвердилися в суспільстві тенденцій. Російський дослідник постмодернізму И. Ильин справедливо вважає, що постмодернізм як культурний напрям спочатку оформився в руслі постструктуралістських ідей і існував у відносно вузькій сфері філософсько-літературознавства. В цей період він був представлений такими мислителями, як Ж. Деррида (р. 1930), М. Фуко (1926-1984), Ж. Делез (1925-1995), Ф. Гваттари (1930-1992), Ю. Кристева (р. 1941), П. де Ман, Дж. Хартманн, Х. Блум, і Дж.Х. Міллер і інші…
44.Філософська герменевтика: теорія “розуміння” життєвого світу людини.
Герменевтика-(гр.— роз'ясняю, тлумачю), мистецтво і теорія тлумачення текстів. В давньогрецькій.-греч. філософії це розуміння, тлумачення (іносказань, багатозначних символів і т.д.); у неоплатоніків — інтерпретація творів древніх поетів, насамперед Гомера. У христ. письменників — тлумачення Біблії. Особливе значення отримала в протестантських теологів (інтерпретації священних текстів). Аналізуючи «чисту свідомість», Гуссерль виділив у ньому неусвідомлюваний фон актів свідомості, той «нетематичий горизонт», який дає певне «попереднє, знання» про предмет. Горизонти окремих предметів зливаються в єдиний тотальний горизонт, к-рый Гуссерль згодом назвав «життєвим світом» і котрий дає можливість взаєморозуміння індивідів; при будь-якому дослідженні далекої від нас культури необхідно насамперед реконструювати «горизонт», «життєвий світ» цієї культури, у співвіднесенні з яким ми тільки і можемо зрозуміти зміст окремих її пам'ятників Хайдеггер тлумачив реальність «життєвого світу» як мовну реальність за перевагами. У своїх пізніх роботах, багато в чому що визначили наступне розвиток Г. (особливо у ФРН), Хайдеггер спробував звільнитися від психологізму і суб'єктивізму в розумінні сутності мови. Мова як историч. обрій розуміння визначає долю буття; не ми говоримо мовою, а скоріше мова «говорить нами»
45.Роль категорії буття в філософії.
Життєві коріння і філософський сенс проблеми буття. “Буття” – поняття, що багатьма мислителями минулого і сучасності покладене в основу філософських роздумів. Основні етапи у тлумаченні “буття”. “Буття” – перша з п’яти книг Біблії (наступні – Вихід, Левіт, Числа і Второзаконня), ядро якої склалося у ІХ-VІІ сторіччях до н.е. У “Бутті” викладаються міфологічні уявлення давніх євреїв, у багато чому близьких до уявлень інших народів Стародавнього Переднього Сходу, про створення Всесвіту, землі і людства, а також легендарна найдавніша історія євреїв. В оригіналі книга має назву “Берішит”, що буквально означає “спочатку”, з чого виходить, що в біблійній міфології з поняттям буття зв’язувалося уявлення про початок (часовий) світу. Другий аспект цієї проблеми – питання про єдність (або неєдність) світу. Очевидні придбані у чуттєвому досвіді істотні відмінності між речовим і духовним, між природою і суспільством, між людиною і рослиною, твариною, між думкою і практичною діяльністю.
Буття — філософська категорія, що позначає:
1. все те, що ми бачимо, що реально існує;
2. все те, що ми не бачимо, але воно є у дійсності (наприклад, радіохвилі, йонізуюче випромінювання, електричне поле, внутрішня зміна тощо);
3. все те, що є уявним, нереальним (наприклад, уявлення про ідеальне, міфологічні образи);
4. реальність, яка існує об'єктивно, незалежно від свідомості людини (природа, об'єктивні закони);
5. загальний спосіб існування людини, суспільства.
46.Онтологія: зміст поняття і основні онтологічні проблеми.
Онтоло́гія — (лат. ontologia від дав.-гр. ών рід. п. грец. όντος — суще, те, що існує і грец. λόγος — учення, наука) — це вчення про буття, розділ філософії, у якому з'ясовуються фундаментальні проблеми існування, розвитку сутнісного, найважливішого. Поняття «онтологія» не має однозначного тлумачення у філософії. І це не випадково. Воно складне, змістовне, багатогранне. Існує, принаймні, три значення цього поняття:
· По-перше, під онтологією розуміють ту частину філософії, яка з'ясовує основні, фундаментальні принципи буття, першоначала всього сутнісного. Саме поняття «онтологія» у перекладі з грецької мови означає вчення про суще, сутнісне, найважливіше (онто — суще, сутнісне, логія — вчення). Це вчення про першооснови буття, про субстанцію, матерію,простір, час, рух, причинність тощо.
· По-друге, у марксистській філософії поняття «онтологія» вживається для з'ясування сутності явищ, що існують незалежно від людини, її свідомості (та ж матерія, рух, розвиток, його об'єктивні закони тощо).
· По-третє, у західній філософії в поняття «онтологія» теж включають найзагальніші принципи буття, але вони розглядаються на рівні надчуттєвої, надраціональної інтуїції. Це так звана «трансцендентальна онтологія» Гуссерля, «Критична онтологія» Гартмана, «фундаментальна онтологія» Гайдеггера тощо. Тобто, найзагальніші принципи буття у такому розумінні з'ясовуються лише інтуїтивно, а не в процесі практичної, пізнавальної діяльності людини, взаємодії суб'єкта і об'єкта.
Підсумовуючи викладене, можна зробити висновок, що зміст поняття «онтологія» складають основи, витоки, першоначала всього існуючого, найзагальніші принципи буття світу, людини, суспільства. У понятті «онтологія» знаходить відображення та особливість цих основ, витоків та першоначал, що вони існують об'єктивно, тобто незалежно від людини і її свідомості. Все це складає сутність такого поняття, як «онтологія»
47.Універсальні атрибути буття: рух, простір, час.
Справді, якщо не зосереджуватися тільки на гносеологічному визначенні матерії, а розглядати її, враховуючи розвиток сучасної науки і філософії, то можна виокремити:
1. Онтологічні складові:
· а) рух та його форми;
· б) простір;
· в) час;
Таким чином, узагальнене визначення категорії "матерія" має базуватися на тому, що це — об'єктивно реальне буття світу в часі, просторі, русі, детерміноване і безпосередньо чи опосередковано пізнаване людиною.
Рух, зміна — це внутрішньо зв'язана єдність буття і небуття, тотожності і відмінності, стабільності і плинності, того, що зникає, з тим, що з'являється. Рух, зміну можна осягнути лише в тому разі, коли розглядати його суперечливі сторони в єдності та взаємодії.
Простір і час — це філософські категорії, які відображають основні форми існування матерії. Просторово-часові характеристики має будь-яке явище буття світу. Якщо простір є найзагальнішою формою сталості, збереження змісту об'єктивної реальності, то час — це форма його розвитку, внутрішня міра його існування та самознищення. Єдність просторово-часових властивостей світу називають просторово-часовим континіумом, а їх універсальність і цілісність (континуальність) — формою організації всього розмаїття нескінченного світу. Кожна частинка світу має власні просторово-часові характеристики. Розрізняють соціальний, історичний, астрономічний, біологічний, психологічний, художній, філософський зміст простору і часу.
48.Основні концепції природи простору і часу в філософії і науці.
Найважливіші філософські проблеми, що стосуються простору й часу, — це питання про сутність простору й часу, про взаємозв'язок цих форм буття з матерією, про об'єктивність просторово-часових співвідношень і закономірностей. Концепція простору й часу, яку розробив Ньютон, була панівною в природознавстві протягом 17—19 століть, тому що відповідала науці того часу — евклідовій геометрії, класичній механіці й класичній теорії тяжіння. Закони ньютонівської механіки справджуються лише для інерційних систем відліку. Ця специфіка інерційних систем пояснюється тим, що рух у них відбувається поступально, рівномірно й прямолінійно саме стосовно абсолютних простору й часу і щонайкраще відповідає останнім. Таким чином, у той час, коли жив і творив Лейбніц, природознавство ще не могло сприйняти його концепцією простору й часу, яка базувалася на набагато ширшій філософській основі. Тільки два століття потому почалося нагромадження наукових фактів, які показали обмеженість уявлень про простір і час, що панували в той період
49.Основні принципи діалектики.
Термін «діалектика» (від грец. - мистецтво веcті бесіду, суперечку) маєрізні смислові відтінки. Вперше його застосував Сократ, маючи на увазімистецтво діалогу, спрямоване на досягнення істини шляхом зіткненнярізних думок.
Принципи діалектики
Принцип - це складна, Концентрований форма знання, що акумулюється всобі основну напраленность дослідження, його «дух». До таких принципівзазвичай відносять принцип розвитку, принцип загального зв'язку, принцип тотожності
(єдності) діалектики, логіки та теорії пізнання, принцип сходження відабстрактного до конкретного, принцип єдності історичного та логічного.
Принцип розвитку є прямим наслідком визнання руху основнимвластивістю (атрибутом) матерії. Разом з тим принцип розвитку виділяє вчисленних видах руху його провідну форму - розвиток. Рух можебути круговим (оборотним), регресивним і прогресивним (необоротні формируху). Розвиток акумулює в собі особливості всіх трьох видівруху, воно передбачає незворотність (неможливість повного повернення допочаткової точки), наступність (зв'язок нового і старого), спрямованість,циклічність.
Принцип загального зв'язку невіддільний від принципу розвитку, як би розкриваєумова реалізації першого принципу. Виникнення, зміна, розвитокнеможливо в ізольованому стані, воно припускає зв'язок внутрішнього ізовнішнього. Нарешті, саме розгортання суперечності як основний змістпринципу розвитку є особлива форма зв'язку протилежностей.
Принцип тотожності (єдності) діалектики, логіки та теорії пізнаннявисловлює єдність законів розвитку, тотальність процесу розвитку,захоплюючого природу, і людське мислення, і суспільство. Цей принципприводив у деяке замішання марксистських діалектиків. У гегелівськоїдіалектиці цей принцип втілився (як принцип тотожності мислення і буття)з усією можливою послідовністю.
50.Поняття закону і основні закони діалектики.
Відображаючи різні аспекти процесу розвитку, закони діалектики мають єдину основу - суперечність (закон єдності і боротьби протилежностей), що є джерело розвитку, визначає його механізм і стрибкоподібний перехід кількісних змін у якісні, а також поступально-прогресивну спрямованість, яка реалізується у вигляді спіралі (заперечення заперечення як повторення пройденого на новій, вищій основі). Закон єдності і боротьби протилежностей - один з основних законів діалектики, який визнає внутрішнє джерело руху і розвитку в природі, суспільстві та пізнанні.
Протилежність - філософська категорія, яка відображає сторони, властивості, тенденції, процеси в предметах і явищах, що взаємозумовлюють і взаємовиключають одне одного.
Відношення між протилежностями, їхня єдність і боротьба є суперечністю, що являє собою джерело будь-якого руху і розвитку. Усі матеріальні об'єкти містять у собі протилежності. Якщо деякі предмети і явища і здаються абсолютно однорідними, то тільки тому, що протилежні сторони, елементи, тенденції до певного часу приховані від нашого сприйняття. Варто тільки проникнути у глибину об'єктів, як у них виявляються протилежні тенденції.
51.Філософська антропологія:предмет і основні проблеми.
52.Проблема сутності людини в історії філософської думки.
Під поняттям “людина” розуміємо суспільну істоту, в діяльності якої виявляються суттєві характеристики най-вищого якісного рівня матеріального світу – суспільного буття.
Основні ідеї, які необхідно враховувати при створенні цілісної філософської кон-цепції людини.
По-перше, людину слід розглядати не з точки зору абсолютного приману об’єк-тивної чи суб’єктивної реальності , а з позиції єдності об’єктивного і суб’єктивно-го, скінченного і нескінченного. Відповід-но призначення людини – це прагнення до єдності, гармонії об’єктивного і суб’єктив-ного, скінченного і нескінченного в собі і в світі.
По-друге, і субстратні рівні людини (природне, суспільне, внутрішній і духовний світ) не слід протиставляти й абсолютизувати. Сутність людини не в одному з них, а у суперечливому поєднанні обох, в постійній гармонізації взаємо-впливів між цими рівнями, що і визначає характер людської цінност
53.Філософські проблеми антропосоціогенезу і основні концепції походження людини.
Антропосоціогенез - це процес становлення і розвитку людини, як соціальної істоти суб'єкта свідомості і діяльності, частина біологічної еволюції, яка призвела до появі виду Homo sapiens.Фундаментальним відзнакою стада тварин від людського суспільства є наявність в людському суспільстві формуються свідомістю людей соціальних законів Одним з аспектів взаємодії суспільства і природи є антропосоціогенезу - походження людини і суспільства. У XIX столітті вчення про антропогенезу міцно пов'язане з ім'ям Ч. Дарвіна.
Головний висновок Ч. Дарвіна - генетична спорідненість людини з твариною, отже, природне, природне походження людини в процесі еволюції, основними механізмами якої є спадковість і природний добір, здійснюваний у процесі боротьби за існування. Власне виникнення людини з мисленням і мовою, здатного до трудової діяльності спільно із собі подібними, було розглянуто Ф. Енгельсом, прихильником трудової гіпотези походження людини і суспільства
54.Біологічне і соціальне в людині.
Людина — частина природи, має біологічні властивості і підвладна біологічним закономірностям. У той же час вона — істота соціальна, є носієм суспільних характеристик і поза суспільством як людина не існує. Звідси й виникає проблема співвідношення біологічного й соціального в людині. З точки зору сучасної науки і наукової філософії сутність людини (тобто те, що визначає її специфіку, відмінність від інших живих істот) соціальна, але необхідно визнати наявність, значення і відносну самостійність її біологічної природи. Вчені вважають, що біологічне в людині «зняте» соціальним. Це означає, що воно — це біологічне начало перетворене, значною мірою підпорядковане соціальному, але не усунуте, зберігається, утворює із соціальним діалектичну єдність
55.Сутністні риси людського буття.
Людина – унікальне творіння Всесвіту. Вона важкодоступна для вивчення, незбагненна, загадкова. Ні сучасна наука, ні філософія, ні релігія не можуть сповна розкрити сутність людини. Називаючи ті чи інші якості людини, філософи шукають серед них визначальні, принципово важливі, виділяють серед них то одні, то другі: людина є політична істота (Арістотель); це мисляча істота (Р. Декарт); людина – це істота, яка виробляє знаряддя праці (Б.Франклін); це тварина, яка має здатність користуватися знаряддями праці (К.Гельвецій); людина розумна (гомо сапієнс) (К.Лінней); це єдина істота, яка знає, що вона є (К.Ясперс); людина актор, тобто яка грає (Хейзінга); за визначенням К.Маркса, сутність людини становить сукупність усіх суспільних відносин.
Ці визначення, як і інші, тут не названі (а їх можна нарахувати за 20), складалися поступово, залежно від того, як розкривалися творчі можливості людини в процесі її еволюції. І доки існує людство, триватимуть пошуки людиною відповіді на питання – хто ж вона є. І будь-яке його вирішення залишатиметься таким же незавершеним, як і історія людства, проблемою, тому що кожна людина дає ці визначення сама собі.
56.Поняття “практика”.Основні риси людської діяльності.
Діяльність — це специфічно людська форма активного ставлення до світу, спосіб буття людини. Тварина теж активна, але змістом її поведінки є пристосування до природних умов життя. її дії визначені успадкованими біологічними особливостями й видовими ознаками. Поведінка тварини регулюється переважно інстинктами, а також набутими умовними рефлексами.
Людина не тільки й не просто пристосовується до природи, а й пристосовує природу до себе, перетворює її предмети так, щоб вони служили людським потребам; вона "олюднює" природу. І робить це в таких формах, такими способами, які створюються в процесі самої діяльності, розвиваються історично. Людина діє, спираючись на свої знання про предмети та явища, їхні властивості, причинні зв'язки, закономірності тощо; а самі ці знання вона здобуває, розширює, поглиблює завдяки діяльності.
Отже, людська діяльність має свідомий, осмислений, цілеспрямований характер. Форми її різноманітні, вони залежать не тільки від властивостей самої людини, але й також — від влас-тивостей тих предметів, з якими вона має справу. Форми і способи діяльності закріплюються в колективному досвіді. За своєю сутністю діяльність є соціальною. Люди виконують її або спільно, або так, що діяльність окремої людини є певною частиною, ланкою діяльності суспільства.
57. Роль економічної діяльності в структурі практики.
Соціально-економічне пізнання завжди пов'язане з матеріально-практичною діяльністю людини по перетворенню навколишнього середовища. Саме в процесі цієї діяльності формується суб'єкт і виокремлюється об'єкт соціально-економічного пізнання. Причому суб'єктом соціально-економічного пізнання людина виступає не стільки тому, що вона наділена певними психологічними властивостями, скільки тому, що вона є суспільною людиною, особистістю, котра засвоїла досягнення матеріальної і духовної культури, нагромаджені суспільством до певного етапу свого розвитку. Процес соціально-економічного пізнання передбачає наявність не тільки суб'єкта ( суспільного та індивідуального), а й об'єкта. Об'єкт у соціально-економічному пізнанні це не просто будь-яке соціально-економічне явище, а тільки те явище, що включене у сферу людської діяльності.
58.Структура і форми буттєвості духовного світу людини.
59.Співвідношення понять “душа” і “психіка”, “свідомість”.
Душа - Термін, яким переважно релігія, ідеалістична філософія та донаукова психологія позначали психіку, внутрішній світ людини. Згідно з іделістичними релігійними концепціями, душа розглядається як нематеріальна потойбічна безсмертна сила, що тимчасово перебуває в тілі й є основою, джерелом психічних явищ.