Особливості зображення людини в поемах Гомера
Поет підсумував і вдосконалив художні засоби і прийоми, вироблені до нього аедами. Його поеми відобразили найгостріші моменти розвитку родового суспільства, увібрали в себе мотиви та образи, породжені світосприйманням греків і багатою народною фантазією. Герої обох поем здебільшого стають носіями кращих і часто ідеальних рис народу. Серед них вирізняються три герої - Ахілл, Одіссей і Гектор. Кожний з них стає певним символом своєї епохи. Ахілл - втілення військової доблесті й фізичної сили, Одіссей - розуму, хитрощів та кмітливого практицизму, Гектор - патріотизму і відданості родині. Майже всі герої «Іліади» та «Одіссеї», що належать до найрізноманітніших племен і соціальних верств, за невеликими винятками, виявляють лише позитивні якості. Розповідаючи про них, Гомер милується їхніми сміливістю, відданістю, шляхетністю, майстерністю у бою і мирному житті чи ще якоюсь доброчесністю.
Цілком зрозуміло, що всі ці риси робили гомерівських героїв близькими і зрозумілими народу, який бачив у них самого себе, своїх кровних дітей. Поеми Гомера являють собою той дивний і неповторний випадок, коли твори, складені геніальним поетом, відобразили найхарактерніші й найглибші тонкощі життя народу, сконцентрувавши в собі його мудрість, і самі стали скарбницею, невичерпним джерелом цієї мудрості. Покоління греків не тільки з неослабною увагою і насолодою сприймали захоплюючу оповідь Гомера, але і вчилися у нього. Протягом століть поеми були вагомим засобом впливу на розум і серця людей.
Народність Гомера виявляється і в об'єктивності зображення людей і подій. У поемах не можна знайти жодного епізоду, у якому б поет, сам грек-іонієць, намагався якось принизити чи дискредитувати того чи іншого троянського героя, довести зверхність над ним ахейців. Плем'я, національність не мають для нього значення. У центрі уваги перебуває людина з усіма її людськими [56] якостями. Тому всі троянці і їхні подвиги зображені поетом з такою ж об'єктивною доброзичливістю, як і ахейці. Він оспівує людину, пишається нею, особливо коли виявляє в ній якісь нові принадні риси. Звідси випливає ще одна особливість народності Гомера - гуманізм.
6. Ахілл. У цьому можна переконатись на прикладі наймогутнішого героя ахейців Ахілла. За сталою традицією його коротко характеризують як ідеального епічного героя. Проте це один із найскладніших образів Гомера, суперечливий і, як можна здогадатися, достатньо вразливий.
З самого початку поет відмічає надзвичайну запальність героя:
...І гірко Пелідові стало, і серце
В грудях його волохатих між двох рішенців завагалось:
Вихопить зразу із піхов при боці свій меч гостролезий
І, проклавши дорогу крізь натовп, Атріда убити,
Чи побороть в собі гнів і палке заспокоїти серце?
(«Іл.», І, 188-192)
Отже, Гомер лише констатує у героя боротьбу між розумом і гнівом, але ніякого внутрішнього конфлікту не показує. Якою ж буде дальша поведінка Ахілла? Що в ньому переважить - запальність чи тверезість? Відповіді немає і бути не може. Зате з'являється Афіна, яка і радить Пелідові помститися Агамемнону іншим чином - вийти з бою. Відразу ж виявляються нові риси Ахілла - пасивність і слізлива м'якість, навіть сентиментальність, що дивно контрастує з його суворістю. Плачучи, він скаржиться матері Фетіді на втрату коханої Брізе'щи. Незабаром виявляється і його ніжна любов до друга Патрокла, турбота за його життя. Після вбивства Патрокла Гектаром в Ахіллі зникають всі інші почуття, крім жаги помсти, ненависті до троянця і водночас - любові й болючої жалості до друга. На полі бою Ахілл стає ще жахливіший. Це втілення сліпої непереборної й руйнівної сили, що наводить жах на троянців, дикої звірячої помсти, нещадної й невмолимої смерті. І, хоч як дивно, все це співіснує з любов'ю і скорботою, образ вірного друга не залишає Ахілла ні на мить. [61]
До рис, що характеризують Ахілла, слід додати його побожність. Він часто звертається до богів, зокрема до Зевса. Коли з'являються посли від Агамемнона, герой поводить себе стримано, навіть виявляє лагідність до них - адже це ні в чому не винні його товариші по зброї. У час свого гніву він не забуває про пораненого воїна і посилає до нього Патрокла, а пожежа на кораблях спонукає його вступити в бій і допомогти ахейцям. Його розчулюють сльози Пріама, він ставиться до нього з чуйністю і людяністю, погоджується віддати тіло Ректора. Таким чином, в Ахіллі уживаються і співіснують прямо протилежні начала. З одного боку - люта злоба, жорстокість, безсердечність, звіряча мстивість. Не випадково навіть Патрокл дорікає йому за загибель ахейців:
...Ти ж невблаганний і досі, Ахілле,
Гніву бодай-бо ніколи не знав я такого, як в тебе,
Гордий завзятцю! Чи буде яка з того користь потомкам,
Як одвернуть од аргеїв загибелі ти не бажаєш?
Немилосердний! Батьком твоїм не Пелей був, комонник,
Матір'ю - не Фетіда, а синє море й безплідні
Скелі тебе породили, - того ти і серцем жорстокий.
(«Іл.», XVI, 29-35) [62]
З іншого боку, цей герой-велет здатний сумувати, гірко ридати, скаржитись, ніжно любити і співчувати. І ті, й ті почуття породжені в Ахілла певними стихійними началами, що надають його образові і могутності, і наївно-дитячої безпорадності. До того ж він оповитий ореолом трагічності, бо йому рокована загибель у цій війні. Ім'я героя часом супроводжує епітет «короткочасний». Але він сам, знаючи про близьку загибель, свідомо не намагається втекти від страшної долі:
Знаю я й сам, що судилось мені тут загинуть, далеко
Від свого рідного батька і матері. Та не спинюсь я,
Поки не будуть удосталь трояни вже ситі війною!
(«Іл.», XIX, 421-423) [63]
За міфом, тіло Ахілла було непроникливим для людської зброї, єдине вразливе його місце - п'ята {«ахіллесова п 'ята»). Проте Гомер не згадує цієї деталі і в даному випадку «деміфологізує» героя. Стихійно-наївний реалізм поета вже не може прийняти подібну, надто вже казкову рису - адже вона б тільки принизила і навіть дискредитувала подвиги героя. Справді, він би став схожим на різника, який зайшов в отару овець і почав різати беззахисних тварин. Уникаючи подібного ефекту, Гомер протягом усієї оповіді підкреслює величезну фізичну силу Ахілла, його бойову майстерність, які й допомагають перемагати ворогів, а самому залишатися неушкодженим.
І все ж, незважаючи на всі свої суперечності і деякі риси, що дісталися йому з періоду варварства раннього родового суспільства, образ Ахілла постає як утілення героїчного начала і відданості інтересам батьківщини. Саме тому Ахілл - найвидатніший трагічний герой епічних поем і, значною мірою, всієї античної літератури.
Гектор. Змальовуючи образ цього троянського героя, Гомер наділяє його деякими рисами, притаманними як Ахіллу, так і іншим воякам. Він наймогутніший серед троянців, у бою - хоробрий, жорстокий і нещадний до ахейців. Гомер підкреслює його побожність, хоча перед самою смертю Гектор і розуміє, що став жертвою підступної богині Афіни, яка обдурила його. Проте найхарактерніша його риса полягає у безмежній вірності обов'язку, переконанні у справедливості його мети на землі - захисті Трої. Цьому високому завданню підпорядковані дії та помисли героя, і ніщо не може відвернути Гектора від його звершення.
Гектор завжди відчуває сором від самої лише думки, що троянці можуть його звинуватити в нестачі сміливості й невмінні керувати військами. Тому деякі його подвиги набувають характеру сліпої одчайдушності, самовідданого героїзму. Проте в героя неодноразово виникають вагання, страх перед суперником. Зустрівши в бою Еанта, який одним своїм грізним виглядом лякає всіх троянців, Гектор відчуває, «як в грудях сильніше забилося серце», але він переборює цей раптовий страх і приймає виклик ахейця. Навіть поранений, продовжує двобій. Гектор позбавлений богатирської непохитності Ахілла; крім вагання, він сповнений непевності, усвідомлює свої помилки (і тому страждає), звинувачує себе в даремній загибелі багатьох воїнів. Глибоким трагізмом проникнуті рядки, що оповідають про сум'яття почуттів героя перед останньою його зустріччю з Ахіллом:
Горе мені! Якщо я за цей мур чи за браму сховаюсь,
Полідамант мене перший образливим словом зустріне, [64]
Що він до міста троян одвести мені радив раніше,
В ніч ту злощасну, як вийшов до бою Ахілл богосвітлий.
Я ж не послухав його. А було б набагато це краще!
Нині ж, коли стільки люду своїм погубив я безглуздям,
Сором мені і троян, і троянок у довгім одінні,
Щоб не закинув хто-небудь із них тоді, гірший од мене:
«Гектор наш люд погубив, на свою покладаючись силу».
Так говоритимуть. Тож набагато було б мені краще
Як на двобої здолати Ахілла й звитяжно вернутись,
То від руки його славну загибель прийнять перед містом.
(«Іл.», XXII, 99-110)
Він згадує ридання й благання близьких йому людей, які вмовляли не виступати проти Ахілла, але Гектор тоді не зважив на них. Самовпевненість і нерозсудливість, засліплення перемогами приводять його до драматичного фіналу. Особливо жахливим виглядає епізод двобою троянця з ахейським героєм. Не витримавши напруження, Гектор тікає від Ахілла і тричі оббігає навколо стін Трої. Але його доля вже вирішена на Олімпі. Біг перериває підступна Афіна, набравши вигляду його брата Деїфоба, який, мовляв, допоможе йому в бою. Проте з початком сутички богиня зникає, і Гектор, до якого повертається рішучість, починає свій останній бій: [65]
Горе мені! Мабуть, справді до смерті боги мене кличуть!
Я-бо гадав, що герой Деїфоб недалеко від мене,
Він же за мурами, в місті, й мене обманула Афіна!
Ось вже зловісна наблизилась смерть, і нікуди від неї
Не утекти...
... і от доля уже настигає.
Але нехай уже не без борні, не без слави загину,
Діло зробивши велике, щоб знали про нього й потомки!
(«Іл.», XXII, 297-301, 303-305)
Ще один важливий епізод відкриває у Гекторі нові риси. Під час прощання з Андромахою він постає не тільки як полум'яний патріот, а і як ніжний, турботливий чоловік і батько. Відважний герой раптом перетворюється на звичайну людину, яка мусить розстатися з найдорожчими для неї створіннями. Ця сцена настільки життєва і реально-достовірна, що своєю зворушливою безпосередністю і драматизмом завжди хвилюватиме людей.
7. Образ Одіссея несе в собі нові, порівняно з героями “Іліади”, риси. Біографія героя спочатку належала до авантюрноказкових сюжетів з розповсюдженими фольклорними мотивами та не була пов’язана з подіями Троянської війни. У Гомеровому епосі ці мотиви доповнюються новими ідеями: повернення на батьківщину, любов до родинного вогнища, страждання героя через гнів богів. Не випадковим є ім’я героя (Одіссей — “ненависний богам”, “той, хто зазнав гніву”).
В історії Троянської війни йому відводиться важлива роль. Герой бере участь у всіх вирішальних епізодах війни, без нього не приймається жодне важливе рішення. Йому вдається визначити місцезнаходження Ахілла, захованого Фетідою; до початку війни він намагається вести мирні перемовини з троянцями. Особлива роль Одіссея в останні роки війни (розвідка з Діомедом у ворожий табір, викрадення Палладію — оберегу Трої; ідея спорудження дерев’яного коняпастки).
Одіссей, герой Троянської війни, тепер постає перед нами як мандрівник мимоволі, відкривач нових земель. Він вправно володіє і мечем, і веслом, і знаряддями праці, і словом. У цьому образі втілено народне начало. Дослідники називають Одіссея “хитромудрим”, “мудрохитрим”, “за розумом рівним Зевсові”, підкреслюючи його дипломатичний талант, дар ораторського мистецтва, далекоглядність, обережність та передбачливість. Він жорстокий у своїй помсті, як жорстокі інші герої далеких і суворих часів “дитинства людства”. Але визначальною рисою характеру Одіссея є любов до батьківщини. Навіть на безсмертя герой не згоден проміняти свою Ітаку, сім’ю, дружину, сина.
Схематичний образ Одіссея, головного героя поеми.
ОДІССЕЙ —
Цар острова Ітаки.
Його батько — хитрий СІЗІФ (ЛАЕРТ).
Його дід — Автолік.
Його прадід — бог ГЕРМЕС
(покровитель вправних та спритних).
Його багатства — отари.
9. "Іліада" і "Одіссея" мають безліч загальних рис як у композиції, так і в ідеологічній спрямованості. Характерними є організація сюжету навколо центрального образу; невелика часова довжина оповіді; побудова фабули незалежно від хронологічної послідовності подій; посвята пропорційних за обсягом відрізків тексту важливим для розвитку дії моментам; контрастність сцен, які йдуть одна за одною; розвиток фабули шляхом створення складних ситуацій, що сповільнюють розвиток дії, а потім блискуча розв’язка цих ситуацій; насиченість першої частини дії епізодичними мотивами й інтенсифікація основної лінії наприкінці її розвитку; зіткнення головних конфронтуючих сил тільки наприкінці розповіді (Ахілл — Гектор, Одіссей — женехи); використання метафор, порівнянь. В епічній картині світу Гомер зафіксував найважливіші моменти людського буття, усе багатство реальності, в якій живе людина. Важливим елементом цієї реальності є боги; вони постійно присутні у світі людей, впливають на їхні вчинки і долі. Хоча вони і безсмертні, але своєю поведінкою і переживаннями нагадують людей, і уподібнення це підносить і ніби освячує все, що властиво людині. Гуманізація міфів є відмінною рисою епопей Гомера: він підкреслює важливість переживань окремої людини, збуджує співчуття до страждання і слабкості, пробуджує повагу до праці, не приймає жорстокості і помсти, звеличує життя і драматизує смерть (прославляючи, однак, смерть за вітчизну).
Вплив Гомера на світову культуру величезний. Він був авторитетом для античних філософів і залишається джерелом для вивчення світогляду древніх греків. За його текстами історики вивчають "гомерівську Грецію", тобто побут і звичаї, соціальну організацію і матеріальну культуру докласичної Еллади. Він надихав античних скульпторів (Фідія, Поліклета, Лісіппа та ін.) на створення образів, які служать каноном краси і досконалості людського тіла.