Технологія музичного виховання В. Верховинця
Наукова праця «Теорія українського народного танцю» - не лише підсумок етнографічних пошуків науковця, а й стихія його життя. Адже так склалося, що весь життєвий шлях Василь Миколайович пов'язав з українським народним мистецтвом, особливо з танцювальним і пісенним фольклором. Танець і пісня настільки влилися в його особисте й творче життя, що стали суттєвою ознакою та покликанням цього видатного знавця народної культури, справжнього українця. Варто відзначити, що велика зацікавленість етнографічними матеріалами та практична діяльність на цьому ґрунті дали змогу розкрити багатогранний талант митця - українського ком- позитора, фольклориста, хормейстера, хорео- графа, педагога та громадського діяча.
Прикарпатська земля подарувала Україні багато славних синів і дочок. Серед них і Василь Верховинець. Народився Василь Миколайович Верховинець (справжнє прізвище - Костів) 5 січня 1880 року в селі Старий Мізунь на Івано-Франківщині, в родині малоземельного селянина.
Робота в театрі М. Садовського дала змогу також виявити великий інтерес Василя і до етнографічних та фольклористичних пошуків. Під час численних гастролей по Україні молодий хормейстер глибоко вивчає побут і творчість українського народу. Його захоплення дає можливість зібрати багатий етнографічний матеріал, який стає базою всієї теоретичної і практичної діяльності митця.
Дослідження народно-пісенної творчості В. Верховинець поєднує з студіюванням народного танцю. І недивно, адже про тісний зв'язок танцю й пісні митець говорив неодноразово, називаючи пісню сестрою, а танець - братом. Студіювання народної хореографії та друкування роботи у 1919 р. стало не тільки підґрунтям професійного розвитку хореографічного мистецтва в Україні, а й своєрідною філософією українського танцю, де через пластику, музику і спів постав безмежний світ української душі.
У своїй праці В. Верховинець першим з українських фольклористів дає назву майже всім танцювальним рухам відповідно до їхнього характеру і внутрішнього змісту. Автор, розглядаючи танець у тісному зв'язку з піснею, поділяє його на дві основні групи: «під пісню і під музику», а також виокремлює ще одну групу танців, які починаються під пісню, а далі супроводжуються імпровізацією музиканта. У роботі приділяється велика увага ідеальному поєднанню музиканта з одного боку і танцюриста - з другого. Хочеться зазначити, що поява такого дослідження викликана умовами, які на той час склалися в розвитку народної культури. Це - необхідність відмежування народного мистецтва від псевдонародного, розкриття українського танцю у всій його красі і створення міцної теоретичної бази для подальшого розвитку національної хореографії.
Василю Миколайовичу вдалося не тільки подати теорію українського народного танцю, а й закликати передові мистецькі сили збирати та вивчати етнографічний матеріал.Він дає свої поради з цього питання. Гостро критикуючи вульгаризаторів українського танцю, автор, у своїх дослідженнях, розповідає про красу і силу справжнього мистецтва, глибоко проникає у психологію народних танців. Доводить, що справжній народний танець - не бездушна, показна еквілібристика «трюкачів в українській одежі», а своєрідний прояв мовою хореографії та пластики емоціональних почуттів народу. «Коли ми вивчимо самі й заохотимо інших вивчати справжній народний танець, то тим самим збережеться його правдива краса й відновиться його слава, яку заплямували пародисти українського танцю», - говорить сам В. Верховинець4.
Далі митець висловлює думку про необхідність створення класичного національного балету на базі народного танцювального матеріалу, синтезуючи народний танець з технікою класичної європейської хореографії. Хочеться нагадати, що Василь Верховинець є постановником першого українського балету «Пан Каньовский» М. Вериківського, танцювальних сцен у «Наталці Полтавці» М. Лисенка.
Дослідження В. Верховинця, зокрема його «Теорія українського народного танцю», вплинули на вітчизняне хореографічне мистецтво. Цю роботу високо оцінили видатні балетмейстери України Павло Вірський, Лідія Чернишова, Вахтанг Вронський, Галина Березова, Наталя Скорульська, Олександр Соболь та інші, створюючи на її основі яскраві хореографічні композиції. Щиро вітав роботу і поет Максим Рильський, назвавши В. Верховинця «чародієм танцю».