Розділ II: Онтологія і гносеологія
Тема: Філософське вчення про буття (онтологія).
Основні поняття: онтологія, буття, матерія, світ, субстанція, реальність, рух, простір, час, дійсність розвиток, заперечення, тотожність, кількість, якість, боротьба протилежностей, випадковість, необхідність.
План:
1. Онтологія та її предмет.
2. Матеріальне та ідеальне.
3. Рух.
4. Час та простір.
1. Онтологія - це вчення про буття, розділ філософії у якому з’ясовуються фундаментальні проблеми існування, розвитку сутнісного, найважливішого, фундаментальні принципи буття, першоначала всього сутнісного. Це вчення про першооснови буття, про субстанцію, матерію, простір, час, рух, причинність тощо. У марксистській філософії поняття “онтологія” вживається для з’ясування сутності явищ, що існують незалежно від людини, її свідомості (матерія, рух, розвиток, його об’єктивні закони). У західній філософії в поняття “онтологія” включають найзагальніші принципи буття, але вони розглядаються на рівні надчуттєвої, надраціональної інтуїції: “трансцендентальна онтологія” Гуссерля, “критична онтологія” Гартмана, “фундаментальна онтологія” Хайдеггера.
“Буття”? Особливістю філософії як науки є те, що вона дає найбільш узагальнене знання про те, що існує. Тож і філософське усвідомлення світу ґрунтується на узагальненому, абстрактному, теоретичному відображенні дійсності. Таке відображення здійснюється з допомогою найбільш загальних понять, категорій - “буття”– філософська категорія, що позначає: 1) все те, що ми бачимо, що реально існує; 2) все те, що ми не бачимо, але воно є у дійсності (радіохвилі, іонізуюче випромінювання, електричне поле); 3) все те, що є уявним, нереальним (уявлення про ідеальне, міфологічні образи); 4) реальність, яка існує об’єктивно, незалежно від свідомості людини (природа, об’єктивні закони); 5) загальний спосіб існування людини, суспільства.
Основними формами буття є: буття речового, матеріального; буття суб’єктивного ідеального; буття біологічного (живого); буття соціального (суспільного).
2. Найбільш загальним, абстрактним відображенням дійсності в історико-філософському аспекті є уявлення про матеріальне та ідеальне, про “світ речей” і “світ ідей” (свідомості).
Ідеальне - це філософська категорія для позначення суб’єктивного, образного нематеріального відображення дійсності у людській свідомості. Ідеальне дає уявлення про суттєву відмінність між образом і об’єктом, який відображається - образ, який відображає реально відчутні властивості об’єкта, сам цих властивостей не має, оскільки позбавлений будь-якої тілесності, матеріальності. Образне, відображуване, ідеальне є суб’єктивною, духовною реальністю; образне, ідеальне існує лише в актах свідомості. Категорія “ідеальне” має, принаймні, чотири значення у філософії: 1) ідеальне, що існує як результат інтелектуальної діяльності людини (літературні, музичні, наукові твори тощо); 2) ідеальне як найдосконаліше, як ідеал (ідеал краси, суспільний ідеал, ідеальна форма); 3) ідеальне як результат ідеалізації об’єкту у людській пізнавальній діяльності (“Точка”, “абсолютно тверде тіло”, “ідеальний розчин”. Таких об’єктів у природі не існує. “Точка” - це ідеальний об’єкт, який створений в результаті абстрагування, бо вона не має ні висоти, ні ширини, ні довжини. У природі не існує “ідеального розчину”, котрий не мав би певного об’єму і певної температури. “Ідеальний розчин” - це ідеальна модель створена подумки, коли не беруть до уваги саме ці конкретні ознаки - об’єм і температуру, щоб віднайти більш загальні, суттєві ознаки, що притаманні усім розчинам). 4) Ідеальне як об’єктивний феномен, незалежний від людини, її свідомості (“абсолютний розум”, “абсолютна ідея” у Гегеля, “вічні ідеї” у Платона).
Матеріальне - філософська категорія, яка дає уявлення про фундаментальну ознаку буття, а саме про його об’єктивне існування, незалежне від свідомості людини, її життєдіяльності (природа, космос, речовина, закони розвитку тощо). Для позначення того, що є об’єктивним, незалежним від свідомості людини у філософії вироблено уявлення про матерію. Матерія є філософська категорія для позначення об’єктивної реальності, котра існує незалежно від людини та її свідомості і відображається з допомогою її відчуттів.
Класифікація конкретних видів матерії:
1) речовинні види (речовина). Речовина - матеріальне утворення, котре складається з елементарних частинок, які мають масу спокою;
2) неречовинні види матерії (поле) - магнітне поле; поле ядерних сил; гравітаційне; електричне; радіохвилі; ультразвук; рентгенові промені; йонізуюче випромінювання ;
3) антиречовинні види матерії (антиречовина). Антиречовина - матерія, котра складається з античастинок. Ядра атомів антиречовини мають у собі антипротони і антинейтрони. У речовини ядро зі знаком плюс (+), у антиречовини ядро зі знаком мінус (-) - антиядро. У речовини електрон зі знаком мінус (-), у антиречовини електрон зі знаком плюс (+) - антиелектрон.
Структурні рівні матерії:
- неорганічний рівень - мікросвіт; макросвіт; мегасвіт;
- органічний рівень - клітина, біосфера;
- соціальний рівень - людина, сім’я, плем’я, народність, нація, соціальна група, суспільство.
Матерію як поняття не можна ототожнювати з конкретними її видами - вода, повітря, вогонь; тому, що матерія як поняття - це найбільш загальне, а конкретний вид матерії - це окреме; по-друге, матерія як поняття не сприймається органами відчуття.
3. Рух - спосіб існування матерії. З точки зору філософії, матерія не виникає і не зникає, існує вічно, не може перетворюватися в ніщо. Цей процес детермінується об’єктивними законами природи. Все існуюче знаходиться у русі. Рух – це фактично абсолютна величина. Спокій, стабільність речей – відносна. У русі предмет, річ виникає, стає. У спокої закріплюється, фіксується. Немає жодного виду матерії, яка б не знаходилася у русі. Рух – суперечливе явище. Щось рухається лише тоді, коли воно знаходиться в даному місці і одночасно в ньому не знаходиться. Рух не лише переміщення, котре можна спостерігати візуально, а й внутрішня, невидима зміна. Основні форми руху матерії:
1) механічна форма руху (дія – протидія; притягання – відштовхування тощо);
2) фізична форма руху (позитивна – негативна електрика, симетрія – антисиметрія);
3) хімічна форма руху (розкладання – з’єднання; асоціація – дисоціація);
4) біологічна форма руху (асиміляція – дисиміляція; спадковість – мінливість);
5) соціальна форма руху (соціальні суперечності; соціальні конфлікти, антагонізми; боротьба інтересів різних соціальних груп тощо).
4. Рух матерії відбувається у певному просторі і часі. Простір - форма існування (буття) матерії, яка характеризується принаймні, двома суттєвими моментами: протяжністю матеріальних об’єктів та їх взаємодією. Простір існує лише тоді і в тому зв’язку, коли є матеріальні об’єкти. Без них це поняття є безпредметним. Особливістю простору як філософської категорії є його трьохмірність, бо такі виміри мають матеріальні об’єкти (ширина, висота, довжина).
Час - форма існування матерії і відображає тривалість існування матеріальних об’єктів і послідовність їх зміни (незворотність). Простір і час - форми буття матерії, змістом же є сама матерія, її конкретні види. Спільними моментами для простору і часу, як філософських категорій, є те, що вони: а) об’єктивні; б) пізнаванні. Простір і час за своїм змістом суперечливі поняття. Ця суперечливість полягає в тому, що нескінченність простору і нескінченність часу у Всесвіті складається з кінечних протяжностей і кінечних тривалостей. Оскільки, з одного боку, конкретні об’єкти є кінечними як речі Землі, а з іншого, нескінченними, як об’єкти Всесвіту. Простір і час як філософські категорії і простір і час як природничо-наукові поняття - це не одне і теж. Перші - найбільш загальні, стабільні, абстрактні поняття. Другі - змінні, відносні, нестабільні. Простір і час як природничо-наукові поняття змінюються з розвитком наукових уявлень про матеріальні об’єкти. Ісаак Ньютон вважав простір незмінним, абсолютним. З часом це твердження було спростовано математиком Берхардом Риманом. Сума кутів трикутника на площині завжди дорівнює 180°. Риман довів, що коли геометричну фігуру трикутника уявити на сферичній поверхні, то сума кутів такого трикутника буде не 180°, а більше. Отже, і простір, таким чином буде більшим, тобто змінним, не стабільним. Микола Лобачевський довів, що сума кутів трикутника може бути, навпаки, меншою за 180°. Це залежить від того, з якого боку сферичної поверхності уявити трикутник. Таким же змінним, нестабільним є природничо-наукове поняття час. Така змінність, нестабільність часу випливає з теорії відносності відомого фізика-теоретика Альберта Єйнштейна. Два висновки з його теорії мають, принаймні, філософське значення. Перший висновок: якщо тіло рухається зі швидкістю світла (300 тис км/сек), то це тіло змінюється у своїх розмірах. Отже, змінюються і його просторові характеристики. Другий висновок: якщо тіло рухається зі швидкістю світла, то час для такого тіла протікає повільніше.