II. Посол Гілльбер де–Ланноа
У 1421 році до Литовсько–руської держави навідався посол королів Англії і Франції Гілльбер де–Ланноа. Він відвідав столицю й двір Великого князя Вітовта, який правив державою та описав свої відвідини Львова, Кам’янця, потім другого Кам’янця (на Поділлі), згодом Білгорода–Дністровського і врешті Криму. І хоча матеріал королівського посла Гілльбера де–Ланноа давно опублікований, а деякі витяги з нього перекладені російською мовою, українські науковці практично ніколи до нього не зверталися. А повного перекладу щоденників Гілльбера де–Ланноа ні російською, ні українською мовою немає.
Уявити не можу, чому українська професура так байдуже поставилася до такого достовірного історичного джерела початку XV століття. Тут може бути тільки одне пояснення: всі ті науковці не бажали працювати з достовірними джерелами, бо послуговувались відвертими російськими вигадками. Раз прилучившись до московської облуди, стали її заручниками на все життя. Цілковито з тієї ж причини вони не мали потреби вивчати матеріали давніх арабських та перських істориків і послів.
Наші науковці досі вважають стародавні арабські, перські та європейські першоджерела сфальшованими, а російські вигадки, компіляцію та відверту брехню не піддають найменшому сумніву. Мені вже не раз доводилося зустрічатись саме з такою логікою мислення істориків. Отож бовтатись у московському «історичному багні» будемо ще довго.
Та повернімося до праці Гілльбера де–Ланноа. Вперше в російській історичній літературі я натрапив на працю де–Ланноа, вивчаючи праці Павла Степановича Савельєва (1814–1859), який у 1850 році в журналі «Географические известия» опублікував невелику статтю «Путешествие в При–Балтийския страны, Великий–Новгород и Псков, совершенного рыцарем Гилльбертом де–Ланноа, в 1412–1414 годах».
Після цього я шукав та звертався до кожного твору, де була б якась згадка про Гілльбера де–Ланноа. Так натрапив на працю Ф. К. Бруна «Путешествия и посольства господина Гилльбера де–Ланноа, кавалера Золотого Руна, владельца Санта, Виллерваля, Троншиена, Бомона, Вагени; в 1399–1450 годах». Дослідження Ф. К. Бруна цінні тим, що паралельно подають текст оригіналу та російський переклад. Але вони не містять повного твору французького лицаря.
І врешті–решт вдалося знайти працю Ємельянова, опубліковану в «Киевских университетских известиях» № 8 за 1873 рік під назвою «Путешествие Гилльбера де–Ланноа в восточные земли Европы в 1413–1421 годах».
Це історичні документи. Про художню літературу зараз мова не йтиме. Всі названі дослідження пройшли жорстку цензуру з прибиранням історичних свідчень, суперечливих московському офіціозу. Тож копітка праця українських істориків із цим достовірним джерелом ще попереду.
Може виникнути запитання: чому автор збирається так багато уваги приділити невідомій в Україні людині? З великим задоволенням відповідаю: саме тому, що ця людина цілком неупереджена до давньої України–Русі, збираюся звернутись по його допомогу. Всі спогади людей, яких торкалися руки московських істориків часів імперії, чи то царської, чи то більшовицької, тим чи іншим чином сфальшовані. Вони подавались тенденційно й упереджено, з певним призначенням. Ось чому треба шукати нові достовірні історичні джерела.
Саме до таких, на мою думку, належать спогади барона Гілльбера де–Ланноа. Вони наведені з оригіналом тексту, тому можуть бути нами перевірені. І це зайвий раз пояснює, чому спогади в імперії не друкувалися в повному обсязі.
Особливої ваги вони набувають тому, що лицар відвідав та дещо розповів про українські землі і міста: Львів, Кам’янець на Поділлі, Білгород на Дністрі, Крим, Берестейщину тощо.
Гілльбер де–Ланноа особисто зустрічався та вів довгі таємні розмови з Великим Литовсько–Руським князем Вітовтом, із руським князем роду Острозьких, який на його честь давав банкет, із його родичем, якого величав руським князем Гедігольдом.
Нам слід запам’ятати: саме на так звану «Литовську добу» припадає початок формування сучасної української нації. Русичі–українці вже в ті часи позиціонували себе як окремий народ, як окремий етнос Русько–Литовської держави. І тримались вони тієї спільноти тому, що на її теренах панувала руська (українська) державна мова, сповідувалась християнська релігія їхніх предків, а народ та національні поводирі володіли спадковими правами. Не було в державі на 1421 рік національного та релігійного приниження українців. Великий Литовсько–Руський князь був обмежений державним Сеймом у своїй деспотії. Отож доки не існувало національного та релігійного приниження українців (русичів) у Великому князівстві, доти була стабільність у державі.
Та повернімось до спогадів лицаря Гілльбера де–Ланноа. Ми отримаємо відомості з перших уст: про українську землю, про її керманичів того часу. То були люди державницької думки, великого, всеосяжного кругозору, неабияких вчинків та гідного поступу. То були керманичі значної величі й мудрої голови.
Це московська рука пошматувала українську історію на окремі, непоєднувані кавалки: Велике Київське князівство, Литовську добу цілковитої порожнечі, Козаччину, «об’єднану Російську державу». І якщо нам дозволили дещо знати про своїх керманичів трьох із цих частин, то про наших національних поводирів, так званої Литовської доби, заборонялось знати будь–що. Нам сотні років втовкмачували в голови — то були зрадники й невігласи, які продались за гроші та перейшли слугувати Литві і Польщі. Запроданцями не вважали лише тих, хто служив Москві. Отака халепа набита в наші голови.
Якось мені довелось читати книгу про українську шляхту Литовської доби. Там досить влучно написано: «в цілому ж складалася парадоксальна ситуація: з одного боку, українська еліта ніби й існувала (бо її лають історики), а з іншого, — ніби й ні, бо “зрадила свій народ” (читай: автоматично перетворилась на польську)» [14].
Бачимо досить недолугу московську побрехеньку: ото московська правляча верхівка за часів Золотої Орди, з 1238 по 1505 рік, не була продажною та зрадницькою, хоча повзала біля ніг татарських ханів та проливала кров свого народу за їхньою вказівкою. Згадаймо хоча б Тверські та Новгородські погроми. А українська виявилася продажною, не національною, хоча подібного ніколи й не чинила.
Задумаймося: навіщо подібне вбивали в наші голови? Сотнями років. Саме спогади та оповіді великих свідків минулого та наші логічні роздуми з приводу тих свідчень можуть покласти кінець великій тенденційній московській облуді.
Наші забуті предки так званої Литовської доби достойні того, аби ми знали про їхні гідні діяння та їхню національну велич.
* * *
Гілльбер де–Ланноа походив із знатної, відомої фамілії Франції, що мала володіння у Фландрії й належала в ті часи до Бургундського герцогства (на кшталт нашого удільного князівства). Був наближеною особою до герцога та короля, бо двічі займав посаду губернатора, спочатку в Еклюзі (з 1416 року), потім — в Роттердамі (з 1426 року). Де–Ланноа став одним із перших кавалерів ордена Золотого Руна, заснованого Філіпом Добрим (1396–1467) — Герцогом Бургундським.
Гілльбер де–Ланноа — людина надзвичайно подвижницького життя: більшу частину свого віку провів у подорожах, мандрах, посольських відвідинах та військових походах; неодноразово навідувався до Палестини, Єгипту і Сирії, аби поклонитися до гробу Господнього, чи провести за дорученням англійського короля Генріха V таємну розвідку мусульманських сил. Войовничий англійський король Генріх V впродовж свого перебування на престолі неодноразово збирався розпочати черговий хрестовий похід до Палестини.
Певно, жодна людина часів Гілльбера де–Ланноа не може похвалитися більшим обсягом побаченого та почутого серед іноплемінників. Він відвідав майже всі великі та малі, вільні та підневільні країни Європи: спекотну Іспанію, де неодноразово брав участь у битвах з маврами; дощову Англію, в якій поклонявся мощам святого Патрикія та сидів у полоні, розпорошену Німеччину, де майже кожен барон чи граф мали своє незалежне володіння. Неодноразово навідувався до Пруссії, аби допомагати своїм мечем пруссакам у битвах з поляками і литовцями. Та ті війни постійно зривались. Бачили його з мечем у Голландії та Данії. Але найголовніше для нас: він без меча відвідав у 1413–1414 роках надзвичайно холодні Новгород, Псков та озерний край Литви, а в 1421 році повторно — Литву, та вперше — благодатну українську землю.
Аби знати, наскільки то була хоробра і войовнича людина, нагадаю всі війни та битви, в яких лицар де–Ланноа брав участь. Маймо на увазі: в ті часи ще тривала Столітня війна між Англією та Францією за королівський спадок Франції. Вона почалася в 1337 і з перервами тривала до 1453 року. Вся Європа перебувала у стані безкінечних війн, експансії, перерозподілу володінь та змін королівських династій. Отож війни точились повсюди.
Лише Велике Литовсько–Руське князівство возвеличувалось у ті роки на теренах Європи як гарант спокою та миру, як велет, готовий дати відсіч кожному, хто посягне на його мирну працю.
Та повернімось до лицаря Гілльбера де–Ланноа: він народився в 1386 році і прожив до 1464. Уже в 1400 році брав участь у протистоянні «під Вантін’ї зі старим сіром де–Жімоном проти сіра де–Лора, в суперечці за спадок». Як бачимо, почав військовий вишкіл з 14 років. У тому ж таки 1400 році брав участь «у десанті графа де–ла–Марша біля Фельмута, у відступі та битві при Сен–Мало».
1403 року де–Ланноа, аби не сидіти вдома, поїхав до Іспанії, де брав участь у лицарських турнірах. І хоча то були не військові операції, та ризикувати своїм життям лицарю таки довелось. Іспанія настільки припала молодому де–Ланноа до душі, що навіки закохався в її чарівних жінок і потім відвідував багато разів. Навіть пролив кров за неї.
1404 року де–Ланноа брав участь у війні на стороні єпископа Іоанна із Баварії, в якій той обороняв свої володіння.
Між інтим, лицар Гілльбер був надзвичайно релігійною людиною, палким католиком. Заради католицької віри міг вчинити зло, бо не вбачав у таких діях ганьби. Але про служіння церкві де–Ланноа поговоримо пізніше.
У 1407 році Гілльбер де–Ланноа знову «з’являється в Іспанії з графом де–ла–Маршем на війну кастильську проти маврів». Після підписання мирної угоди з маврами в 1408 році з’являється в Парижі. Та невдовзі його бачимо «в битві при Отеї». Битва відбулася 23 вересня 1408 року.
1410 року загартований у битвах лицар «знову відправляється до Іспанії, перебуває (у війську. — В. Б.) при облозі Антескерри». А далі бере участь у «битві з маврами, штурмі Архедона, облозі Ронда; після підписання миру відвідує Гренаду». І лише у травні 1412 року повертається на батьківську землю. Як пам’ятаємо, у Франції в ті часи палахкотіла Столітня війна. Тож барон де–Ланноа — вірний лицар герцога Бургундського, одразу потрапляє до виру боротьби з графом Арманьяком, керівником орлеанського угруповання, що сперечалось за королівську корону з бургундцями. У тому ж таки 1412 році бере участь в облозі міста Бурже. Після підписання короткого перемир’я між протиборчими сторонами в 1413 році потрапляє до Пруссії, аби воювати з поляками — союзниками «невірних литовців». Та війна не відбулась.
1415 року англійський король Карл V, після перемир’я, відновив Столітню війну і завдав французам страшної поразки в битві при Азенкурі. Звичайно, в тій битві брав участь наш хоробрий де–Ланноа. І його змусили схилити голову перед англійським королем та покласти до ніг того лицарський меч. У тій битві поклав свої голови майже весь цвіт французького лицарства. Ось чому в 1420 році зустрічаємо барона де–Ланноа у війську англійського короля при облозі міста Монтро і Мелена. Новий герцог Бургундський у 1419 році уклав союз з Карлом V, аби помститись орлеандцям за вбивство герцога Іоанна Безстрашного.
Далі, Гілльбер де–Ланноа із королівськими грамотами відвідав Великого Магістра Німецького ордену Кухмейстера, Польського короля Ягайла, Литовсько–Руського Великого князя Вітовта, Господаря Валахії Олександра і, нарешті, в Константинополі — Візантійського імператора Мануїла. Барон виконував надзвичайно відповідальну і секретну місію. Королі Англії та Франції — Генріх V і Карл VI разом із герцогом Бургундським Філіпом Добрим пропонували об’єднати римську та грецьку церкви і спільними зусиллями визволити «місця Господні» з–під влади ісламських монархів. Тобто вчинити загальний хрестовий похід на Палестину і відновити Ієрусалимське королівство.
Ось чому, вдивляючись у ту далеку минувшину, зможемо гідно оцінити всю могутність і силу тогочасної нашої Батьківщини, велич її керманичів та їхні державницькі діяння. Відчуємо подих тієї доби, побачимо чин русичів–українців на теренах своєї землі та поза її межами.
Знову з’являється барон на полі битви лише в 1426 році, коли «воював у Голландії проти Якова із Баварії». В наступному 1427 році де–Ланноа брав участь у битві під Браверсхавеном проти Англії. Мабуть–таки, барон брав участь і в облозі міста Комп’єн на боці герцога Бургундського, де 23 травня 1430 року була захоплена в полон героїня Франції Жанна д’Арк. Та лицар про цю подію не згадав.
Востаннє Гілльбер де–Ланноа взявся за зброю вже у похилому віці: 1450 року разом з герцогом Бургундським ходив війною в Гjлландію.
Отакий перелік військових діянь навів у спогадах барон де–Ланноа. Як бачимо, досить буремне та неспокійне життя прожив лицар.
При всій своїй войовничості барон був надзвичайно релігійною людиною, досить віддано та ревно служив католицькій церкві. У 1439 році був учасником знаменитого Базельського собору, де прийняли рішення про об’єднання Римської та Константинопольської гілок християнської церкви. Це була найбажаніша подія для барона де–Ланноа.
Він все життя мріяв про таке об’єднання, звичайно, під омофором Папи Римського. Тому не випадковими стали його відвідини 1450 року нового Папи Миколи V (1447–1455), якому де–Ланноа присягнув на вірність.
Мало знайдеться європейців, які б у ті часи тричі побували в Палестині та вклонились до Базиліки Різдва Христового; відвідали знамените селище Віфлеєм, пройшли таємничим Полем Пастухів, ступили ногами до святої Базиліки Різдва Христового через оті маленькі Ворота Покори — 120 сантиметрів заввишки, де народився Ісус Христос. Чи відвідали б не менш знаменитий Ієрусалим та вклонились до Раки Святого Гробу, де закінчилось земне життя Ісуса і відбулось Велике Воскресіння Христове. Нічого не мовимо про інші святі місця Христові у Палестині. Гілльбер де–Ланноа тричі відвідав святі для віруючої людини місця та вклонився кожному.
Навіть цих свідчень достатньо, аби побачити в ньому неординарну особистість, з широким кругозором та неабияким інтелектом. А він ще й двічі навідався до Англії, аби вклонитись мощам святого Патрикія:
вперше у 1414 році — невдало,
вдруге у 1430 році — вдало.
Та двічі був у Іспанії — поклонитися гробу Святого Ягода–Компостелли.
Як уже говорили, помер барон Гілльбер де–Ланноа в 1464 році, спокійною смертю у своєму маєтку.
Не будемо розповідати про інші напрямки діяльності лицаря. Вони вражають уяву навіть сучасної людини. Бо у ті часи, першої половини XV століття, не було сучасних доріг, автомобільного та авіаційного транспорту, ще не були складені достовірні мапи світу, не існувало навіть європейських. Хоча уже робилися спроби створити описи тогочасних країн та доріг, що їх поєднували. Згадаймо хоча б Рашід–ад–діна, його знамениту книгу «Збірник літописів», написаний в імперії Хулагу–хана, що розташовувалась на теренах сучасних Ірану, Іраку та Сірії. Та, звичайно, не перша спроба була вчинена в 1310 році. Але барон де–Ланноа про книгу, мабуть, не відав. А якщо і знав про її існування, то навряд чи тримав її у руках. Ісламський світ таку реліквію не міг довірити войовничому чужинцю.
III. Сусіди України–Русі
Закарбуймо у своїй національній пам’яті: саме на «Литовську добу» припадає початок формування сучасної української нації. Русичі–українці вже в ті часи сприймали себе як окремий народ, як окремий етнос Русько–Литовської держави. І тримались вони тієї спільноти тільки тому, що на її теренах панувала державна українська мова, сповідувалась християнська релігія предків–русичів, а національна еліта та народ володіли спадковими правами. Не існувало національного приниження. Великий князь заохочував чи карав тільки з огляду на ставлення до держави та до нього особисто. Отож доки не існувало національного приниження, доти існувала стабільна Литовсько–Руська держава. Такі істини треба пам’ятати. Вони виростають із національного кореня і спираються на міцну основу.
Поглянемо на наших європейських сусідів часів давньої Русі.
* * *
Англія і Франція. Одразу попереджаю: то були різні країни, різні етноси. Писатиму про них без повторів при опису подій.
У ті роки англійські королі посягали на французький трон і зухвало величали себе «Королями Англії і Франції». Саме у ті часи, 1337–1453 роки, відбувалася знаменита Столітня англо–французька війна. Тож придивімось, що являли собою тогочасні Англія й Франція, якої дотримувались політики, що чинили на європейських теренах та поза її межами; подивимось на династії, які правили тими країнами. Звичайно, наш погляд на ці країни буде дещо скороченим, але об’єктивним щодо кожної з них. Потрібно знати, з ким спілкувалися керманичі України–Русі того часу, порівнюючи їхні діяння.
Англія
VIX столітті король Згберт об’єднав навколо свого роду більшу частину земель сучасної Англії і очолив племена англосаксів під назвою «Королівство Англія». Але тоді на півночі Європи панували норманни й данці. Тому не дивно, що в 1066 році Англія була завойована норманським герцогом Вільгельмом, який очолив Англію як король Вільгельм І Завойовник. Так норманська знать стала панівною серед племен англосаксів. Щось на кшталт династії Рюриковичів серед слов’янських племен Київської держави.
З 1154 року в Англії з’явилась так звана королівська династія Плантагенетів, що пішла від засновника Генріха II Плантагенета. Батько цього Генріха — Жоффруа Красивий мав звичку прикрашати свій лицарський шолом гілкою колючого дроку (латинською: planta genista). Із цієї родини англійських Плантагенетів найвизначнішою особою став король Річард І Левове Серце (1189–1199). Він був типовим лицарем свого часу: вів постійні війни, став одним із організаторів та керівників 3–го Хрестового походу (1189–1192), під час якого захопив острів Кіпр та фортецю Акру в Палестині. З 1194 року вів війну з французьким королем Філіпом II Августом, збираючись повернути під своє володіння деякі землі Франції. Під час війни загинув.
Саме за часів передостаннього короля Англії династії Плантагенетів Едуарда III (1327–1377) розпочалась Столітня війна за спадок французької корони. Після нього королівський трон успадкував Річард II, який сидів на троні з 1377 по 1399 рік. Внаслідок міжусобних феодальних чвар Річард II був позбавлений англійської корони, а пізніше — страчений. На ньому припинила своє існування династія Плантагенетів. До влади прийшли бокові гілки цього роду із династій Ланкастерів (1399–1461) та Йорків (1461–1485).
Першим королем Англії із роду Ланкастерів став Генріх IV, що правив у 1399–1413 роках. За часів правління цього англійського короля барон де–Ланноа розпочав свій лицарський бойовий шлях. Але найвищих успіхів і найжорстокіших поразок де–Ланноа зазнав у протистоянні з наступним англійським королем Генріхом V — сином Генріха IV, котрий правив Англією з 1413 по 1422 рік. Саме той король, дещо вгамувавши внутрішні чвари, відновив Столітню війну з Францією, розгромив французьке лицарство біля Азенкура та став одним із співавторів листа до великого Русько–Литовського князя Вітовта. Він збирався очолити черговий хрестовий похід на Палестину.
Гeнpix V був свідком розмови батька Генріха IV з Візантійським імператором Мануїлом, коли той в 1402 році приїздив до Лондона. Мануїл просив допомоги проти Османів. Та батькові, якому треба угамовувати внутрішні чвари, було не до того. Син пам’ятав обіцянку батька, але і йому не довелось її виконати: не дозволив європейський розбрат. Тож невдовзі довелось проливати кров уже на теренах Європи з тими ж таки Османами. Історія не пробачила європейцям минулих помилок.
Де–Ланноа добре знав останнього короля Англії із династії Ланкастерів Генріха VI (1422–1461). Зустрічались неодноразово, бо той посів престол ще в дев’ятимісячному віці та страждав від нападів божевілля, що тривали днями й тижнями. За часів цього короля в Англії прийняли закон про боротьбу з єретиками, почали їх сотнями страчувати. Англія захлиналась у церковному маразмі, що поглиблювався війною «Червоної та Білої троянд». То була війна за королівський трон між династіями Ланкастерів (герб з червоною трояндою) і Йорків (герб з білою трояндою). Вона точилась з 1455 по 1485 рік і була настільки жорстокою, що призвела до повного винищення роду Ланкастерів і роду Йорків, гілок давнього норманського роду Плантагенетів. Прихильники як однієї, так і другої сторін вирізали одні одних сотнями, трактуючи право як завгодно. Королів вбивали, вішали, кидали до королівської тюрми Тауер.
Великий лицар Гілльбер–де–Ланноа уже не міг брати участі у тій жорстокій боротьбі. Хоча в ній були задіяні лицарі з усіх країн Європи. Не дозволяв вік — йому йшов восьмий десяток. Та ще за його життя англійський трон посів представник Йоркської династії — Едуард IV, що правив країною з 1461 по 1483 рік, відстоюючи в безперервних війнах своє право на титул короля. Після смерті трон посів його малолітній син Едуард V, що разом зі своїм братом були задушені в Тауері за наказом дядька Річарда III. З 1483 по 1485 рік на англійському королівському троні сидів останній представник династії Йорків — Річард III, котрий у 1485 році був убитий. До влади прийшов перший представник династії Тюдорів — Генріх VII. Своїм одруженням із донькою Едуарда IV він поєднав обидві гілки: Ланкастерів та Йорків, бо походив від далеких родичів Ланкастерів.
На цьому закінчимо короткий історичний огляд подій в Англії, який буде потрібен при подальшому розгляді подій в Європі тих часів.
Геніальний Вільям Шекспір своїми драматичними творами відтворив події Англії далекої минувшини. Звернімось до його великих творів: «Генріх IV», «Річард II», «Річард III», «Генріх V», «Генріх VI», «Король Лір», «Макбет» тощо. Відчуймо подих жорстокої боротьби, надій і сподівань; погляньмо на людей, на їхні трагічні долі й згадаймо слова нашого генія:
Думи мої, думи мої,
Лихо мені з вами.
Нащо стали на папері
Сумними рядами?..
Щось подібне і нам належало пережити.
Франція
Почала називатись своїм сучасним іменем з X століття. У 987 році місцева знать, в тому числі і релігійна, обрала своїм королем Гуго Капета, котрий на той час уже величався «великим герцогом Франції». Так започаткувалась династія французьких королів Капетінгів. Не станемо розповідати про події, що передували 987 рокові, бо кожен, хто воліє про те дізнатись, може звернутись до давньої історії та дослідити минувшину як Франції, так і будь–якої іншої країни. На сторінках першого тому нашої книги нас цікавитиме, в основному, час з XIII по XV століття новітньої ери. Таким чином читачі побачать та порівняють події і вчинки керманичів європейських і нашої країн.
Найбільше ж мене цікавитимуть особистості керівної шляхти Русі–України ХІV–ХVІ віків, про яких московським царатом та більшовицьким плебсом нам було велено забути. Нас хотіли зробити людьми без роду–племені. Ця думка не звичайна пустопорожня фраза. Задумайтесь: хто з нас знає своїх предків далі п’ятого коліна?
Мовчимо? Отож!
У X столітті на теренах Франції існували дві головні споріднені гілки французького народу: північно–французька — на Північ від річки Луари, та провансальська — на Південь. Із менш значних виділимо бретонців, що дещо відособились на півострові Бретань. Не в останню чергу оцей племінний розбрат вплинув на роздмухування довгої Столітньої війни. Хоча існували і не менш вагомі причини феодального протистояння.
Починаючи з середини XII століття розпочалась довга боротьба королівської династії Капетінгів з Плантагенетами, які на той час сиділи на англійському троні, але походили родом із півночі Франції та володіли її значною територією.
Французький король Філіп II Август, що правив з 1180 по 1223 рік, на початку XIII століття відвоював у англійців значну частину французької землі і, подолавши багатьох удільних феодалів, що ворогували між собою, став реальним володарем більшої частини країни. Людовік IX (правив у 1226–1270 роках) добився ще більшої централізації влади, коли Париж став політичним та економічним центром держави. Та остаточно королівська монархія Франції стабілізувалася за часів Філіпа IV Красивого (1285–1314), що переміг у протистоянні Папу Боніфація VIII, переніс Папську столицю з Риму до Авіньона (1309 рік) та посадив на Папський престол свого підопічного Климента V. І лише скориставшись скрутою Франції за часів Столітньої війни, Папа Григорій XI (1370–1378) повернув Папську резиденцію до Риму в січні 1377 року. Тож довгих 68 років католицькі церковні Ієрархи перебували в полоні французьких королів. Ба, більше — із восьми авіньонських Пап, семеро були французами.
Із французької династії Капетінгів виокремимо лише Людовіка IX Святого, що правив Францією з 1226 по 1270 рік, очолював один із хрестових походів до Палестини та відправив до хана Золотої Орди свого посла знаменитого Вільгельма де Рубрука. Рубрук — це людина, котра залишила свої свідчення про наш тогочасний народ, про нашу тогочасну землю.
Звернімо увагу: саме перебуваючи в хрестовому поході, Людовік IX направив свого посла до одного із ханів Золотої Орди — Сартака, старшого сина Батия. Багато чого доніс нам із тієї далекої минувшини Вільгельм де Рубрук, беззаперечний і чесний свідок. Ми про те раніше говорили. То величні, геніальні свідчення. Головне — людини повністю незалежної й незацікавленої викривляти чи прикрашати минуле України–Русі.
Столітня війна, як уже писалось, розпочалась у 1337 році. Оскільки англійські королі на той час володіли більшою частиною Північної Франції, то цілком зрозуміло, що війна точилась на французькій землі. На початку війни Франція зазнавала поразку за поразкою. У цій Столітній війні часто особливу позицію займала Бургундія (Бургундське герцогство), яка номінально належала Франції, але мала автономію і переходила з одного боку на інший.
Відновивши у 1415 році війну, Англія завдала Франції в битві під Азенкуром страшної поразки, коли постало питання про саме існування Франції як держави. І тоді своє слово мовив французький народ, на чолі зі знаменитою Жанною д’Арк. Саме перемога Жанни д’Арк під Орлеаном стала початком розгрому англійських військ.
У 1422 році померли англійський король Генріх V і французький Карл VI. У Реймсі 1429 року на французький престол був коронований Карл VII, а в 1435 році між ним та Філіпом Добрим був підписаний Арраський мир, за яким Бургундія визнала Карла VII своїм королем.
За часів війни Бургундським герцогством володіли:
Філіп Сміливий X (1364–1404),
Іоанн Безстрашний (1404–1419),
Філіп Добрий (1419–1467).
Це саме ті герцоги, перед якими піднімав забрало свого шолома Гілльбер де–Ланноа. Тобто він їм служив та володів маетностями в Бургундії.
Іоанн Безстрашний мав союз із англійським королем і воював проти Франції. А Філіп Добрий, перейшовши до французького короля, отримав додатково до своєї землі — Кіардію, а пізніше — Ено, Голландію, Зеландію, Намюр, Брабант, Лімбург, Люксембург та інші.
Почалось звільнення французької землі: Париж (1436), Шампань (1441), Мені Нормандія (1450), Гієнь(1453) і Бордо (1453). Англію було вигнано з території Франції.
У 1474–1477 роках відбулась остання війна Бургундії з Францією. На цей раз без підтримки Англії. Останній Бургундський герцог Карл Сміливий (1467–1477) був розгромлений в битві (де й сам поліг) французьким королем Людовіком XI (1461–1483). Бургундія, Пікардія, Люксембург, Брабант та всі інші землі підпали остаточно під руку короля Людовіка XI.
Так відбулось об’єднання французької землі.
Польща
Поляки вважають, що вони походять від сарматського князя Леха, який зі своїм родом в середині VI століття посів береги Вісли. «Тоді від Леха, першого князя і вождя польського, поляки були прозвані ляхами від Русі та інших слов’ян» [17, с. 59].
Не будемо вести перелік усіх польських князів, яких поляки вважають своїми далекими попередниками. Таких міфів у кожного народу — безліч.
Вкажемо лише на тих, яких уже досконало знає наша історія. Бо, починаючи з XI століття, Польська держава вчиняла постійний тиск на Русь, намагаючись заволодіти кавалком української землі. Так продовжувалось довгих 700 років, до кінця XVIII століття.
Єдиним виправданням цього багатовікового польського загарбницького тиску на Русь є аналогічний тиск на Польщу з боку войовничих германців.
Об’єднання польських земель завершилось за часів короля Болеслава І Хороброго, який посідав престол з 992 по 1025 рік. Сприяло цьому заснування в Польщі архиєпископату (1000 рік) та прийняття Болеславом від Папи королівського титулу (1025).
Уже в 1018 році польський князь Болеслав І вчинив похід на Русь та Київ. Навіть у наших літописах цей військовий похід зафіксовано. Послухаємо «Літопис Руський» (він же: Іпатіївський).
«Рушив Болеслав (князь лядський) зі Святополком на Ярослава з ляхами… Болеслав увійшов у Київ зі Святополком. І сказав Болеслав: “Розведіте дружину мою по городах на покорм”. І було так (зроблено)» [18, с. 82–83].
Не будемо перераховувати польських королів далекого минулого та описувати їхні війни й діяння. Згадаємо лише окремих. Ото далі був Казимир І (1038–1058). Він значно зміцнив Польську державу тим, що відновив центральну владу держави, придушивши селянські повстання.
А Болеслав II Сміливий відновив у 1076 році для себе королівський титул, який було втрачено 1033 року. При Болеславі II у Польщі значно посилився вплив католицької церкви.
У XII столітті Польська держава розпалася на декілька князівств, тому й не змогла протистояти німецьким лицарям, які захопили польське Західне Примор’я, в 1226 році утворили Тевтонський Орден, який згодом витіснив поляків з берегів Балтійського моря.
Над поляками нависла смертельна небезпека з боку Бранденбурга і Тевтонського ордену. У 1308–1309 році Орден захопив польське Східне Примор’я з містом Гданськом, пізніше — Куявію та Добжинську землю (1332).
Порятунком для Польщі стала так звана Кревська унія 1385 року, укладена між нею та Русько–Литовською державою. Королем Польщі став Великий князь Литовсько–Руського князівства Ягайло. Завдяки об’єднанню сил Польщі, Литви та Русі у 1410 році Тевтонському Ордену було завдано жорстокої поразки у Грюнвальдській битві. Орден було розгромлено, його рух на Схід — зупинено. А після тринадцятилітньої війни (1454–1466) орден повернув Польщі Східне Примор’я та признав себе її васалом.
Так було на Півночі та Заході Польщі.
На Сході Польща поводилася агресивно.
Уже в 1349–1352 роках польський король Казимир III, маючи підтримку Папського престолу, захопив Львів і всю Галицьку землю. Далі посилився тиск на Волинь, в результаті чого була захоплена її Західна частина.
На черзі повстало Поділля. У 1434 році після жорстоких і кривавих сутичок, які чотири роки вели руські князі на чолі з Федором Острозьким, Західне Поділля таки відійшло до польської корони.
Але боротьба за Східне Поділля продовжувалась. Збереглися окремі описи тієї жорстокої боротьби наших предків проти католицької Польщі. Так у книзі Миколи Молчановського «Очерк известий о Подольской земле до 1434 года», виданій Київським університетом 1885 року, наведена доповідна записка Великому Магістру німецького Ордену. Ось як про це пише М. Молчановський:
«26 грудня 1432 р. орденський агент повідомляв великого магістра, що згідно з повідомленнями Свидригайла (на той час скинутий Великий Литовсько–Руський князь. — В. Б.), князь Федько знищив під Копистерином біля 12 000 поляків, серед яких тільки шляхти до 350, і що перемога (Федора Острозького. — В. Б.) привернула на бік Свидригайла багато нових прибічників» [21, с. 367].
Отож, Поділля чинило жорстокий опір полякам, як Волинь і вся Русь. Микола Молчановський навіть поіменував наших князів — керівників опору: «…хоробрі захисники… земель, кн. Федір (Острозький. — В. Б.).., кн. Олександр Ніс і Івашко Рогатинський…» [21, с. 369].
Здавалося, нічого страшного не відбувалось: замість литовського князя приходив польський король. Та то тільки так здається недосвідченій людині. Бо за часів «Литовської доби» русичі–українці послуговувались у державі рідною мовою і молились Богу у своїх старих церквах.
«Польська доба» тягла за собою примусовий католицизм та примусову польську мову. Поневолювачі називали нас «схизматами», тобто «безбожниками, розкольниками». Від ополячення важко було ухилитись, від нього можна було тільки втекти. Це особливо стосувалось національної шляхти.
Поляки поводилися на українській землі настільки зухвало, що, здавалось, втратили розум. Особливо цим грішила польська аристократія та католицька церква.
Врешті це їх і згубило.
Звичайно, Русь у ХІІІ–ХІV століттях межувала й з іншими сусідами, як от: Валахія, Візантія, Золота Орда, Угорщина та інші. Про Московію тих часів говорити нічого, бо вона тоді була невід’ємною складовою частиною Золотої Орди — звичайним рядовим улусом, на кшталт Казані, Криму або Ногайської Орди.