Якщо неодмінно треба бути кимось, – відповів він, – то краще я буду лібералом, бо консерватори – шахраї. 13 страница
Фернанда повернулася до Макондо в поїзді, який охороняли озброєні поліцаї. Під час зворотної подорожі її вразили напружені обличчя пасажирів, війська на вулицях міст і селищ, розчинене в повітрі чекання якоїсь важливої події, але Фернанда не могла зрозуміти, в чім річ, поки, аж у Макондо, їй розповіли, що Хосе Аркадіо Другий підбурює робітників бананової плантації до страйку. «Ще тільки цього нам бракувало, – мовила собі подумки Фернанда. – Маємо свого анархіста в родині». Страйк почався через два тижні, але не мав тих драматичних наслідків, яких усі побоювалися. Робітники відмовилися зрізати й вантажити банани в неділю, їхня вимога здавалася цілком справедливою, і сам падре Антоніо Ісабель схвалив її, побачивши, що вона не суперечить законам Божим. Перемога цього страйку, як і інших, що вибухнули в наступні місяці, видобула з невідомості бліду постать Хосе Аркадіо Другого, якого доти вважали здатним тільки на те, щоб заповнити місто французькими повіями. З тим же раптовим напливом рішучості, з яким він колись попродавав своїх бойових півнів, збираючись організувати безглузде судноплавне підприємство, Хосе Аркадіо Другий відмовився тепер від посади наглядача бананової компанії й став на бік робітників. Дуже швидко його оголосили аґентом міжнародної змови проти громадського порядку. В одну з ночей тижня, що був затьмарений зловісними чутками, Хосе Аркадіо Другий чудом урятувався від чотирьох куль, випущених у нього якимсь невідомим, котрий підстеріг його, коли він вертав із таємних зборів. Атмосфера наступних місяців була така напружена, що навіть Урсула відчула це в своєму маленькому світі цілковитої темряви, і їй здалося, ніби вона знову переживає ті фатальні часи, коли її син Ауреліано напихав свої кишені гомеопатичними пігулками змови. Вона хотіла поговорити з Хосе Аркадіо Другим, поділитися з ним досвідом пережитого, але Ауреліано Другий сповістив її, що від ночі замаху ніхто не знає, де перебуває його брат.
– Достоту як Ауреліано, – вигукнула Урсула. – Схоже на те, що все в світі рухається по колу.
Фернанда була далека від неспокою цих днів. Після страшенної сварки з чоловіком, обуреним тим, що долю Меме вирішено без його згоди, Фернанда не спілкувалася з зовнішнім світом. Ауреліано Другий погрожував визволити свою доньку з монастиря, – якщо виявиться потрібним, то й з допомогою поліції, – але Фернанда показала йому папери, які свідчили, що Меме прийняла обітницю з власної волі. Насправді Меме підписала ці папери, перебуваючи вже по той бік залізної решітки, й учинила це з тією ж байдужістю, з якою дозволила повезти себе туди. У душі Ауреліано Другий не повірив у справжність наведених дружиною доказів, як ніколи не вірив у те, що Маурісіо Бабілонья заліз до них із наміром красти курей, проте обидва пояснення допомогли йому заспокоїти своє сумління, повернутись, не терзаючи себе, під крило Петри Котес і відновити в її будинку нестямні веселощі й пишні учти. Далека від тривоги, що охопила все місто, глуха до страшних Урсулиних пророцтв, Фернанда підкрутила останні гайки в механізмі свого замислу. Вона написала дуже докладного листа Хосе Аркадіо, який уже невдовзі мав одержати сан клірика, й повідомила, що його сестра Рената захворіла на жовту пропасницю й спочила в Бозі. Потім полишила Амаранту Урсулу на Санта Софію де ла П'єдад і заходилася налагоджувати своє листування з невидимими цілителями, яке розладналося через нещастя з Меме. Насамперед вона призначила остаточну дату телепатичної операції. Але невидимі цілителі відповіли їй, що було б нерозумно робити операцію, поки в Макондо не скінчилися заворушення. Фернанда, охоплена нетерплячкою і дуже погано обізнана зі становищем, пояснила їм у наступному листі, що ніяких заворушень у місті немає, що то все дурні витівки її навіженого дівера, котрий останнім часом захоплюється профспілковими дурощами, як ото раніше був схибнутий на півнячих боях і судноплавстві. Вони ще не дійшли згоди в ту спекотну середу, коли в дім постукала стара черниця з плетеною корзиною на руці. Санта Софія де ла П'єдад, яка відчинила двері, подумала, що це подарунок від когось, і хотіла забрати в черниці її ношу, покриту гарною мереживною салфеткою. Але стара не дала, заявивши, що їй наказано передати корзину особисто, дотримуючи суворої таємниці, доньї Фернанді дель Каргііо де Буендіа. У корзині лежав син Меме. Колишній духівник Фернанди пояснив їй у листі, що хлопчик народився за два місяці перед тим, і вони дозволили собі охрестити його йменням Ауреліано на честь діда, бо мати навіть не розтулила уст, щоб висловити свою волю. Всередині Фернанди все повстало проти такого глуму долі, але в неї вистачило сили приховати це від черниці.
Скажемо, що знайшли його в корзині, яка пливла по річці, – всміхнулася вона.
Ніхто цьому не повірить, – зауважила черниця.
Якщо всі цьому вірять у Святому Письмі, – відказала Фернанда, – то я не бачу причини, чому їм не повірити мені.
Дожидаючи поїзда, черниця пообідала в будинку Буендіа і більше жодного разу не згадала про дитину, як їй і звеліли в монастирі, та все одно Фернанду гнітила присутність небажаного свідка її ганьби, і вона пожалкувала, що вийшов з моди середньовічний звичай вішати гінця, який приніс погані вісті. Тоді Фернанда й вирішила, як тільки черниця поїде, утопити немовля в басейні, та їй не стало на це духу, і вона почала терпляче чекати, поки безмежна благодать Господня не вибавить її від тягаря.
Новому Ауреліано вже минув рік, аж ураз неослабна напруга в Макондо розрядилася вибухом. Хосе Аркадіо Другий та інші профспілкові ватажки, які пішли в підпілля, наприкінці тижня несподівано з'явилися в місті й організували демонстрації по селищах бананової зони. Поліція обмежилася тільки наглядом за порядком. Проте вночі у понеділок профспілкових діячів повитягали з ліжок, понадягали їм на ноги п'ятикілограмові кайдани й відправили до тюрми головного міста провінції. Серед інших були схоплені Хосе Аркадіо Другий і Лоренсо Ґавілан, полковник, учасник мексиканської революції, висланий до Макондо, який запевняв, що був свідком героїчних вчинків свого кума Артеміо Крусар[17]. Однак, не просидівши й трьох місяців, усі вони знову вийшли на волю, бо уряд і бананова компанія не змогли дійти згоди про те, хто повинен оплачувати харчування заарештованих. Нову хвилю невдоволення викликали недоброякісні продукти та каторжні умови праці. Крім того, робітники скаржилися, що їм платять не грошима, а бонами, на які годі щось купити, крім вірджинської шинки в магазинах компанії. Хосе Аркадіо Другого й посадовили до тюрми саме за те, що він викрив систему бон. Він пояснив, що система здешевлює утримання торговельного флоту компанії, бо зворотним рейсом судна везуть товари для магазинів, а якби цього вантажу не було, то їм би довелося ходити порожнем від Нового Орлеана до портів, де вони завантажуються бананами. Решта претензій робітників стосувалася побутових умов і медичного обслуговування. Лікарі компанії не оглядали хворих, а просто вишиковували їх у чергу перед амбулаторією, і медична сестра клала кожному на язик по піґулці кольору мідного купоросу, байдуже чим хворів пацієнт – малярією, трипером чи запором. Це була до такої міри загальна терапія, що діти ставали в чергу по кілька разів і, замість ковтати піґулки, забирали їх додому для гри в лото, замість фішок. Робітники жили в страшній скупченості в напіврозвалених бараках. Інженери не потурбувалися побудувати для них убиральні, натомість поставили по селищах на Різдво по одній переносній убиральні на кожні п'ятдесят чоловік, показавши привселюдно, як треба користуватися цими спорудами, щоб вони служили скількимога довше. Зістарілі адвокати в чорних сурдутах, – ті, що колись обсідали полковника Ауреліано Буендіа, а тепер представляли інтереси бананової компанії, –спростовували всі звинувачення робітників, виявляючи при цьому вправність, яка межувала з чаклунством. А коли робітники склали загальну, одноголосно схвалену петицію, то минуло немало часу, перш ніж вдалося офіційно довести її до відома бананової компанії. Щойно сеньйор Браун зачув про петицію, як зараз же причепив до поїзда свій розкішний вагон зі скляним дахом і чкурнув із Макондо разом із найзначнішими представниками своєї фірми. Однак наступної суботи робітники розшукали одного з них у борделі, де він лежав голий із жінкою, яка згодилася заманити його в пастку, й примусили підписати копію петиції. Проте засмучені законники довели на суді, що цей чоловік не мав ніякого стосунку до бананової компанії, і, щоб ніхто не взяв під сумнів їхніх аргументів, змусили власті посадовити його в тюрму як самозванця. Згодом робітники захопили самого сеньйора Брауна, котрий подорожував інкогніто в третьому класі, й примусили його підписати другу копію петиції. Назавтра він став перед суддями; волосся в нього було пофарбоване в чорний колір, і розмовляв він бездоганною іспанською мовою. Адвокати довели, що це не сеньйор Джек Браун, головний директор бананової компанії, уродженець міста Пратвіль, штат Алабама, а сумирний торговець лікувальними травами, яким народився в Макондо й там же був охрещений ім'ям Даґоберто Фонсека. Невдовзі, після нової спроби робітників добратися до сеньйора Брауна, законники порозвішували в громадських місцях копії свідоцтва про його смерть, завіреного консулами й радниками посольства, яке засвідчувало, що дев'ятого червня Джека Брауна роздушила пожежна машина в Чикаго. Стомившись від цієї казуїстичної маячні, робітники махнули рукою на місцеву владу й звернулися зі своїми скаргами у верховні судові інстанції. Але й там штукарі від юриспруденції довели, що вимоги робітників цілком незаконні з тієї простої причини, що в штаті бананової компанії немає, ніколи не було й не буде ніяких робітників: вона їх наймала від випадку до випадку для тимчасових робіт. Так було спростовано брехливі вигадки про вірджинську шинку, чудодійні пігулки та різдвяні вбиральні, і рішенням суду встановлено й урочисто проголошено повсюди, що робітників як таких не існувало.
Розпочався могутній страйк. Роботи на плантаціях припинилися, фрукти гнили на деревах, поїзди по сто двадцять вагонів стояли без руху в тупиках залізниці. Міста й селища наповнились безробітними. На вулиці Турків настала нескінченна субота, в більярдній готелю «Хакоба» біля столів цілу добу товклися гравці, дожидаючи своєї черги. В той день, коли було оголошено, що армія дістала наказ відновити громадський порядок, Хосе Аркадіо Другий саме грав у більярд. Хоч він і не був обдарований здатністю ясновидіння, однак це повідомлення сприйняв як призвістку смерті, якої чекав іще від того далекого ранку, коли полковник Герінельдо Маркес дозволив йому подивитися на розстріл. Проте погане передчуття не позбавило його властивої йому витримки. Він ударив києм по кулі й здійснив задуманий карамболь. Через якийсь час гуркіт барабана, гавкітливі звуки горна, метушня та крики на вулиці сповістили йому, що не тільки партії в більярд, але й другій безмовній самотній грі, яку він від дня того розстрілу на світанку вів сам із собою, настав кінець. Тоді Хосе Аркадіо Другий вийшов на вулицю і побачив їх. Там було три полки, і від їхнього розміреного кроку під барабанний дріб двигтіла земля. Осяйний полудень просяк смердючим віддихом цього багатоголового дракона. Солдати були низькорослі, кремезні, грубі. Від них поширювався запах кінського поту й розпареної на сонці сириці, і в цих людях відчувалася мовчазна й нездоланна безстрашність горців. Хоча минула ціла година, поки всі вони промарширували повз Хосе Аркадіо Другого, можна було подумати, що їх усього кілька взводів, які ходять і ходять по колу, так вони були схожі один на одного, ніби діти однієї матері; й усі з однаково тупим виглядом несли на собі тягар ранців та фляг,і ганьбу ґвинтівок із примкнутими багнетами, і чумний бубон сліпого послуху, і почуття честі. Зі свого ложа огорнута темрявою Урсула почула їхні кроки і підняла руку, склавши пальці хрестом. Санта Софія де ла П'єдад на мить завмерла, схилившись над мережаною скатертиною, яку закінчувала прасувати, й подумала про свого сина, Хосе Аркадіо Другого, а той стояв у дверях готелю «Хакоба» й незворушно дивився, як проходять мимо останні солдати.
За законами воєнного стану війська мали взяти на себе роль посередника в суперечці, але ніяких спроб для примирення сторін не було зроблено. Після того як солдати продемонстрували свою силу, пройшовши через Макондо, вони поставили ґвинтівки в козли, а тоді заходилися зрізати банани й вантажити виведені з тупиків поїзди. Робітники, які доти спокійно вичікували, пішли в ліси й, озброєні самими тільки мачете, розпочали боротьбу проти штрейкбрехерів. Вони попалили садиби й крамниці компанії, розібрали залізничне полотно, щоб перешкодити рухові поїздів, які тепер розчищали собі дороіу кулеметним вогнем, поперерізали телефонні та телеграфні дроти. Вода в зрошувальних каналах забарвилася кров'ю. Сеньйора Брауна, що сидів живий і здоровий у своєму електрифікованому курнику, разом із його родиною та родинами його співвітчизників вивезли під охороною солдатів із Макондо й доставили в безпечне місце. Події вже загрожували перерости в нерівну й криваву громадянську війну, коли влада звернулася до робітників із закликом зібратися всім у Макондо. В зверненні вказувалося, що цивільний і військовий правитель провінції прибуде до міста наступної п'ятниці й розгляне конфлікт.
Хосе Аркадіо Другий був у натовпі, що сходився до станції з самого ранку в п'ятницю. Напередодні віз взяв участь у нараді профспілкових керівників, де йому й полковникові Ґавілану доручили бути в юрбі і скеровувати її дії залежно від обставин. Хосе Аркадіо Другому було не по собі: відколи стало відомо, що війська встановили навколо привокзальної площі кулемети, а обгороджене залізною решіткою містечко бананової компанії захищене гарматами, він увесь час відчував у роті якийсь солонувато‑гіркуватий присмак. Близько дванадцятої години дня, дожидаючи запізнілого поїзда, понад три тисячі людей – робітники, жінки й діти – заповнили відкритий простір перед вокзалом і стовпилися на прилеглих вулицях, перекритих кулеметами. Спочатку все це нагадувало святкове гуляння. З вулиці Турків поприносили столи з фрітанґою, ятки з напоями, і люди бадьоро терпіли стомливе чекання й пекуче сонце. Незадовго до третьої години пройшла чутка, що поїзд з офіційними особами прибуде не раніше завтрашнього дня. Стомлений натовп розчаровано зітхнув. Старший лейтенант піднявся на дах вокзального павільйону, звідки на натовп дивилися дула чотирьох кулеметів, і попросив тиші. Біля Хосе Аркадіо Другого стояла гладка боса жінка з двома дітьми, десь чотирьох і семи років. Вона взяла на руки меншого і попросила Хосе Аркадіо Другого, якого зовсім не знала, підняти старшого хлопчика, щоб той краще міг почути, що казатимуть. Хосе Аркадіо Другий посадовив хлопчика собі на плечі. Багато років по тому цей хлопчик усім розповідатиме, і ніхто йому не повірить, що він бачив, як старший лейтенант читав у грамофонну трубу декрет номер чотири цивільного й військового правителя провінції. Декрет був підписаний генералом Карлосом Кортесом Варґасом та його секретарем, майором Енріке Ґарсіа Ісарою, і в трьох параграфах з вісімдесяти слів проголошував страйкарів «бандою злочинців», уповноважуючи війська стріляти в них, не шкодуючи патронів.
Декрет викликав оглушливу бурю протестів, але тут лейтенанта на даху заступив капітан і, розмахуючи грамофонною трубою, зробив знак, що хоче говорити. Натовп знову замовк.
Пані й панове, – сказав капітан тихо, повільно й дещо стомлено, – вам надається п'ять хвилин, щоб розійтися.
Свист, тюкання й крики заглушили звуки горна, що сповістив про початок терміну. Ніхто не зрушив з місця.
П'ять хвилин скінчилося, – мовив капітан тим же тоном. – Іще одна хвилина, і буде відкрито вогонь.
Хосе Аркадіо Другий, укрившись холодним потом, зняв хлопчика з плечей і передав матері. «Ці мерзотники здатні почати стрілянину», – прошепотіла вона. Хосе Аркадіо Другий не встиг відповісти, бо тієї ж миті впізнав хрипкий голос полковника Ґавілана, який, наче луна, повторив сказані жінкою слова. Сп'янілий напруженням цієї хвилини й страшенно глибокою тишею, до того ж упевнений, що немає сили, здатної зворухнути з місця натовп, закляклий під пильним поглядом смерті, Хосе Аркадіо Другий піднявся навшпиньки і, вперше за все своє життя піднісши голос, гукнув через голови тих, що стояли попереду:
Сволоцюги! Удавіться ви своєю хвилиною!
Тільки‑но пролунали його слова, як сталося щось таке,
що викликало у Хосе Аркадіо Другого не жах, а враження якогось марення. Капітан дав наказ відкрити вогонь, і на нього зараз же відгукнулися чотирнадцять кулеметів. Але все це нагадувало фарс. Здавалося, ніби кулемети стріляють холостими патронами: вони захлиналися оглушливим тріском, несамовито плювалися вогнем, однак із щільного натовпу не чути було жодного крику, жодного зітхання, немовби всі враз покам'яніли й стали невразливими. І раптом передсмертний крик, долинувши з боку вокзалу, розвіяв чари: «О‑о‑ой, мамо!» Неначе могутній сейсмічний поштовх з гуркотом вулкана ревінням потопу сколихнув центр людського юрмища і в одну мить поширився на всю площу. Хосе Аркадіо Другий ледве встиг схопити на руки хлопчика, а матір із другою дитиною уже понесла відцентрова сила охопленого панікою натовпу.
Через багато років хлопчик усе розповідатиме, хоча сусіди й назвуть його вижилим з розуму дідом, як Хосе Аркадіо Другий підняв його над головою і, майже висячи в повітрі, немовби пливучи на хвилях жаху, що охопив натовп, дав потокові втягти себе в одну з прилеглих вулиць. Опинившися над натовпом, хлопчик бачив, як людська маса, вливаючись у вулицю, стала наближатися до рогу, і поставлені там кулемети відкрили вогонь. Кілька голосів крикнули водночас:
– Лягай! Лягай!
Ті, що бігли в передніх рядах, уже попадали, скошені кулеметними чергами. А котрі зосталися живі, замість кинутись на землю, повернули назад на площу. І тоді паніка вдарила своїм хвостом, як дракон, і жбурнула їх щільною хвилею на іншу, що котилася назустріч, хвилю, послану ударом драконового хвоста вже з другої вулиці, де так само без передиху строчили кулемети. Люди виявилися зачиненими, мов худоба в оборі: вони крутились у велетенському вирі, який поступово стягувався до свого епіцентру, бо його краї весь час обрізалися по колу, – як ото буває, коли чистять цибулину, – невситимими й методичними ножицями кулеметного вогню. Хлопчик побачив жінку зі згорнутими навхрест руками; вона стояла навколішки посеред порожнього простору, що якимсь таємничим чином став заповідним для куль. Туди й скинув хлопчика Хосе Аркадіо Другий, впавши додолу з заюшеним кров'ю обличчям, перш ніж велетенський людський вал змів і порожній простір, і уклінну жінку, і сяйво високого спекотного неба, і весь цей підлий світ, у якому Урсула Іґуаран продала стільки своїх льодяникових звіряток.
Коли Хосе Аркадіо Другий очуняв, він лежав горілиць, і довкола було темно. Він усвідомив, що їде в якомусь нескінченно довгому й безшумному поїзді, голова його стиснена кіркою закипілої крові, й усі кістки болять. Страшенно хотілося спати. Зібравшись проспати багато годин підряд, отут, де він був у безпеці від усіх жахів і мерзот, Хосе Аркадіо Другий перевернувся на той бік, який болів менше, і раптом спостеріг, що лежить на трупах. Ними був набитий весь вагон, і тільки посередині залишався вільний прохід. Після бійні минуло, напевно, кілька годин, бо температура трупів була як у гіпсу восени, і так само, як гіпс, вони нагадували на дотик скам'янілу піну; люди, що позаносили трупи сюди, мали час повкладати їх рядами, як звичайно вкладають бананові Грона. Намагаючись урятуватися від цього кошмару, Хосе Аркадіо Другий переповзав із вагона в вагон до голови поїзда і при спалахах світла, що блискало в щілинах між планками обшивки, коли проїжджали сплячі селища, він бачив мертвих чоловіків, мертвих жінок, мертвих дітей, яких везли, щоб скинути в море, як зіпсовані банани. Упізнав тільки двох: жінку, що торгувала прохолодними напоями на площі, та полковника Ґавілана – у того на руці все ще був намотаний пояс із пряжкою з мексиканського срібла, яким він збирався розчистити собі дорогу в охопленому панікою натовпі. Діставшись до першого вагона, Хосе Аркадіо Другий стрибнув у темряву й лежав у рові, поки весь поїзд не пройшов повз нього. Це був найдовший з усіх будь‑коли бачених ним ешелонів – майже двісті вантажних вагонів, по паровозу з обох кінців і третій паровоз посередині. На поїзді не було жодних вогнів, навіть червоних і зелених сигнальних ліхтарів, він безшумно й стрімко ковзав по рейках. На дахах вагонів бовваніли темні постаті солдатів біля кулеметів.
Близько півночі вперіщила злива. Хосе Аркадіо Другий не знав, де він вистрибнув, знав тільки, що коли йтиме в напрямку, протилежному тому, в якому пішов поїзд, то прийде в Макондо. Після понад трьох годин ходи, мокрий як хлющ і страждаючи від страшного головного болю, він побачив у досвітній півімлі перші будинки міста. Приваблений ароматом кави, він зайшов на кухню, де жінка з дитиною на руках стояла, схилившися над плитою.
– Доброго ранку, – мовив він, геть знесилений. – Я Хосе Аркадіо Другий Буендіа.
Він вимовив своє ім'я повністю, літера за літерою, аби пересвідчитися, що він живий. І добре зробив, бо жінка, забачивши в дверях похмурого, виснаженого чоловіка, забрудненого кров'ю й позначеного печаттю смерті, вже була вирішила, що перед нею привид. Вона впізнала Хосе Аркадіо Другого. Принесла ковдру, щоб він загорнувся, поки вона висушить біля плити його одежу, нагріла води, щоб він міг промити свою рану, – у нього була тільки зідрана шкіра, – й дала йому чисту пелюшку, щоб він перев'язав собі голову. Потім поставила перед ним невелику чашку кави без цукру – саме так, розповідали їй, п'ють Буендіа – й розвісила одежу проти вогню. Хосе Аркадіо Другий не мовив і слова, поки не допив кави.
Там було, мабуть, тисячі три, – прошепотів він.
Чого?
Мертвих, – пояснив він. – Напевно, всі ті, що зібралися на вокзалі.
Жінка подивилася на нього з жалістю.
Тут мертвих не було, – заперечила вона. – Від часів твого родича, полковника Ауреліано Буендіа, в Макондо нічого не ставалося.
На трьох кухнях, де побував Хосе Аркадіо Другий, перш ніж дістався до свого будинку, йому сказали те саме: «Мертвих не було». Він перейшов привокзальну площу, побачив нагромаджені один на другий столи для фрітанґи й не виявив жодних слідів бійні. Вулиці під безперестанним дощем лежали безлюдні, в наглухо зачинених будинках не відчувалося навіть ознак життя. Єдиним свідченням того, що тут живуть люди, було бамкання дзвонів, які кликали до утрені. Хосе Аркадіо Другий постукав у двері полковника Ґавілана. Вагітна жінка, котру він доти бачив багато разів, грюкнула дверима у нього перед носом. «Він виїхав, – злякано кинула вона. – Повернувся до себе на батьківщину». Біля головного входу до електрифікованого курника, як завжди, стояло двоє місцевих поліцаїв; у своїх плащах і цератових шоломах вони були схожі на камінні статуї під дощем. На околиці антильські неґри виспівували хором псалми. Хосе Аркадіо Другий перестрибнув через загорожу й зайшов на кухню в будинку Буендіа. Санта Софія де ла П'єдад сказала йому пошепки: «Дивись, щоб тебе не побачила Фернанда. Вона вже встала». Немовби виконуючи якусь таємну угоду, жінка відвела сина до «горшкової кімнати», застелила для нього напіврозламану Мелькіадесову розкладачку, – а о другій годині, коли Фернанда лягла поспати, подала йому через вікно тарілку з їжею.
Ауреліано Другий ночував удома, бо тут його захопив дощ, і о третій годині він усе ще чекав, коли випогодиться. Санта Софія де ла П'єдад під секретом повідомила йому про появу брата, і він пішов до Мелькіадесової кімнати. Ауреліано Другий також не повірив ні в історію про бійню на площі, ні в нічний кошмар з навантаженим трупами поїздом, який ішов до моря. З вечора в Макондо було оголошено особливу заяву уряду – в ній сповіщалося, що робітники підкорилися наказові залишити вокзал і мирними колонами розійшлися по домівках. У заяві також доводилося до відома народу, що профспілкові ватажки, перейнявшися високим патріотичним духом, звели свої вимоги до двох пунктів: реформа медичного обслуговування й побудова вбиралень при бараках. Згодом Ауреліано Другий дізнався, що, залагодивши справу з робітниками, військові власті поквапилися сповістити про це сеньйора Брауна, і він не тільки погодився вдовольнити нові вимоги, а навіть запропонував улаштувати за рахунок компанії триденне народне гуляння й відсвяткувати примирення. Та коли військові спитали його, на яке число можна призначити підписання угоди, він подивився в вікно на небо, де спалахували блискавки, й зробив порух, що висловлював цілковиту невизначеність.
– Коли розпогодиться, – відповів він. – На пору дощів ми припиняємо всяку діяльність.
Доти дощів не було цілих три місяці – стояв засушливий сезон. Але щойно сеньйор Браун заявив про своє рішення, по всій банановій зоні вперіщила злива, яка захопила Хосе Аркадіо Другого на дорозі до Макондо. Злива тривала й тиждень по тому. Офіційну версію, що її тисячу разів повторювали й утовкмачували народові всіма, які тільки мав уряд, засобами інформації, зрештою нав'язали кожному: мертвих не було, вдоволені робітники повернулися до своїх родин, а бананова компанія припинила роботи до кінця дощів. Військовий стан зберігався на той випадок, якщо через безперестанні зливи скоїться якесь лихо і потрібно буде вживати надзвичайних заходів, однак війська були відведені до казарм. Удень солдати, позакасувавши штани до колін, бродили вулицями, перетвореними на бурхливі потоки, й пускали з дітлахами кораблики. Вночі, після настання комендантської години, вони вибивали ударами прикладів двері, витягали підозрюваних з постелей і відводили туди, звідки вже не було вороття. Усе ще розшукували та знищували злочинців, убивць, підпалювачів і порушників декрету номер чотири, але військові заперечували це навіть перед родичами своїх жертв, що переповнювали приймальню начальника ґарнізону, сподіваючись дізнатися про долю заарештованих. «Я впевнений, що вам це просто приснилося, – переконував начальник ґарнізону. – В Макондо нічого не сталося, нічого не станеться й ніколи нічого не стається. Це щасливе місто». Так було ліквідовано всіх профспілкових ватажків.
Уцілів тільки Хосе Аркадіо Другий. Якось уночі, в лютому, двері будинку задвигтіли від ударів прикладами – цей стук годі було сплутати з будь‑яким іншим. Ауреліано Другий, котрий усе ще чекав, поки розпогодиться, щоб вийти з дому, відчинив двері й побачив шістьох солдатів на чолі з офіцером у мокрих від дощу плащах. Не мовивши ні слова, вони обшукали будинок, кімнату за кімнатою, шафу за шафою, вітальні й комори. Урсула прокинулася, коли ввімкнули світло в її кімнаті, і, поки йшов обшук, лежала затамувавши дух, але склала пальці хрестом і весь час скеровувала його туди, куди переходили солдати. Санта Софія де ла П'єдад устигла розбудити Хосе Аркадіо. Другого, який спав у Мелькіадесовій кімнаті, проте йому відразу стало ясно, що втікати запізно. Санта Софія де ла П'єдад знову замкнула двері, а він надяг сорочку, взув черевики, сів на постіль і став чекати, коли з'являться солдати. Саме в ту мить вони обшукували ювелірну майстерню. Офіцер наказав відімкнути підвісний замок, швидкими змахами ліхтарика посвітив по кімнаті, побачив робочий стіл, скляну шафу для слоїків з кислотами, інструменти на тих же місцях, де їх залишив хазяїн, і, здавалося, зрозумів, що в цій кімнаті ніхто не живе. Проте лукаво спитав Ауреліано Другого, чи він, бува, не ювелір; той пояснив, що тут – колишня майстерня полковника Ауреліано Буендіа. «М‑гу!» – мовив офіцер, увімкнув світло й наказав зробити ретельний обшук, при якому було знайдено вісімнадцять золотих рибок – нерозплавлені, вони лежали в бляшанці, за слоїками. Офіцер висипав їх на стіл і уважно роздивився кожну, після чого помітно полагіднішав.
Я б хотів узяти собі одну, якщо ви дозволите, – попросив він. – Свого часу вони були розпізнавальними знаками заколотників, але нині це реліквія.
Офіцер був зовсім молодий, майже юнак, але тримався дуже впевнено, і тільки тепер стало помітно, що в ньому є щось привабливе, приємне. Ауреліано Другий подарував йому золоту рибку. У офіцера, мов у дитини, радісно заблищали очі, він. сховав рибку до кишені, а решту повкидав у бляшанку й поставив її на місце.
Це неоціненний подарунок, – сказав він. – Полковник Ауреліано Буендіа був одним із найвизначніших наших людей.
Однак цей напад людяності не змінив його професійного поводження. Перед дверима Мелькіадесової кімнати Санта Софія де ла П'єдад вдалася до останнього виверту, який залишився у неї.
Тут уже майже сто років ніхто не живе, – мовила вона.
Офіцер примусив відчинити кімнату, провів по ній променем ліхтарика, і Ауреліано Другий та Санта Софія де ла П'єдад побачили арабські очі Хосе Аркадіо Другого в ту мить, коли світло ковзнуло по його обличчю, і зрозуміли, що це кінець однієї тривоги й початок іншої, порятунок від якої – тільки покора. Однак офіцер і далі водив променем ліхтарика по кімнаті, не виказуючи жодних ознак зацікавлення, поки не виявив сімдесят два горщики, поскладані штабелями в шафі. Тоді він увімкнув світло. Хосе Аркадіо Другий, більш, ніж будь‑коли урочистий і замислений, сидів на розкладачці, готовий встати й піти. Позад нього видніли полиці з розшарпаними книжками й згортками пергаментів, усе ще чистий і прибраний робочий стіл з чорнильницями, повними чорнила. В кімнаті було те саме свіже й прозоре повітря, та сама непідвладність пилові й руйнації, які з дитинства пам'ятав Ауреліано Другий і які не вмів помічати лише полковник Ауреліано Буендіа. Але офіцерову увагу привертали тільки горщики.
Скільки чоловік мешкає в будинку? – спитав він.
П'ятеро.
Офіцер, очевидно, нічого не зрозумів. Його погляд спокійно спинився на тому просторі, де Ауреліано Другий і Санта Софія де ла П'єдад і далі бачили Хосе Аркадіо Другого; та й сам Хосе Аркадіо Другий тепер спостеріг, що військовий дивиться на нього, не бачачи його. Потім офіцер вимкнув світло й зачинив двері. Коли він заговорив із солдатами, Ауреліано Другий зрозумів, що молодий військовий бачив Мелькіадесову кімнату тими очима, якими її бачив полковник Ауреліано Буендіа.