Розвиток живопису та художнього мистецтва
Розвивався пейзажний живопис. Ним активно займалися В. Орловський, Є. Світославський, Г. Ладиженський та ін. Але вершиною пейзажного живопису стала творчість Сергія Васильківського, його близько 3,5 тис. полотен - це своєрідний гімн українській природі. Серед них почесне місце займають "Ранок", "Отара в степу", "Степ на Україні", "На Харківщині". Менш поширений був портретний живопис, хоч і в цьому жанрі працювали митці, які вправно володіли художньою технікою, вміли глибоко проникнути у психологію образу. Це - Пимоненко, Констанді, Васильківський та інші художники. Батальний живопис започатковує Микола Самокиш своїм першим полотном "Повернення російської кавалерії після атаки під Аустерліцом". Як і інші види мистецтва, живопис західноукраїнських земель зазнавав впливу художніх шкіл Австрії, Німеччини й Польщі, хоч у цілому він продовжував залишатися народним. Ліричністю й глибиною зображення вирізнялися картини К. Устияновича "Бойківська пара", "Гуцулка біля джерела". Йому належить також вдало виконане полотно "Шевченко на засланні". Переважно портретним живописом займався Т. Копистинський, пейзажами - Т. Романчук. Почалась творча діяльність Івана Труша.
Розвивалося графічне мистецтво. Станковою графікою захоплювалися всі художники України, в тому числі Шевченко, Соколов, Жемчужников, Трутовський. Високого рівня досягла портретна графіка в роботах М. Мурашка, П. Мартиновича, О. Сластіона. В Одесі започатковується жанр карикатури. Його основоположник А. Красовський у 1874 р. організував видання серії карикатур "Одеська вудочка Народна творчість, побут і звичаї. Розвивалась також народна творчість - усна поезія, музичний фольклор, прикладне мистецтво. Народна пам'ять зберегла найкращі здобутки попередніх поколінь і одночасно збагатилася новими. Досить поширеними стають наймитські заробітчанські пісні, створені людьми в коротких перепочинках між роботою. Тому вони й відображали тяжке життя простих людей, роботу в наймах чи на заробітках. Водночас розвивався казковий жанр, збагачувався героїчний епос думами про Богдана Хмельницького, Івана Богуна, Максима Кривоноса та інших народних ватажків. В історичних піснях знайшла відображення боротьба проти загарбників і гнобителів. Зароджується фольклор, в якому відображуються насамперед тяжкі умови праці на фабриках, заводах і в сільському господарстві. Усна народна творчість доповнювалась приказками, прислів'ями і анекдотами, суть яких визначалась прислів'ям - "Народ скаже, як зав'яже".
Народна музична творчість проявлялася здебільшого в думах, виконуваних у супроводі бандури, кобзи чи ліри. Вершин у цьому досяг кобзар Остап Верес;, й, митець із колосальною пам'яттю, чудовим голосом і високою виконавською майстерністю. Розквітає також талант кобзарів Павла Братиці й Михайла Кравченка. Поширеними серед народу були козачок, гопак, дудочка та інші танці. Грали, крім згаданих музичних інструментів, також на цимбалах, сопілках, скрипках, басолях. Жодне свято не обходилося без троїстої музики - скрипки, цимбал, бубона.
Декоративно-прикладне мистецтво розвивалось у вигляді кустарних промислів. Досить поширеним було художнє ткацтво, в якому наприкінці XIX ст. почали активно використовуватися фабричні нитки й барвники. В кожному селі майстрині вміли ткати килими, шити й вишивати. Високого рівня досягла художня кераміка. Оригінальний посуд виробляли жителі 500 населених пунктів України. Серед них виділялися Опішня на Полтавщині, Бубнівка на Поділлі, Сокаль на Львівщині тощо. На Полтавщині, Чернігівщині, Буковині та Галичині багато майстрів уславилося різьбленням по дереву. Вироби гуцульських та інших умільців здобували широке визнання на виставках у Відні, Празі, Парижі. Існували також кольорова обробка металів, виготовлення писанок, малювання та інші промисли, які зберігали народні традиції й одночасно примножували культурні надбання попередніх поколінь. Під впливом нових умов змінився побут українців. Традиційні землеробські знаряддя замінювалися новими, більш досконалими. Заводські металеві плуги в другій половині XIX ст.д.едалі більше витісняли двоколісний плуг, хоч за своєю конструкцією багато в чому були схожі на нього. У бідняцьких господарствах продовжували застосовувати примітивні дерев'яні плуги, сохи і рала, катки, ціпи, лопати-віялки тощо. Коса витісняє в багатьох випадках серп і починає широко використовуватись на збиранні колосових культур. Поряд із водяними млинами й вітряками дедалі більше з'являлося механічних.
Побутова культура
Певні зміни відбулись й у народному житлі. В залежності від матеріального становища господарів сільські хати ділилися в основному на двокамерні (хата - сіни) й трикамерні (хата - сіни - комора). Але з часом більше ставало останніх. На рубежі двох століть у сінях почали відгороджуватися місця для кухні. Менших змін зазнало внутрішнє планування хати. Фактично воно залишалося таким самим, як і за середньовіччя. У промислових селищах для колективного проживання робітників почали зводити казарми з місцевого матеріалу. На Донбасі й Катеринославщині вони будувалися переважно з каменю, в інших регіонах - з дерева чи саману. Приміщення обігрівалися печами, в них ставились дво - чи триярусні нари, для сімейних пар відгороджувалися кутки, повітря було затхлим, сповненим випарами людських тіл, одягу й взуття. Жодних норм санітарії не існувало. Деякі підприємці виділяли для сімейних робітників окремі кімнати з вікном і грубкою в довгих казармах. Були й робітники, котрі будували землянки або мазанки, поблизу них - сараї й погреби, заводили крихітні городи чи сади, які допомагали їм вижити в складних умовах.
У народному одязі видимих змін не сталось. Але в його виготовленні дедалі більше використовувалися фабричні тканини, нитки, ґудзики тощо. Наприкінці століття селяни почали закуповувати у великій кількості міські сорочки, косоворотки, пальта, полушубки, картузи, чоботи, черевики. Жінки вбиралися, крім традиційного народного одягу, в сарафани, міські спідниці, блузки, пальта тощо.
Значні зміни відбувалися в сімейному побуті. Патріархальна велика сім'я збереглася тільки на Поліссі та в гірських селах Закарпаття, а в інших регіонах вона вже поступилася місцем малим сім'ям. Головою родини був батько, а в окремих випадках - дорослий старший син. Прямими спадкоємцями батьківських надбань виступали діти, насамперед сини. Батьки залишалися жити, як правило, при молодшому синові, якому відповідно виділялася більша частина майна. Сім'я виступала основною виховною інстанцією, де дітям шпику прищеплювалися чесність, порядність, працелюбність, і повага до старших. У сім'ї діти невимушене й непомітно переймали вікові традиції народу в побуті, звичаях. Шлюбний вік починався для дівчат із 16, хлопців - із I7 років Згода дітей на шлюб не була обов’язковою, її давали батьки. Шлюб супроводжувався весіллям із суворим витриманням традиційних звичаїв та обрядів, що було характерно для сімейних подій. Широко відзначалися також релігійні свята, в основі яких лежали прадавні світоглядні засади предків.
Таким чином, розвиток літератури характеризувався різноманітністю художніх напрямів, стилів письменства, появою нових тем та проблематики, ускладненням художніх форм, політизацією літературної творчості. Український театр цієї доби розвивається в руслі тенденцій побутовизму, романтизму, сентименталізму, реалізму. Формується школа режисура та акторської гри, виникають аматорські театральні колективи. Розвиток українського мистецтва та культури мав зв’язок з народними традиціями, а також був обумовлений особливостями української історії, що впливала на оригінальність стилю українських майстрів. В побутовій культурі спостерігалися риси, які були характерні для слов’янських народів тих часів, але українці мали своєрідність яка склалась в процесі формування української народності.