Концептуальний вимір проблеми витоків і формування українського народ
Вступ. Витоки українського народу
В університетській системі освіти серед предметів гуманітарного циклу провідне місце посідає дисципліна «Історія України», спрямована на поглиблене вивчення процесу формування українського народу (етногенез), української державності (політогенез), національної самобутності (націогенез).
Методи вивчення історії України
Історія - наука про минуле людського суспільства (в даному випадку українського народу), про закономірності розвитку суспільного життя в конкретних формах і конкретних просторово-часових вимірах. Об’єктивне вивчення історії забезпечується рівнем науковості методології. Історія України, як і інші історичні науки, спирається на два основоположні методологічні принципи:
· принцип об’єктивності, який зобов’язує історика відзнаходити закономірності у розвитку суспільства, відстежувати обумовленість такої закономірності шляхом залучення матеріальних і духовних чинників;
· принцип історизму, який передбачає розгляд кожного явища від моменту його зародження до зникнення чи переходу в іншу якість.
Основні джерела вивчення і дослідження історії України:
· речові джерела – пам’ятки матеріальної культури, тобто археологічні знахідки: зброя, знаряддя праці, прикрасові комплекси, елементи побуту, архітектура і т. ін.;
· етнографічні джерела – пам’ятки, що характеризують побут, менталітет, звичаї;
· лінгвістичні джерела – мова (усна чи фіксована системою письма);
· усні джерела – фольклор: пісні, прислів’я, загадки, думи, легенди, міфи, казки, історичні пісні;
· писемні джерела – літописи, житія (агіографія), повчання, епос, законодавчі акти, епістолії (переписка), дипломатичні акти, статистичні записки, мемуари і т.н.
· Результатом вивчення дисципліни «Історія України» мають стати:
- знання про джерела дослідження і вивчення історії, про методи і методику дослідження, про принципи періодизації історичного процесу, зміст різних періодів історії, подієвий ряд характеризуючий соціальні конфлікти різних масштабів, моделі розвитку і саморозвитку українського соціуму, ідеологічний вимір перетворень і змін, політичні сили, соціальні верстви, воєнно-політичні утворення, зміст угод і програм, що презентують історичну ретроспективу;
- уміння встановлювати причинно-наслідковий зв’язок, характеризувати і оцінювати історичні події, давати відповіді на проблемні питання, застосовуючи джерела вивчення історії; реанімувати історичний процес; набувати досвід вести полеміку, виступати з доповідями та повідомленнями, відповідати на тестові завдання, робити об’єктивні висновки та узагальнення;
- навички користування джерелами та історіографічними напрацюваннями різних форматів, заволодіння механізмом оцінки та порівняння епох, теорій, обставин, особистостей, програм, ідей, ідеалів, ідеологій; прогнозування та моделювання перспектив до розвитку геополітичної реалії Україна.
Концептуальний вимір проблеми витоків і формування українського народ
На переконання відомого сучасного історика, професора М.Т. Юрія, походження народу – одна з найскладніших проблем, оскільки вона дає ключ до розуміння витоків національної культури, національного духу й ментальності нації.
Сучасна історична наука виокремлює чотири основні концепції етногенезу українського народу: пізньосередньовічну, києворуську, ранньослов’янську та трипільсько-арійську.Наше завдання в тому, щоб, познайомившись з кожною з перелічених концепцій, визначити яка з них є більш науковою, переконливою, правомірною у поясненні витоків українського народу.
Пізньосередньовічна концепція. Основний акцент цієї концепції: український етнос сформувався не раніше ХІV - ХV ст. внаслідок розпаду єдиного давньоруського народу після татаро-монгольської навали. Сучасні історики характеризують дану концепцію як заідеологізовану, що відображає імперські (йдеться як про розвиток історичної науки в контексті функціонування геополітичної реалії Російська імперія, так і «імперії» Радянський Союз) претензії на історичну спадщину Київської Русі.
Основний контраргумент істориків, які не визнають пізньосередньовічної концепції формування українського народу, - своєрідний і багаточисельний народ не міг формуватися в період деструкції і розпаду, коли його етнічні території перебували під владою чи у складі цілого ряду державних утворень. Формуватися народ міг лише в умовах державної єдності українських етнічних земель. Такі умови, на переконання істориків опонуючих пізньосередньовічній концепції, властиві часові функціонування держави Київська Русь.
Трипільсько-арійська концепція. Основний акцент трипільсько-арійської концепції: український народ – нащадок трипільців, досвід яких «перетікає» в культуру і побут аріїв, потім скіфів, за тим сарматів і т. д. Звідси виходить, що український народ – це культурно-досвідна похідна від трипільців, аріїв, скіфів, сарматів і т. д. Оцінюючи правомірність даної концепції, маємо визнати, що культурні надбання всіх стародавніх народів, які проживали в українських землях до часу виходу на історичну арену етнічної данності «український народ», стали, зрозуміла річ, основою до його [українського народу] культурного розвитку. Отже, маємо визнати, що і трипільці, і арії, і скіфи і т. п. – споріднені з українцями в культурно-досвідному відношенні етнічні данності. Але слід пам’ятати, що і етнонім «арії», і етнонім «скіфи» є назвою збірних народів, серед яких були не лишепращури українців.
Акцентуємо ще на одній важливій деталі: вивчення історичних витоків українського етносу вимагає чіткого визначення предмета вивчення: що ми хочемо вивчити, чи початки кого ми хочемо вирахувати – наших пращурів (тоді ми займаємось вивченням етногенезу) чи найдавніших українців (в такому разі ми вивчаємо питання націогенезу), які стали і були першими носіями праукраїнського етнокультурного комплексу. Отже, пращурами українського народу тією чи іншою мірою були всі народи, що у давнину проживали в українських землях: арії, кіммерійці, скіфи, сармати, хозари, татари, адже їхні загальнокультурні надбання стали складовими української культури і мови зокрема. А от нація «українці» - це етнокультурна данність, що виокремилась із загальноетнічної маси. І ця виокремлена своєрідність відрізняється від сусідніх своєрідностей неповторністю матеріальної та духовної культури: мови, менталітету, історії, тобто всезагальним комплексом етновизначальних ознак. Формування комплексу етновизначальних ознак і є процесом народження нації, в нашому випадку - українців. Окремі елементи означеного комплексу будь-якої нації (державного етносу) відзнаходимо в культурному досвіді інших етносів. Стародавні спільноти (трипільці, арії, кіммерійці, скіфи, сармати) є носіями окремих елементів українського етнокультурного комплексу. Це означає, що будь-яка з перелічених стародавніх спільнот є лише етапним нашим пращуром. Отже, називати цю давню людність чи етнос українцями (українським народом) науково безпідставно.
На роль українців може претендувати людність, що є носієм головних елементів комплексу етновизначальних ознак. Базуючись на даних різних наукових потоків (археологія, етнологія, лінгвістика і т. ін.), можемо припустити, що основа такого комплексу (українського) формувалась у Південно-Західній Україні в другій половині І тис. н.е. інтенсифікація процесу консолідації праукраїнців тривала в контексті першого (українського?) державного досвіду: в епоху функціонування геополітичної реальності Київська Русь. Заявлене, як бачимо, вимагає звернення до києворуської концепції походження українського народу.
Києворуська концепція про витоки українського народу. Основний акценткиєворуської концепції про витоки українського народу: держава Київська Русь консолідувалась на основі етнокультурного досвіду споріднених (за значною кількістю споріднених ознак: територія (споріднена але не тотожна); господарчий тип (споріднений але не тотожний); споріднена система знань і вірувань; звичаєве право, мова племен: деревлян, полян, волинян, хорватів, уличів, тиверців. Саме ці племена маємо визнати праукраїнцями давньоруського етапу історичного розвитку.
В чому, т. б. мовити, слабке місце даної концепції? Нація – це, як відомо, одержавлений етнос. Держава – наслідок довготривалого розвитку певного етносу. Отже, народженню праукраїнської держави Русь повинен був передувати певний період бездержавного існування праукраїнців, що почався у ранньослов’янську добу. Саме цей акцент є поясненням до пропозиції сучасними істориками ще однієї концепції про витоки українців: ранньослов’янської.
Ранньослов’янська концепція про витоки українського народу. Основний акцент заявленої концепції: український народ сформувався як наслідок безперервного етноісторичного розвитку в українських етнічних землях із середини І тис. н. е. до нашого часу.
Для розуміння змісту означеної концепції, слід з’ясувати зміст поняття «народ», адже ми пояснюємо, в даному разі, витоки українського народу.
| Народ (етнос – в грецькій мові) – це людська спільнота, яка відрізняється від інших власною самосвідомістю, окремою етнічною територією (батьківщиною), своєрідною мовою, культурою, характером, специфічними формами господарського життя. |
Все перелічене вкладається в поняття «етнокультурний комплекс». Слід зазначити, що кожному етносу властива своєрідна комбінація перелічених ознак загальнокультурного досвіду: самосвідомість, територія, мова, характер, господарчий тип.
Коли ж наступає момент народження етносу? Коли формуються і презентують себе у взаємодії основні складники етнокультурного комплексу.
Середина І ст. н.е. пов’язана з дією на історичній арені слов’ян. Саме від цього часу вчені відраховують період безперервного розвитку людності в українських етнічних територіях: Волинь, Прикарпаття, Поділля, Київщина. Даному етапові в історії передувала кардинальна перебудова етнополітичної карти Євразії, що відбиває себе в процесі Великого переселення народів, який призвів до падіння Римської імперії. Від У ст. н.е. – до нашого часу, на переконання вчених, можемо спостерігати відносну стабільність: в північно-західній Україні не було суттєвих змін населення. Закцентуємо ще раз: в українських етнічних землях між Київським Подніпров’ям, східними Карпатами та землями течією річки Прип’ять протягом 1,5 тис. років розвивався один етнос. Саме цей етнос в епоху пізнього середньовіччя (ХVІІ ст.) обрав на себе назву український народ. Одним з перших істориків, що тримався такої точки зору в проблемі формування українського народу, був
М.С.Грушевський.