Еммануїл Кант «Критика чистого розуму»

Еммануїл Кант (1724—1804) — німецький філо­соф, засновник німецької класичної філософії.

"Критика чистого розуму" (1781) — основ на праця І. Канта — присвячена визначенню та оцінці джерел, принципів та меж наукового знання.

І. Кант прагне подолати однобічності раціона­лізму та емпіризму в тлумаченні джерел знання, стверджуючи взаємозв'язок чуттєвого досвіду і раціональних структур в науковому пізнанні. З одного боку, І. Кант впевнений, що джерелом до­стовірних знань не може бути досвід, як ствер­джують емпіристи. З іншого — таким джерелом не може бути і розум, як вважають раціоналісти.

А між іншим, відомо, що достовірне знання можливе. Звідки ж воно виникає? Джерелом та­кого знання, за І. Кантом, є незалежні від досвіду і такі, що передують йому, апріорні форми чуттє­вості й розсудку. Кант досліджує межі, в яких реалізується здатність розуму, а також досліджує інші здатності й форми пізнання, які обумовлю­ють можливість достовірної науки — математи-"*ки і природознавства, а в філософії — можливість метафізики, етики, естетики та релігії. В резуль­таті, вчення І. Канта про пізнання стає вченням агностицизму. Його погляд полягав у тому, що емпіричною основою пізнання є відчуття, які ви­никають внаслідок впливу об'єктів на нашу здатність сприйняття. Тут І. Кант — матеріаліст. Але в подальшому Кант основну увагу приділяє аналізові способів "впорядкування", "ув'язці" ем­піричних даних за допомогою апріорних і су­б'єктивних форм чуттєвого пізнання — простору та часу. Він прагне строго відділити явища, до­ступні людському пізнанню в досвіді, від "речей у собі", тобто від сутності речей, яка нібито не може бути даною в досвіді. Відчуття, уявлення і взагалі всі "феномени" (явища), підпорядковані суб'єктив­ним формам сприйняття (просторові та часу), не дають справжнього знання про об'єкти, або "речі у собі". "Речі у собі" — непізнавані. Пізнавані лише явища.

І. Кант вважає, що всі форми пізнання мають апріорний характер. Він розглядає розсудок як здатність мислити, синтезувати, узагальнювати зміст чуттєвих уявлень за допомогою апріорних понять — категорій. "Підведення" емпіричних споглядань під категорії здійснюється за допомо­гою здатності судження або продуктивної здат­ності уявлення.

І. Кант розглядає загальні методологічні прин­ципи і вимоги наукового пізнання (принцип кау­зальності, ідея субстанції та ін.), які визначають умови і межі "можливого досвіду". Досліджує та­кож розум, який потребує абсолютної завершеності досвіду, і дає критику його ілюзій і помилкових висновків, коли відривається від чуттєвої основи пізнання і прагне до пізнання надчуттєвого — душі, світу як цілого і Бога. Кант далекий від од­нозначної негативної оцінки помилок розуму, в яких він вбачає прагнення до безмежного розши­рення знання. Ідеї розуму мають для природознавства регулятивне, спрямувальне значення. Істин­ним предметом філософії, за І.Кантом, є вчення про апріорні, раціональні структури і діалектику розуму.

Розуміючи, що його вчення прагне обмежити розум, І. Кант вважав: те, що втрачає пізнання, виграє віра. Якщо Бог не може бути сприйнятим ні в якому досвіді, не належить до світу явищ, то, за І. Кантом, неможливий не лише ніякий доказ, а й будь-яке спростування його існування. Релігія є предметом віри, а не науки. Вірити в Бога, за І. Кан­том, не лише можливо, а й необхідно, тому що без віри неможливо примирити вимогу моральної свідомості з фактами зла, що панує в людському житті.

Слід зазначити, що мотиви, згідно з якими Кант розвиває свою критику розуму, не зводяться до того, щоб підпорядкувати розум вірі. Він прагнув з'ясу­вати: по-перше, джерела різних видів знання — наукового і філософського; по-друге, засади досто­вірності знання в математиці і в природознавстві; по-третє, з'ясувати форми і категорії наукового мислення.

3. а)абсурдно

б)існую

 

Білет № 9