Особливості та світогляд культури Нового часу
ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ
Навчальний посібник для студентів усіх спеціальностей
У двох частинах
Частина 2
УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА НОВОГО ТА НОВІТНЬОГО ЧАСІВ
За редакцією О. О. Петутіної
Затверджено
редакційно-видавничою
радою університету,
протокол №1 від 20.07.12
Харків
НТУ «ХПІ»
УДК 930.85(477)
ББК 71(4Укр)г
І 90
Авторський колектив:
О. О. Петутіна, Н.В. Вандишева-Ребро,
О. В. Голозубов, М.М. Красіков, Н.В. Фрадкіна .
Рецензенти:
Я.М. Білик, докт. філос. наук, проф.,
Харківський національний університет ім. В.Н. Каразіна
О.С. Переломова, докт. філол. наук, проф.,
Сумський державний університет
І-90 Історіяукраїнської культури : навч. посіб. для студ усіх спеціальн. :
у 2-х ч. – Ч. 2. : Українська культура Нового та Новітнього часів / О. О. Петутіна, Н.В. Вандишева-Ребро, О. В. Голозубов, [та ін.]; за ред. О. О. Петутіної. – Харків: НТУ «ХПІ», 2012. – 135 с.
ISBN 978-966-593-938-2 (повне вид.)
ISBN (Ч. 2)
У другій частині навчального посібника розкриваються особливості української культури Нового та Новітнього часів. Акцент при цьому зроблено на проблемах художньої культури XVII – початку ХХІ ст.
Призначено для студентів усіх спеціальностей.
Бібліогр.: 60 назв.
| УДК 930.85(477) ББК 71(4Укр)г | |
| ISBN 978-966-593-938-2 ISBN (Ч. 2) | © О. О. Петутіна, Н.В. Вандишева-Ребро, О. В. Голозубов , М.М. Красіков, Н.В. Фрадкіна, 2012 р. |
ПЕРЕДМОВА
Друга частина навчального посібника «Історія української культури» розкриває світ вітчизняної культури Нового та Новітнього часів, що наповнений непереривною ідейною та політичною боротьбою за збереження і подальший розвиток духовного багатства нашого народу. Культурні досягнення України чотирьох останніх століть стали важливим внеском у скарбницю світової культури.
У науковій та навчальній літературі існує певний різнобій передусім у розумінні концепції української культури цього тривалого історичного періоду; ще багато спірних питань, невивчених та заполітизованих проблем, суперечностей формулювання культурологічних, філософських, мистецтвознавчих понять. Разом з тим саме історія нової та новітньої доби свідчить про те, що українська культура набувала самобутності, неповторності, гуманістичного змісту лише у контексті розвитку європейських і світових культурних цінностей, в духовному спілкуванні різних народів, що і відображено в концепції навчального посібника. Як і в першій його частині, домінуюче місце відведено проблемам художньої культури, яка найповніше акумулює духовний досвід поколінь.
Значний внесок в культурну скарбницю України зробила Слобожанщина. У певні періоди нової та новітньої історії наш край відігравав велику роль у становленні вітчизняної науки, освіти, мистецтва. Тому остання тема посібника розкриває особливості культури цього регіону.
В основу другої частини посібника «Культура України Нового та Новітнього часів» покладено сучасні підходи до типології та періодизації вітчизняної культури, а його структура відповідає вимогам кредитно-модульної системи організації навчального процесу. Кожна тема містить теоретичний матеріал, а також контрольні запитання та тести для самоконтролю, за допомогою яких можна перевірити свої знання з історії української культури XVII – початку ХХІ століть.
Автори посібника:
Передмова – канд. філос. наук О.О. Петутіна.
Тема 5: 1, 2 – канд. філос. наук Н.В. Вандишева-Ребро, 3,4 – канд. філос. наук О.О. Петутіна.
Тема 6 – канд. філос. наук Н.В. Фрадкіна.
Тема 7: 1 – докт. філос. наук О.В. Голозубов, 2 – канд. філос. наук Н.В. Вандишева-Ребро, 3 – докт. філос. наук О.В. Голозубов, канд. філос. наук Н.В. Вандишева-Ребро, 4 – докт. філос. наук О.В. Голозубов.
Тема 8 – канд. філол. наук М.М. Красіков.
ТЕМА 5. УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА НОВОГО ЧАСУ
(XVII–XVIII СТ.)
Особливості та світогляд культури Нового часу
XVII–XVIII сторіччя – епоха становлення європейських національних культур. Криза суспільної системи феодалізму, утвердження капіталістичних відносин у виробництві, боротьба буржуазії з феодалами за економічне, політичне та ідеологічне панування – такий зміст історичного процесу нової доби у західноєвропейському суспільстві, культура якого представлена двома періодами. Перший тривав до 80-х рр. XVII ст. і характеризувався співіснуванням та відносною рівновагою двох культурних начал; якщо в Іспанії, Німеччині та Італії переважала культура феодальна, то в Голландії та Англії – демократична. Міцну базу останньої сформували Нідерландська революція 1609 р. і утворення першої в Європі буржуазної республіки, а також революція в Англії, що завершилась «славним компромісом» 1688 р. У Франції позиції феодальної та демократичної культур цього періоду більш менш урівноважені. Разом з тим XVII ст. було «епохою державності» – панування абсолютизму у ряді провідних європейських країн, наукової революції, періодом колоніальних війн і меркантилізму в економіці.
На зламі XVII–XVIII ст. розпочався новий етап розвитку західноєвропейської культури, коли головним її носієм вже була прогресивна буржуазія, тісно пов’язана з третім станом, народними масами. Це епоха завершення стадії мануфактурного розвитку капіталізму, утвердження принципів вільної конкуренції в економіці, лібералізму в політиці, відкритої боротьби із застарілими феодальними формами у суспільному житті та культурі, що завершилася Великою Французькою революцією 1789-1794 рр. XVIII ст. – вік Розуму, епоха Просвітництва та вільнодумства.
Українська культура Нового часу розвивалась в умовах важкої, сповненої трагізму і героїки боротьби народу за свою незалежність і державність, кульмінацією якої стала визвольна війна під проводом Богдана Хмельницького 1648-1654 рр. Це була епоха нових якісних змін в духовному житті України, що пов’язані з формуванням національної самосвідомості. На XVII-XVIII ст. припадає розквіт вітчизняної культури за часів гетьманування Івана Мазепи, Івана Скоропадського та Кирила Розумовського, коли Україна стояла на рівні найбільш освічених країн Європи, і разом з тим її нищення російським царатом після зруйнування Запорізької Січі (1764), поділу українських земель на губернії, юридичного оформлення на Лівобережжі та Слобожанщині кріпосного права (1783), що перетворювало Україну в російську колонію. Але не зникла національна енергія, від кінця XVIII ст., за словами Є. Маланюка, наступало її «переключення» з політики на культуру.
Для людської спільноти Нового часу властива нова суспільна свідомість та нові капіталістичні відносини. Сформувався тип національної держави, яка остаточно змінила величезну космополітичну імперію. Відтепер Європа існувала як конгломерація національних спільнот, кожна з яких відстоювала власні інтереси. Формувався новий прошарок суспільства – буржуазія. Ці люди прагнули незалежності від існуючих порядків, гроші ставали для них еквівалентом свободи, вони навчилися примножувати капітал та за його допомогою впливати на життя.
На початку XVIII ст. в масовій свідомості європейців відбувалися важливі соціально-психологічні зрушення, серед найважливіших – виникнення ідеалу республіканського устрою. Цей переворот у світогляді людей, що жили в монархічній державі, як і покоління їхніх предків, настільки значний, що вважається одним з головних завоювань демократичної культури Нового часу. В основі республіканського ідеалу насамперед ідея рівності, навіть якщо вона розумілася обмежено – як рівність виключно правова. Республіканські погляди звільняли від психології беззастережного підпорядкування, орієнтували на визнання прав більшості.
Авторство першої в Європі державної конституції належить українському гетьману Пилипу Орлику. Складена ним разом з козацькою старшиною угода 1710 р. «Пакти і Конституція прав і вольностей Війська Запорозького» отримала назву «Конституція П. Орлика». Вона складалася із 16 статей, кожна з яких формулювала норми в усіх галузях державного та суспільного життя і була діючим нормативним документом на Правобережній Україні до 1714 р. Уперше в Європі було вироблено реальну модель вільної, незалежної держави, заснованої на природному праві народу на свободу й самовизначення, модель, що базувалася на незнаних досі демократичних засадах суспільного життя.
Разом з тим у XVIII ст. будувалась чітка й послідовна морально-правова концепція лібералізму, яка й сьогодні покладена людством в основу міжнародних законів щодо прав людини. Головний принцип цієї концепції – свобода (політична та громадянська) особистості. Його було зафіксовано в Статті 2 «Декларації прав людини і громадянина», прийнятій Французькою революцією: «мета будь-якого політичного союзу – збереження природних і непорушних прав людини». Таким чином, саме у культурі Нового часу започатковано суспільні і правові ідеї, які лягли в основу державного будівництва сучасної європейської цивілізації. Загальновизнано, що Ж. Ж. Руссо– основоположник ідеї народного суверенітету, а Ш.Л. Монтеск’є започаткував ідею політичної і громадянської свободи та поділу державної влади на законодавчу, виконавчу і судову.
В цю епоху змінювалося становлення до релігії, поширювались вільнодумні ідеї, що були пов’язані з релігійно-філософськими вченнями – пантеїзмом (грец. pan – все, theos –бог), за яким бог ототожнюється з природою, розчиняється в ній, та деїзмом (англ. deism, лат. deus – бог), що визнає бога першопричиною світу, але заперечує його втручання в явища природи й суспільного життя. Змінювався і характер релігійності: з одного боку, вона усе більше ставала приватною справою (особливо в протестантському середовищі), орієнтувалася на внутрішню совість і особистий порятунок, а з іншого боку – усе частіше виливалася в зовнішні форми офіційної обрядовості. Якщо у XVII ст. в католицьких країнах Західної Європи вплив духівництва на ідеологію і політику залишався значним (в деяких з них навіть посилювався), а в Україні 1620 р. Єрусалимським патріархатом за допомогою братств і козацтва відновлено православну ієрархію, що започаткувало рух за автокефалію української православної церкви, то у XVIII ст. одним з напрямів духовного життя Європи стало прагнення до секуляризації культури, максимального розвитку в ній незалежних від церкви світських засад.
Філософське обґрунтування різних форм пізнавальної діяльності Нового часу було реалізоване у рамках суперечливих напрямків – раціоналізму, одного боку, та сенсуалізму й емпіризму – з другого. Раціоналізм (лат. ratio – розум) визнає єдиним джерелом пізнання світу розум. Засновником класичного раціоналізму вважають французького філософа і математика Рене Декарта (1596–1650), який вимовив: «Cogito ergo sum» («Я мислю – отже, існую»). Принцип декартівського раціоналізму презентував мислення, яке надавало людському існуванню справжнього сенсу. Розум здатний істинно осмислити існуючу реальність і не допускає можливості отримати хибних знань внаслідок пізнавальної діяльності, якщо розум помиляється, то лише через емоції і волю. Ця раціоналістична платформа була підтримана нідерландським філософом Бенедиктом Спінозою (1632–1677) та Готфрідом Вільгельмом Лейбніцем (1646-1716) – німецьким філософом, математиком, фізиком і винахідником. У тісній взаємодії з раціоналізмом існувала інша духовна позиція, що віддавала пріоритет безпосередньому, почуттєвому, емоційному. Сенсуалізм (франц. sensualism – почуття, сприйняття) прагнув вивести зміст пізнання із діяльності органів чуття. Йому близький емпіризм (лат. empiricus – чисто практичний) основи якого закладені англійським філософом Френсісом Беконом (1561-1626), який вважав почуття недостатнім і ненадійним джерелом знань, тому завдання науки вбачав у здатності застосовувати раціональний метод до чуттєвих даних. Особлива увага приділялася науковим знанням, які необхідно перевіряти та використовувати на практиці.
У XVII ст. в Західній Європі розпочався загальний прогрес знань, що був необхідним для промислового виробництва, торгівлі та мореплавання. Це була справжня наукова революція, що ознаменувалася значними відкриттями у галузі природознавства, технічними винаходами. Науковець вже не просто споглядав, він становився експериментатором. Геніальний англійський учений Ісак Ньютон (1643-1727) сформулював основні закони класичної механіки, ним створено загальну картину безконечного Всесвіту, що сприяло розумінню та пізнанню навколишньої дійсності. Теж англієць У. Гарвей першим відкрив кровообіг і став засновником фізіології як науки; італійський фізик Е. Торрічеллі винайшов барометр і започаткував метеорологію; А. Цельсій запропонував температурну шкалу; А.-Л. Лавуазьє є одним із засновників сучасної хімії та термохімії; К. Лінней створив систему класифікації живих істот; Г. Лейбніц заснував аналітичну геометрію, диференційне та інтегральне обчислення; Д. Дідро створив першу у Європі «Енциклопедію, або тлумачний словник наук, мистецтв і ремесел» у 35-ти томах.
У результаті прогресу експериментального природознавства і математики вироблялось механіко-матеріалістичне уявлення про природу та її закони, яке найбільш повно відображено у класичній праці І. Ньютона «Математичні начала натуральної філософії» (1687).
Наука набувала нового статусу та сучасної структури. Поруч з університетами в Європі Нового часу спочатку поширювалися товариства вчених, а пізніше – академії наук, які спеціалізувалися на теоретичних дослідженнях. Наукові знання, що раніше були надбанням вузького кола вчених, стали поширюватись на всі суспільні верстви. Віра у могутність людського розуму, в його безмежні можливості, у прогрес науки, що створювала умови для економічного і соціального добробуту, – такий пафос цієї епохи.