Лекція №14: Центральна Рада
Українська гетьманська держава.
План.
1.Лютнева революція і піднесення національно-визвольного руху в Україні. Центральна Рада.
2.Перші кроки на шляху організації української державності. І та ІІ Універсали Центральної Ради.
3.Проголошення Української Народної Республіки. Війна більшовицької Росії проти УНР.
4.Проголошення незалежності УНР. ІV Універсал. Брест-Литовський мирний договір.
5.Прихід до влади гетьмана П.Скоропадського.
6.Діяльність гетьманського уряду.
1.27 лютого 1917 р. в Росії перемогла революція. У цей день в Петрограді було утворено два нових реальних органи влади: Тимчасовий уряд і Петроградська рада робітничих, солдатських депутатів. В ніч з 2 на 3 березня Микола ІІ зрікся престолу і передав владу Тимчасовому уряду, який проголосив політичні свободи і початок виборів до Установчих зборів – вони повинні були вирішити долю Росії, прийняти її конституцію.
Падіння самодержавства, демократизація суспільства сприяли піднесенню національно-визвольних процесів. Виникла можливість самовизначення України і відродження її державності.
На порядку денному постало питання про необхідність єдиного центру українського руху. За ініціативи Товариства українських поступовців 4 березня 1917 р. представниками українських партій і громадських організацій була утворена Українська Центральна Рада. Провідне становище в Центральній Раді зайняли ТУП, УСДРП, УПС, її головою було обрано М.Грушевського.
Своєю метою Центральна Рада оголосила державне самовизначення українського народу. Уже в перші дні свого існування Центральна Рада звернулася до українською народу із закликом згуртувати свої сили у боротьбі.
6-8 квітня 1917 р. у Києві працював Український національний конгрес, який надав Центральній Раді повноваження представляти народ України, перетворивши її таким чином на своєрідний український парламент. Конгрес визначив склад та структуру Центральної Ради (Велика рада і Мала рада), обрав президентом України М.Грушевського, одностайно висловився за національно-територіальну автономію України.
Центральна Рада здобула підтримку Всеукраїнського військового та Всеукраїнського селянського з’їздів, зборів та мітингів демократичних сил.
2.10 червня Центральна Рада прийняла Перший Універсал, який проголосив Україну автономією в складі Росії, відродивши тим самим українську державність.
15 червня був утворений виконавчий орган Центральної Ради – Генеральний Секретаріат на чолі з В.Винниченком. до уряду увійшли С.Петлюра (секретар військових справ), Б.Мартос (секретар земельних справ), В.Садовський (секретар юстиції) та інші. За партійною приналежністю уряд переважно був соціал-демократичним.
Стрімкий розвиток українського визвольного руху викликав стурбованість Тимчасового уряду, який прагнув зберегти контроль над Україною. У кінці червня 1917 р. в Києві з метою налагодження взаємин відбулися переговори між Центральною Радою і представниками Тимчасового уряду (О.Керенський, М.Терещенко, І.Церетелі). У ході переговорів було досягнуто певного компромісу. Центральна Рада погодилася зачекати законодавчого затвердження автономії України загальноросійськими Установчими зборами у листопаді 1918 р. Тимчасовий уряд, зі свого боку, визнавав Центральну Раду представницьким органом українського народу, а Генеральний Секретаріат – органом крайової адміністрації.
3 липня 1917 р., дотримуючись взятих на себе зобов’язань, Центральна Рада схвалила Другий Універсал, у якому виступила проти “намірів самовільного здійснення автономії України”. А вже 11 липня до складу Центральної Ради ввійшли представники неукраїнських організацій (національним меншинам було надано 18% місці у Малій Раді і 30% місць – у Великій раді).
Але Тимчасовий уряд відступився від прийнятих домовленостей. 4 серпня він затвердив “Інструкцію Тимчасового Уряду Генеральному Секретаріатові”, згідно якого право чинність Генерального Секретаріату поширювалася лише на 5 із 9 українських губерній: Київську, Волинську, Полтавську, Подільську, частково Чернігівську, а його компетенція значно звужувалася.
Українська Центральна Рада, засудивши дії Тимчасового уряду, все ж таки не наважилася на відкриту конфронтацію і не припинила співробітництва з ним. Однак, конструктивного характеру ця співпраця так і не набула через небажання Тимчасового уряду задовольнити вимоги українського руху.
3.25-26 жовтня (7-8 листопада) 1917 р. у Петрограді більшовики, здійснивши державний переворот, захопили владу і утворили новий уряд – Раду Народних Комісарів на чолі з Леніним. Більшовицький переворот різко змінив ситуацію в Росії і в Україні.
Центральна Рада засудила переворот, не визнала владу більшовиків і зайняла щодо нього ворожу позицію.
За нових обставин, коли юридично перестав існувати всеросійський уряд, Центральна Рада і Генеральний Секретаріат активізували свою діяльність по державотворенню в Україні. Найбільш важливими кроками на цьому шляху були такі.
31 жовтня Центральна Рада прийняла рішення щодо поширення її повноважень на територію Харківщини, Катеринославщини, Херсонщини, материкової Таврії, частину Курської і Воронезької губерній – етнічні українські території. Розширилися структура і компетенція Генерального Секретаріату.
7 (20) листопада Центральна Рада прийняла Третій Універсал, проголосивши утворення Української Народної Республіки (УНР) як автономії в складі Російської республіки, яка повинна стати “федерацією рівних народів”. УНР планувала вступити у федеративні стосунки з тими державами, які утворяться на руїнах імперії. На думку багатьох істориків, це було помилкою Центральної Ради: на момент прийняття Третього Універсалу склалися всі умови для проголошення повної державної незалежності України. Та, керуючись власною ідеологією, Центральна Рада зробила ставку на федеративну Росію, змарнувавши тим самим багато енергії і часу.
Третій Універсал оголосив широку програму соціально-економічних перетворень, зокрема: скасував велику приватну власність на землю, встановив 8-годинний робочий день, проголосив широкі демократичні свободи і ліквідацію смертної кари, на 9 (22) січня 1918 р. призначив Українські Установчі збори, яким Центральна Рада мала передати владу.
Центральна Рада була основним суперником більшовиків у боротьбі за владу в Україні. На цей час РСДРП(б) не користувалася достатньою підтримкою українського населення. Так, під час грудневих виборів до Всеросійських Установчих зборів партія більшовиків отримала лише 10% голосів виборців України, тоді як українські партії – 75%.
Протистояння між Центральною Радою і Раднаркомом Росії вилилося у конфлікт між ними. Більшовики наполягали на переобранні складу Центральної Ради на Всеукраїнському з’їзді рад робітничих, солдатських і селянських депутатів, сподіваючись забезпечити собі більшість його голосів.
4 (17) грудня 1917 Раднарком з метою активізації боротьби проти Центральної Ради надіслав їй ультиматум. Більшовицький уряд заявив. Що, визнаючи УНР і її право відокремитися від Росії, він не визнає Центральну Раду повноважним представником українського народу, оскільки вона не бажає скликати Всеукраїнський з’їзд рад. Центральна Рада звинувачувалася у дезорганізації фронту, у роззброєнні більшовицьких частин в Україні, у змові проти проголошеної більшовиками радянської влади.
Ультиматум повинен був підготував підґрунтя для збройного втручання Рад наркому у внутрішні справі УНР.
Сподівання більшовиків переобрати склад Центральної Ради на Всеукраїнському з’їзді рад не виправдалися. Перебуваючи у значній меншості (127 чоловік і 2,5 тис. делегатів), вони покинули Київ і 11-12 (24-25) грудня 1917 р. провели альтернативний з’їзд у Харкові. Тут вони проголосили встановлення радянської влади в Україні, створили Центральний виконавчий комітет рад України (ЦВК) та радянський уряд – Народний Секретаріат. ЦВК рад України заявив про розпуск Центральної Ради і Генерального Секретаріату та про початок боротьби з “контрреволюцією”. Більшовики нав’язали Україні громадянську війну.
Війна більшовиків з УНР тривала впродовж грудня 1917 – січня 1918 рр. Центральна Рада виявилася не готовою до успішного збройного протистояння ворогові. Найдраматичнішим був кривавий похід більшовицьких військ на чолі з М.Муравйовим на Київ. 16 (29)січня – бій під Крутами їм дали 300 студентів і курсантів, які героїчно загинули.
4.За умов наступу більшовиків та переговорів делегації УНР у Бресті з країнами німецько-австрійського блоку 9 (22) січня 1918 р. Центральна Рада прийняла Четвертий Універсал, який проголошував УНР незалежною державою. Але прийняття цього важливого рішення відбулося в кризовий момент революції і не врятувало УНР. Сили під Києвом були занадто нерівними: радянські війська мали перевагу в живій силі в 20 разів, а в озброєнні – в 40 разів. Керівництво УНР не змогло організувати боєздатні збройні сили.
26 січня 1918 радянські війська ввійшли в Київ, внаслідок червоного терору в місті загинуло 5 тис. чол.. Центральна Рада і всі її заклади переїхали до Житомира, потім – до Сарн.
Центральна Рада розгорнула активну дипломатичну діяльність, спрямовану на збереження незалежності України. 27 січня (9 лютого) 1918 в Бресті між Центральною Радою і країнами німецько-австрійського блоку був підписаний мир:
- Україна вийшла із стану війни з країнами німецько-австрійського блоку;
- Німеччина і Австро-Угорщина зобов’язалися допомогти Центральній Раді відновити контроль над усією територією УНР. Центральна Рада погодилася на введення німецько-австрійських військ в Україну;
- Це5нтральна Рада взяла на себе зобов’язання поставити союзникам велику кількість хліба, м’яса, яєць та ін. продуктів і сировини. В Україну передбачалися поставки сільськогосподарської техніки, машин.
Протягом лютого-квітня 1918 р. німецько-австрійські війська (450 тис. чол.) окупували всю Україну. 7 березня до Києва повернулася Центральна Рада. Сподівання Центральної Ради на допомогу з боку Німеччини і Австро-Угорщини і їх невтручання у внутрішні справи УНР виявилися наївними і ілюзорними. В Україні було встановлено жорстокий окупаційний режим. Так, були запроваджені військові польові суди, які здійснювали судочинства і розстріли мирного населення.
Центральна Рада втрачала реальну владу в Україні, втрачала авторитет серед населення, скомпрометувавши себе співробітництвом з окупаційним режимом і безпорадністю в здійсненні соціально-економічних перетворень.
5.В опозицію до Центральної Ради стали підприємці, поміщики, заможні селяни. Вимагаючи скасування земельного закону і відновлення приватної власності. 29 квітня 1918 р. у Києві відбувся з’їзд Союзу землевласників, який проголосив гетьманом усієї країни Павла Скоропадського. У цей же день окупаційні власті розігнали Центральну Раду і визнали владу гетьмана. В Україні стався державний переворот.
Павло Скоропадський – нащадок гетьмана поч. ХVІІІ ст. Івана Скоропадського, один із найбільших українських землевласників, з 1912 р. – генерал-майор російської армії, ад’ютант Миколи ІІ. У 1917 р. брав участь у створенні загонів вільного козацтва.
Уряд гетьмана складався з великих землевласників, військових, помірно-консервативних громадських діячів. Очолив уряд поміщик, октябрист Ф.Лизогуб. Ядро уряду складали кадети, представників соціалістичних партій у ньому не було.
Фактично гетьман і його уряд перебували у повній залежності від німецько-австрійського окупаційного режиму.
6.Основні напрями політики уряду П.Скоропадського:
1) замість УНР була проголошена Українська держава, республіканська форма правління замінена на монархічну (гетьманат). Гетьман зосередив в своїх руках всю повноту влади – законодавчу, виконавчу, судову;
2) відновлено поміщицьке землеволодіння, приватну власність на фабрики, заводи, шахти;
3) налагоджено дієздатний адміністративний апарат, який вдавався до репресивних методів. Переслідувалися політичні сили лівого спрямування, заборонялися вуличні процесії, мітинги, припинилося видання ряду газет. Демократичний режим змінився авторитарним;
4) створювалася регулярна українська армія. Уряд видав закон про загальну військову повинність. Гетьман передбачав відродити козацтво як стан українського суспільства;
5) успішною була діяльність в культурній сфері: українізація шкіл, відкриття нових гімназії, університетів, Української академії наук, Національного архіву та інших культурно-просвітницьких центрів;
6) здійснювалася активна зовнішня політика. Українську державу П.Скоропадського визнало 30 країн світу, у 23 країнах вона мала свої представників. Було укладено договір про добросусідські відносини з Росією.
Гетьманський переворот, хоч і відбувся досить спокійно, масового схвалення не дістав. Орієнтація уряду на великих землевласників, буржуазію, на німецький окупаційний режим позбавила його підтримки широких верств українського населення – селян, робітників, інтелігенції. Консервативні ідеї, сповідувані урядом, не змогли консолідувати суспільство.
Лекція №15: Директорія УНР. Західноукраїнська
Народна Республіка
План.
1.Прихід до влади Директорії УНР.
2.Внутрішня і зовнішня політика Директорії.
3.Проголошення ЗУНР.
4.Внутрішня і зовнішня політика ЗУНР.
5.Причини поразки та історичне значення української національно-демократичної революції 1917-1920 рр.
1.Уряд гетьмана не визнали соціалістичні партії, селянський союз, інші політичні партії та громадські організації. Опозиційні до гетьманату сили об’єдналися навколо Українського Національного Союзу (УНС). 13 листопада 1918 р. на засіданні УНС з метою організації боротьби проти гетьманського режиму було створено опозиційний уряд – Директорію на чолі з В.Винниченком (ввійшли С.Петлюра, Ф.Швець, Ф.Андрієвський, А.Макаренко). У свою чергу українські більшовики на чолі з КП(б)У теж прагнули відновити в Україні радянську владу і зберегти єдність з радянською Росією.
11 листопада 1918 р. закінчилася І світова війна поразкою німецько-австрійського блоку. Почалася евакуація німецьких військ з України. У цих умовах Раднарком Росії анулював Брестський мир з Німеччиною, в т.ч. і положення про визнання Росією самостійності України.
Втративши іноземну військову підтримку, гетьман переорієнтувався на Антанту і білогвардійців, сподіваючись на їх допомогу. 14 листопада у грамоті “До всіх українських громадян” П.Скоропадський заявив про федерацію України з не більшовицькою Росією і про “відновлення Великої Росії”. Суверенність Української держави скасовувалася.
У відповідь на гетьманську грамоту Директорія оголосила початок повстання проти гетьманського режиму. Повстанський рух охопив майже всю Україну.
28 листопада з ініціативи КП(б)У було створено Тимчасовий робітничо-селянський уряд України на чолі з Г.П’ятаковим, а згодом Х.Раковським. На допомогу українським більшовикам знову прийшла Росія, відкривши Український фронт. Протягом листопада-грудня 1918 р. більшовикам вдалося відновити радянську владу на частині української території.
уряд гетьмана опинився у безнадійній ситуації. 14 грудня війська Директорії зайняли Київ. Цього ж дня П.Скоропадський зрікся влади і покинув місто.
Гетьманський уряд передав владу Директорії, яка заявила про відновлення УНР. Директорія була з самого початку свого правління у стані війни з Радянською Росією.
2.Директорія була урядом соціалістичного спрямування. Прийшовши до влади, вона розгорнула активну державотворчу діяльність. Була, зокрема відновлені назва держави УНР, визначені органи влади (вища влада належить Директорії, законодавча – Трудовому Конгресу, виконавча – Раді народних міністрів, а на місцях – трудовим радам селян, робітників, трудової інтелігенції), ухвалено новий земельний закон про передачу поміщицької землі селянам без викупу, 22 січня 1919 р. проголошено Злуку УНР із ЗУНР. Землевласники і підприємці позбавлялися політичних, зокрема, виборчих прав.
З 21 по 29 січня працював Трудовий конгрес, який схвалив Акт Злуки, висловився за демократичний лад в Україні, визнав за Директорією право призначати членів Ради народних Міністрів, видавати закони, які мали затверджуватися на сесії Трудового конгресу, доручив Директорії оборону України. Та вже 2 лютого 1919 р. Директорія під тиском більшовицьких військ покинула Київ, перебравшись до Вінниці, а згодом – на територію ЗУНР, до Тернополя.
У червні 1919 р. підконтрольна Директорії територія становила смугу завширшки 10-20 км. – між поляками і більшовиками.
Причини поразки Директорії:
1) Директорію роздирали внутрішні протиріччя щодо змісту та напрямків політики. Між двома її лідерами не було згоди: В.Винниченко наполягав на першочерговому вирішенні економічних проблем, С.Петлюра – на утворенні військових сил, адміністративного апарату. У зовнішній політиці В.Винниченко, В.Чеховський, М.Шаповал схилялися до союзу з більшовиками, інші на чолі з С.Петлюрою – до союзу з Антантою;
2) непослідовна, нерішуча внутрішня політика Директорії полягала в наступному: а) видала закон про ліквідацію приватної власності на землю, але не поспішала з його реалізацією; проти селян, які самостійно розв’язували земельні питання, здійснювали каральні акції; б) обіцяла позбавити буржуазію виборчих прав, але залишила їй усі права; в) ліквідувавши гетьманський державний апарат, не змогла створити нового і т.д.;
3) невдала зовнішня політика. Поразкою завершилися переговори Директорії про мир з Росією; не вдалося домовитися про підтримку з боку країн Антанти, які в грудні 1918 р. висадили свої війська на півдні України і надали підтримку білогвардійській армії Денікіна;
4) радянсько-більшовицькі війська мали чисельну перевагу, були краще організовані, ніж напівпартизанська армія С.Петлюри. на бік більшовиків перейшли загони Махна, “зелених”, Григор’єва.
Отже, 2 лютого 1919 р. радянські війська вступили до Києва і до травня майже на всій території України була встановлена радянська влада.
Тимчасовий робітничо-селянський уряд України встановив нову назву держави – Українська соціалістична радянська республіка. Більшовики почали проводити на Україні політику “воєнного комунізму”, яка передбачала суворий контроль над економікою і соціальною сферою країни (націоналізація промисловості, фінансів, зв’язку; диктатура комуністичної партії; загальна трудова повинність; карткова система; “червоний терор”; продрозкладка тощо).
Політика більшовиків викликала масове невдоволення населення України, розгорнувся широкий селянський рух опору, зростало невдоволення і в самій Червоній Армії.
Тим часом наступ на Україну розгорнула білогвардійська армія Денікіна, активізувала свої дії армія УНР, захопивши 30 серпня 1919 р. Київ. Радянська влада в Україні знову впала. Але ж і Директорія змушена була капітулювати перед білогвардійцями і вивести війська з Києва. Восени 1919 р. більшість української території опинилася під владою генерала Денікіна. Антинародна політика білого режиму викликала масовий опір населення. У тилу білогвардійських військ ширився повстанський рух, особливо активно діяли загони Нестора Махна.
На початку 1920 р. Червона Армія подолала опір військ Директорії і розгромила денікінців. Радянську владу в Україні було відновлено втретє і остаточно.
Взимку 1919-1920 рр. армія УНР провела т.зв. “зимовий похід”, який виявився невдалим.
Намагаючись врятувати українську справу, Директорія пішла на вимушений крок – переговори з Польщею. 24 квітня 1920 р. між урядами УНР і Польщі було укладено Варшавський договір, який передбачав:
- спільну боротьбу проти більшовиків;
- відновлення незалежності УНР на чолі з Директорією і Головним отаманом С.Петлюрою;
- як своєрідну компенсацію за це С.Петлюра “віддавав” Польщі західноукраїнські землі (Східну Галичину, Волинь, Холмщину, Полісся), що викликало обурення серед населення Західної України.
Хоча і розпочалися військові дії, проте Росія і Польща були не готові до затяжної війни і в жовтні 1920 уклали перемир’я. Це означало розрив Польщі з УНР. Українські війська (17 тис.) продовжували війну самостійно, але після запеклих боїв з частинами Червоної Армії змушені були відступити на окуповану поляками територію, де були роззброєні та інтерновані в польських таборах. Уряд УНР переїхав до Австрії.
18 березня між Польщею, Радянською Росією і Радянською Україною був підписаний Ризький мир:
1) Польща визнавала існування самостійної Радянської України;
2) До Польщі ввійшли Східна Галичина, Західна Волинь, Західна Білорусь, Холмщина, Підляшшя.
3.У жовтні 1918 р. почався розпад Австро-Угорщини, яка терпіла поразку в І світовій війні і була охоплена революційно-визвольним рухом.
18 жовтня 1918 р. українські політичні діячі та церковні ієрархи Східної Галичини і Буковини уторили у Львові Українську Національну Раду на чолі з Євгеном Петрушевичем. Своєю метою УН Рада оголосила об’єднання західноукраїнських земель в одне ціле – Українську державу.
Вирішальним кроком на шляху західних українців до відтворення державності стали події 1918 р.:
1 листопада – з ініціативи Військового комітету у Львові відбувся виступ солдатів – українців, активно підтриманий населенням міста.
2 листопада – австрійський намісник передав владу УН раді. У своєму зверненні до населення вона проголосила про створення національною держави на українських землях Австро-Угорщини, заявила про свої наміри провести земельну реформу, створити національну армію, запровадити робітниче законодавств, соціальне забезпечення.
9 листопада – сформовано західноукраїнський уряд (Державний Секретаріат), який очолював Кость Левицький.
13 листопада – УН Рада прийняла Закон, яким затвердила державну самостійність Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР) зі столицею у Львові (включаючи Східну Галичину, Закарпаття, Буковину).
ЗУНР відразу стало об’єктом агресії з боку Польщі. Поляки прагнули включити західноукраїнські землі до відновленої польської держави. Ситуація ускладнювалася тим, що Польщу підтримували і країни Антанти. США, Англія і Франція у післявоєнному устрої зробили ставку саме на Польщу, прагнули створити з неї “санітарний кордон для боротьби проти більшовизму”.
Головним завданням ЗУНР став захист власної території від іноземної агресії. 22 листопада уряд ЗУНР під тиском польських військ змушений був покинути Львів, евакуювавшись спочатку до Тернополя, а потім – до Станіслава.
4.Уряд ЗУНР не був схильний до радикальної зміни соціально-економічного життя, а прагнув до демократичних реформ при збереженні соціального спокою:
- за короткий час була сформована ефективна система управління. Відбулися вибори до Української Національної Ради – представницького і законодавчого органу. Більшість її депутатів стояли на національно-ліберальних позиціях і представляла Українську національно-демократичну партію. Формувалася місцева адміністрація, правоохоронні органи;
- президентом республіки було обрано Є.Петрушевича;
- проголошувалася ліквідація великого землеволодіння. Але здійснення земельної реформи затягувалося: розподіл між селянами передбачався після закінчення війни;
- створювалися система народної освіти: шкільництво отримало державний статус, дозволялося існування приватних шкіл, національним меншинам надавалося право “на школу рідною мовою”;
- утверджувалося державність української мови;
- для захисту республіки була утворена боєздатна Українська Галицька Армія (УГА, яка досягла 100 тис. чол.;
- значні зусилля були спрямовані на об’єднання з УНР. Після переговорів з Директорією 22 січня 1919 р. в Києві проголошено Акт Злуки УНР та ЗУНР.
Але Акт Злуки реалізовано не було – як через складне воєнне та міжнародне становище обох республік, так і через значні суперечності між урядами ЗУНР та УНР щодо внутрішньої та зовнішньої політики. І коли Директорія взяла курс на союз із Польщею, з якою ЗУНР була у стані війни, Є.Петрушевич 4 грудня 1919 р. денонсував Акт Злуки.
У липні 1919 р. польські війська окупували Східну Галичину. Уряд ЗУНР переїхав до Кам’янець-Подільського, а в листопаді – емігрував до Відня. УГА перебралася на територію, яку контролювала Директорії об’єдналася з армією УНР.
Наполеглива діяльність уряду ЗУНР в еміграції по вирішенню західноукраїнського питання не знайшла міжнародної підтримки. 15 березня 1923 р. Конференція послів Антанти прийняла остаточне рішення про при належність Східної Галичини Польщі, припинивши, таким чином, юридичне існування ЗУНР.
5.Основні причини поразки української національно-демократичної революції 1917-1920 рр. :
1) низький рівень національної свідомості українців і, як наслідок, слабка соціальна база визвольного руху. Очолила національну революцію українська інтелігенція, яка розраховувала на підтримку селян. Інтелігенція була малочисельною, а селяни – політично несвідомими, неосвіченими, неорганізованими, розпорошеними. Робітники, підприємці, поміщики в більшості свої не підтримали ідею незалежності України;
2) відсутність єдності в діях українських національних сил, які не пішли на компроміс в ім’я загальнонаціональних інтересів. Центральну Раду шляхом перевороту ліквідував гетьман П.Скоропадський, гетьманський режим впав під тиском Директорії УНР, українські комуністи визнавали лише радянську владу, не було єдності між УНР і ЗУНР;
3) несприятлива міжнародна ситуація. Боротьбу проти українського визвольного руху вели набагато сильніші зовнішні вороги.
Історичне значення:
1) у ході революції український народ створив власну державу і декілька років підтримував її існування;
2) героїчна боротьба українського народу 1917-1921 рр. стала прикладом і дала досвід наступним поколінням українців. Без цієї боротьби було б неможливим проголошення державної незалежності в 1991 р.
Лекція №16: Українські землі
В міжвоєнний період.
План.
1.Нова економічна політика: особливості та наслідки.
2.Входження України в склад СРСР. Кордони УРСР.
3.Українізація: причини та наслідки.
4.Індустріалізація: причини та наслідки.
5.Колективізація. Голод 1932-1933 рр.
6.Репресії 30-х рр.
7.Західноукраїнські землі під владою Польщі.
8.Буковина та Закарпаття в 20-30-х рр.
1.Причини переходу до непу.
На кін. 1920 – поч.. 1921 рр. більшовицька Росія і Україна опинилися в ситуації глибокої економічної, соціальної та політичної кризи, викликаної:
- воєнними діями, що велися майже безперервно 7 років;
- політикою “воєнного комунізму”, яка руйнувала основи економіки, паралізувала сільське господарство і викликало опір переважної більшості населення, особливо селянства.
Економічна криза виражалася в тому, що:
1) промисловість знаходилася в стані розрухи. У1921 р. в Україні промислове виробництво становило 1/10 частину довоєнного рівня, виробництво металу – 5%, вугілля – 30% і т.д.;
2) сільське господарство також перебувало в катастрофічному стані: порівняно з 1913 р. посівні площі в Україні скоротилися на чверть, збір зерна – на третину. Ситуацію ускладнили засуха 1921 р. і голод (загинуло 1 млн. чол.). Масовість жертв голоду пояснюється ще й політикою більшовиків;
3) у галузі фінансів – повна інфляція грошей.
Соціально-політична криза виявилася в тому, що:
1) почалися повстання селянства проти політики “воєнного комунізму”, зокрема, проти продрозкладки (проти радянської влади виступила армія Н.Махна – 15 тис. чол. Всього у повстанських формуваннях – 40 тис. чол.);
2) тяжкий економічний стан, продовольчі нестатки викликали різні форми протесту (страйки) з боку робітників. Поряд з економічними вимогами висувалися політичні, у тому числі – “Ради без більшовиків”;
3) криза у більшовицькій партії – загострилися суперечки щодо шляхів подальшого розвитку країни.
Таким чином, загальна криза в країні змусила більшовиків з 1921 р. перейти від політики “воєнного комунізму” до нової економічної політики (непу).
Неп передбачав часткове повернення до ринкових відносин, різних форм власності, економічних методів управління народним господарством. Проте, більшовики розглядали неп як вимушений захід, за допомогою якого можна буде подолати поточні труднощі і досягти кінцевої мети – побудови комунізму.
Основні зміни в період непу:
У сільському господарстві:
1) заміна продрозкладки продподатком (був менший у 2 рази і відомий селянам заздалегідь);
2) дозвіл на вільну торгівлю надлишками сільськогосподарської продукції;
3) дозвіл на оренду землі і використання найманої праці.
У 1925 р. обсяг сількогосподарського виробництва досяг довоєнного рівня.
У промисловості:
1) продаж у приватні руки і передача в оренду дрібних і частини середніх підприємств. В Україні було здано в оренду 5200 підприємств – половина наявного фонду;
2) децентралізація управління промисловістю. Багато підприємств об’єднувалися в трести (“Донвугілля”, “Хімвугілля”, “Південьсталь”, “Цукротрест”);
3) ліквідація загальної трудової повинності і зрівнялівки в оплаті праці;
4) залучення іноземного капіталу у формі концесій, змішаних акціонерних товариств та ін.
Високі темпи розвитку легкої і харчової промисловості. У 1925-1926 рр. обсяг промислового виробництва в Україні досяг 99% рівня 1913 р.
У галузі торгівлі і фінансів:
1) відмова від розподілу продукції за картками і перехід до вільної купівлі-продажу. Розвиваються три види торгівлі: кооперативна, приватна, державна;
2) у великих містах відкрились торговельні біржі;
3) у 1922-1924 рр. проведено грошову реформу. Досить швидко змінювалася грошова система, спадала інфляція. Зріс життєвий рівень населення.
Причини згортання непу. Неп не міг бути тривалим, оскільки:
1) комуністична партія з самого початку розглядала неп як вимушену і тимчасову поступку капіталізму, її стратегічна мета залишалася незмінною – побудова комуністичного суспільства;
2) він був несумісний з політикою Сталіна, спрямованого на встановлення в країні тоталітарного режиму.
У кін 20-х рр.. сталінське керівництво відмовилося від непу і перейшло до командно-адміністративної системи.
2.Під час громадянської війни на території колишньої Російської імперії утворилося шість радянських республік – Російська Федерація, Україна, Білорусь, Азербайджан, Вірменія, Грузія та дві народні республіки – Бухарська і Хорезмська. Республіки формально вважалися незалежними, але фактично ніякого суверенітету вони не мали і управлялися єдиним центром – ЦК РКП(б). Залежність республік від московського центру прикривалася системою двосторонніх та багатосторонніх угод, яка отримала назву “договірної федерації”.
Після громадянської війни постало питання про остаточне врегулювання відносин між республіками. Для цього була утворена спеціальна комісія на чолі з наркомом національностей Йосифом Сталіним. Комісія розробила так званий “план автономізації”, який передбачав включення республік на правах автономії до складу Російської федерації.
В Україні з критикою цього плану активно виступили голова уряду Х.Раковський та нарком внутрішніх справ М.Скрипник.
В.Ленін відкинув сталінський план, назвавши його шовіністичним, і розробив власний план, за яким усі республіки на рівних правах входили до складу Союзу Радянських Соціалістичних Республік, зберігаючи за собою право вільного виходу.
На основі ленінського плану І з’їзд рад СРСР 30 грудня прийняв рішення про утворення СРСР. До його складу увійшли Російська федерація, Українська РСР, Білоруська РСР, Закавказька Федерація (Грузія, Вірменія, Азербайджан). У документах, покладених в основу СРСР (Декларація і Договір) права центру превалювали над правами республік. Так, із 29 пунктів Союзного договору лише один стосувався прав республік. Формально кожна республіка мала право виходу із СРСР, але механізму такого виходу не було розроблене.
Юридичне оформлення СРСР остаточно завершилася в 1924 р., коли була прийнята Конституція СРСР.
Конституція СРСР позбавила союзні республіки права на зовнішню політику і торгівлю, прийняття власних рішень щодо розвитку транспорту, зв’язку, оборонної промисловості. Повноваження республік обмежувалися сільським господарством, внутрішніми справами, охороною здоров’я, соціальним забезпеченням. Але і ці повноваження зводилися нанівець керівництвом РКП(б), яке визначало внутрішню і зовнішню політику в цілому і кожної республіки зокрема.
ІХ Всеукраїнський з’їзд рад (травень 1925 р.) затвердив зміни в Конституції УСРР, законодавчо закріпивши входження республіки до складу СРСР.
Формально СРСР був федерацією, але фактично – унітарною, централізованою державою, імперією нового типу. Україна втратила рештки державного суверенітету і перетворилася на адміністративну одиницю Радянського Союзу.
Утворення СРСР було обумовлене дією як об’єктивних, так і суб’єктивних факторів:
1) територіальні межі республік , які увійшли до СРСР, були об’єднані в межах колишньої Російської імперії. Між ними існували історично усталені тісні економічні зв’язки, і як наслідок, певна спеціалізація економічних районів та розподіл праці;
2) у роки громадянської війни 1917-1920 рр. між радянськими республіками склався воєнно-політичний союз, а пізніше, у 1921-1922 рр., воєнно-господарський та дипломатичний союзи. Виникла т.зв. “договірна федерація” радянських держав, де функції загально федеративних органів виконували органи влади Радянської Росії;
3) головною ж причиною утворення СРСР стало посилення впливу у всіх республіках єдиної, жорстко централізованої більшовицької партії, керівництво якого взяло курс на негайне об’єднання республік в єдину державу.
3.Українізація – це політика в національно-культурній сфері, яка здійснювалася радянським керівництвом в Україні у 20-і рр. Українізація передбачала задоволення певних національних вимог українського народу:
- висування українців на керівні посади;
- впровадження української мови в державні та культурні установи, пресу, навчальні заклади;
- розвиток національної за формою й радянської за змістом культури;
- створення відповідних умов для культурного розвитку національних меншин, які проживали в Україні.
Більшовики змушені були піти на проведення цієї політики, оскільки перебували під впливом національно-визвольної боротьби українців 1917-1921 рр. Українізація здійснювалася в певних дозволених центром рамках. Рушійною силою у справі українізації став Наркомат освіти України, яким у 20-і рр. керували прибічники національного відродження Г.Гринько, О.Шумський, М.Скрипник.
Наслідки українізації.
20-і рр. стали періодом подальшого національного відродження:
1) у 1930 р. чисельність шкіл з українською мовою навчання становила 85%, на українську мову переведено 75% діловодства державних установ, українською мовою видавалося 90% газет і більше половини книжок і журналів. Кількість українців серед службовців держапарату зросла з 35 до 54%;
2) українізація сприяла залучено до радянського культурного будівництва української інтелігенції. З еміграції повернулися деякі відомі діячі, зокрема М.Грушевський;
3) відбувався бурхливий розвиток української культури: в республіці видавалося понад 20 літературно-художніх альманахів і збірників, 55 журналів, виникли багато чисельні літературно-художні об’єднання, працювало 45 професійних театрів і т.д. (М.Зеров, Г.Косинка, М.Хвильовий, М.Рильський, В.Яловий, В.Сосюра, Л.Курбас, О.Довженко, Г.Верьовка і ін.).
Причини згортання українізації.
Українізація почала виходити за дозволені центром рамки:
1) вона охопила все суспільно-культурне життя республіки;
2) зростав прошарок української інтелігенції, якій режим Сталіна не довіряв і бачив у ній ідейного конкурента партії;
3) українізація сприяла зростанню національної свідомості українців, стимулювала націонал-комуністичні настрої. Основними ідеологами українського націоналізму були письменник М.Хвильовий. нарком освіти з 1924 по 1926 рр. О.Шумський, економіст М.Волобуєв.
Микола Хвильовий звертався до українських письменників із закликом виявити національну свідомість , самобутність, не копіювати культурні надбання інших народів, зокрема російського. Пристрасний заклик до українців йти власним шляхом був висловлений у знаменитому його гаслі “Геть від Москви”.
Олександр Шумський доводив необхідність прискорення темпів українізації, наполягав на відкликання з України генерального секретаря ЦК КП(б)У Л.Кагановича, який гальмував процес українізації.
Михайло Волобуєв переконував, що економіка Україна повинна становити єдиний народногосподарський комплекс, який може інтегруватися у світову економіку без посередництва Росії.
“Хвильовізм”, “шумськізм” і “волобуєвщина” були оголошені проявом “буржуазного націоналізму”, небезпечним “націоналістичним ухилом”.
З кін. 20-х рр. політика українізації поступово згортається. У 1933 р. Сталін назвав місцевий націоналізм основою загрозою для єдності Радянського Союзу. Це означало кінець українізації. Радянська влада повертається до русифікаторської політики, активних учасників українізації було репресовано.
4.У грудні 1925 р. ХІV з’їзд РКП(б) проголосив курс на індустріалізацію: передбачалося прискорення промислового росту Радянського Союзу і досягнення ним у короткі строки рівня розвитку економічно розвинутих країн світу. Індустріалізацію передбачалося здійснювати плановими методами (п’ятирічками).
Курс на індустріалізацію був об’єктивно необхідним, оскільки СРСР залишався економічно відсталим і знаходився у ворожому зовнішньому оточенні.
Шляхи і методи індустріалізації були обрані невірно, вони суперечили об’єктивним економічним законам.
Якщо до 1929 р. індустріалізація здійснювалася прискореними темпами, то з 1929 р. – форсованими, над швидкими. На 1929 р. було заплановано 32% приросту промислової продукції, на 1930 і 1931 рр. – по 45%, на 1932 р. – 36%. Радянське керівництво хотіло одночасно подолати економічну відсталість і побудувати соціалізм на декілька років. Сталін назвав 1929 р. роком “великого перелому” і “стрибка в соціалізм”. Ці плани були нереальними і економічно необґрунтованими. Заплановані показники не були досягнуті. Щорічний приріст промислового виробництва в ці роки у середньому складав 15,7%, а в 1933 р. скоротився до 5%;
Індустріалізація передбачала не пропорційний розвиток економіки, а максимальне нарощування важкої промисловості за рахунок легкої та харчової, сільського господарства;
Індустріалізація здійснювалася екстенсивним шляхом, не за рахунок новітньої техніки і технологій, а за рахунок будівництва великої кількості підприємств, збільшення кількості працюючих (ентузіазм народу, соціалістичні змагання);
У ході форсованої індустріалізації радянське керівництво мало намір здійснити тотальне одержавлення економіки, оскільки згідно з комуністичною доктриною радянська влада могла базуватися лише на державній власності. Ліквідовано багатоукладність економіки.
Наслідки індустріалізації.
1) здійснення індустріалізації за рахунок сільського господарства призвело до посилення тиску на селян; збільшився продподаток, заборонялася вільна торгівля;
2) форсована індустріалізація обумовила перехід до насильницької колективізації, результатом якої мало стати забезпечення країни дешевими продуктами харчування;
3) випереджаючий розвиток важкої промисловості спричинив посилення диспропорцій між промисловістю і сільським господарством, між важкою і легкою промисловістю. Відбулося падіння життєвого рівня народу;
4) відбувся перехід від непу до командно-адміністративної економіки. Монополізм державної власності, відсутність конкуренції і матеріальної зацікавленості призвели до уповільнення темпів розвитку господарств;
5) з індустріалізацією пов’язаний початок масових репресій. Першою політичною справою став так званий Шахтинський процес 1928 р. над інженерними кадрами шахт Донецького басейну.
Позитивні досягнення індустріалізації:
- Україна із аграрної країни перетворилася в індустріально-аграрну;
- У 1940 рівень промислового потенціалу у порівнянні з рівнем 1913 р. збільшився у сім разів;
- За обсягом виробництва важкої промисловості Україна випереджала ряд розвинутих західноєвропейських країн. Вона посідала друге місце в Європі по виробництву машин (після Англії) і виплавці чавуну (після Німеччини).
- За три довоєнні п’ятирічки в Україні з’явилися сотні великих і середніх заводів, фабрик, шахт, електростанцій.
5.Курс на колективізацію був проголошений ХV з’їздом ВКП(б) у 1927 р., а з 1929 р. почалося її насильницьке форсоване здійснення.
Форсована колективізація, як і форсована індустріалізація, здійснювалася в рамках єдиної політики “соціалістичного штурму”.
Беручи курс на колективізацію, сталінське керівництво прагнуло:
1) завдяки колгоспам повністю підпорядкувати сільське господарство державі;
2) забезпечити населення країни дешевими продуктами харчування і сировиною, отримати кошти для індустріалізації;
3) ліквідувати дрібнотоварний селянський уклад, який, на думку більшовиків, був джерелом капіталізму на селі.
В Україні колективізазацію планувалося завершити в основному до кінця 1930 р. Це можна було здійснити тільки насильницькими методами.
В Україні проводилася політика “ліквідації куркульства як класу”, у результаті якої було знищено понад 200 тис. селянських господарств (за офіційними даними). Жертвами репресій у результаті розкуркулення стали понад 1 млн. чол., яких виселяли на Північ і Сибір. До розряду куркуля міг бути зарахований кожний, хто не бажав вступати в колгоспи. Таким чином. У ході колективізації було знищено найбільш працездатних і заможних господарств, що негативно вплинуло на подальший розвиток сільського господарства.
Дезорганізація аграрного сектора – індивідуальні господарства руйнувалися, а колгоспи технічно і організаційно були ще слабкими. Внаслідок цього зниження продуктивності праці, падіння валових зборів зерна та виробництва іншої с/г продукції.
У 1932 план хлібозаготівлі Україна виконати не змогла, оскільки він був нереальним. З метою забезпечення виконання плану проти колгоспів та індивідуальних селянських господарств почали вживатися крайні заходи: здійснювалася тотальна конфіскація продовольчих засобів; райони, де не виконувався план, переводили на блокадне положення – підвезення будь-яких продуктів харчування до них заборонялося.
Хлібозаготівлею в Україні керувала спеціальна комісія на чолі з В.Молотовим. 7 серпня 1932 р. ЦВК і РНК СРСР прийняли постанову “Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперативів та про зміцнення суспільної (соціалістичної) власності”; розкрадання колгоспного майна каралося розстрілом, а за “пом’якшуючих обставин” – позбавлення на строк не менш ніж 10 років. До кінця 1932 р. (за 5 місяців) було засуджено 55 тис. чол., у тому числі до розстрілу – 2,1 тис. чол.
Жорстокість, з якою проводили хлібозаготівлю в 1932 р., стала безпосередньою причиною небаченого за всю історію України голодомору 1932-1933 рр. Прямі жертви від голоду становили 3,5 – 5 млн. чол.
Наслідки колективізації:
1) сільське господарство стало колгоспним. На кінець 1932 р. в Україні було колективізовано близько 70% селянських господарств. На кінець 1937 р. – 96%;
2) на селі було утворено командну економіку при повному підпорядкуванні колгоспів державній владі. Суцільна форсована колективізація призвела до тривалої дезорганізації і деградації аграрного сектора;
3) ліквідовано так зване куркульство як клас не тільки економічно, а і фізично;
4) страшним наслідком колективізації став голодомор 1932-1933 рр.;
5) завдяки колективізації було отримано засоби для задоволення потреб індустріалізації, забезпечено індустріальний стрибок.
6.Тоталітарний режим базувався цілій системі монополій: монополії більшовиків на політичну владу, на ідеологію, на керівництво економікою.
Монополія на владу. Більшовики усунули з політичної арени всі інші політичні партії. В Україні була заборонена діяльність лівих есерів, комуністів-боротьбистів, української комуністичної (укапісти) та інших партій. З грудня 1922р. вищий представницький орган України – з’їзд рад – став однопартійним – більшовицьким. Відбулося об’єднання комуністичної партії з державним апаратом. Більшовики встановили повний контроль над усіма організаціями, громадськими об’єднаннями.
Монополія на ідеологію. У суспільстві утвердилася монополія комуністичної ідеології: право на істину визнавалося лише за марксизмом. Всюди панувала цензура, завдяки якій більшовики контролювали усі засоби впливу на духовне життя – пресу, радіо, освіту, культуру (Головполітосвіта). Радянська влада переслідувала віруючих, релігійні конфесії.
Монополія на керівництво економікою. Партійно-державний апарат встановив монопольний контроль над економічною сферою, що і стало фундаментом тоталітарного режиму.
Таким чином, у країні встановилася диктатура більшовицької партії, її органи перебрала на себе всі функції державної влади. На ХVІ з’їзді ВКП(б) (1930 р.) проголошено: “Наша партія керує всіма організаціями пролетаріату і всіма сторонами діяльності пролетарської диктатури, починаючи з придушення класових ворогів і закінчуючи питаннями коноплі, льону, свинарства...”.
Органи ДПУ-НКВС розгорнули масові жорстокі репресії проти всіх прошарків населення. Масові репресії були захисною реакцією тоталітарного режиму, оскільки при наявності широкої опозиції цей режим не зміг би забезпечити свого існування. Найбільшого масштабу репресії досягли у другій пол. 30-х рр., набувши характеру масового терору. Впродовж 1937-1941 рр. (“п’ятирічка великого терору”) у таборах НКВС було ув’язнено 5 млн. 172 тис. чол., що у 2,2 рази більше, ніж за попередні п’ять років. Пленум ЦК ВКП(б) у листопаді 1933 р. дійшов висновку, що “на Україні основною небезпекою є український буржуазний націоналізм” і поставив завдання “завдати нищівних ударів по націоналістичним петлюрівським елементам, які засіли в різних ділянках соціалістичного будівництва, а особливо в будівництві української соціалістичної культури”.
Напрямки масових репресій в Україні.
- репресії проти селянства (розкуркулювання, штучний голодомор 1932-1933 рр.);
- боротьба з “підпільними націоналістичними організаціями”. 1930 р. – сфабрикована справа проти “Спілки визволення України”, за якою засуджено 45 чоловік – відомих українських вчених, письменників, політичних діячів колишньої УНР (С.Єфремов, В.Чехівський, М.Слабченко, А.Ніковський). 1934 р. – “Український національний центр”. По цій справі засуджений М.Грушевський. Протягом 1930-1937 рр. органи ДПУ-НКВС “викрили” в Україні 15 великих “підпільних терористичних і диверсійних організацій націоналістів”;
- репресії проти членів КП(б)У, яких звинувачували в “українському буржуазному націоналізмі”, у “ворожій діяльності”, у “відсутності пильності”, в “троцькізмі” і т.п. У ході “партійної чистки” було знищено майже половину складу КП(б)У (Х.Раковський, Ю.Коцюбинський, С.Косіор, В,Чубар, М.Скрипник та ін.);
- боротьба з “націоналістичними елементами” в Академії наук України: репресовано багато вчених, розігнано цілі наукові інститути;
- боротьба проти релігії і церкви. У 1930 р. була примусово розпущена Українська автокефальна православна церква;
- гоніння проти українських письменників, діячів мистецтва. Лише за один 1934 р. було розстріляно 28 письменників (М.Зеров, Г.Косинка, К.Буревій і ін.). протягом 1934-1938 рр. було заарештовано більше половини членів і кандидатів у члени Спілки письменників України. 30-і рр. – “розстріляне відродження”;
- чистка військових кадрів. Був повністю знищений штаб Київського військового округу на чолі з Якіром, репресовано 150 чоловік командного складу Харківського військового округу.
Наслідки репресій:
1) тотальний терор торкнувся усіх категорій населення, були фізично знищені мільйони українців, внаслідок чого українська нація зазнала величезних демографічних втрат;
2) занепад української національної культури, інтелектуального потенціалу української нації;
3) деформація морально-етичних відносин (насадження атмосфери страху та абсолютної покори, заохочення доносів, соціальна незахищеність населення, формування тоталітарної свідомості);
4) посилення економічної і політичної залежності України від центру;
5) шляхом репресій відбулося остаточне утвердження тоталітарного режиму, абсолютної політичної влади Сталіна.
7.Під польською окупацією впродовж 1919-1921 рр. опинилися Східна Галичина, Західна волинь, Полісся, Холмщина, Підляшшя, що становило третину тодішньої Польської держави. На цій території проживало 8,9 млн. чол., у тому числі 5,6 млн. українців.
Окупація українських земель Польщею, Румунією та Чехословаччиною відбулася за підтримки західноєвропейських країн та США.
Політика Польщі. Польський уряд намагався витравити такі поняття, як “Україна” та “українці”, застосовуючи замість них терміни “Східна Малопольща”, “русини”. У 1924 р. видано закон про заборону вживання української мови у всіх державних установах. Урядові кола, повернувшись до ідеї однонаціональної польської держави. Розгортають репресії проти українців. Здійснюють політику жорстокої асиміляції.
Соціально-економічне становище. Польський уряд розділив країну на дві території – Польщу “А” і Польщу “Б”. До першої входили корінні польські землі, до другої – переважно західноукраїнські і західнобілоруські. Сприяючи розвитку промисловості в Польщі “А”, уряд у той же час свідомо гальмував промислове будівництво в Польщі “Б”. 85% підприємств Східної Галичини були дрібними, на кожному з них працювало менше 20 чоловік. Господарство краю розвивалося відповідно до інтересів польської економіки. Переважали такі галузі: нафтодобувна, деревообробна, харчова, переробка мінеральної сировини.
Переважав аграрний сектор економіки. Кращі землі були передані полякам. Складне соціально-економічне становище обумовило еміграцію із західноукраїнських земель. За 1919 – 1939 рр. з Галичини емігрувало 190 тис. чоловік. В Галичині панувала також кооперація підприємств.
Національно-визвольний рух. Його очолювали різні політичні сили:
1) наймасовішою партією було Українське національно-демократичне об’єднання (УНДО) – партія центристської спрямованості, яка орієнтувалася на здобуття Україною незалежності та її демократичний розвиток. Використовувала легальні методи боротьби, вела погоджувальну політику стосовно польської влади;
2) друга за впливом Радикальна партія. Прагнула поєднати принципи демократичного соціалізму з національним відродженням України і її незалежним існуванням. Відображала інтереси переважно селян. сільської інтелігенції та с/г робітників;
3) Компартія Західної України (КПЗУ). Вона виступала за возз’єднання з Радянською Україною в межах СРСР. КПЗУ виступила проти антиукраїнських акцій сталінського керівництва. За вказівкою ВКП(б) Комінтерн прийняв рішення про розпуск КПЗУ;
4) Організація українських націоналістів (1929 р.). утворилася на базі Української військової організації. Очолював Є.Коновалець. Мета ОУН – утворення соборної української незалежної держави з багатоукладною економікою. На чолі руху має стояти одна націоналістична партія з необмеженою владою лідера. Методи боротьби – пропагандистські, агітаційні, організаційні, диверсійні і терористичні. Напередодні другої світової війни ОУН нараховувала до 20 тис. свідомих членів і багато прихильників. Після вбивства Є.Коновальця (1938 р.) ОУН розколовся на два напрямки: революційне крило очолив С.Бандера (ОУН-Б). Помірковане крило очолив А.Мельник (ОУН-М).
Значний сплив на активність українського населення мала греко-католицька церква. Її глава, митрополит А.Шептицький, який користувався великим авторитетом серед західних українців. Виступав проти приєднання українських земель проти Польщі, всіляко сприяв процесам національного відродження.
Війська Румунії наприкінці 1918 р. окупували Північні Буковину і Бессарабію, до складу якої входили етнічні українські землі – Ізмаїльській, Аккерманський, Хотинський повіти. На цій території проживало майже 790 тис. українців.
Закарпаття (під назвою “Підкарпатська Русь”) у 1920 р. було приєднане до Чехословаччини. На території краю проживало понад 725 тис. українців.
Політика Румунії. Румунська влада здійснювала щодо українського населення політику тотальної румунізації. Вдаючись до відкритих насильницьких дій. З 1919 по 1928 рр. на території Буковини діяв воєнний стан. У 1920 р. заборонено вживання української мови. Була заборонена українська преса. Здійснювалася румунізація православної церкви.
Політика Чехословаччини. Уряд цієї країни здійснював більш помірковану політику щодо Закарпаття. Але і тут власті намагалися переконати українське населення, що в нього немає батьківщини, що українська мова є для нього “чужою”.
Боячись зростання національної свідомості українців, іноземні уряди всіляко перешкоджали розвитку освіти: закривали українські школи (в Буковині до 1927р. не залишилося жодної), діяла норма прийому до вузів української молоді (у Львівському університеті вона складала 5%). Освіту мали лише 40% дорослих громадян Закарпаття, 30% – Галичини і Волині, 20% – Буковини.
Соціально-економічне становище. Буковина була відсталою окраїною Румунії. Буковинська економіка залишалася напівкустарною, найбільш питому вагу в економіці складала харчова промисловість. В Закарпатті у 1926 р. нараховувалося лише 92 підприємства і 6,7 тис. робітників. За двадцять років тут не було збудовано жодного значного підприємства. Малоземелля місцевих селян. панування іноземних колоністів. Тяжким було і соціальне становище населення: низький життєвий рівень, жорстока експлуатація, високий рівень безробіття, захворюваності, смерті.
Політичне життя. Національно-визвольний рух. Українські політичні партії і громадські Буковини об’єднання діяли підпільно і напівпідпільно. Політичне життя в Закарпатті мало свої особливості. Суто українських партій, які б діли самостійно, тут не було. В діяльності українських політичних партій існувало три основні течії:
- москвофільство;
- русинство (вважали жителів краю окремим слов’янським народом);
- українофільство (було найбільш впливовим, оскільки відображало настрої і традиції більшості українців Закарпаття).
У 1938 р. в результаті мюнхенського зговору західних держав з Гітлером до Німеччини відійшла заселена німцями частина Чехословаччини, почалося розчленування держави. В цих умовах чеський уряд 11 жовтня 1938 р. дав згоду на утворення карпато-української автономії. Уряд автономії очолив лідер українофілів А.Волошин. У лютому 1939 р. було обрано Сейм Карпатської України сформовано Карпатську Січ – військову організацію, що налічувала 5 тис. бійців.
Але 14 березня 1939 р. при підтримці Німеччини почалася окупація Закарпаття Угорщиною. 15 березня Сейм проголосив незалежність Карпатської України, проте вона опинилася в міжнародній ізоляції. А тому через декілька годин після проголошення незалежності Закарпаття було повністю окуповане угорськими військами, уряд А.Волошина змушений був емігрувати.
Лекція №17: Україна в роки
Другої світової війни.
План.
1.Пакт Молотова-Ріббентропа і Західна Україна.
2.Напад Німеччини на СРСР. Оборонні бої Червоної Армії у 1941-1942 рр.
3.Встановлення німецького окупаційного режиму в Україні.
4.Рух Опору в Україні.
5.Наступ радянських військ у 1943-1944 рр. і вигнання німецьких агресорів з України.
1.30-і рр. характеризуються значним ускладненням міжнародних відносин і зростанням загрози війни. Відбулося формування двох протилежних блоків держав: США, Великобританія, Франція, з одного боку, та Німеччина, Італія, Японія, з другого боку (три останні, 1935 р. – Антикомінтернівський пакт, спрямований проти СРСР). 10 лютого 1939 р. Гітлер заявив, що мета його політики – “панування в Європі і світове панування на віки”.
США, Великобританія і Франція намагалися спрямувати агресію країн антикомінтернівського пакту проти СРСР. Англія і Франція на переговорах з Німеччиною і Італією у Мюнхені (1938 р.) погодилися на приєднання до Німеччини Судетської області Чехословаччини, сподіваючись тим самим спрямувати інтереси Німеччини на схід. При потуранні західних держав Німеччина у березні 1939 р., розчленувала і поглинула більшу частину Чехословаччини, давши дозвіл на окупацію Карпатської України, своєму союзнику Угорщині.
З 15 червня по 2 серпня 1939 р. у Москві проходили переговори між СРСР, Англією і Францією про укладання тристороннього союзу проти німецької агресії. Переговори завершилися провалом, як з вини Англії і Франції, які затягували переговори, сподіваючись ізолювати СРСР на міжнародній арені і направити проти нього фашистську агресію, так і з вини радянського керівництва. Яке вважало все капіталістичне оточення однаково ворожим стосовно СРСР і тому не бачило головної небезпеки з боку фашистської Німеччини. Більше того сталінське керівництво пішло на союз із Німеччиною.
23 серпня 1939 р. було підписано рядянсько-німецький договір про ненапад (пакт “Молотва-Ріббентропа”). До договору додавався секретний протокол про розмежування сфер впливу сторін в Європі. Секретний протокол, існування якого радянське керівництво протягом півстоліття заперечувало, давав можливість Сталіну збільшити територію СРСР майже до кордонів Російської імперії 1913 р. Німеччина давала згоду на приєднання до Радянського Союзу Фінляндії, Естонії, Латвії, Західної Білорусі, Західної Волині та Східної Галичини. В свою чергу, Німеччина отримала повну свободу дій в Європі і забезпечила собі поставки з Радянського Союзу воєнно-стратегічних матеріалів і продовольства.
1 вересня 1939 р. нацистські війська напали на Польщу. Зв’язані з нею договірними зобов’язаннями Англія і Франція оголосили війну Німеччині. Це був початок другої світової війни.
Згідно з пактом і таємним протоколом радянські війська 17 вересня 1939 р. перейшли польський кордоні вступили в Західну Україні і Західну Білорусь. Східна Галичина і Західна Волинь були зайняті Червоню Армією без опору з боку Польщі за 12 днів.
28 вересня 1939 р. союз Німеччини і СРСР був скріплений Договором про дружбу і кордони. Договір уточнив сфери впливу цих держав і розмежувальну лінії між ними на території Польщі. У сферу впливу СРСР переходила Литва, Бессарабія і Північна Буковина, у сферу впливу Німеччини – Лемківщина і Холмщина.
У червні 1940 р. Червона Армія зайняла Північну Буковину і Бессарабію.
Відповідно до угод про сфери впливу західноукраїнські і придунайські українські землі ввійшли до складу УРСР.
Різні дослідники по-різному називають сам факт входження українських земель до складу УРСР: “анексія” (Д.Боффа), “включення” (Н.Верт), “формальне інкорпорування, назване возз’єднанням” (А.Жуковський, О.Субтельний), “возз’єднанням, що носило характер акції окупаційного типу” (С.Кульчицький), а дехто з істориків розглядає це як звільнення поневолених західноукраїнських земель і возз’єднання Західної України з Наддніпрянською.
Відбувалася “радянізація” цих територій. Перетворення носили заперечливий характер.
Позитивні моменти:
1) експропріація маєтків польських землевласників з обіцянкою перерозподілу землі між селянами;
2) українізація системи народної освіти, заходи з ліквідації неписьменності;
3) запровадження безкоштовного медичного обслуговування;
4) створення системи соціального забезпечення.
Негативні моменти:
1) радянська влада принесла жорстокий репресивний режим. Були розгромлені політичні партії і громадські організації (“Просвіта”, “Рідна школа”, Наукове Товариство ім. Т.Шевченка). арешту підлягали майже всі верхні верстви населення (духовенство, землевласники, керівники кооперативів, службовці старого держапарату). Число репресованих за 1939-1940 рр. становило 10% населення Західної України;
2) розпочалася примусова колективізація селян, націоналізація промисловості і банків;
3) “радянізація” західноукраїнських територій супроводжувалася утвердженням тоталітарного режиму, механічним перенесенням сюди всього комплексу “казармового” соціалізму;
4) новостворені владні структури зовсім не залежали від волі населення, а були лише придатком компартійних органів. На всі важливі посади перших керівників призначалися працівники за скеруванням ЦК КП(Б)У, всесоюзних і республіканських наркоматів;
5) великих утисків зазнало релігійне життя. Всі церковні заклади, наукові установи та організації підлягали ліквідації, а їх майно – конфіскації.
Об’єднання майже всіх українських земель у складі УРСР мало велике історичне значення: вперше за декілька століть українці опинилися в межах однієї держави. Проте ціна, яку довелося заплатити за це об’єднання населенню Західної України, була надто високою. Негативний досвід спілкування з радянською владою переконував західних українців у тому, що їх майбутнє – не в інтеграції з СРСР, а у створенні незалежної української держави.
2.У 1940-1941 р. Гітлер підкорив майже всю Західну Європу і згідно з планом “Барабаросса”, розробленим у грудні 1940 р., почав інтенсивну підготовку до війни проти СРСР. У першій половині 1941 р. була призначена і дата нападу. Радянське керівництво засуджувало “чутки” про напад Німеччини як безпідставні, запевняло в міцності та непорушності радянсько-німецького договору.
Початок війни виявився несподіваним для командування Червоної Армії, населення країни, що призвело до трагічних наслідків. 22 червня 1941 р. гітлерівська Німеччина без оголошення війни напала на Радянський Союз. Її союзниками виступили Фінляндія, Угорщина, Румунія, Італія, Словаччина.
План “Барбаросса” передбачав “бліцкріг” – блискавичну війну: протягом 2 – 2,5 місяців знищити Червону Армію і вийти на лінію Архангельськ-Астрахань. Німецька армія наступала у трьох головних напрямках: західному – на Ленінград, центральному – на Москву, південному – на Київ. Згідно з планом передбачалося загарбання України вже в перші тижні війни і створення плацдарму для прориву на Кавказ і Закавказзя.
А.Гітлер: “Захопивши Україну, ми раз і назавжди встановимо економічну рівновагу і тим самим не тільки захистимо Європу від більшовиків, але й розв’яжемо усі проблеми, які стоять перед Німеччиною”.
За планом “Ост” німці мали намір виселити з України мільйони людей, заселивши її німецькими колоністами. Частину українських земель передбачалося передати союзникам.
Наступ на Україну здійснювала група німецьких армій “Південь” на чолі з фельдмаршалом Рундштедтом. Для оборони України були створені Південно-Західний фронт на чолі з генералом Кирпоносом та Південний фронт на чолі з генералом Чередниченком.