Заснування і діяльність університетів в під російській україні 9 страница
124. Українська історична наука 60-90-х років XIX ст.Національна специфіка виявлялася і в духовній сфері, гуманітарних науках. На зламі ХІХ–ХХ ст. відбувався процес формування науково-фахової та технічної термінології української науки. Значних успіхів досягає мовознавство, історія української літератури, що представлена працями О.Потебні, П.Житецького, М.Сумцова. Суттєві зрушення відбуваються в галузі української історичної науки. В Київському університеті виникає перша наукова школа на чолі з професором В.Антоновичем. В.Антонович – випускник Київського університету, професор, декан історико-філологічного факультету – відомий дослідник української історії, археології, етнографії. З 1863 по 1888 р. він був головним редактором Археографічної комісії (Тимчасової комісії для розбору давніх актів), головним ідеологом і виконавцем великого наукового проекту – видання матеріалів з української історії – "Архива Юго-Западаной России". Реалізація цього проекту означала введення до наукового вжитку серій документальних матеріалів, присвячених історії церкви, шляхти, козацького стану, гайдамацького руху, міського населення, селян, історії колонізації українських земель, їх адміністративного устрою, внутрішнього побуту Правобережної України (Південно-Західного краю). В.Антонович – автор численних історичних праць, статей; серед узагальнюючих праць можна назвати "Дослідження про козацтво", "Курс історії українського козацтва". В.Антонович створив першу наукову школу істориків в Україні, представники якої обіймали кафедри історії в університетах України: у Харківському – Д.Багалій; Київському – П.Голубовський та М.Довнар-Запольський; Новоросійському – І.Лінниченко; Львівському – М.Грушевський. Серед відомих істориків цього періоду варто назвати Олександра Лазаревського, дослідника історії Гетьманщини, історика-аматора Миколу Аркаса, який видав першу популярну повну історію України українською мовою – "Історія України-Руси" (1908), Олександру Єфименко, першу в Україні та Росії жінку, якій в 1910 р. була надана ступінь доктора історії в Харківському університеті за підтримки Петербурзького університету. Видатними історичними мислителями були М.Грушевський та В.Липинський, чиї праці та ідеї-концепції відіграли вирішальну роль у формуванні національної свідомості. М.Грушевський – найталановитіший учень В.Антоновича, в 1894 р. очолив кафедру української історії у Львівському університеті. В своїй фундаментальній праці "Історія України-Руси" запропонував нову концепцію історії України. Він обгрунтував ідею тяглості української історії від часів Київської Русі до сучасності. "Повернення київської спадщини" в українську традицію сприяло піднесенню національного почуття українського народу.
125. . Вища школа 60-90-х років XIX ст.Важливою складовою політики "Великих реформ", спрямованих на модернізацію суспільства, була університетська реформа. Відповідно до нового університетського статуту 1863 р. розширювалася внутрішня автономія університетів, права та функції професорської корпорації (університетські ради, професорські колегії). Провідні університетські посади – ректора, деканів, професорів, згідно з новим статутом були виборні. Щоправда, обрані затверджувалися Міністерством народної освіти. З іншого боку, заборонялися студентські організації та збори, проректор та інспектор здійснювали нагляд за студентами. Внаслідок революційного терору народовольців, активну участь в якому брали студенти, а студентство вважалось соціально-психологічним джерелом активних революціонерів-народників, уряд пішов у наступ на університетську автономію і "демократію" в контексті загальної стратегії контрреформ Олександра ІІІ. Новий університетський статут 1884 р. мав реакційний характер: університетська автономія скасовувалась, університети підпадали під контроль Міністерства освіти та попечителів навчальних округів. Виборні посади (ректорів, деканів, професорів) ліквідовувалися, їх призначення знаходилось винятково у компетенції міністерства. Університети, що готували спеціалістів в Україні – Харківський (1804), Київський (1834), Новоросійський (1865), за типом були класичними університетами. Класичний університет мав історико-філологічний, фізико-математичний, юридичний та медичний факультети. Факультети, як правило, поділялися на окремі відділи, наприклад, історико-філологічний факультет мав відділи російської словесності, класичної філології, історичний; фізико-математичний –відділи математичних і природничих наук. У другій половині ХІХ ст. у системі університетської освіти поряд з лекціями поширюються такі форми навчання як семінарські, лабораторні заняття. Про затребуваність вищої освіти в суспільстві, яке індустріалізовувалось, свідчить зростання кількості студентів. Якщо в 1865 р. у трьох університетах Наддніпрянської України навчалось 1200 студентів, то в середині 1890-х рр. їх кількість зросла до 4 тис. Новацією в системі вищої освіти доби модернізації стало виникнення вищої жіночої освіти у вигляді вищих жіночих курсів, що почали виникати в 1870-ті рр. У Києві вищі жіночі курси відкрилися в 1878 р. Викликом епохи індустріалізму в Україні був динамічний розвиток системи професійної освіти. Система промислово-технічної освіти стала формуватися на підставі затверджених у 1888 р. "Основних положень про промислові училища". Всі промислові училища поділялися на: 1) ремісничі – для підготовки кваліфікованих робітників; 2) нижчі – для підготовки майстрів; 3) середні – техніків. В Україні нижчі училища готували майстрів здебільшого для залізниць, залізничних майстерень. Найбільш відомі серед нижчих промислових училищ – Гнідинське технічне училище та Миргородська художньо-промислова школа. Середні спеціальні навчальні заклади мали галузевий характер: комерційні училища, учительські семінарії, ветеринарні училища, кадетські корпуси, військові училища. Серед середніх технічних закладів можна згадати політехнічне і електромеханічне в Одесі, технічне – в Миколаєві, гірниче – в Горлівці тощо. Сільськогосподарські училища були в Катеринославі, Харкові, Полтаві, Херсоні, Умані, їх випускники працювали агрономами, землемірами, управителями маєтків. Середні комерційні училища готували кадри для кредитних установ. Для підготовки кадрів учителів з 1871 р. запроваджувалися державні педагогічні курси; в 1874 р. – відкрито Глухівський учительський інститут. На етапі переходу до індустріального суспільства починає формуватися система вищої спеціальної освіти. Ніжинський історико-філологічний інститут готував кадри гуманітарного профілю. Заснований в 1885 р. у Харкові Південноросійський технологічний інститут став першим технічним закладом у Наддніпрянській Україні. У 1898 р. був заснований Київський політехнічний інститут. В 1873 р. організовано Харківський ветеринарний інститут. Певна річ, у добу індустріалізму в Україні були закладені підвалини модерної системи загальної і спеціальної освіти трьох рівнів: нижчого, середнього, вищого. Саме в індустріальному суспільстві, на думку Е.Тоффлера, освіта являє собою "соціальний ліфт", що дозволяло вихідцям з нижчих соціальних верств мігрувати у вищі, завдяки здібностям, праці та професійній підготовці.
126. Український театр 60-90-х рр. XIX ст.У другій половині XIX ст. паралельно з розвитком професійного театру поширився аматорський рух, що сприяв піднесенню національної культури. Аматорські вистави були популярними у Чернігові, Полтаві, Єлисаветграді, Києві. В аматорських гуртках розпочинали діяльність реформатори українського театру І. Карпенко-Карий, М. Кропивниць-кий, М. Садовський, П. Саксаганський, М. Старицький.У цей період посилюються утиски українського театру з боку царського уряду — Емський акт 1876 р., циркуляр 1881 р. Категорично заборонялися українські вистави історичного й соціального змісту. У 1883 р. київський губернатор заборонив діяльність театральних труп на підвладній йому території — Київщині, Полтавщині, Волині, Поділлі. Репресивні заходи царського уряду все ж не могли знищити глибокі українські театральні традиції.У 1890 р. І. Карпенко-Карий і П. Саксаганський утворили "Товариство російсько-малоросійських артистів під керівництвом П. К. Саксаганського", яке було найкращим українським театральним колективом. На його основі у 1900 р. виникла об'єднана трупа корифеїв українського театру — "Малоросійська трупа М. П. Кропивницького під керівництвом П. К. Саксаганського і М. К. Садовського за участю М. К. Заньковецької".Одним з найвидатніших діячів українського театру корифеїв був І. Карпенко-Карий. Він написав 18 оригінальних п'єс. Серед них — "Безталанна", "Наймичка", "Мартин Боруля", "Сто тисяч", "Хазяїн", "Сава Чалий" та ін. Його акторська творчість позначена щирістю і психологічною глибиною почуттів, філософським розумінням суспільного буття.З театром корифеїв пов'язана творчість Марії Заньковецької (справжнє прізвище — Адасовська, 1854—1934). її прирівнювали до видатних актрис світу — італійки Елеонори Дузе та француженки Сари Бернар.Театр корифеїв знаменує собою розквіт українського професійного театру XIX ст.У Галичині до 1848 р. українського театру не було, тут діяв театр німецький і польський. Поширювались аматорські гуртки у Коломиї, Львові, Перемишлі.Український професійний театр Галичини виник 1864 р. у Львові при культурно-освітньому товаристві "Руська бесіда". Його основоположником став український актор і режисер О. Бачинський.На Буковині при чернівецькій "Руській бесіді" 1869р. утворилися аматорські гуртки. Театральна діяльність активізувалась із заснуванням 1884р. "Руського літературно-драматичного товариства" під керівництвом С. Воробкеви-ча, відомого українського письменника, композитора, педагога. Він написав 18 музично-драматичних творів, побутових драм, комедій, що становили основу театрального репертуару.Творчу допомогу театрові надавав І. Франко. Свої роздуми про завдання театру він виклав у низці статей — "Руський театр у Галичині", "Наш театр" та ін.Український театральний процес кінця XIX — початку XX ст. засвідчує спільність з модерністськими тенденціями Європи.Перші спроби підготовки професійних акторів пов'язані з діяльністю драматичної школи, заснованої 1904 р. у Києві при музичній школі М.Лисенка.П. Сокальський заснував 1864 р. в Одесі Товариство любителів музики. Він створив близько 40 фортепіанних п'єс, 40 романсів, опери "Мазепа", "Майська ніч", "Облога Дубна".Особливий внесок у розвиток національної музичної культури зробив М. Лисенко (1842—1912) — видатний композитор, піаніст, хоровий диригент, фольклорист, теоретик музики і педагог, засновник професійної школи. Видатними творцями духовної музики на зламі XIX— XX ст. були К. Стеценко та М. Леонтович.
127. . Розвиток гуманітарних наук у др. пол. XIX ст.Досягнення в галузі суспільних наук були пов’язані з модернізацією соціальних і політичних процесів в українському суспільстві, впливом національного відродження. Особливих успіхів у цей період досягають філологічна та історична науки в Україні, які виступали потужним фактором формування національної самосвідомості. Наука в Україні, східній і західній її частинах, мала свої особливості. По-перше, відбувався процес організаційного оформлення науки, виникнення центрів – університетської науки, наукових товариств. По-друге, йшов процес формування наукових кадрів в Україні, створення наукових шкіл, напрямів. По-третє, наука в Україні, зокрема її гуманітарна складова, набуває національного забарвлення (наприклад, історична наука). По-четверте, наукові дослідження та технічні винаходи в Україні досягають європейських та світових стандартів. Українські вчені роблять свій внесок у розвиток світової науки. По-п’яте, наука в Україні має свої вади: через політичні переслідування, матеріальне становище українські вчені вимушені були емігрувати, працювати в іноземних наукових центрах, що мало своїм наслідком розпорошення сил, зниження наукового потенціалу нації. Національна специфіка виявлялася і в духовній сфері, гуманітарних науках. На зламі ХІХ–ХХ ст. відбувався процес формування науково-фахової та технічної термінології української науки. Значних успіхів досягає мовознавство, історія української літератури, що представлена працями О.Потебні, П.Житецького, М.Сумцова.
128. Галицький крайовий сейм 1861 - 1900 рр.Революційні події, а також зміни політичного, соціального характеру в Австрійській імперії впродовж наступних двох десятиліть сприяли модернізації суспільно-політичного життя на західноукраїнських землях. Основним наслідком революції 1848–1849 рр. було набуття виборчих прав і скасування панщини. Найбільш модернізованою з українських провінцій Австрійської монархії була Галичина. Галицькі українці, як вважав історик І.Лисяк-Рудницький, становили найбільш «європеїзовану гілку східних слов’ян». Галичина користувалася автономією, мала право внутрішнього самоврядування. Крайовий галицький сейм обирався куріями у Львові. Рішення сейму набували чинності після затвердження їх імператором. Тільки 1861 р. на Галичині вперше зібрався крайовий сейм, одну третину складу якого становили українці. Фактично влада на Галичині знаходилася в руках намісника і польських магнатів. Після поразки революції 1848–1849 рр. почалася друга хвиля полонізації Галичини.Сейм налічував 150 депутатів (за законом 1900 її число збільшили до 161). Депутатів обирали за куріальною системою терміном на 6 років. Щорічні сесії відбувалися у Львові, здебільшого упродовж місяця.У перервах між сесіями постійно діяв Крайовий виділ (комітет). Для підготовки законопроектів створювалися галузеві комісії.Більшість у сеймі мали польські консерватори. Українці, згідно з виборчим законом, могли здобути до третини місць (щонайбільше 50). Але на практиці, через порушення законності на виборах, обирали (від 1870-х) тільки близько 15 депутатів.Керували роботою сейму призначувані цісарем маршалок (із польських аристократів) і віце-маршалок — як правило, українець. Часто ним був галицький греко-католицький митрополит.Законодавча компетенція сейму відкривала можливості для розвитку національних культур, упорядкування соціально-економічних відносин і системи місцевого самоврядування, узгодження інтересів різних суспільних груп.Політичне значення сейму перевищувало його компетенцію: він обговорював усі актуальні питання державного та крайового життя, був головною ареною формування українсько-польських взаємин, сприяв утвердженню парламентаризму.