Лекція І. Історичні аспекти виникнення і функціонування освітних систем, становлення вищої освіти в Україні
Модуль ІV.
Історія формування та визначальні тенденції в розвитку
Освіти, науки, техніки як фундаментальних основ життя українського народу
Лекція І. Історичні аспекти виникнення і функціонування освітних систем, становлення вищої освіти в Україні
1. Виникнення та розвиток освітніх систем на українських етнічних землях в епоху Середньовіччя.
2. Систематизація освіти у ХІХ – на початку ХХ ст.
3. Національна освіта в 1917-1919 рр. Діяльність української діаспори в галузі освіти.
4. Розвиток освіти в Україні у радянський період.
1). Важливими ознаками цивілізованого народу є власна писемність і освіта. У східних слов’ян, як і в інших народів, зародкові форми писемності виникають у період розкладу родоплемінного ладу і формування класових відносин, тобто у дохристиянський період, про що свідчать літературні й археологічні джерела.
Піктографічне письмо (найдавніший вид слов’янського письма) виникає приблизно у середині І тис. н.е. Це були примітивні знаки (риски і зарубки) для датування термінів хліборобської діяльності, язичницьких свят; знаки родові, племінні, особисті, знаки власності тощо. Для запису складних текстів вживали грецькі й латинські букви, але без їх пристосування до особливостей фонетики слов’янської мови. Використання слов’янами такого письма підтверджує знайдена під час реставраційних робіт у Софійському соборі Києва надряпана на стіні так звана “софійська абетка”, яка містить 27 букв, з яких 23 – відповідають грецькому алфівіту, а чотири (Б, Ж, Ш, Щ) – слов’янському мовленню. Це був перехідний етап слов’янської писемності, коли до грецької абетки почали додавати слов’янські літери.
Потреби суспільного розвитку, виникнення та становлення власної держави – Київської Русі – вимагали певного рівня культури, писемності, освіти. Ці процеси зумовили історичну необхідність у літерно-звуковому письмі, що відповідало природі та практиці слов’янського мовлення. Упорядкування слов’янського письма пов’язують з просвітницькою діяльністю Кирила і Мефодія. Найдавніші слов’янські абетки – глаголиця (на Русі пам’яток, написаних нею, не збереглося) й кирилиця. Протокирилівська абетка стала офіційною на початку Х ст. і згодом, пройшовши шлях вдосконалення, отримала назву “кирилиці”. Кирилиця складалася з 43 літер, з грецького письма було запозичено 24 літери, інші 19 відповідали слов’янським звукам. На Русь вдосконалена кирилиця прийшла з Болгарії, разом з монахами й богословськими книгами, після прийняття Київською Руссю хритиянства у його східному варіанті як державної релігії (988).
Розвиток освіти у Київській Русі ґрунтувався на власних традиціях та використанні античного й болгаро-візантійського досвіду шкільного навчання. Шкільна освіта за князювання Володимира Святославича та Ярослава Мудрого стає частиною загальнодержавної та церковної політики Київської Русі. Київські князі почали створювати школи, дбаючи про поширення писемності серед підданих. У літопису під 988 р. вперше згадується про запровадження князем Володимиром шкільного навчання на Русі, до якого в першу чергу були залучені діти бояр і дружинників. Син Володимира Ярослав наказав створити школи й навчати грамоті 300 дітей. Початкові школи існували при великих монастирях. Так, Ганна Всеволодівна, онука Ярослава Мудрого, з 1086 р. – монахиня Андріївського монастиря у Києві, заснувала при ньому школу для 300 дівчаток, де навчали грамоті, співу, шиттю та іншим ремеслам, що для середньовічної Європи було незвичним явищем.
У Київській Русі існувало три типи шкіл: палацова школа (державний навчальний заклад, що утримувався за рахунок князя); школа “книжого вчення” (для підготовки священиків); світська (приватна) школа домашнього навчання (переважно для купецького й ремісничого населення міст). Школи організовувалися за грецьким зразком. Виходячи з державних потреб, у давньоруських школах вивчали основи письма, читання, рахунку (арифметики), співів, музику, поетику, риторику, іноземні мови (передусім грецьку й латинську).
Першим і головним ступенем навчання було читання. Більшість учнів приватних і церковних шкіл проходили лише цей клас. Другій ступінь освіти включав вміння писати і рахувати. У Х-ХІІ ст. на Русі була поширена іонійська система рахунку, за якою літери грецького алфавіту з різними додатковими знаками (титлами) використовувались як цифри. Третій ступінь охоплював вивчення іноземних мов, насамперед грецької, що мало практичне значення завдяки стосункам з Візантією.
Абетку вивчали силабічним методом, поширеним в античності – спочатку назви букв, а потім склади. Писали металевими й кістяними загостреними стержнями для письма (стилем або писалом). Для письма використовували вкриті воском дерев’яні дощечки або бересту, для важливих документів – пергамент.
На зміст навчання вплинули традиції візантійсько-болгарської церковної освіти. Спершу використовувалися завезені з Болгарії віршовані азбуковники, пізніше на основі болгарських укладалися власні оригінальні азбуковники. Особливо популярними були псалми, зібрані у Псалтирі – на той час найпоширенішій навчальній книзі в школах грамоти. Укладалися “Парамійники” – літургічно-учительські збірники (біблійні тексти, вибрані зі Старого Заповіту), апракосні Євангелія (добірки євангельських текстів, розміщених у порядку церковнослужебних читань).
Поняття “навчання грамоти” (тобто основи письма, читання, рахунку, хорового співу) з’являється у пам’ятках давньоруської писемності наприкінці ХІ – на початку ХІІ ст. Школи грамоти за обсягом знань прирівнювалися до елементарної початкової освіти. Разом з тим, писемні джерела розрізняють звичайну грамотність і “книжне навчання”, під яким малось на увазі проходження спеціального курсу середньовічних наук, що складався головним чином з богословсько-філософських дисциплін (філософії, богослов’я, діалектики, риторики, граматики, деяких відомостей з історії). Вінцем освіти вважалось освоєння ораторського мистецтва та вміння створювати поетичні твори.
Знання учні отримували не тільки від учителів, але й з перекладної літератури. Важливе значення для поширення освіти на Русі мали переклади книг з іноземних мов, започатковані Ярославом Мудрим. Цей процес був піднятий князем до рівня важливої державної справи й невдовзі призвів до заснування при митрополії у Києві першого відомого на Русі книгосховища при Софійському соборі. Дещо пізніше виникла бібліотека при Києво-Печерському монастирі. Невдовзі були відкриті бібліотеки у Новгороді, Чернігові, Переяславі, Білгороді, Турові, Галичі та інших містах Русі. На середину ХІ ст. було зроблено значну кількість перекладів з грецької на давньоруську. Більшість книжок прийшла у Київську Русь з Візантії. Книжковий фонд домонгольської Русі нараховував близько 140 тис. томів, що свідчить про багатство давньоруської культури та високий загальний рівень освіти. Були поширені твори античних авторів Арістотеля, Платона, Сократа, Демокріта, Епікура, Плутарха, Софокла, Геродота та ін.
До освічених верств давньоруського суспільства належали представники князівсько-боярської та церковної верхівки, а також люди, безпосередньо причетні до виготовлення книжок: переписувачі, укладачі, майстри книжкової справи, художники та ін. Важливими осередками освіти були монастирі й церкви, особливо з другої половини ХІ ст., коли Київська Русь вступає у період розпаду, зазнає кризи загальнодержавна шкільна політика київських князів і посилилюється роль церкви в керівництві освітою. Розпочинають виникати монастирські школи. Ігумен Києво-Печерського монастиря Феодосій 1068 р. вперше запровадив для ченців обителі Студитський статут (складений 798 р. візантійським богословом Федором Студитом), за яким передбачалося навчання монахів грамоти.
У другій половині ХІІІ-ХІV ст. писемність не була монополією лише духовенства. Літерні тавра на глиняному посуді, пряслах, зброї, графіті на стінах київських соборів вказують на те, що чимало письменних людей було і серед представників нижчих верств населення – ремісників, дружинників, міщан.
Високим рівнем освіти відзначалось і Галицько-Волинське князівство, де у князівських та єпископських канцеляріях працювало багато освічених людей – знавців іноземних мов. Вони готували тексти грамот, вели дипломатичне листування.
Розвиток освіти в Україні, починаючи з ХІV ст., відбувався у складних соціальних і національно-культурних умовах. Включення українських земель до складу Великого князівства Литовського спочатку не внесло суттєвих змін у їх культурно-національний розвиток. Тут продовжували діяти православні (монастирські й церковноприходські) школи, традиції яких склались у період Київської Русі і викладання в яких велося церковнослов’янською мовою. Вони забезпечували основи грамотності населення.
Але поступово, у процесі зближення Литовської держави з Польщею у князівстві посилюються польські впливи. Після заснування при Празькому (1397) та Краківському (1409) університетах спеціальних інтернатів для студентів з литовських та інших сусідніх земель литовські й українські магнати почали туди посилати своїх дітей для подальшої освіти. Як наслідок навчання у чужій школі у середовищі литовської й української магнатерії та шляхти почалося культивування презирства до рідної мови.
На українських землях давався взнаки кризовий стан шкільної освіти, відсутність власної вищої школи. Як правило, школи існували при церквах і монастирях, де навчались переважно діти міщан, селян, дрібної шляхти, які міцно трималися своєї національності й православної віри. У ХVІ ст. в Україні з’являються мандрівні дяки та світські вчителі, які організовували своєрідну пересувну школу. Першим підручником у школах був буквар, зразки якого не збереглися, першою читанкою – часослов. У 1491 р. Святополк Фіоль видав у Кракові “Часосолов”, якій призначалався для користування в українських землях і який став першою слов’янською книжкою, друкованою кирилицею.
В умовах посилення наступу католицизму на українські землі з другої половини ХV ст. православна церква як один з головних чинників тогочасного культурного процесу намагалась зберегти національний характер школи з навчанням слов’яноруською мовою. Але з розвитком продуктивних сил, поглибленням товарно-грошових відносин такі школи вже не відповідали вимогам часу, у суспільстві зростала потреба в освічених людях. У той же час церква, яка володіла всіма освітніми закладами, не була зацікавлена у поширенні знань, освіти серед населення, а через те не прагнула до вдосконалення існуючих шкіл.
З середини ХVІ ст. в українські землі починають проникати ідеї руху Реформації, зокрема, звільнення з-під влади Риму, демократизація церкви й наближення її до народу, переклад Біблії та богослужбових книг на національні мови, заснування шкіл. Реформаторство супроводжувалося могутнім прсвітницьким рухом. В Україні наприкінці ХVІ – на початку ХVІІ ст. створюваються протестанстські та соцініанські школи, які пропагують реформаторські ідеї (у Хмельнику, Любарі, Киселині, Панівцях та ін.). Високий рівень викладання, загальнодоступність і віротерпимість привертали до цих закладів й іновірців, а тому ці школи переслідувалися католицькою церквою та урядом Речі Посполитої.
Католицька церква, занепокоєна поширенням реформаторських ідей, розпочала з ними боротьбу, у тому числі в галузі освіти. Важливим інструментом у зміцненні позицій католицизму став орден єзуїтів. У Польщі його діяльність була спрямована на посилення католицької експансії, піднесення рівня католицьких шкіл, розширення їх мережі. В українських землях експансія Ватікана особливо активізується після Люблинської унії (1569) і утворення Речі Посполитої.
Єзуїти відкривали свої школи (елементарні й середні) та колегії, які мали два відділи: нижчий (гімназія, п’ять класів) і вищий (де три роки вивчалась філософія і чотири – богослов’я). Чільне місце в них посідала латинська мова, якою велось викладання. Навчальні заклади організовувалися за зразком західноєвропейських. Випускники єзуїтських шкіл відзначалися вмінням вести диспути з протестантами та православними. В Україні діяли 23 єзуїтські колегії – у Ярославі (1575), Львові і Луцьку (1608), Києві (1647) та ін. Система виховання в єзуїтських школах була спрямована на формування з молодих людей ревностних католиків. Багато представників православної української шляхти після закінчення цих шкіл зрікалися своєї національності й віри, починали з неповагою ставитись до рідної культури. Таким чином, католицькі школи стали одним із засобів полонізації українського населення.
Цей процес денаціоналізації, що охопив насамперед українські шляхетні кола, викликав в Україні наприкінці ХVІ – на початку ХVІІ ст. серйозний опір. В умовах посилення боротьби за вплив на освіту з боку католицького, уніатського, протестантського віровчень православна церква втрачає свою монополію у галузі шкільництва. З ініціативи окремих осіб або груп української шляхти, міщанства, духовенства виникають нові або реорганізуються старі школи.
Посилення впливу світських кіл, проникнення гуманістичних і реформаційних ідей обумовили вагомі зміни в українській освіті у цей період, виникнення якісно нової школи – грко-слов’яно-латинської. Вона ґрунтувалась на національних традиціях, поєднуючи їх з передовими досягненнями західноєвропейської школи й науки. Такий різновид школи стає визначальним у розвитку освіти у східнослов’янських землях на протязі тривалого часу. Першим навчальним закладом такого типу була школа в Острозі на Волині, яка піднесла систему освіти в Україні до рівня вищих протестантських і католицьких шкіл.
Культурно-освітній центр нового типу, який складався з колегії, літературно-наукового гуртка, друкарні і бібліотеки, заснував у 1576 р. князь Костянтин Острозький, який відігравав роль опікуна православ’я і мецената української культури. Він зібрав у м. Острозі людей з високою гуманістичною освітою. Першим ректором колегії був письменник-полеміст Герасим Смотрицький, друкарню очолював Іван Федоров (1577-1582), викладали українські учені Даміан Наливайко, Василь Сурозький. Наприкінці ХVІ ст. Острог перетворився на великий просвітницький центр.
Навчання здійснювалося за поширеною в Європі системою “семи вільних мистецтв”, яка поділялась на тривіум (граматика, риторика, діалектика) та квадріум (арифметика, геометрія, астрономія, музика). Острозька школа, як і більшість шкіл того часу, мала переважно гуманітарну спрямованість. Національні культурно-освітницькі традиції в Острозькій школі зберігались завдяки викладанню церковнослов’янської та грецької мов, які були літературними й конфесійними мовами даного регіону і вивчення яких було характерною особливістю шкіл у східнослов’янських землях ще з часів Киівської Русі. Крім того, в умовах наступу католицизму церкослов’янська мова виступала як засіб самозбереження національної віри й культури.
Разом з тим, навчання будувалось таким чином, щоб випускники школи за рівнем освіти не поступались тим, хто закінчив католицькі та протестантські школи. У зв’язку з цим в Острозі значну увагу приділяли вивченню латини, яка була мовою західноєвропейської школи, науки, літератури. До того ж у Речі Посполитій вона було також офіційною мовою адміністративних та судових установ. Острозька школа стала фактично першою вищою школою в Україні. Після смерті К.Острозького (1608), нащадки якого прийняли католицтво, вона поступово занепадає. 1624 р. єзуїти відкрили в Острозі свій колегіум і припинили діяльність школи.
З другої половини 1580-х рр. значну роль у суспільно-політичному і культурному житті починають відігравати братства – громадсько-політичні організації українського міщанства, які створювалися для захисту своїх станових і національно-релігійних інтересів. Вони розпочинають боротьбу проти національного і релігійного обмеження, за збереження православ’я та української культури, у тому числі у галузі освіти. Створення шкіл було одним з головних положень статутів братств. Наприкінці ХVІ – на початку ХVІІ ст. в Україні виникає близько 30 братських шкіл, першою з яких була школа при Львівському Успенському братстві (1586).
Її першим ректором був визначний знавець і викладач грецької мови єпископ Арсеній. Він розробив один з найстаріших шкільних статутів Європи – “Порядок шкільний”, який містив педагогічні ідеї та визначав коло предметів. Цим статутом було закладено принцип станової рівності освіти. З 1604 р. братство запросило на посаду ректора школи чудового знавця латинської та грецької мов Івана Борецького.
Школа готувала вчителів і священиків, а такожє намагалась зразково поставленим вихованям протидіяти антиукраїнським впливам єзуїтської школи. Визначним здобутком Львівської школи було створення її студентами греко-слов’янської граматики “Адельфотес”, призначеної не лише для вивчення мов, а й для знайомства з діалектикою, риторикою, музикою, арифметикою, геометрією, астрономією, медициною та богослов’ям.
Інші братські школи, які виникають у Перемишлі, Рогатині, Замості, Києві, Вінниці, Немирові, Крем’янці, Луцьку та ін., будувались за зразком Львівської. Вона надсилала багатьом свій статут, постачала підручники, а іноді направляла й вчителів. Під ідейним і педагогічним впливом братських шкіл перебували монастирські і парафіяльні школи.
За навчання у братських школах батьки сплачували певні кошти, діти незаможніх батьків навчалися безкоштовно. За програмою навчання ці школи були закладами середнього типу. Найголовніша увага приділалась вивченню слов’янської та української книжної мов. Усі братські школи у своєму розвитку пройшли два етапи: вони виникали як греко-слов’янські, а згодом почали зближуватись з латино-польськими. Це дозволяло знайомитися з досягненнями західноєвропейської науки й літератури.
У 1615 р. була заснована Київська братська школа. Одним з організаторів школи й першим її ректором був Іван Борецький (пізніше – митрополит Іов), який переїхав зі Львова. У Київській братській школі, як і у Львівській, викладались церковно-слов’янська, грецька, латинська, книжкова українська мови, філософія, риторика, поетика.
Викладання не у всіх школах було однаковим і визначалося можливостями братств. Але Львівська, Луцька, Київська братські школи за рівнем викладання успішно конкурували з єзуїтськими й протестантськими і відіграли важливу роль у розповсюдженні освіти, розвитку наукових знань, боротьбі проти католицизму.
Діяльність українських освітніх закладів проходила в умовах посиленя національно-релігійного тиску. Після Берестейської унії (1596) розпочалось створення уніатських шкіл: 1609 р. Іпатій Потій заснував уніатську школу у Володимирі, такі ж школи у Барі, Шаргороді, Холмі організував уніатський орден василіан. В уніатських школах вивчались латинська, польська, грецька, а іноді й церковнослов’янська мови, але головним їх завданням було насадження уніатства. Королівський універсал 1613 р. прирівняв ці школи до католицьких.
З початку ХVІІ ст. Київ стає провідним культурним центром України, чому в значній мірі сприяло зростання економічного значення міста. У 1631 р. митрополитом Київським став Петро Могила, який заснував Лаврську школу як вищий заклад європейського типу. Від братської вона відрізнялася тим, що в ній вивчались “сім вільних мистецтв” і більше уваги приділялось латинській мові, а грецька мала другорядне значення. Відкриття школи у лаврі викликало невдоволення Київського братства, яке не бажало передавати шкільну освіту до рук архімандрита Києво-Печерської лаври. У 1632 р. братчики примусили П.Могилу погодитись на об’єднання навчальних установ.
Школа отримала назву Київської колегії (у Західній Європі колегіями називали навчальні заклади вищого типу) і за змістом навчальних програм і рівнем викладання відповідала вимогам європейської вищої освіти. Однією з реформ, здійснених П.Могилою, стало введення викладання у колегії та багатьох братських школах латинською мовою, яка становила невід’ємну ознаку освіченості. Без її знання неможливо було вступити до вищих шкіл Західної Європи. У колегії викладались також старослов’янська, книжкова українська, польська та грецька мови. Крім того, у програму П.Могила ввів викладання “семи вільних мастецтв”. З часом у програму навчання почало входити вивчення німецької, французької, староєврейської мов, з 1751 р. введено курс російської мови і поезії. Викладались також історія, географія, література. Повний курс навчання тривав 12 років.
Київська колегія дещо відрізнялась від західноєвропейських університетів, що було обумовлено історичними умовами та національними традиціями: в ній не було обов’язкової для університетів системи факультетів, учням не надавались учені ступені, не завжди читався курс богослов’я. Останнє було пов’язано з політикою польського уряду, який забороняв викладати у колегії богословські науки, інакше заклад мав би права академії. Все ж рівень освіти, який отримували випускники Київській колегії, був достатньо високим, що давало їм можливість продовжувати навчання за кордоном і відкривало шлях до європейської науки. Вона продовжувала залишатись центром українського культурного життя і у другій половині ХVІІ ст.
Хоча входження Лівобержжя до складу Росії після національно-визвольної війни під проводом Б.Хмельницького зумовило суперечливі тенденції у духовному розвитку України, на Лівобережжі зберігався багаторічний досвід організації шкільної освіти. Продовжували існувати приходські школи при церквах, в яких вчителювали дяки та їх помічники (“виростки”, “молодики”), у містах працювали школи для дітей духовенства, ремісників, купців. На Запорожжі функціонували церковноприходські та січова школи, які велику увагу приділяли навчанню військовій справі і забезпечували освіченими людьми військову канцелярію Запорізької Січі. На Правобережжі продовжували діяти братські школи, але вони поступово втратили провідну роль у галузі освіти. Натомість посилилась політика полонізації, яку проводив уряд Речі Посполитої.
У першій половині ХVІІІ ст. освітній процес на Лівобережжі і Слобожанщині був ускладнений колоніальною політикою царизму, зокрема мовною. Низка царських указів (1721, 1727, 1728, 1735 рр.) була спрямована на введення російської вимови у церковну практику й обмеження друкування та розповсюдження книжок, написаних українським варіантом церковнослов’янської мови. З другої половини ХVІІІ ст. усі школи України поступово перейшли на російську мову. Іншою перешкодою розвитку національної освіти були кріпосницькі відносини.
Початкова освіта на Лівобережжі, Слобожанщині та Запорожжі до останньої чверті ХVІІІ ст. зосереджувалась у церковно-парафіяльних школах. Вони існували майже у кожному селі, засновувалися сільськими громадами й у них навчалися діти старшини, козаків, а також селян. У 1748 р. на території семи полків Гетьманщини було 866 шкіл, але розміщення їх було нерівномірним. Так, у Ніжинському полку нараховувалося 217 шкіл, Лубенському – 172, тоді як у Миргородському – лише 37. На Слобожанщині у 1730-х рр. налічувалось 131 трирічна церковно-парафіяльна школа. В наступні роки кількість цих школ зменшилась, що пояснювалося дальшим розоренням і закріпаченням селян і козаків.
За свідченням лубенського полковника І.Кулябки, освічених людей не вистачало навіть для заміщення посад осавулів і сотенних отаманів. У 1768 р. з його ініціативи почалося навчання грамоті й військовій справі понад тисячі козацьких дітей. Невдовзі досвід Лубенського полку схвалила Генеральна канцелярія, котра сприяла його поширенню у всіх полках. З другої половини ХVІІІ ст. для дітей старшини створювалися закриті учбові заклади – пансіони та інтернати, в яких викладали переважно іноземці. На Запорожжі у 1754-1758 р. існувала Головна Січова школа для дітей переважно заможних козаків і старшини. За змістом навчання вона прирівнювалася до кращих братських шкіл, у ній викладали піїтику, риторику, математику, астрономію, музику (велася підготовка кобзарів, цимбалістів, сурмачів, скрипалів) та ін.
У ХVІІІ ст. розвиток вищої освіти в Україні був пов’язаний насамперед з діяльністю Києво-Могилянської академії, якій указами Петра І 1694 р. та 1701 р. було надано статус академії, права самоуправління (як у вищих навчальних закладах Європи) й уперше дозволено викладати курс богослов’я. До середини ХVІІІ ст. Києво-Могилянська академія вважалась одним з перших за значенням вищих навчальних закладів Російської імперії. Серед її слухачів було багато вихідців з Правобережжя й західноукраїнських земель, уродженців центральних районів Росії, а також представників пригноблених Туреччиною та Австрією слов’янських народів (сербів, болгар, чорногорців та ін.). Хоча навчання в академії значною мірою мало церковно-богословський характер, її слухачі діставали досить всебічну освіту.
Головну масу студентів становили діти старшини, духовенства, заможних казаків і міщан; у реєстрі слухачів 1729 р. згадано представників майже всіх відомих тоді старшинських сімей. Разом з тим, серед студентів були й бідні, що жили у бурсі (гуртожитку). Свою роль культурно-освітнього центра академія почала втрачати з кінця ХVІІІ ст. й була закрита у 1817 р. Її функції перейняла Київська духовна академія (1819).
Українська старшина, не задовольняючись духовним характером академії, яка з другої половини ХVІІІ ст. все більше перетворювалася у спеціальний церковний навчальний заклад, не раз ставила питання про відкриття у полкових містах Гетьманщини та Слобожанщини університетів. Навіть російські адміністратори П.Румянцев та Г.Потьомкін неодноразово виступали з подібною ідеєю. Царський уряд відкидав усі ці проекти, штучно консервуючи церковно-схоластичний характер освіти в Україні.
Важливе значення у розвитку освіти мали також колегіуми у Чернігові (1700), Харкові (1726), Переяславі (1730). Харківський колегіум став центром освіти Слобожанщини, у відкритих 1768 р. додаткових класах викладались інженерні науки, артилерійська справа, геодезія, географія, французька та німецька мови, а з 1773 р. було відкрито клас вокальної та інструментальної музики. Крім того, наприкінці ХVІІІ ст. існувало ще дві семінарії – у Полтаві та Новгород-Сіверському, які були всестановими й загальноосвітніми школами.
Розвиткові національної освіти на Правобережжі й західноукраїнських землях заважала політика полонізації, яку проводив польський уряд. Шкіл на Правобережжі було дуже мало. Влада підтримувала лише єзуїтські колегії та уніатські школи, навчання в яких мало яскраво виражений польсько-католицькмй характер. У містах Східної Галичини існували трирічні школи, в яких навчалися діти шляхти, міщан, духовенства, а викладання здійснювалося польською мовою. Важливим осередком освіти й науки на землях Західної України був Львівський університет (1661), викладання в якому велося латинською мовою.
Після першого поділу Речі Посполитої (1772) західноукраїнські землі увійшли до складу імперії Габсбургів. Австрійський уряд здійснив реформи в галузі освіти. З 1774 р. було запроваджено три види шкіл: однокласні “парафіяльні” з викладанням рідною мовою; трикласні “тривільні”; чотирикласні “нормальні” з викладанням німецькою мовою. Як “рідна мова” була допущена й українська (церковно-слов’янська з українською вимовою). Львівський університет було перетворено у світський заклад, при ньому у 1787-1808 рр. діяв “Руський інститут” (“Studium Ruthenum”) – відділення, де на філософському і богословському факультетах окремі предмети викладалися українською мовою.
Дуже низьким стан освіти був на Буковині. За турецького панування тут майже не було шкіл. З встановленням австрійської влади було відкрито кілька шкіл, де викладання велося переважно румунською та німецькою мовою. Закарпаття перебувало у складі Угорського королівства, що обумовило там політику латинізації та мад’яризації. Разом з тим, там існувала невелика кількість церковно-уніатських шкіл з викладанням “руською” (як називалась там українська) мовою. Викладання на слов’яно-руській мові здійснювалося також у Мукачівській монастирській школі (з 1744 р. – духовній семінарії), яка стала основою для створення учительської семінарії. У 1776 р. вона була переведена до Ужгорода.
2). ХІХ ст. висунуло нові завдання перед суспільством. З розвитком капіталістичних відносин уряд Російської імперії розпочинає проводити державну політику керівництва освітою й вдається до реформ. Для управління освітніми закладами були створені навчальні округи. Дев’ять українських губерній входили до трьох – Київського, Одеського та Харківського. Навчальні заклади було поділено на чотири “розряди”: парафіяльні школи – для “людей найнижчих станів”; повітові училища – для дворян, службовців, купців, ремісників; гімназії та ліцеї, а також університети – головним чином для дітей дворян.
Збереженню станового характеру освіти сприяли розпорядження міністерства народної освіти (1813) та імператорський указ (1827), які забороняли допуск у середні та вищі навчальні заклади вихідців з селян-кріпаків. У 1856 р. в українських губерніях діяло 1320 парафіяльних і повітових шкіл та училищ, в яких навчалось 67,1 тис. чоловік – 1 учень на 188 жителів. Лише чверть з них були вихідці з селян. Переважна більшість дітей прирікалася на неписьменність. Розвиток початкової освіти гальмувався також нестачею педагогічних кадрів.
Російський уряд провадив політику русифікації в галузі освіти й не турбувався про відкриття національних шкіл. Українська демократична інтелігенція поставила питання про право українського народу на свою культуру й мову і стала на шлях організації недільних шкіл для народу. Перша з них відкрилася у Києві 1859 р. В 1862 р. в Україні існувало 111 таких школ. Т.Шевченко написав для них “Букварь южнорусскій”, але цензура перешкоджала його розповсюдженню. Наприкінці 1850-х рр. 84 київських вчителі звернулися до влади із заявою про запровадження навчання в початкових школах України рідною мовою. З 1859 р. українська мова почала вводитись у недільних, а потім і у щоденних початкових школах Києва. Однак валуєвським циркуляром (1863) викладання українською мовою в школах було заборонено, а недільні школи ліквідовано.
У 60-х роках ХІХ ст. в галузі освіти було проведено низку реформ, зумовлених скасуванням кріпосного права (1861). З 1864 р. всі типи початкових шкіл перетворювалися на загальноосвітні “початкові народні училища” з єдиною програмою. У кожній губернії створювалася посада попечителя народних училищ. Жінки одержали дозвіл на вчителювання. У 1872 р. більшість повітових початкових училищ було реорганізовано у шестирічні міські училища.
У 1870-х рр. початкові народні школи почали відкриватися земствами. На 1898 р. їх кількість на Лівобережжі та Південній Україні становила 3179. Натомість, уряд підтримував створення церковно-парафіяльних шкіл, викладали в яких переважно священики. Кількість таких шкіл особливо зросла на Правобережжі. Всього на 1897 р. в Україні існувало 16798 початкових шкіл усіх видів, які могли охопити навчанням лише третину дітей шкільного віку. Крім того, в містах існували платні приватні пансіони для дітей дворян, які готували до вступу в гімназії, ліцеї, університети та військові училища. Вони створювалися окремо для хлопців і дівчат.
З початком ХХ ст. в українських губерніях, як і по всій Російській імперії, відбувалося помітне розширення шкільної мережі, оскільки капіталістична економіка вимагала все більше освічених людей та кваліфікованих кадрів спеціалістів. За 1897-1911 рр. кількість початкових шкіл зросла з 13570 до 18719. Однак система освіти в Росії лишалася становою й не відповідала зростаючим вимогам економічного та духовного розвитку суспільства. В українських губерніях це доповнювалося національним гнобленням, що виявлялосьу забороні вести навчання у школі українською мовою.
Ліберальна буржуазія, насамперед земці, в діяльності яких переважали реформаторські тенденції, прагнули до децентралізації освіти й передачі її у відання органів місцевого самоврядування. Радикальні верстви інтелігенції, передусім вчителі, наполягали на запровадженні освіти рідною мовою, брали активну участь у різних товариствах і комітетах, у подіях революції 1905-1907 рр. За це чимало з них зазнало репресій. Тільки у Катеринославській губернії 156 вчителів було усунуто від роботи.
Хоч і повільно, але з початку ХХ ст. зростала писемність населення в українських губерніях (у 1913 р. – близько 25%). Цьому сприяло запровадження з 1912 р. нового типу народних шкіл – вищих початкових училищ з 4-річним терміном навчання. На 1 січня 1916 р. в Україні їх налічувалося вже понад 300. Але головну ставку в справі народної освіти уряд зробив на церковно-парафіяльні школи, частка яких на 1911 р. становила 48%. Відповідним було й фінансування – 10 млн. крб. проти 4,8 млн. крб., які одержали школи міністерства народної освіти у 1904 р.
Проблеми початкової школи не могли компенсуватися зростанням кількості недільних шкіл, мережа яких розширювалася досить повільно, й на січень 1917 р. їх налічувалося 112. Забезпечення підручниками, приміщеннями, вчительськими кадрами цих шкіл було вкрай незадовільним. Виняток становила лише Харківська жіноча недільна школа, організатором і керівником якої майже півстоліття була Х.Алчевська. Школа була учасницею міжнародних виставок у Парижі, Чікаго, Брюсселі.
У ХІХ ст. починають створюватись і професійні школи. Спочатку вони відкривалися різними відомствами без чітко визначеної системи. В Україні існували Чернігівське ремісниче (1804) і Кременчуцьке землемірне (1807) училища, Херсонське училище торговельного мореплавства (1834), яке готувало штурманів, шкиперів і суднобудівників, Головне училище садівництва в Одесі (1844), Харківське землеробське училище (1851), кілька фельдшерських шкіл. З розвитком ринкових відносин зросла кількість спеціальних навчальних закладів, які підпорядковувались міністерству народної освіти (вчительські семінарії), земельних справ (ветеринарні училища), військовому відомству (кадетські корпуси, військові училища і школи). Земства організовували спеціальні ремісничі училища, зокрема, Києво-Олександрівське (1874), де навчались шевському і шорному ремеслах. Наприкінці ХІХ ст. в Україні існувало 26 ремісничих земських училищ.
Реформою 1888 р. була створена система промислово-технічної освіти. Всі промислові училища поділено на ремісничі, які готували кваліфікованих робітників, нижчі (майстрів) і середні (техніків). В Україні нижчі технічні училища спеціалізувалися переважно на залізничній справі. Їх налічувалося 10. До середніх спеціальних закладів належали комерційні училища (всього – 17), учительські семінарії, середні технічні заклади (гірниче у Горлівці, політехнічне в Одесі, технічне в Миколаєві). В Одеському навчальному окрузі діяло 11 мореходних класів (1884), які готували кадри для Чорноморського торгового флоту. У Глухові було засновано учительський інститут (1874).
На початку ХХ ст. структура середньої та нижчої професійної освіти в підросійській Україні залишалася такою, як і в попередні десятиліття. Зросла лише кількість професій, які можна було здобути вихідцям з селян, робітників і міщан. Виникла також нова форма навчання робітників, зайнятих на виробництві – вечірні та недільні курси й класи, яких у містах нараховувалося понад десяток. Кадри вчителів для всіх форм професійної освіти готували 8 учительських інститутів.
У першій половині ХІХ ст. середню освіту давали чотирирічні гімназії, що існували в усіх губернських і деяких повітових містах, зокрема в Україні їх було 19. Вони утримувалися за рахунок державних коштів та частково міських прибутків. У гімназіях вивчалася російська, латинська, грецька, французька мови, математика, історія, географія та інші дисципліни. Після їх закінчення юнаки діставали право вступу до університетів або на державну службу, але тільки виходці з дворянства та чиновництва.
1864 р. було затверджено новий статут про гімназії. Створювалися повні гімназії (семикласні) і неповні (чотирикласні) двох типів – класичні й реальні. Перші давали класичну освіту й готували випускників до вступу в університет, другі – практичні знання (фізика, математика, хімія) та можливість навчання у вищих спеціальних закладах. Утворення реальних гімназій диктувалося необхідністю забезпечити освіченими кадрами підприємства. 1871 р. їх було перетворено на реальні училища, введено 7-й додатковий клас, який давав право вступати до технічних вузів. У пореформенну добу набула розвитку жіноча середня освіта. З 1860 р. розпочалося створення жіночих училищ з семирічним терміном навчання. Перші жіночі гімназії в Україні були відкриті у Києві (1850) та Полтаві (1860). З 1870 р. у жіночих гімназіях було запроваджено 8-й клас, який призначався для підготовки учительок і виховательок.
Хоча середньоосвітні заклади проголошувалися загальностановими, вони були розраховані переважно на дітей дворян, чиновників та буржуазії; вихідці з незаможних верств суспільства фактично були позбавлені можливості вчитись у класичних гімназіях. Крім того, як пережиток феодальної доби існували станові середні навчальні заклади закритого типу: інститути шляхетних дівчат, кадетські корпуси, приватні пансіони, де навчалися виключно діти дворян.
Середня й професіональна освіта в українських губерніях Російської імперії на початку ХХ ст., відбиваючи вимоги часу, перебувала на піднесенні. У Київському учбовому окрузі кількість чоловічих і жіночих гімназій та реальних училищ протягом 1901-1911 рр. зросла вдвічі, а загальна кількість таких навчальних закладів в Україні становила 385. Плата за навчання була дуже високою, що фактично зберігало становий характер освіти. У 1911 р. у тому ж окрузі 80% гімназистів становили діти дворян, чиновників, буржуазії й духовенства.
У ХІХ ст. набула розвитку вища освіта. У 1805 р. було відкрито Харківський університет, який стає центром національного відродження. Його було засновано за приватною ініціативою, головним чином В.Каразіна, на кошти харківського дворянства й купецтва. 1834 р. було відкрито Університет св. Володимира в Києві, до складу якого входили філософський, юридичний, згодом медичний (1842) факультети. Його першим ректором став професор М.Максимович. 1863 р. університети отримали автономію. Але у 1884 р. її було ліквідовано, а університети передано під контроль попечителів навчальних округів.
Крім того, створювалися вищі навчальні заклади, що об’єднували гімназичний та університетський курси: Волинська гімназія у Кременці (1805-1832), Рішельєвський ліцей в Одесі (1817), при якому існував Інститут східних мов для підготовки перекладачів (1828-1855), Гімназія вищих наук у Ніжині (1820), згодом перетворена у математичний (1832), а потім юридичний (1840) ліцей. У 1865 р. на базі Рішельєвського ліцею в Одесі було утворено Новоросійський університет.
Економічний і культурний розвиток країни прискорив появу спеціальних вищих навчальних закладів: Ніжинського історико-філологічного інституту, Харковського ветеринарного інституту (1873). Першим вищим технічним закладом в Україні став Південноросійський технологічний інститут у Харкові (1885). У 1898 р. було створено Київський політехнічний інститут у складі хімічного, механічного, інженерного та сільськогосподарського відділень. Серед професорів інституту були відомі вчені М.Артем’єв, С.Реформаторський, В.Кирпичов, який став його першим ректором. 1899 р. у Катеринославі почало діяти вище гірниче училище.
Характерною рисою у розвитку вищої освіти в Україні на початку ХХ ст. було створення мережі вищих навчальних закладів для жінок. У 1903 р. в Одесі було відкрито Вищі жіночі педагогічні курси, які з 1906 р. отримали історико-філологічний та фізико-математичний факультети; після 17-річної перерви відновили діяльність Вищі жіночі курси у Києві (1906), створені такі ж курси у Харкові (1907), які крім двох традиційних факультетів мали юридичне відділення.
Свої особливості у ХІХ ст. мав розвиток освіти у Східній Галичині, Північній Буковині й Закарпатті, які перебували у складі Австрійської імперії. Кількість шкіл постійно зменшувалась, українська мова витіснялась німецькою та польською. На 1841 р. початковою освітою у Галичині було охоплено лише 14% дітей. Подібне становище було на Закарпатті та в Північній Букавині. Під час революції 1848-1849 рр. у Галичині діяло 60 недільних шкіл з українською мовою навчання, а на Закарпатті – 9, але згодом вони підпали під вплив церкви.
У результаті реформи 1869 р. в імперії було запроваджено обов’язкове навчання для дітей віком від 6 до 14 років, а школи були передані під нагляд світських органів. За шкільним законом від 1895 р. початкові галицькі школи поділялися на два типи: нижчий (сільський) – трикласні та вищий (міський) – шестикласні. Після закінчення нижчих шкіл не можна було здобути середню освіту.
На Закарпатті австро-угорський уряд здійснював політику мад’яризації навчання, але й цими школами у 1890-х рр. було охоплено менше 50% дітей шкільного віку. У Північній Буковині діяло лише 305 початкових шкіл, а закон про загальнообов’язкове навчання практично не здійснювався.
Гімназії, які давали середню освіту, були переважно католицькі. З 1856 р. в них було скасовано вивчення української мови. На 1899 р. українські гімназії залишилися лише у Львові й Перемишлі, а в Коломиї, Тернополі та Чернівцях – окремі гімназичні класи. На середину ХІХ ст. у Східній Галичині було 8 гімназій, на Буковині – 1, на Закарпатті – 9. Крім того, існували приватні професійні школи.
Вища освіта в західноукраїнських землях зосереджувалася у Львівському університеті, Реальній (або торгівельній, 1817), Ветеринарній (1897), Технічній (1844) академіях у Львові (остання була згодом реорганізована у політехнічний інститут), Чернівецькому ліцеї. Львівський університет складався з філософського, теологічного, юридичного та медичного факультетів. Викладання провадилося латинською, німецькою та польською мовами. Австрійський уряд не чинив перешкод для вступу українцям лише на богословський факультет, який готував сільських священиків.
Головною проблемою шкільної освіти в Західній Україні було її недостатнє фінансування з боку цісарського уряду. За бюджетними асигнуваннями у 1912 р. на одного жителя Галичини припадало коштів вчетверо менше, ніж у центральних австрійських провінціях. Друга освітня проблема краю – це скорочення кількості або повне закриття шкіл з українською мовою навчання й заміна викладання польською, румунською або німецькою мовами. Так, у Закарпатті на 1907 р. всі українські школи були закриті, кількість змішаних шкіл, де викладання велося двома мовами – українською та німецькою або румунською – зменшилось з 306 у 1902 р. до 30 у 1914 р. Внаслідок такої політики властей у краї був досить високий відсоток неписьменних – 70 (у Галичині – 63%), хоча в цілому на 1912 р. у тій же Галичині діяло 5,8 тис. початкових шкіл.
На початку ХХ ст. кількість гімназій та реальних училищ у західноукраїнських землях у 1900-1910 рр. подвоїлась. У Галичині функціонували 61 гімназія й 13 реальних училищ (5 гімназій з українською мовою навчання; 20% всіх гімназистів – українці). З 13 гімназій та 1 реального училища Буковини у 1910 р. лише в одній викладання велося українською мовою, а у двох – німецькою та українською. У всіх 3 гімназіях Закарпаття викладання велося лише угорською мовою.
Українському студенству західноукраїнських земель після наполегливої боротьби вдалося домогтися в австрійських властей відкриття у Львівському й Чернівецькому університетах кількох українських кафедр. В цілому ж, освіта в українських земелях як Російської, так і Австро-Угорської імперій не задовольняла потреб суспільства.
3). Новий єтап у розвитку української освіти розпочався після Лютневої революції 1917 р. Хоча політика Тимчасового уряду була гальмуючим елементом, велику роль у цей час відіграли українські громадські організації, яки утримували на власні кошти українські школи, підготовували та друкували підручники, оргнізовували літні учительські курси тощо. У березні 1917 р. було відкрито дві українські гімназії у Києві, невдовзі – університет у Катеринославі, консерваторію у Харкові, сільськогосподарський інститут в Одесі. У жовтні розпочав діяльність Український народний університет (Київ) та Український учительський інститут (Житомир). До початку навчального року відкрилось більше 50 українських середніх шкіл, які існували на приватні або громадські кошти.
Велику роль у розвитку національної освіти відіграла Центральна Рада, яка проголосила основним завданням освітньої політики відродження рідної мови і школи. У червні 1917 р. було створено Генеральне секретарство освіти на чолі з І.Стешенком, яке взяло на себе функції керівництва справою освіти в Україні. Влітку 1917 р. секретарство почало призначати губернських і повітових комісарів освіти, завданням яких було проведення українізації школи. Після проголошення УНР секретарству перейшло управління всіма освітніми установами в Україні. Було скасовано шкільні округи і замість них утворено комісаріати освіти. Національним меншинам забезпечувався вільний розвиток рідної мови та освіти. Управління освітою кожної нації здійснювалося через відділи освіти при Генеральних секретарствах польських, еврейських, російських справ та національні ради освіти. У листопаді 1917 р. були відкриті Українська Педагогічна Академія та Українська академія мистецтв у Києві.
Уряд Гетьмана П.Скоропадського продовжив освітню політику, розпочату Центральною Радою. За часи Гетьманату у більшості шкіл було введено українську мову, розпочалось навчання у 72 (з запланованих 150) українських гімназій, видано кілька мільйонів примірників підручників на українській мові для початкової школи. Всі українські школи, утворені у 1917-1918 рр. на приватні та громадські кошти, було переведено на державне фінансування. У жовтні 1918 р. у Кам’янці-Подільському відкрився український університет, а Київський Український народний університет було перетворено на державний.
Певну увагу національній освіті приділяли Директорія УНР. У січні-травні 1919 р. посаду міністра освіти в уряді УНР обіймав І.Огієнко, який розробляв концепію єдиної національної школи. Законом УНР про основи освіти (13 лютого 1919 р.) національним меншинам надавалося право на школу рідною мовою.
У міжвоєнний період на західноукраїнських землях, де польський та румунський уряди проводили політику національного й культурного гноблення, українські школи закривалися. Закарпаття, що опинилося під владою Чехо-Словаччини, перебувало у кращому становищі. Уряд країни дозволяв українцям користуватися рідною мовою.
Велику роль у розвитку національної освіти у цей час відіграли діячі українського національно-визвольного руху, які після поразки були змушені емігрувати. Завдяки їх зусиллям 1921 р. у Празі розпочав діяльність Український вільний університет. Він проіснував до 1939 р., а після Другої світової війни відновив свою діяльність у Мюнхені. 1922 р. була заснована Українська господарська академія у Подєбрадах (Чехія) – приватний заклад вищої освіти політехнічного типу у складі агрономічно-лісового, економічно-кооперативного та інженерного факультетів. У 1932 р. академія реорганізована в заочний технічно-господарський інститут. У Празі діяв Український перагогічний інститут ім. М.Драгоманова (1922-1933), який готував вчителів початкових шкіл та дошкільних установ. Після Другої світової війни центр науково-культурного житті української еміграції переміщується до Канади та США. З 1945 р. у Саскатунському університеті (Канада) було запроваджено викладання української мови, літератури, історії. На кінець ХХ ст. українознавчі програми запроваджено у 12 університетах Канади.
4). Радянська влада в Україні також приділяла увагу розвитку освіти. Народне секретарство освіти у грудні 1917 р. очолив В.Затонський. Протягом наступних 2-3-х місяців у тих регіонах України, де існувала радянська влада, замість старих адміністративних органів освіти створювались відділи й комісаріати народної освіти, культурно-освітні комісії ревкомів. Ці органи на початку 1918 р. зустрілися з гострими кадровими проблемами, оскільки абсолютна більшість адміністрації й учителів 480 гімназій та 356 неповних середніх шкіл поставилися до неї різко негативно й практично не брали участь у перших спробах запровадження обов’язкової та безкоштовної освіти.
25 січня 1919 р. було ухвалено Декрет Раднаркому УСРР про єдину трудову школу. Передбачалось створити єдиний тип навчальних закладів – трудову школу, яка складалась з двох ступенів: першого (5 класів) і другого (4 класи) з безкоштовним навчанням та викладанням предметів рідною мовою. З метою якнайшвидшої підготовки спеціалістів для зруйнованої економіки України в 1920 р. державні, громадські й приватні початкові і середні школи були тимчасово ліквідовані, а їх класи реорганізовані у 7-річну школу. Молодь мала продовжувати освіту в професійно-технічних школах і технікумах. Наприкінці 1920 р. в Україні нараховувалося 21887 шкіл.
Радянська влада вжила заходів для ліквідації станового характеру й вищої освіти. З 1919 р. були запроваджені нові правила вступу до вищих навчальних закладів, які створювали пільгові умови вихідцям з робітників і селян: не складались вступні іспити, не вимагалося свідоцтво про середню освіту, відкривались тримісячні підготовчі курси. Замість ректорів і проректорів призначались спеціальні комісари.
З 1920 р. почали організовуватися робітничі факультети (робітфаки). Університети ліквідовувались, а на базі окремих факультетів створювались відповідні інститути. На початку 1920 р. поновив свою діяльність Київський політехнічний інститут, закритий у роки війни. Були відкриті інститути народної освіти, міжнародних відносин, зовнішньої торгівлі тощо. З урахуванням воєнного часу термін навчання скорочувався, державні іспити скасовувались, а складалися лише іспити з предметів, які вивчались на окремих факультетах. Наприкінці 1920 р. в Україні вже діяло 38 інститутів, де навчались 57 тис. студентів, а також 13 тис. робітфаків і 665 професійних шкіл. Попит на освіту був дуже великий. Так, в Одеський інститут народного господарства потрібно було набрати кілька сот студентів, а заяв подали 13 тис.
Радянська влада розпочала ліквідацію неписьменності з літа 1920 р., оскільки 72% населення Україні не вміли читати і писати. У травні 1921 р. Раднарком України ухвалив Декрет про ліквідацію неписьменності. Для його виконання у 1923 р. було створене товариство “Геть неписьменність!” на чолі з головою ВУЦВК Г.Петровським. Вже наприкінці 1920-х рр. рівень письменності виріс з 24% до 57%. Найбільша кількість слухачів у школах грамотності в Україні навчалась 1934 р. (870 тис.). Згодом учнів у них стає менше, й 1936 р. товариство припинило діяльність як таке, що виконало свої функції.
У роки непу відбувався подальший розаиток системи освіти. 1925 р. в Україні – першій з союзних республік – було запроваджено обов’язкове чотирирічне навчання дітей віком 8-9 років. На початку 1930-х рр. загальнообов’язковою початковою освітою було охоплено 98% дітей віком до 10 років, а 95% випускників початкових шкіл продовжували навчання у семирічній школі.
Поширенню освіти сприяла політика коренізації, що почала здійснюватися в СРСР з весни 1923 р. Вона включала в себе українізацію та створення умов для всебічного розвитку національних меншин. Важливим чинником цієї політики була організація мережі шкіл, вищих навчальних закладів з навчанням українською мовою та мовами національностей, які мешкали в Україні. Ця політика розпочалась з декретів ВУЦВК від 27 липня і 1 серпня 1923 р., в яких проголошувалася рівність мов та необхідність дерусифікації. Питаннями коренізації займався Раднарком України та Республіканська центральна комісія з питань українізації. Помітну роль у цьому процесі відіграли О.Шумський та М.Скрипник. Вже на 1930 р. 97% дітей у початкових школах навчались українською мовою, а кількість студентів-українців становила 57%. Політика українізації була поступово згорнута після 1932 р.
Велику увагу радянська влада приділяла підготовці вчителів. У 1920 р. було відкрито 48 педагогічних технікумів і близько 100 учительських курсів. Крім того, відбувся поворот вчительської маси до радянської влади. За 1926-1932 рр. мережа педагогічних інститутів зросла в республіці з 12 до 46, а технікумів – з 59 до 84. Вдвоє було підвищено заробітну плату вчителям початкової школи; на 80% – учителям старших класів. Разом з тим, держава посилила адміністративне керівництво та ідеологічний тиск на освіту. У травні 1934 р. керівництвом республіки приймається спеціальна постанова, яка ставила під жорсткий ідеологічний контроль викладання громадянської історії та географії.
З 1931 р. відбувається відхід від так званої комплексної системи освіти, яка не давала учням достатнього обсягу знань, і перехід до поєднання політехнічного навчання з ґрунтовним засвоєнням наук. З 25 серпня 1932 р. в СРСР запроваджувалася єдина загальноосвітня школа з десятирічним строком навчання, а з 1934 р. – єдині типи школи: початкова (І-ІV класи), неповна середня (І-VІІ класи) і середня (І-Х класи). Протягом 1930-х рр. значно зросла мережа неповних середніх та середніх шкіл при зменшенні початкових шкіл. Внаслідок відмови від політики коренізації на вересень 1938 р. в УРСР були переведені на російську або українську мови викладаня всі школи з мовами ниціональних меншин. Всього ж в Україні на травень 1941 р. працювало 30881 загальноосвітня денна школа, з яких 4435 були середні (2264 – на селі).
Потреби економіки вимагали постійного збільшення кількості закладів професійно-технічної освіти. На початку 1920-х рр. були створені школи фабрично-заводського учнівства (ФЗУ), куди приймали підлітків з чотирикласною освітою, та здійснено перебудову спеціальної освіти. На базі колишніх ремісничих і реальних шкіл організовані професійно-технічні школи для юнаків з семирічною освітою для підготовки кваліфікованих робітників. Замість вчительських семінарій, інститутів і відповідних факультетів університетів створювались інститути соціального виховання або профосвіти; відкрито інститут народного господарства, сільськогосподарські, зооветеринарні інститути; широкопрофільні медичні інститути (Київ, Харків, Одеса) та хіміко-фармацевтичні інститути (Харків, Одеса). Зростала мережа робітфаків, які готували робітничу молодь до вступу в інститути.
З 1929 р. розпочинається уніфікація вищої і середньої спеціальної освіти і реорганізація її за галузевою ознакою. Вищим навчальним закладом став інститут, а середнім спеціальним – технікум. Усі технікуми передавалися з Нарокомату освіти галузевим наркоматам. Їх кількість зросла до 576 (1938 р.). Було створено галузеві вищі навчальні заклади. З 1932 р. розпочалось укрупнення 203 вузів України, з яких на 1938 р. залишилось 123. За рішенням уряду УСРР від 10 березня 1933 р. було відновлено в республіці університетську освіту. Почали працювати університети у Києві, Харкові, Одесі, Дніпропетровську.
Після включення західноукраїнських земель до складу УРСР освіту в краї було реорганізовано відповідно до діючої в СРСР системи. Вона стала загальнообов’язковою. У середині 1940 р. тут діяло 6918 шкіл, у тому числі 6000 – з українською мовою навчання. Розгорнулася ліквідація неписьменності серед дорослого населення. Всі вищі й середні навчальні заклади перейшли на державний бюджет. У 1940/41 навчальному році у західноукраїнських земелях діяло 15 вузів (7 – у Львові), 23 технікуми і 2 робітфаки.
Під час німецької окупації загарбники намагались прищепити українцям нацистську ідеологію. Директива головного ідеолога третього рейху В.Розенберга передбачала для дітей на окупованих територіях чотирикласну освіту. Гауляйтер України Е.Кох вважав достатнім три класи. Кілька вищих та середніх спеціальних учбових закладів, що діяли в Україні на початку окупації, незабаром було закрито, а студентів і учнів вивезено як робочу силу до Німеччини.
В УРСР у повоєнні роки першочергова увага приділялася відновленню і вдосконаленню мережі навчальних закладів. Вже в першому після визволення 1943/44 навчальному році в усіх містах і селах республіки школи відновили свою роботу. До навчання залучалась молодь, яка змушена була припинити його в зв’язку з війною. З вересня 1943 р. в Україні були створені школи робітничої молоді, а у вересні 1944 р. – школи сільської молоді з навчанням без відриву від виробництва.
Здійснення заходів, спрямованих на охоплення всіх дітей навчанням у школі, створення й розширення мережі вечірніх та заочних шкіл, сприяло розгортанню обов’язкової семирічної освіти. До 1953 р. в основному було забезпечено загальне семирічне навчання для дітей шкільного віку, у другій половині 1950-х рр. майже всі учні мали можливість закінчити десятирічку, адже у 1958 р. в Україні діяли 11 тис. середніх шкіл – у 2,5 рази більше, ніж у 1940 р.
З 1958 р. замість семирічної обов’язкової було організовано восьмирічну школу, яка давала учням загалоноосвітні та технічні знання. Повну середню освіту молодь здобувала в школах робітничої та сільської молоді або в загальноосвітній середній політехнічній школі (9-10-ті класи). Наприкінці 1950-х рр. у країні почалась організація шкіл-інтернатів, в яких навчалися сироти, діти інвалідів Великої Вітчизняної війни та праці, малозабезпечених батьків та одиноких матерів. На кінець 1950-х рр. в Україні діяло понад 90 шкіл-інтернатів.
У 1960-1970-х рр. продовжувався розвиток і вдосконалення системи народної освіти. У 1960-ті рр. було запроваджено загальнообов’язкове восьмирічне навчання, а в 1970-ті – завершено перехід до загальної середньої освіти, яка запроваджувалася не тільки через загальноосвітню школу, але й через середню спеціальну освіту та систему професійно-технічного навчання. Водночас було внесено зміни до структури школи. Навчання в початковій школі тепер завершувалося за три роки замість чотирьох. У 1980-х рр. значно скоротилася кількість початкових і неповних шкіл і водночас зросла кількість середніх, що становлять основну ланку шкільної освіти.
На 1990/91 навчальний рік в Україні налічувалося 20819 шкіл, в яких навчалося 6,8 млн. учнів. У 15316 школах (3,3 млн. учнів) навчання здійснювалося українською мовою. Російською мовою навчалися у 1303 школах республіки. Змішаних українсько-російських шкіл у республіці нараховувалося у цей період 981. У 93 школах України навчання здійснювалося румунською мовою, в 59 – угорською, в 14 – молдавською, у двох – польською. Зате не існувало жодної української школи за межами республіки.
Швидко зростаючий у повоєнні роки технічний рівень виробництва висував дедалі вищі вимоги для підготовки кадрів працівників для всіх галузей народного господарства. Досвід показав, що однією з найефективніших форм підготовки нового поповнення робітничих лав є професійно-технічні учалища, які поряд з професією дають молодим робітникам і середню освіту. Крім того, існувала система виробничого навчання: виробничо-технічні курси, вечірні та заочні школи, технікуми, інститути. На 1987 р. в Україні функціонувало понад 1200 професійно-технічних учалищ всіх видів, де навчалося 710 тис. учнів.
У повоєнне сорокоріччя розширювалася підготовка спеціалістів у системі вищої і середньої спеціальної освіти. 1954 р. було здійснення об’єднання дрібних вузів і споріднених факультетів, організовано ряд нових вищих навчальних закладів і збільшено прийом на інженерні спеціальності. На 1960 р. кількість вузів в Україні скоротилася із 160 до 135, але контингент студентів збільшився з 201 тис. до 417 тис. Значно розширилися заочні та вечірні відділення при університетах та інтитутах. У 1960-1980-х рр. зміцнювалася матеріально-технічна база вузів, будувалися навчальні корпуси, гуртожитки, спортивні комплекси. На основі Донецького, Сімферопольського й Запорізького педінститутів були створені університети. У 1986/87 навчальному році в Україні працювали 146 вищих навчальних закладів, де навчалося 850 тис. студентів. У 1969 р. в ряді вузів республіки були створені підготовчі відділення, слухачі яких після складання іспитів зараховувалися на І курс.
Розширилась підготовка спеціалістів із середньою спеціальною освітою. У 1986/87 навчальному році в Україні налічувалося 733 середніх спеціальних навчальних заклади, де навчалося 805 тис. учнів, які отримували 370 професій.
Розвиток освіти у повоєнний період забезпечив високий освітній рівень жителів України. На 1987 р. кількість населення з вищою та середньою (повною й неповною) освітою становила 28 млн. чоловік при загальній кількості 52 млн. В цілому, вища і середня спеціальна школи виконували покладені на них завдання підготовки кадрів для економіки, науки й культури. Але у цей період не обійшлося без помилок і порушень у галузі освіти. Політика “злиття націй” призвела до того, що в Україні залишилося менше половини шкіл з українською мовою навчання, а в деяких великих містах вони зовсім зникли. Крім того, з 1983 р., виконуючи постанови керівних партійних органів, у системі середньої школи республіки почалось посилене викладання російської мови, що виражалось у збільшенні кількості годин, поділу класів на групи в школах з українською мовою викладання тощо. Вузи та середні спеціальні навчальні заклади майже повністю перейшли на російську мову.
Загалом радянська школа забезпечила всім громадянам республіки доступ до освіти, дала змогу в історично короткий строк ліквідувати масову неписьменність й запровадити загальну середню освіту, створити значний науковий і культурний потенціал. Але в умовах командно-адміністративної системи національної школи в Україні не існувало такої школи, де учням дають не тільки знання, а й виховують їх патріотами. При цьому за основу беруть рідну мову, історію, культуру свого народу. Процес створення такої школи розпочався в Україні після здобуття незалежності.