Російсько-турецькі війни , перехід Криму до Російської імперії

Ще один вектор напруженості існував в південній Україні тих часів по лінії, що відділяла українські землі та Крим.

Крим став державною територією Кримського ханства (зі столицею в м. Бахчисараї) у XIII – XV ст., яке разом з Туреччиною поширило свій вплив на землі Північного Причорномор’я (звідси інша назва Південної України – Ханщина). Чимало українців опинилися тоді в Криму як здобич татар.

У другій половині XVIII ст. найважливішими завданнями зовнішньої політики російського уряду було відвоювання споконвічних слов'янських земель Північного Причорномор'я, ліквідація постійної турецько-татарської загрози і забезпечення міцної оборони південних українських і російських земель. Виходу до Чорного моря, а з нього — до Середземного моря, в Південну й Західну Європу, настійно вимагав також розвиток економіки, інтереси розширення торгівлі з західноєвропейськими й східними країнами.Часті набіги кримських татар перешкоджали заселенню й господарському освоєнню земель Південної України. Щоб торгувати з країнами Західної Європи, товари з України доводилося возити до портів Балтійського моря.Підбурювана англійськими дипломатами, Туреччина у 1768 р. почала війну проти Росії. У січні 1768 р. кримські татари проникли в Новоросію і на Правобережжя, але, зустрівши рішучий опір російських військ, відступили. Воєнні дії відбувалися на Дунаї, в Криму і у Закавказзі.У складі діючої армії вели бої проти турків і татар запорожці, гусарські, пікінерські, лівобережні козацькі полки та ін. Вони билися під Очаковом, Кінбурном, Хаджибеєм, на Перекопі і в Криму — брали участь у взятті Кафи (Феодосії) та інших міст. Крім того, Україна була найближчим тилом російської армії, і вона мусила давати військам квартири, провіант, підводи тощо.Російська армія здобула ряд перемог. У 1770 р. перша армія під командуванням П. Румянцева на Нижньому Дунаї розбила турків біля Рябої Могили, Лерги і Кагулу.Були зайняті Хотин, Ясси, Бухарест, Акерман та інші фортеці й міста. Російська ескадра, що прибула з Балтійського моря в Середземне, в Чесменській бухті знищила турецький флот. Наступного року 2-га армія під командуванням В. Долгорукова, у взаємодії з Азовською флотилією, що прибула з Балтійського моря в Середземне, в Чесменській бухті знищила турецький флот зайняла Крим. Суворов здобув важливу перемогу при Козлуджі (1774).10 липня 1774 р. в селі Кючук-Кайнарджі (на південь від Дунаю) між Росією і Туреччиною було укладено мирний договір. Росія одержала територію межиріччя Дніпра і Південного Бугу до узбережжя Чорного моря, фортеці Керч та Єнікале в Криму, Кінбурн у гирлі Дніпра і Азов у гирлі Дону. Отже, вихід у Чорне море був здобутий. Росія також дістала право укріплювати Азов. Російські торгові судна тепер могли вільно проходити через Босфор і Дарданелли. Туреччина визнала незалежність Кримського ханства.8 квітня 1783 р. Катерина II підписала маніфест, який оповіщав, що півострів Кримський, півострів Тамань і вся кубанська сторона "прийняті під державу Всеросійську". На території ліквідованого Кримського татарського ханства, яке протягом століть було вогнищем небезпеки для України й Росії, створювалась Таврійська область.Унаслідок відвоювання північного Причорномор'я та Приазов'я і приєднання Криму до Росії назавжди припинилися спустошливі турецько-татарські набіги на південні українські й російські землі, швидше стали розвиватися продуктивні сили Півдня, за короткий час були збудовані великі міста й порти, через які розпочалася жвава торгівля з різними країнами. У самому Криму не стало рабовласництва й работоргівлі, стало зникати кочівництво, населення почало енергійніше, ширше розвивати різні галузі господарства.2.2.1 Вплив Російсько-турецьких війн на населення Запорізької СічіПеремога Росії у війні проти Туреччини і перенесення її кордонів на південь змінили становище Запоріжжя і вплинули на його долю.Царський уряд вважав за необхідне ліквідувати Запорізьку Січ. На середину 70-х років XVIII ст. для цього склалися сприятливі умови.Після укладення Кючук-Кайнарджійського мирного договору 1774 р. російські кордони відсунулися аж до Чорного моря. Запорізька Січ певною мірою втратила значення крайнього, най південнішого прикордонного заслону від татар і турків. Для захисту південних районів України від турецько-татарських нападів у 1764—1774 pp. була збудована Дніпровська лінія укріплень довжиною 180 км від Дніпра до Азовського моря вздовж берегів річок Кінської (Кінки) і Берди. Починалася вона від Олександрівської фортеці, що була закладена на лівому березі Дніпра і з якої виросло нинішнє м. Запоріжжя.Навесні 1775 р. Катерина II доручила командуючому 1-ю армією генералові Петру Текелію при переході з Дунаю на Волгу для придушення селянської війни під проводом Пугачова зайняти своїми військами «без кровопролиття» Січ, знищити Кіш і встановити над козаками «начальство». Війська Текелія 4 червня 1775 р. з усіх боків оточили Січ, а наступного дня зайняли і зруйнували її.Катерина II 3 серпня 1775 р. видала маніфест, який офіційно сповіщав про ліквідацію запорізького козацтва із знищенням і «самої назви запорізьких козаків».Після зруйнування Запорізької Січі частина запорізької старшини, звинувачена царським урядом у зраді, була арештована, відправлена в Петербург, а потім на заслання. Зимівники та майно арештованих і засланих старшин, військову скарбницю конфіскували.Більшість запорізьких козаків залишилися жити на своїх попередніх місцях. Вони вважалися козаками і перебували в становищі однієї з груп державних селян. Основна маса козацької старшини одержала від уряду російські офіцерські звання і багато землі. Частина запорожців (близько 5 тис. чол.) переселилася в пониззя Дунаю на землі, підвладні Туреччині. Тут, у Добруджі, спочатку на лівому а потім на правому березі Дунаю вони заснували так звану Задунайську Січ. Територія Війська Запорізького ввійшла до складу Новоросійської і Азовської губерній, а з 1783 р. — до Катеринославського намісництва. 2.3 Розвиток міст та економіки краю.

Досить високими темпами протікали на Півдні урбанізаційні процеси. Причому на відміну від американського Заходу, де міста виникали стихійно, на Півдні Російської імперії їх розбудова перебувала під пильним наглядом. Реконструкція існуючих та виникнення нових міст становили одну з головних особливостей економічного освоєння південноукраїнських земель.

Південна Україна швидко заселялася. Разом з виникненням багатьох сіл закладалися також міста, зокрема такі, як Олександрівськ (теперішнє Запоріжжя, 1770), Катеринослав (тепер Дніпропетровськ, 1776), Херсон (1778 p.), Маріуполь (1779), Миколаїв (1789). Розбудовувалося стародавнє (майже 400-літнє) поселення, назване у 1795 р. Одесою. У Криму, на Південному узбережжі, у 1783 р. як головну базу Чорноморського флоту і фортецю було закладено м. Севастополь. Як адміністративний центр Таврійської області, а потім губернії, в 1784 р. було засновано м. Сімферополь. У 1789 р. в гирлі р. Інгул було закладено місто на ім'я святого чудотворця Миколая - Миколаїв, основою існування якого стали судно-будівництво і торгівля. У 1779 р. на узбережжі Азовського моря виник Маріуполь, куди була переселена більша частина кримських греків, а пізніше оселилися архіпелазькі греки. У 1778 р. був заснований Херсон з суднобудівною верф'ю, торговельною пристанню і фортецею. У планах Катерини II йому відводилася роль "південного Санкт-Петербурга". У 1776 р. було закладено Катеринослав, який Г.Потьомкін планував зробити адміністративним центром Новоросії. Місто розвивалось як важливий річковий порт в середній течії Дніпра, центр дрібної промисловості та ярмаркової торгівлі.

На півдні, в степах України, швидко розвивалося сільське господарство, зокрема тваринництво. Засновувалися також промислові підприємства, і передусім ті, які задовольняли військові потреби і які належали казні: ливарний завод у Миколаєві, який з 1789 р. почав виробляти гармати і ядра для Чорноморського флоту, Луганський чавуноливарний завод, верфі в Миколаєві і Херсоні, які будували військові кораблі і торгові судна. Визволення від турецько-татарського гноблення південних земель мало велике значення. Назавжди було покінчено з постійною небезпекою турецько-татарської агресії. Припинилися спустошливі набіги кримських татар і турків на українські й російські землі. Більш надійною стала оборона південних кордонів. Поразки Туреччини у російсько-турецьких війнах і її прогресуючий занепад полегшили становище слов'янських народів на Балканах і в Молдові. Визволення південних земель і слабкість там феодально-кріпосницьких відносин сприяли більш швидкому піднесенню продуктивних сил цього краю і взагалі економічному розвиткові України, зокрема заселенню степових малолюдних районів і їх господарському освоєнню. Через морські порти розгорталася торгівля з Південною і Західною Європою і східними країнами. А дедалі більше розширення товарно-грошових відносин посилювало розклад феодально-кріпосницької системи і розвиток у її надрах капіталістичного укладу. Динаміка росту міського населення в Російській імперії свідчить, що найбільшою вона була в Таврійській і Херсонській губерніях. Якщо середній відсоток зростання міського населення в Україні становив 8,7 %, то в містах Півдня - 15 %. У 1840 р. в Одесі проживало 60 тис. осіб, Севастополі - 41 тис, Миколаєві - 28,7 тис, Херсоні - 22 тис. осіб.

Основним видом господарської діяльності південноукраїнського населення було землеробство. Успіхи хліборобства зумовлювалися сприятливими природними умовами та родючими чорноземами. Вирощений на південноукраїнських землях надлишок пшениці давав можливість експортувати її до Англії, Франції, Іспанії, країн Північної Європи, Туреччини.

Важливе місце в економіці Півдня посідало також тваринництво, особливо вівчарство. Високоякісна вовна була продуктом імпорту американських торговців з Південної України. Вовна знаходилася на другому місці за обсягом експорту. Лише у 1825 р. через порти Південної України було експортовано 40 тис. пудів вовни.

Центром зовнішньої торгівлі стала Одеса, яка протягом 1819-1859 рр. користувалася правом порто-франко (вільної безмитної торгівлі). Таке право сприяло збільшенню місцевих капіталів, зростанню імпорту і експорту товарів, стимулювало закордонну торгівлю України (це означало, що економіка України могла відмовитися від деяких примусових зв'язків з Росією і розвивати власні стосунки із зовнішнім світом). Водночас негативні наслідки порто-франко були пов'язані з ростом контрабанди, дешевим імпортом, який шкодив розвиткові української місцевої промисловості. Свідоме впровадження порто-франко російським урядом на Півдні України вело до закріплення аграрного характеру її економіки і перетворювало край на "буферну зону" і ринок збуту російської промисловості.

2.4 Геополітичні зміни та колонізаторська політика Російської імперії на території регіону

Вирішальним чинником соціально-економічного життя Південної України кінця XVIII - початку XIX ст. був процес колонізації, тобто господарчого і культурного освоєння краю, який мав цілеспрямований державно-адміністративний характер. Загалом колонізаційний процес на Півдні України розвивався кількома напрямами: поміщицька, іноземна та народна колонізація.

У 1764 р. уряд уклав план роздачі земель в Новоросійській губернії, за яким передбачалося виділення поміщикам наділів від 1,5 тис. до 12 тис. дес. землі. Найбільші земельні наділи за цим планом одержали впливові царські вельможі, фаворити, високі посадові особи - Безбородько, Румянцев, Потоцький, Панін. Землі отримували також вищі і середні офіцерські чини, козацькі старшини, іноземці, які несли службу в російському війську.

Окремі програми російського уряду були скеровані на організацію заселення південних територій іноземними колоністами. У багатьох європейських країнах створювалися спеціальні представництва, які рекрутували з міщан, ремісників, селян бажаючих переселитися на нові землі. У вигляді заохочення їм пропонували певні пільги: кожній родині надавалося по 60 дес. землі, на термін від 5 до 10 років вона звільнялася від сплати податків, отримувала державні позики. Крім того, колоністам гарантувалася релігійна терпимість.

Першими переселенцями з Європи стали датчани, які оселилися в Херсонській губернії. Найчисельнішу ж групу склали німецькі колоністи, здебільшого представники т. зв. лагідного баптизму - меноніти, яких лише 1803 р. прибуло близько 3 тис. осіб. Серед перших поселенців Півдня були також швейцарці, іспанці, французи, італійці, корсиканці, які займалися переважно ремеслами і торгівлею. Велику групу іноземних переселенців репрезентувала християнська община Отаманської імперії - греки, молдовани, серби, вірмени, болгари, які в такий спосіб позбувалися релігійного гніту. На початку XIX ст. розпочалася активна єврейська колонізація Півдня вихідцями з Білорусії та Галичини. У 1809 р. в Херсонській губернії було вже 9 єврейських колоній.

Однак найпотужніший потік південноукраїнської колонізації випадав на народну колонізацію. Першими поселенцями Півдня з цієї соціальної групи стали рядові козаки, котрі осідали на вільних землях на правах займанщини. Згодом сюди стали прибувати ветерани та інваліди російсько-турецьких війн, дрібні торговці, ремісники, міщани, селяни. Селянська колонізація була найчисельніша і водночас найбільш строката - державні (скарбові) селяни, поміщицькі, яких власники перевозили з центральних губерній, військові і морські поселенці, політв'язні, каторжани. Найчисленнішу групу селянських прибульців становили втікачі. Неабиякою мірою цьому сприяв виданий 1776 р. наказ Г.Потьомкіна "втікачів не повертати", який, незважаючи на незадоволення поміщиків з центральних губерній, діяв аж до смерті намісника краю у 1791 р.

Завдячуючи впровадженим заходам, населення краю зростало досить швидкими темпами. Зокрема, за часів військового генерал-губернатора Новоросії А.Е.Рішельє (1803-1814) чисельність населення збільшилася до 1 млн осіб. За етнічним складом 2/3 колоністів становили українці та росіяни.