Характеристика англо-саксонських держав у 5-9 ст. 2 страница

22. Суспільний устрій Римської Республіки

За неписаними римськими законами визнавалося, що люди нерівні між собою, раби взагалі розглядалися не як люди, а речі. Громадяни­ном вважався чоловік, народжений від повноправних батька і матері. З досягненням повноліття його приводили на форум і записували у відповідну трибу. Після цього він набував право участі в народнихзборах, право бути обраним на посаду в державному і судовому апа­раті, право служби у війську. Громадянин до смерті батька не мав права розпоряджа­тися майном. Жінки взагалі позбавлялися права здійснювати угоди і тим більше брати участь у суспільному житті.

Втрата громадянства була пов'язана з продажем у рабство за борги або за злочин, вона ж наставала внаслідок заслання чи вигнання. Раб-вільновідпущеник ставав громадянином, але не міг заміщувати посади. Вільновідпущениками ставали різними способами - напри­клад, згідно із заповітом або за умови викупу, відробітку тощо. В разі порушення цих умов вільновідпущеника можна було знову повернути в рабство.

Іноземці - перегріті могли отримати громадянство Риму за особ­ливі заслуги перед державою. На них не поширювалися римські зако­ни, а діяла власна система права - перегрінська. Регулював ці відно­сини т. зв. перегрінський претор. Розквіт Риму зумовлювався використанням дешевої рабської праці. Дрібне і середнє селянство не витримувало конкуренції з великими латифундіями, де використовувалася рабська праця.

Становище раба було надзвичайно важким. Якщо господаря убивали в його будин­ку, усі раби, що на той час перебували поруч, підлягали страті. Убив­ство чужого раба прирівнювалося до убивства чужої худоби і кара­лося відшкодуванням збитків. Сімейний суд міг засудити раба до смерті. Раби неодноразово повставали. Найбільш відоме в історії повстання Спартака.

23. Державний устрій римської республіки

У 509 р. до Р. X. у Римівстановилася республіка,центральними органами якої були Народні збори, Сенат і магістрати. Народні збориформально вважалися найвищим органом влади й поділялися на три види:

1) центуріатні коміції- приймали закони, вирішували питання війни та миру, обирали вищих магістратів, виконували судові функції (у злочинах, за які було передбачено смертну кару);

2) трибутні коміції - збори мешканців територіальних триб, на яких ухвалювалися менш важливі рішення: обирали нижчихмагістратів, розглядали скарги громадян, з III ст. до Р. X. набули права приймати закони. Існували два види зборів по трибах: для патриціїв і плебеїв (постанови яких називалися "популісцита"), і лише для плебеїв (постанови називалися "плебісцита");

3) куріатні коміції-в їх роботі брали участь тільки патриції, але вони спочатку втрачають політичні функції, а згодом і зовсім зникають. Народні збори скликали вищі посадові особи, що головували на них. Важливу роль у Римській державі відігравав Сенат, який був постійним органом і відав фінансами держави, чеканкою монет, розподілом провінцій, керував військовими справами, розглядав законопроекти, затверджував рішення Народних зборів, приймав рішення із зовнішньополітичних питань, затверджував вибори посадових осіб. Посада сенатора була довічною.

Магістрати - сукупність посадових осіб, які виконували різно­манітні управлінські та судові функції. Вони обиралися центуріатними зборами чи трибутними коміціями на один рік. Найважливішими принципами організації та діяльності магістратів були: виборність, колегіальність, строгість, відповідальність перед народом, без­оплатність. Усі магістрати поділялися на ординарні й екстраординарні, а ординарні - на вищі та нижчі. Вищими ординарними магістратами були консули. Їх було двоє, обиралися на один рік і очолювали всю систему магістрату, стежили за виконанням законів, командували військом, головували в Сенаті й Народних зборах, мали право скасовувати рішення інших магістратів, вирішували питання управління. Претори були помічниками консулів і здійснювали керівництво судо­чинством, охороною громадського порядку, мали право видавати загальнообов'язкові постановию. Цензори обиралися один раз на п'ять років і встановлювали майновий ценз громадян, складали списки сенаторів, слідкували за дотриманням норм моралі.

24. Повстання рабів, диктатури та тріумвірати підчас кризи республіки в Римі

Навесні 83 р. до н. є. Сулла висаджується зі своєю армією на півдні Італії і починає новий етап громадянської війни - проти консулів Цін-ни і Марія. У 82 р. до н. є. утверджується одноосібна безстрокова дик­татура Сулли. Для розправи зі своїми противниками Сулла вводить проскрипції - особливі списки людей, що оголошувалися поза зако­ном.

Убивця осіб, занесених у проскрипції, отримував винагороду від диктатора. їхні раби підлягали звільненню. Спроба переховувати за­несеного у ці списки каралася смертю. Таким чином було знищено понад 100 сенаторів і 2500 вершників. Сулла провів у життя ряд анти­демократичних законів, зокрема Сенат отримав нові права, включаю­чи судові. Компетенцію народних зборів різко обмежили. Трибуни позбавлялися політичних функцій. Однак уже в 79 р. до н. є. Сулла тяжко захворів і зрікся влади. Республіканську конституцію було по­вернено, але ненадовго.

Продовження т. зв. Мітрідатових воєн з Римом у 74-64 pp. закінчилося повною перемогою Риму з включенням Понтійського царства до складу Римської імперії. Полководець Помпей, команду­ючий римською армією, здобув перемогу над 22-та царями, Мітріда-товими союзниками, підкорив 12 млн чоловік, завоював 1538 міст і фортець. Похитнуло Республіку повстання Спартака, що вибухнуло у 74-71 pp. до н. є. Армія рабів у момент найвищого успіху досягала 120 тисяч чоловік. Повстання було придушене армією під проводом Марка Красса.

У самому Римі визрівав заколот Луція Сергія Катіліни, метою яко­го мав стати державний переворот і скасування боргів. Катіліна, ви­даний Цицероном, втік до Етрурії і разом з 3000 його прихильниками загинув у бою з римським військом.

Невдовзі після придушення цього виступу політична влада в Римі переходить до рук трьох визначних діячів, які утворюють 1-й тріумві­рат (60 р. до н. е.). До складу тріумвірату входили Помпей (перемо­жець Мітрідата), Красс (який звільнив Рим від Спартака) і Цезар.

25. Причини переходу Риму від республіки до монархії

Перебування при владі Гая Юлія Цезаря - це своєрідний рубіж між римською республікою та імперією. Причини переходу від однієї форми державного устрою до іншої полягали у тому, що: по-перше, розвиток рабовласництва і приватної власності призвів до посилення класового розшарування. Різка різниця між станами суперечила де­кларативній рівності римських громадян, закладеній в основі рес­публіки.

По-друге, римські республіканські установи склалися як органи управління містом, полісом. Після надання прав римського громадян­ства населенню усієї Італії та здійснення завоювань в Європі, Азії, Африці попередня система втратила свою ефективність. З цих причин Республіку замінив монархічний режим, що спирався на міцну армію і постійний державний апарат. Порівняно з республікою ця система мала дві суттєві переваги. Рабовласницький клас отримав в особі мо­нарха ефективного захисника свого економічного і політичного пану­вання. Латифундіям більше не загрожували демократи - демагоги ти­пу Катіліни, які для отримання підтримки плебсу були готові пере­розподілити землю і власність.

З іншого боку, Римська держава отримувала додатковий фактор стабільності після допущення до полі-тичної влади панівної верхівки завойованих Римом провінцій. За Юлія Цезаря надання прав римського громадянства населенню про­вінцій стало поширеною практикою. Інакше і бути не могло - кор­дони імперії простягнулися від Іспанії до Вірменії і від Британії до африканського узбережжя. Армія давно перестала бути за своїм складом установою громадян міста чи навіть мешканців самої лише Італії. Об'єктивно перехід від республіки до монархії не лише зосередив владу в руках аристократичної олігархії наддержави, але й внутрішньо зміцнив імперію, заклав підвалини для її ще кілька-сотрічного зростання.

26. Реформи братів Гракхів у Римі

В Римі розгорнувся ши­рокий демократичний рух на захист інтересів бідноти. Він відомий під іменем руху братів Гракхів. Тіберій Гракх походив з відомого плебейського роду Семпроніїв. У 133 р. до н. є. був обраний народ­ним трибуном і виступив з власним аграрним законопроектом, в якому пропонував встановити обмежувальну норму земельних воло­дінь. Надлишки мали бути конфісковані і розподілені між біднішими громадянами по 30 юге­рів. Метою реформи мало стати відновлення розореного селянства і збереження римської військової могутності, оскільки основою цієїмогутності була саме селянська армія.

Коли трибун Марк Октавій на­клав трибунське вето на законопроект Тіберія Гракха, останній доби­вся від трибутних зборів відсторонення Марка Октавія від посади трибуна. При проведенні реформи Тіберію Гракху довелося кілька разів порушувати закони: відсторонити Октавія, затверджувати закон про субсидії для дрібних землевласників через народні збори, а не через сенат, і, нарешті, ви­ставляти свою кандидатуру на другий строк. Під час цього виставлен­ня в народному зібранні відбулося зіткнення. Тіберій Гракх і 300 його прихильників були убиті, а тіла їх скинуті у Тібр.

У 123 р. до н. є. народним трибуном був обраний брат Тіберія Грак­ха - Гай, налаштований ще більш революційно. Щоб отримати симпа­тії найбідніших верств населення, Гай провів так званий хлібний за­кон, згідно з яким хліб з державних запасів продавався за зниженими цінами. В інтересах мас був проведений закон Гая Гракха про вивід ряду колоній - на південь Італії та на місце зруйнованого Карфагену. Земельний фонд навколо Риму уже був вичерпаний, і тому ця пропо­зиція була своєчасною.

Гай зумів добитися свого переобрання на пост трибуна вдруге і виставив власну кандидатуру на тре­тій строк. Вороги Гракха з числа сенаторів нама­галися використати проти нього дві обставини - вивід колонії на міс­це Карфагену і законо­проект Гая про надання прав громадянства Риму італікам. Прихильники Гая Гракха укріпилися на Авентінському пагорбі. Але ворогам вдалося взяти цей табір штурмом. Гай Гракх загинув, а разом з ним було перебито ще 3000 його прихильників.

28. Реформи Діоклетіана в Римі

Реформи у період домінату розпочав імператор Діоклетіан. Він провів подат­кову реформу. Колишні непрямі податки замінюються уніфікованим подушно-поземельним податком, який збирався натурою і був ви­щим. Було також здійснено монетну реформу, в обіг випущена пов­ноцінна золота монета, поруч зі срібною і бронзовою. Едикт про тверді ціни на товари і послуги (301 р.) став першою спробою дер­жавного регулювання цін як на предмети першої необхідності, так і на оплату праці. Наприклад, гонорар адвоката був вищим за одно­денну плату мідника у 15 разів.

Враховуючи сепаратистські тенденції ряду провінцій, Діоклетіан розукрупнює імперію на 101 провінцію, що об'єднані у 12 т. зв. діоцезів. Це призвело до зменшення сили і, відповідно, мож­ливості самостійних дій управителів провінції.

З іншого боку, Діоклетіан ділить імперію на чотири частини («тетра­рхія») і призначає собі співправителів, два августы - для західної і східної частин імперії (імперії, в свою чергу, ділилися на дві префек­тури), добирали собі співправителів - двох цезарів. Тепер чотири спів­правителі спільно придушують спроби самозваних претендентів на престол.

Кожний з них наділений найвищими повноваженнями на своїй території, але намагання стати одноосібним правителем відразу наштовхується на опір решти трьох співправителів. Цей механізм на якийсь час зупинив калейдоскопічну зміну імператорів, внутрішньо зміцнив державу, дозволив організувати відсіч варварам на кордонах імперії. Сама армія зросла приблизно на третину і була розділена на дві частини. Перша стояла на кордонах держави, друга посилалася на підкріплення туди, де виникала у цьому потреба. У 305 р. Діоклетіан добровільно зрікся влади.

 

27. Характеристика періоду принципату і домінату у Римі

Сенатори наділили Октавіана почесним титулом Августа. Октавіан Август намагався, на відміну від свого усиновителя, якнайменше підкреслювати монархічний характер своєї влади. Тому він називав себе «першим серед рівних», або принцепсом, Принципат можна було б визначити як монархію під виглядом респуб­ліки. Сенат і усі республіканські установи зберігалися. Октавіан і 13 разів обирався консулом. Мав також владу трибуна, був верховним жерцем, отримав почесний титул «батька вітчизни». Всі республіканські посади зосередилися в одних руках.

За Августа була скорочена армія, але створена т. зв. преторіанська гвардія, яка становила особисту охорону імператора. Роль народних зборів різко зменшилась. їх функції перейшли до принцепса і Сенату. Сенат міг видавати за­кони, призначати і зміщувати магістратів, включаючи вибір і зміщен­ня самого принцепса. Одночасно Сенат був і вищою судовою інстан­цією.

Разом із сенаторами верхівку суспільства становили вершники. Це були офіцери і чиновники, у чиєму володінні перебувало - близько 100 га орної землі.

Відносно рабів імператорами проводиться політика терору і наси­льства. Імператор Август вводить закон, за яким смертній карі підлягають усі раби, які в момент убивства господаря перебували у маєтку.

«Золотий вік» Римської імперії був нетривалий. У 192 р. загинув останній імператор династії Антонінів - Коммод. Після його смерті на престол сідає Семптимій Се­вер Його влада має відверто військовий характер. Після убивства останнього з імператорів династії Севе-рів влада деякий час перебувала у руках Максиміна. Та й він був невдовзі убитий/ Внутрішня нестабільність імперії призводить до частих наскоків варварських племен: Від Риму відпав ряд провінцій - Галлія, Британія, Іспанія.

Імпе­раторська влада знову зміцнюється. З 284 до н. е. в Римі встановлює­ться домінат. Монархіч­ний лад типу східної деспотії. Рештки старих республіканських уста­нов зникають, Сенат перетворюється усього лише на міську раду Риму. Влада домінуса вважається вищою від законів і обожествляється. Управління здійснюється на суворо централізованій основі під патронатом чиновників. Підготовка законопроектів і обговорення пи­тань зовнішньої і внутрішньої політики виконується тепер державною Радою, яка діє при імператорі і за його дорученням. Домінус спирається на постійну армію, служба в якій вважається почесною профе­сією. Чиновники отримують форму одягу, привілеї, пенсії. Крім вій­ськового відомства, важливе місце в державі належить і відомству фінансовому.

 

Джерела римського права

Джерела права- це форми, в яких відображаються правові норми. У Стародавньому Римівони були такі:


- звичаї, що в процесі становлення держави перетворюються
на норми звичаєвого права;

- рішення Народних зборів;

- рішення царів або рексів;

- закони;

- едикти преторів;

- постанови Сенату;


- конституції імператорів (едикти, рескрипти, декрети, мандати);інституції відомих римських юристів (Катона старшого, Квінта Муцій Сцевола, Сервія Сульпіція, Гая, Папініана, Павла, Ульпіана,Модестина та ін.);

- кодекси (Грегоріана, Гермогеніана, Феодосія, Юстиніана).

30. Особливості виникнення та розвитку держави франків.

Держава франків була першою феодальною політичною структу­рою на території Західної Європи. Виникла вона внаслідок за­воювання великих чужих територій, для панування над якими родовий лад не мав жодних перспектив. Основою держави став союз північно-германських племен, які дістали спільну назву франків. Вони вже давно розпалися на салічні (приморські) та ріпуарські (прибережні). У V ст. Р. X. у салічних франків розпочався процес державотворення. Вони завойовували території сусідніх племен і, зокрема, в VI ст.-майже всю Галію. Саме на території цієї римської провінції була розташована

держава франків. Феодальні відносини в державі формувалися в соціальному середовищі, що утворилося з двох основних соціально-етнічних груп:франкської та галло-римської. Перші вступили в епоху феодалізму в процесі розпаду первіснообщинного ладу, а другі ~ під час розпаду рабовласницького суспільства. Нова соціально-економічна формація утворилася під взаємним упливом цих основних шляхів виникнення феодалізму, що прискорювало її становлення. У своєму розвитку держава франківпройшла два основні періоди:

1) правління Меровінгів - нащадків військового вождя (дуче) Меровея;

2) правління Каролінгів - наступників меровінзьких королів Карла Мартелла, що в 753 р. здійснив держ. переворот і захопив владу у Франкській держві.

 

 

31. Суспільний державний устрій франків

З утвердженням приватної власності на землю (шілод) відбувається прискорене розмежування общини, наслідком якого було зростання кількості безземельних селян і посилення наступу феодалів на їхню особисту свободу. Найпоширенішим способом, за допомогою якого здійснювалося закабалення знеземелених селян, був прекарій(прохання).

Значного поширення набуває і система патронату, котра зводилася до того, що в умовах постійних утисків і зловживань з боку землевласників, селяни змушені були вдаватися до захисту найсильніших і найувшшвовіших із них. Віддання себе під "заступ­ництво" ("комендація") було надзвичайно поширеним явищем. До цього вдавалися не тільки слабкі та безземельні, але іноді - й сильні та багатоземельні, стаючи під захист сильніших за себе.

Комендація передбачала:


- передання феодалові права власності на землю, а потім повернення її як утримання;

- встановлення особистої залежності "слабкого" від впливового патрона;

- виконання на користь феодала певних повинностей або віддання йому частини свого врожаю.


Цей процес зумовив концентрацію земельних володінь, які отри­мали назву "феоди", в руках деяких осіб. Селяни потрапляють у повну економічну залежність від феодалів.

Франкська держава формувалась як ранньофеодальна монархія. Свого найвищого розквіту вона досягає за Карла Великого, в результаті завойовницьких походів якого до її складу були приєднані території сучасних Західної Німеччини, Північної Італії, Північної Іспанії та багатьох інших земель.

Найвпливовіші світські та духовні феодали утворювали постійну раду при імператорові.З посиленням центральної влади формуються органи державного управління.

Вищі посадові особи називалися міністеріалами.Вони очолювали державне управління та суд. Уся країна була поділена на округи - паги, на чолі яких стояв призначений королем з місцевої знаті граф. Він очолював ополчення, збирав податки, вершив суд спільно з особливими засідателями - шеффенами.Крім цього, існували "королівські посланці"з найближчого оточення монарха для спеціальних доручень. Вони розїзджали по країні, контролювали місцевих управителів, судили від імені короля. Округи поділялися на сотні, що спочатку очолювалися виборними особами, а згодом призначуваними представниками монархії- центенарієм або вікарієм. Вони підпорядковувалися графові та мали повноваження аналогічні йому, тільки в межах сотні. Сотні утворюва­лись із общин, які зберігали самоврядування. На кордонах країни округи об'єднувались у герцогства, управління здійснювали герцоги.

32. Салічна правда: історія створення, джерела, структура, форма викладу правових норм

Салічна правда була створена наприкінці Vст. в часи правління короля Хлодвига(481-511) та доповнена його наступни­ками. Текст оригіналу документа не зберігся, але є його рукописи (понад 80), з яких найбільш ранній датується 740 р. Дослідники поділяють їх на п'ять сімей. Текст Салічної правди написаний вульгарною варваризованою (з франкськими словами та висловами) патиною. За юридичною природою Салічна правда є досить складним документом: більшість її норм належить до звичаєвого права, та деякі з них змінені чи доповнені королівським постановами. Тож основними джерелами Салічної правди стали правові звичаї салічних франків, королівські укази та римське право.

СтруктурноСалічна правда поділяється на титули,що мають назву (в найстарішому списку (507-511 рр.) таких титулів 62, а в най­пізнішому (за Карла Великого (768-814)) - 70), а титули поділяються на параграфи. Деякі з них мають доповнення, зроблені за допомогою королівських указів.

Одним з провідних завдань, яке вирішувала Салічна правда, був захист приватної власності, що прийшла на зміну колективній власності. Незважаючи на те, що Салічна правда використовувалась у тогочасних судах, вона не була збіркою систематизовано викладених правових норм, які стосуються всіх аспектів життя суспільства.

Для цього збірника були характерні:надзвичайно велика казуїстичність, неповнота, фрагментарність, безсистемність,

формалізм і партикуляризм. Зміст Салічної правди свідчить про те, що це був збірник ранньофеодального права. Після розпаду Франкської держави, завершення феодалізації та утворення на її території багатьох народностей Салічна правда втратила своє значення.

 

33. Утворення та розвиток візантійської держави

Візантія (Східна Римська імперія) оформилася як самостійна держа­ва в 395 р. в результаті поділу Римської імперії на Західну та Східну. Ще імператор Константин І в 324-330 pp. збудував нову столицю імпе­рії - Другий, або Новий Рим - на місці Візантія, давньої мегарської ко­лонії на Босфорі. На честь свого засновника воно було назване Константи­нополем. Нова столиця відразу стала військово-стратегічним та торго­вельним центром імперії.

На землях імперії проживали племена і народи різного етнічного походження, Панівне становище серед народів імперії належало грекам, Офіційно імперія іменува­лася Ромейською, а її жителі називали себе римлянами - ромеями.

Після падіння Західної Римської імперії Візантія виступила в якос­ті законної спадкоємиці Риму й претендувала на панівне становище в усьому християнському світі. Ідея всесвітньої монархії з центром у Константинополі не заперечувалася й у варварських королівствах За­ходу - принаймні, до створення імперії Карла Великого. Варварські королі номінально визнавали претензії на світову владу візантійсь­кого імператора.

Найвищого розквіту Візантійська імперія досягла за правління ім­ператора Юстиніана І (527-565).

Внутрішня політика Юстиніана спрямувалася на посилення цент­ралізації держави та зміцнення економіки імперії. За Юстиніана І бу­ли знищені останні залишки республіканських установ і накладені суворі обмеження на права великих земельних власників.

Юстиніан проводив політику підтримки середніх верств землевла­сників та обмеження влади можновладців, насамперед давньої сена­торської аристократії. За Юстиніана була здійснена найбільш масштабна кодифікація римського права. В 528 р. н. є. він утворив комісію з 10 чол. на чолі з магістратом Трибоніаном та константинопольським професором пра­ва Теофілем з метою систематизації імператорських конституцій. 16 квітня 529 р. кодекс Юстиніана вступив у силу.

 

 

34. Сусп. І держ. Лад Візантії у 5-7 ст.

В Ромейській імперії остаточно утвердила­ся доктрина божественного походження влади візантійського імпера­тора, повелителя усіх християнських народів. Імператор зосередив в своїх руках усю законодавчу та виконавчу владу. Щоправда, ця влада теоретично була обмежена такими устано­вами, як сенат, державна рада та діми. Важливу роль у житті держави відігравала церква.

Система державного управління Візантії була логічним продов­женням традицій домінату. Центральне управління зосереджувалося в імператорському палаці і поділялося на ряд відомств, які очолювали призначені імператором чиновники. Управління провінціями теж було суворо централізова­ним і підпорядковувалося центральній владі. Складна ієрархія бюро­кратичного апарату регулювалася чітким табелем про ранги.

Від пізньої Римської імперії були також успадковані системи об­кладення податками та організації армії. Уже в IV-VI ст. починає практикуватися заміна військової служби імущих громадян сплатою грошових внесків. До армій Візантії, подібно до Західної Римської імперії, приймалися на службу найманці - варвари, але більшість збройних сил і особливо військового флоту, становили вихідці з місцевого вільного населення.

 

 

35. Сусп. І держ. Лад івзантії у 8-15 ст.

Невдачі зовнішньої політики разом з громадянською війною зумо­вили проведення корінних реформ у внутрішньому устрої держави. Різко скоротилося крупне землеволодіння рабовласницького типу. Великого значення набули вільні сільські общини. Землеробство пе­ребудовувалося на феодальній основі: на зміну праці рабів приходила праця різних категорій залежного населення. Корінним чином зміню­ється адміністративний устрій. Старі діоцези та провінції замінюють­ся новими військово-адміністративними округами - фемами. З розсе­лених в кордонах імперії слов'ян, вірменів, сирійців, а також вільних візантійських селян створюється у VIII ст. новий особливий військовий прошарок - т. зв. стратіотів. За несення військової служби стратіоти отримували від уряду в спадкове володіння земельні наділи. Таке зем­леволодіння було привілейованим: воно звільнялося від усіх податків, крім.

Сформувалася ціла структура воїнських володінь, яка гарантувала наступність передачі військової професії з покоління у покоління. Ві­зантійська армія комплектувалася в цей час майже виключно з місце­вих жителів, а не найманців. На чолі фем стояли командири фемного війська - стратиги, у чиїх руках зосереджувалося не лише військове управління, але й цивільна адміністрація. Такий устрій означав відступ від начал суворої централізації, притаманних Візантії в перші столітгя її існування. І разом з тим сила центральної влади в країні навіть у цей час була набагато відчутнішою, ніж у варварських королівствах Європи. У 726 р. був виданий збірник офіційних законодавчих актів Еклога.

36. Джерела та основні риси візантійського права (34-те питання+)

У 726 р. був виданий збірник офіційних законодавчих актів Еклога. Він, зокрема, закріпив зміни в процесуальному праві: проголошувався принцип рівності усіх громадян перед судом, звільнення сторін тяжби від сплати судових мит тощо. Були також скорочені законні приводи для розлучення. В переліку покарань за карні злочини домінували жор­сткі заходи: відрізання носа і язика, осліплення, відрубування кінцівок. За кровозмішання, навмисний підпал, отруєння, розбій передбачалася смертна кара. В ряді випадків допускалася заміна членоушкодження високими грошовими штрафами.

Перемогу на селі нових феодальних відносин зафіксував кодифіко­ваний у VIII ст. «Землеробський закон». Подібно до варварських правд, цей закон став записом норм звичаєвого права. Верховним власником землі проголошувалася вільна сусідська община. Орні землі, сади, ви­ноградники перебувають у приватному володінні общинників. Луги, вигони, ліси тощо - у спільному користуванні. Община в цілому пла-тить податки державі. Поряд з основною категорією вільних общинни­ків - георгів - з'являються неімущі бідняки - опори, які здають свої землі в оренду іншим общинникам або взагалі покидають їх. На селі є і най­мити - містії та раби. «Землеробський за­кон» не дозволяв продавати землю не членам общини; її можна було здавати в оренду.

37. Суспільний устрій Франції в період феодальної роздробленості

У Франції в IX-XI ст відбувається остаточне оформлення феодальне залежного селянства, серед якого розрізнялись такі категорії: серви (розгляда­лись як проста належність до землі) та вілани (вважалися вільними держателями землі). Відбувається формування соціальної верхівки суспільства - феодалів-землевласників, до яких приєднується духовенство, - та їх консолідація. Виникає особлива форма відносин між ними - сюзеренітету-васалітету - та формується своєрідна ієрархічна драбина за категоріями феодалів, кожен з яких фіксував титул або ранг. На верхівці перебував король, а далі йшли герцоги, маркізи, графи, барони, віконти та шевальє. Залежно від того, яку сходинку в цій ієрархічній драбині посідав той чи той феодал, визначалися його права, привілеї, обов'язки.

Містау Франції, виникаючи на землях феодалів, підпадали під їхню юрисдикцію, вважалися їхньою власністю та були зобов'язані відбувати різні повинності. Це викликало невдоволення міст. Отож, уже в X-XII століттяхфранцузькі міста отримуютьпевну авто­номію,звільняючись від влади феодалів. Багато з них створюють власні органи управління, мають свій суд, видають законодавчі акти. Управління містом зосереджувалось у міській раді, що складалася з присяжних. Останні обирали мера міста.