Берегові (Примексиканська і Приатлантична) низовини
Берегові низовини – наймолодша природна країна материка. Вона має ряд особливостей, обумовлених близькістю Атлатнтичного океану і його впливом на клімат країни.
Для низовин характерні плоский рельєф, сильна заболоченість, теплий вологий океанічний клімат, що створює умови для розвитку багатої рослинності, переважно субтропічної. Разом з тим, основні природні процеси, що визначають своєрідність території, знаходяться в залежності від Центральних і Великих рівнин та Аппалачів, що межують з низовинами і направляють на дану територію стік поверхневих і ґрунтових вод, а з ними й величезна кількість продуктів руйнування, що відкладаються на узбережжі. Ці наноси і є основним матеріалом, що формує поверхню низовин.
За геологічною будовою низовини відрізняються одна від одної. В основі Приатлантичної низовини лежать стійкі, близькі до платформенного типу, давні складчасті структури Аппалачів. Примексиканська низовина, навпаки, представляє частину дуже рухомої області прогину Мексиканської затоки. Четвертинні річкові відклади – піски, галечники, глини, перевідкладення морськими водами або перевіяні вітрами, залягають на крейдяних і третинних вапняках, які на узбережжі Атлантичного океану знаходяться безпосередньо на давньому кристалічному фундаменті, а в приморській смузі Мексиканської затоки – на потужних свитах палеозойських осадових порід.
Особливості природи низовин найбільш яскраво проявляються в приморській частині. Узбережжя Атлантичного океану і Мексиканської затоки відрізняються досить складним розчленуванням і мають як би дві берегові лінії. Зовнішню лінію утворює вузька, від сотень метрів до декількох кілометрів ширини, смуга піщаних кіс. Вони відокремлюють від моря великі витягнуті вздовж берега лагуни, які майже поєднуються одна з одною, завдяки чому стало можливим з’єднати їх судноплавними каналами. Внутрішня берегова лінія теж облямована піщаними пляжами і, крім того, розчленована естуаріями численних річок.
Виникнення кіс пов’язане з накопиченням в гирлах річок великої кількості алювію і подальшого переміщення його океанічними водами. Форми піщаних кіс і лагун дуже мінливі. Там, де умови сприяють накопиченню наносів, коси, наростаючи і з'єднуючись, перетворюють лагуни в озера. Надалі у розвитку озер важливу роль починають грати біологічні чинники. Велика кількість тепла і світла сприяють швидкому поширенню рослинності, спочатку гідрофітів, зокрема ситника (Juncus roemerianus), рогозу (Thupha sp.), полігонума (Poligonum sp.), лотоса. Лагуни перетворюються в трав’янисті болота – марші, на яких починають переважати види Paspalum, Panicum і на осушеннях – бородані (Andropogon sp.). На заболочених ділянках поселяються і дерева, такі як болотний кипарис (Taxodium districhum) – велике дерево з дуже стійкою до гниття деревиною, нісс (Nyssa aquatica) та інші.
На глинистих ґрунтах при подальшому осушенні панують широколистяні і твердолистяні вічнозелені породи: дуби (Guercus stellata, G. rubra), магнолії (Magnolia grandiflora), в підліску – карликові пальми, які належать до родин Sabal та Serenoa. На піщаному ґрунті оселяються сосни – довгохвойна (Pinus palustris), ладанна (P. taeda) і єжова (P. echinata), що утворюють сухі світлі бори.
Ці послідовні стадії можна спостерігати як у часі, так і в просторі. У міру віддалення від узбережжя вглиб країни лагуни змінюються озерами, чергуються з болотами і маршами, ще далі – морські тераси з борами і плоскі глинисті низини з широколистяними лісами. Ширина сильно заболоченої приморської смуги біля Мексиканської затоки – 50 - 70 км, біля Атлантичного океану 100 - 120 км.
У період зледеніння, коли рівень океану знижувався, у віддаленій від океану частині низовини режим акумуляції опадів внаслідок нижчого базису ерозії змінився протилежним процесом – врізанням русел і розмивом берегів.
У цій тиловій смузі низовин шириною до 100 - 150 км ерозія видалила не тільки поверхневий шар пухких відкладень, а й зняла частину корінних порід, відрізавши більш щільні шари. Це призвело до утворення серії куест, особливо добре виражених на Примексиканській низовині. Найбільш значний куестовий уступ «Чорної прерії» - смуги виходів на поверхню еоценового вапняку, що простягається по Примексиканській низовині на кілька сотень кілометрів.
Пізніше підвищення рівня океану призвело до скорочення площі низовини та утворення інгресійних форм. Особливо чудова в цьому відношенні ділянка берега в штаті Меріленд (США), де океан, затопивши пониззя великої ріки, роз'єднав її нижні притоки (Джемс, Потомак, Саскуеханна) і утворив великий, зручну для спорудження портів Чесапікську затоку.
З річок, що протікають по цій території, особливе місце належить Міссісіпі. У нижній течії її долина досягає 120 км ширини і представляє справжню алювіальну низовину. Більша частина її – заплава, із багатьма протоками з береговими валами, покритими сосновими борами, затопленими під час повені, кипарисовими болотами, лугами, які використовуються нині під посіви бавовнику, і озерами. Заплава поступово переходить у велику дельту. Потужність руслового алювію в дельті перевищує 9 км. Дельта безперервно зростає, висуваючись на окремих ділянках у море на 100 м в рік. Кожну добу в дельті відкладається близько 1 млн. твердих частинок, змитих з поверхні Великих та Центральних рівнин. Американці нерідко називають дельту Міссісіпі «кладовищем ґрунтів».
Примексиканська низовина, незважаючи на величезну кількість наносів, які відкладає Міссісіпі та інші річки, в даний час в цілому не виявляє ознак наростання. Дослідження показали, що за століття потужність наносів біля її зовнішнього краю збільшується, приблизно, на 30 см, тоді як висота поверхні по відношенню до рівня океану зменшується на 50 - 160 см, тобто поступово океан наповзає на суходіл. Це викликається частково ущільненням ґрунту, але головним чином рухами, пов'язаними з розвитком прогину Мексиканської затоки.
Півострів Флорида складний вапняками, переважно еоценового віку, сильно закарстованими, незважаючи на плоский рельєф. Більше піднесені центральні частини Флориди досить сухі,. так як вся атмосферна волога поглинається вапняками. Низькі краєві частини півострова, особливо на півдні, де ґрунтові води виходять на поверхню, утворюючи численні озера, болота і трясини, значно зволожені. Узбережжя Флориди облямоване кораловими рифами, які стримують наноси, і служать ніби цоколем для утворення тут піщаних кіс.
Зима на Берегових низовинах тепла. Середні температури січня коливаються близько 5 - 10°С. Завдяки частим циклонам виникає значна хмарність, і йдуть дощі. У тилу циклонів іноді проникає арктичне повітря, що знижує температуру до 0°С і супроводжується сильною ожеледицею. Заморозки, хоча і рідко, проте згубно впливають на пишну субтропічну рослинність, особливо, на плантації цитрусових. Зима, за рідкісним виключенням, найкраща пора року.
Літо спекотне і дощове. У червні температура тримається близько 27°С. Мусон приносить величезну кількість вологи, що випадають у вигляді сильних злив, переважно в денні години. Дуже часті грози (на Флориді в середньому 30 - 35 разів на рік). Високі температури, що підсилюються великою вологістю повітря, переносяться з великими труднощами. Влітку і восени часто приходять тропічні циклони, що супроводжується вітрами ураганної сили.
Річна сума опадів майже повсюдно перевищує 1000 мм, а на півдні Флориди сягає 1400 мм.
Особливо теплим і рівним є клімат Флориди. Середня січнева температура на тропічному півдні півострова сягає 20°С, липнева – 28°С. Види листопадних рослин тут майже не зустрічаються, поступаючись місцем пальмовим. Омивані теплою течією берега, обрамлені заростями мангрів.
У порівнянні з сусідніми районами територія Берегової низовини, що має великий відсоток заболочених земель, є менш освоєною.
Майже в незайманому вигляді збереглися заболочені ліси в заплавах річок і біля узбережжя з характерною для них великою кількістю тропічних видів рослин, земноводних і птахів. Зустрічаються алігатори, крупні водоплавні черепахи, птахи колібрі та ін.. На затоплюваних ділянках з алювіальними і болотяними ґрунтами в дельті річки Міссісіпі та на узбережжі обробляють рис, цукровий очерет. Густо заселена та широко використовується в сільському господарстві тилова частина низовини, що має червоноземні та жовтоземні ґрунти. На них вирощують бавовник і зернові культури. Особливо важливим у сільськогосподарському відношенні є район Чорної прерії. Поширенні тут дерново-карбонатних ґрунти мають виняткову здатність швидко відновлювати плодючість і забезпечувати постійні врожаї бавовни навіть без сівозміни. Проте якість земель дуже постраждала від ерозії.
З корисних копалин важливе значення мають уран фосфорити на Приатлантичній низовині та нафта на Примексиканської низовини.
Кордильєрський ЗАХІД
Кордильєри – одне із самих чудових гірських споруд світу. Протягаючись з півночі на південь на 15 тис. км, вони набагато перевищують по протяжності будь-яку іншу гірську систему. Розташовуючись, на двох материках, Кордильєри володіють великою різноманітністю типів природного середовища і, водночас, чітко вираженою єдністю, завдяки якій істотно відрізняються від центральних і східних частин обох материків.
Кордильєри часто зараховують до числа молодих гірських країн. Це справедливо лише в тому випадку, якщо визначати вік гір за часом утворення панівних геологічних структур і форм рельєфу. Однак, якщо за основу визначення прийняти момент виникнення самої гірської системи, то ці гори доведеться рахувати не менше давніми, ніж, наприклад Аппалачі.
Як вже вказувалося, складкоутворення в Кордильєрській геосинкліналі відбувалося вже на початку палеозою і, за свідченням американських геологів, призводило до утворення значних підняттів, зокрема, вулканічних гірських гряд. Подібного роду процес тривали протягом усього палеозою, але, на відміну від Аппалачів, вони призводили до руйнування раніше створених структур. Проявившись дуже активно в мезозої і початку кайнозою (невадійська і ларамійська складчастості), тектонічні рухи в Кордильєрах продовжуються і в даний час. Як і в молодих гірських країнах, неотектоніка є основним рельєфоутворюючим фактором, визначаючим орографію гірської системи та грає важливу роль у формуванні всього природного середовища в цілому.
Ця обставина набуває особливого значення при розгляді географічного положення головних геоструктурних і орографічних компонентів території. Всі п'ять згаданих вище орографічних поясів розташовуються на заході материка і, крім району Аляски, простягаються в напрямку перпендикулярному переносу вологих повітряних мас на континент. Таке розташування орографічних поясів обумовлює різку диференціацію умов зволоження. Найбільшу кількість вологи отримують найвищі хребти невадійської зони і більш низькі, проте які найближче розташовані до Тихого океану, хребти берегової зони; меншу – хребти ларамійської зони. Дві зони знижень – внутрішнього прогину і внутрішніх плато і плоскогір’їв – опиняються в «дощовій тіні» і, як правило, мають недостатнє або навіть дуже бідне зволоження. Розподіл зволоження накладає сильний відбиток на характер висотної поясності і визначає найбільш яскраві відмінності між ландшафтами, притаманними кожному з цих геоструктурних і орографічних поясів.
Відзначаючи закономірності зміни природних умов Кордильєр Північної Америки у міру віддалення від Тихого океану, не можна не звернути увагу на ще більш суттєві відмінності між північними і південними частинами. Вони виражаються не тільки в послідовній зміні клімату від арктичного до тропічного, а й у зміні форм рельєфу, ґрунтово-рослинного покриву і навіть геологічних структур, що є наслідком певних регіональних особливостей розвитку природи окремих відрізків гірської системи, розташованих в різних широтах .
Таким чином, навіть при самому загальному районуванні Кордильєр Північної Америки необхідно прийняти двоступеневий поділ на країни, які змінюють один одного з півночі на південь, і на області, які розташовуються в межах країн у різних ландшафтно-орографічних поясах.
У межах даної території чітко виділяються чотири країни: Кордильєри Аляски, Канади, США і Мексиканське нагір'я. Ці країни, хоч і відповідають частинам Кордильєр, що лежать в межах різних держав, є все ж фізико-географічними, і їх кордони не збігаються з державними.
Кордильєри Аляски
Ця країна займає саму північну частину Кордильєр і включає всю територію штату Аляска, а також частини плоскогір'я Юкон, які розташовуються на території Канади. Вийняток становить вузька берегова смуга на південному сході штату – Панхандл, яка за природними особливостями повинна бути віднесена до канадського району Кордильєр.
Своєрідність природи Аляски визначається, головним чином, північним положенням країни і простяганням гірських хребтів із заходу на схід.
У Кордильєрах Аляски виражені п'ять орографічних зон, властивим всьому гірському поясу (мал. 17). До самої північної з них належить хребет Брукса. Область внутрішніх плоскогір'їв представлена невисоким плоскогір'ям Юкон, яке з півдня обрамлене високим, пересічений ущелинами Аляскінським хребтом (найвища точка – гора Мак-Кінлі – 6197 м), що має невадійську структуру. Тихоокеанське узбережжя обрамляють невисокі гірські ланцюги тихоокеанської складчастої зони, відокремлені від Аляскінського хребта переривчастим поясом внутрішніх прогинів (затока Кука і прилеглі улоговини).
Незважаючи на те, що гірські ланцюги простягаються в основному із заходу на схід і центральні частини Аляски не ізольовані хребтами від океану, гірський рельєф накладає сильний відбиток на характер кліматичних умов. Причина цього полягає в особливостях розташування баричних кліматичних центрів над північною частиною Тихого океану. Взимку переважаюча тепла повітряна течія направлена до Аляски з південного сходу (по східній периферії Алеутського мінімума) перпендикулярно Аляскінському хребту, який є для нього відчутною перешкодою. У той же час над плоскогір'ям Юкон панують континентальні повітряні маси, що приходять з північного сходу, з покритого кригою океану. Завдяки цьому в той час як на великій частині Аляски стоїть малосніжна морозна погода, на півдні, за Аляскінським хребтом, звичайно йдуть дощі й тумани стоять при температурах повітря, близьких до 0°С.
Влітку повітряна течія з океану приходить із заходу (по північній периферії Північно-Тихоокеанського антициклону) і переважає вже над всієї Аляскою. В результаті на узбережжі температура не підвищується вище 5 - 12°С, але з віддаленням від океану повітря поступово прогрівається, чому значною мірою сприяє його сухість.
Найбільш суворі природні умови в Арктичній області, що включає хребет Брукса з північним передгір'ям і Арктичну низовину. Хребет Брукса складений переважно стародавніми нижньопалеозойськими осадовими породами і складається з ряду гірських ланцюгів (одна з них носить назву гір Ендикотт) висотою до 3000 м, дуже розчленованих карами і тронами. Внаслідок сухості клімату сучасних льодовиків тут небагато. На схилах гір переважає кам’яниста мохово-лишайникова тундра, і лише на півдні з'являються рідкісні смерекові ліси.
З півночі хребет обрамлений невисоким плато, складеним крейдовими і палеогеновими пісковиками. Воно також покрито невибагливою тундровою рослинністю, але тут частіше зустрічаються чагарникові тундри. Далі на північ нахил поверхні стає все більш пологим, а зволоження збільшується. Розташована тут Арктична низовина являє собою влітку зовсім непрохідне болото. Лише на невеликих осушеннях уздовж річок зустрічається бідна мохово-лишайникова рослинність. Численні озера лагунного і термокарстового походження.
Прибережні води Північного Льодовитого океану весь рік покриті льодами (лише в серпні утворюються невеликі ополонки). Влітку океан перешкоджає прогріванню повітря. Середня температура самого теплого місяця в цьому районі – близько 5°С, вегетаційний період менше місяця.
Зима морозна і суха. До кінця зими товщина сніжного покриву зазвичай не перевищує 7,5 - 10 см. Невелика потужність снігового покриву обумовлює глибоке промерзання ґрунтів, не встигнувших відтанути за коротке літо, тому річна волога, просочуючись з поверхні, замерзає вже у верхніх горизонтах ґрунту, утворюючи потужні товщі ґрунтових «копалин» льоду.
На Арктичної низовині широко поширені полігональні ґрунти, подушки випинання, гідролакколіти та інші характерні для арктичного суходолу форми рельєфу.
Південніше хребта Брукса лежить плоскогір'я Юкон – великий район, що має найбільш континентальний клімат. Плоскогір'я являє собою чергування вирівняних брилових масивів, складених палеозойськими кристалічними породами, і низинних акумулятивних рівнин. Деякі з масивів піднімаються до 1800 м висоти. Плоскогір’я дренує найбільша річка північно-західної частини материка – Юкон, що широко розливається і меандрірує в межах низовин і утворює вузькі, з крутими схилами долини прориву при перетині масивів.
Взимку морози досягають -63°С. Особливо холодно буває в замкнутих улоговинах, куди стікає холодне повітря. Для цього часу зазвичай безвітря. Сильні вітри спостерігаються тільки біля підніжжя гір. В південній частині з Аляскінського хребта часто дмуть теплі фени, які перед-ставлять собою трансформоване морське полярне повітря. У підніжжя хребта Брукса спостерігаються холодні вітри типу бори.
Літо тепле. У довгі полярні дні сухе арктичне повітря; прогрівається іноді до 20°С. Це сприяє зростанню лісів з білої, або канадської, ялини (Picea canadensis), бальзамічної тополі (Populus balsamifera) та білої берези (Betula papyrifera), одягаючи нижні частини схилів масивів до висоти 600 - 800 м, заплави і тераси річок. У зв'язку з характером рельєфу лісова рослинність покриває в цілому невелику частину плоскогір'я і, як завжди в зоні лісотундри, зосереджена майже виключно по долинах річок. Більшу площу займає чагарниково-лишайникова гірська тундра, поширена по верхніх частинах схилів і на вершинах плоскогір'їв.
Західна частина плоскогір'я, що доходить до Берингового моря, зазнає молодих рухів земної кори. Найбільш піднятою брилою є півострів Сьюард, сильно розчленований тектонічними долинами, які мають форму трогів. Опущені структури представляють низовини або затоки. З них найбільша – алювіальна низовина дельти річки Юкон.
Клімат на заході менш континентальний, ніж на сході. Протягом року буває близько 70% похмурих і тільки 5% ясних днів.
Рис. 17. Рельєф Аляски:
Типи рельєфу: 1 – плоскі морські низовини; 2 – алювіальні низовини в тектонічних впадинах; 3 – підвищені алювіальні рівнини в тектонічних впадинах; 4 – 5 – моренно-горбистий рельєф на низовинах та рівнинах; 6 – передгірне плато з глибоким ерозійним розчленуванням; 7 – пенепленізіровані середньовисотні горстові масиви з глибоким ерозійним розчленуванням; 8 – пенепленізіровані середньовисотні гірські хребти і масиви з давніми льодовиковими формами рельєфу; 9 – високогірні масиви з давніми та сучасними льодовиковими формами рельєфу; 10 – середньовисотні гірські хребти з давніми та сучасними льодовиковими формами рельєфу; 11 – ділянки з альпійськими формами рельєфу на середньовисотних пенепленізірованих масивах; 12 – високогірні масиви з альпійськими формами рельєфу; 13 – середньовисотні вулканічні гори та вулканічні острови; 14 – високогірні вулканічні масиви з льодовиковими формами рельєфу; 15 – межі типів рельєфу. Геоморфологічні області: І – Арктична рівнина; ІІ – хребет Брукса; ІІІ – плоскогір’я Юкон; ІV – Берегові гірські ланцюги.
Внаслідок низьких літніх температур, сильних вітрів і великої вологості повітря деревна рослинність не проростає на узбережжі, де переважає гірська тундра, яка поступово на південь переходить в луги.
Розташовані на південний захід від півострів Аляска і Алеутські острови являють собою півострівну і острівну дугу, протяжністю до 2,5 тис. км. У тектонічному відношенні це антиклінорій із мезозойських осадових порід з численними включеннями магми. Всі 111 островів Алеутської гряди – вулканічного походження. Багато які з них піднімаються з води у вигляді стратовулканів на 1000 - 2000 м. Найвищий – вулкан Шишалдіна (3073 м). Всього тут 32 діючих вулкана, причому деякі з них димляться і в даний час. Сильні виверження іноді супроводжуються утворенням або руйнуванням островів.
Грандіозним було виверження вулкана Катмай на півночі півострова Аляска в 1912 р. В результаті вибуху, який було чути за 1200 км, у повітря було викинуто величезну масу перегрітого газу, попелу і гірських уламків, а на місці вершини утворилася велика кальдера. Протягом двох місяців над всією північною півкулею спостерігалися багряні заходи і зниження сонячної радіації на 1,5%.
Алеутські острови і півострів Аляска мають виключно рівний клімат «вічної осені» з температурою, що коливається на протязі року між 0°С і 10°С. Розташовуючись в центрі баричної депресії, острови є місцем зародження численних штормів, що рухаються звідси до берегів Північної Америки. Річна сума опадів не така велика – 1800 мм, але дощі іноді йдуть безперервно по кілька тижнів. Плоскі ділянки узбережжя покриті лугами видами вейника, яскравого різнотрав'я, а місцями чагарниками. Вище океанічних лугів, приблизно від 100 - 400 м висоти, на схилах вулканів проростають верещатники.
Своєрідний тваринний світ Алеутських островів. Тут зустрічаються сивучі і морські бобри (калани), цінні промислові звірі.
На схід півострова Аляска розташовується високогірний вологий лісовий район південно-східної Аляски. Гірські ланцюги утворюють тут дві концентричні лінії, розділені смугою знижень. Найвища з них утворена Аляскінським хребтом, який слугує продовженням Алеутського хребта. Велика частина його – юрський або крейдяний батоліти.
На південь від хребта розташовані затока Кука і ряд низовин і плато. Це – частина синклінорії, що простяглася від Аляски до Каліфорнійської затоки.
Внутрішню дугу утворюють Кенайський і Чугачський хребти висотою до 4000 м.
На південному сході, на кордоні з Канадою, обидва високих ланцюга сходяться, утворюючи гірський вузол Св. Іллі, найвища точка якого гора Логан, досягає 6046 м. Гірські ланцюги мають вигляд воронки, яка повернута до тихоокеанських вітрів. На узбережжі середня січнева температура -1°С, липнева 11 - 12°С. Річні опади досягають 4000 мм.
Наслідком низьких літніх температур і рясних опадів є виключно потужне зледеніння особливого аляскінського типу. Снігова лінія опускається до 500 м висоти, тому значна частина поверхні гір є акумулятором снігу. Від великих постійних сніжників спускаються численні глетчери, які, зливаючись біля підніжжя гір, утворюють значні передгірські льодовики. Найбільш великий з них – льодовик Маласпіна – має площу понад 10 тис. км2. На березі затоки Якутат і в деяких інших місцях, льодовики доходять до океану, відокремлюючи невеликі айсберги.
Внаслідок низького положення снігової лінії висотна поясність рослинного покриву майже не розвинена. Виключно густі хвойні ліси із ситхинської ялини (Picea sitchensis), нутканського кипарисника (Chmaecyparis nootkatensis) і особливо з видів гемлока (Tsuga sp.) покривають нижні частини схилів аж до снігової межі.
Як і інші райони Кордильєр, Аляска багата корисними копалинами: нафтою, кам'яним вугіллям, хромом, міддю, оловом. Є більше 100 промислових родовищ золота. Важливе економічне значення мають ліси на південному заході країни. Річка Юкон і багато інших річок володіють великими запасами гідроенергії. Однак ці багатства, використовуються ще в порівняно невеликих масштабах.
Кордильєри Канади
Ця гірська країна включає частину Кордильєрського пояса, розташовану в межах Канади (за винятком плоскогір'я Юкон), а також південний захід штату Аляски і північні Скелясті гори США.
Морфоструктурні пояси в канадських Кордильєрах набувають типового для Кордильєр простягання з північного заходу на південний схід, тобто напрям, перпендикулярний західному переносу повітряних мас. У зв'язку з цим особливо велика роль хребтів, як кліматорозділів.
Формування структури і рельєфу Кордильєр Канади відбувалося в умовах близького сусідства з Канадським щитом, що сприяло значною дислокацією порід, утворення великих складок і насувів, диз’юнктивних форм у вигляді вузьких, але глибоких поздовжніх западин, протяжністю у кілька сотень кілометрів. Ця обставина знайшла відображення також у переважанні гірських форм над рівними піднятими столовими поверхнями, настільки характерними для внутрішньої зони Кордильєр інших районів.
Особливості розвитку природи країни зумовили панування своєрідного за складом приокеанічного хвойного лісу, багато видів якого ведуть родовід з пліоцену. Важливу роль відігравало тут четвертинне зледеніння, спочатку гірське, яке потім переросло в покривне. Воно залишило сильний відбиток на формах гір і викликало, мабуть, загальне занурення території. На користь останнього припущення свідчить той факт, що міжгірський прогин, що розділяє хребти берегового та невадійського поясу на відміну від Кордильєр Аляски і США, затоплений океаном.
Східну частину Кордильєр займають Скелясті гори і гори Маккензі – прямі високі хребти з крутими схилами, покритими густими гірничо-тайговими лісами, і гребенеподібними вершинами. Складені вони нижньопалеозойськими осадовими породами, час формування – кінець крейдового – палеогенового періодів. Поширення давніх порід відбулося завдяки насуванню в східному напрямі – явищу в принципі не характерному для Кордильєр.
Своєрідні глибокі поздовжні долини («борозни»), які простягнулись з північного заходу на південний схід. Найбільша з них – Борозна Скелястих гір довжиною близько 1500 км, шириною – 10 км і завглибшки понад 1000 - 1500 м. Крім тектоніки, в утворенні цих цікавих форм велику роль зіграли, очевидно, і зовнішні сили. Долини визначають орографію області.
Частина гірського пояса на схід від Борозни Скелястих гір називається зазвичай Передовим хребтом. Він круто підноситься над Великими рівнинами, досягаючи в горі Робсон 3954 м висоти. На захід від нього розташовані дві ізольовані групи гір Кассіар-Омінек і Колумбійські гори. По висоті вони трохи поступаються передовому хребту (рис. 18).
Клімат Скелястих гір – вологий, прохолодний, помірний; гір Маккензі – холодний, субарктичний. Біля підніжжя середні температури січня коливаються від -15°С до -20°С, липня – від 14°С до 20°С. На західних навітряних схилах випадає за рік від 1500 мм до 2500 мм опадів, причому в північній частині не менше 40 - 45% у вигляді снігу. Низькі температури і велика кількість опадів сприяють розвитку сучасного зледеніння і нівації. Багато хребтів настільки сильно зруйновані морозною денудацією, що утворюють каровий ландшафт.
Рослинність має перехідний характер від континентальної рівнинної тайги з пануючими в ній білою ялиною, бальзамічний ялицею, банксовою сосною і білою березою до вологого океанічного хвойного лісу. У північній частині з перерахованих видів на схилах переважає біла ялина, решта панують в долинах. У Колумбійський горах на півдні з'являються дугласова ялиця, або тсуга тисолистяна (Pseudotsuga taxifolia), ялина Енгельмана (Picea engelmannii), туя складчаста (Thuja plicata) та інші представники вологого тихоокеанського лісу. Ліси доходять до 1000 - 1800 м висоти; вище – гольцова тундра (у північній частині) і субальпійські та альпійські луки (на півдні).
Внутрішні плоскогір'я і плато (Стікін, Нечако, Фрейзер) суттєво відрізняються від сусідніх районів. Поверхня на більшій частині території представляє мезозойсько-третинний пенеплен, в якому оголені корені докембрійських складок, на півдні перекриті третинними лавами. Територія розбита скидами і піднята на неоднакову висоту (від 750 до 1800 м). У багатьох місцях плато перериваються гірськими масивами, що досягають 2400 м висоти. Скидні долини, поглиблені текучими водами, а потім оброблені льодовиками, утворюють справжні каньйони з бурхливими повноводними річками, заплави яких розташовуються іноді на 1000 - 1200 м нижче поверхні водороздільних плато. Цікава в цьому відношенні річка Фрейзер, яка завдяки крутому падінню і значній витраті води з літнім максимумом (льодовикове живлення) володіє великими запасами енергії. Долини нерідко мають четкоподібну форму. Ряд розширень долин – улоговини, зайняті типовими для післяльодовикого гірського ландшафту пальцеподібним озерами.
На відміну від долин, що служили артеріями стоку льоду в океан, самі плато і плоскогір'я мало змінені льодовиковим покривом, що залишив плащ відкладень невеликої потужності.
Характер клімату і частково ґрунтово-рослинного покриву області визначається положенням в дощовій тіні Берегового хребта. Річні суми опадів у середньому невеликі (близько 500 - 600 мм), але спостерігаються великі відхилення: західні схили гір отримують більше 1000 мм, а днища глибоких долин на півдні всього 200 - 300 мм.
Поряд із зменшенням опадів, у порівнянні з попередньою областю, збільшуються і амплітуди температур. Взимку морози досягають -54°С, влітку температури можуть перевищувати 35°С. Таким чином, Внутрішні плоскогір'я і плато мають чітко виражений континентальний тип клімату.
На північ від 53° пн. ш., де випаровування ще невелике, панує тайгова рослинність на підзолистих ґрунтах. Південніше ліси набувають паркового характеру, з'являються великі луки з пануванням злаків – вівсяниці , ковили та ін. сухолюбиві види дерев – сосни жовта (Pinus ponderosa) і скручена (Pinus contorta) змінюють енгельманову ялина і альпійську ялицю, що зустрічаються тут лише на вологих схилах. Під лісостеповою рослинністю розвиваються сірі лісові ґрунти.
У найбільш сухих місцях по терасах річок лісостеп досить різко переходить в полиново-злакові степи на каштанових ґрунтах. Тут зустрічаються такі представники напівпустель, як кактуси.
Навіть на невисоких масивах можна простежити весь спектр висотних поясів від сухих степів до тайги. Різноманітність природних умов особливо яскраво видно на ґрунтовій карті території (рис. 19).
Рис. 18. Орографічна схема Кордильєр Канади (за Путнаму)
Рис. 19. Ґрунти Кордильєр Канади (за Путнам):
1 – каштанові та темно-каштанові; 2 – чорноземовиді; 3 – бурі лісові опідзолені; 4 – сірі лісові; 5 – гірські; 6 – алювіальні.
Західна частина країни – Приморська область найбільш підвищена, гориста. Природні особливості Приморської області багато в чому визначаються сильним впливом океану. Основні орографічні елементи області: Береговий і Острівний хребти та Берегова западина, яка розділяє їх.
Береговий хребет – гранітний масив висотою до 4000 м, увінчаний сніжниками і льодовиками, з пологим східним і крутим західним схилами. Він пересічений глибокими річковими долинами, який закінчується фіордами.
Острівний хребет нижчий і переривчастий. Він включає архіпелаг Олександра, острови Королеви Шарлотти та Ванкувер. Гори складені в основному палеозойськими породами, які оголились у результаті денудації. Висота їх до 2000 м.
Розташована на схід берегова западина затоплена океаном і являє собою систему вузьких проток, які місцями мають форму фіордів. Вони зручні для каботажного плавання, зокрема, для об’єднання основної території США з Аляскою. Утворюючи перешкоду вологим вітрам з океану, хребти отримують багато опадів (у середньому до 2500 мм, максимально на Береговому хребті – близько 6600 мм на рік). Для області характерна м’яка, дощова біля підніжжя та сніжна на вершинах зима і прохолодне сире літо з частими туманами та високою вологістю повітря. Значну частину року небо покрите низькими шаруватими хмарами. Число годин сонячного сяйва в деяких місцях майже в 2 рази менше, ніж в області Внутрішніх плоскогір'їв і плато. Такий клімат стимулює розвиток деревної рослинності. Гори вкриті надзвичайно виробничими лісами, в яких переважають хвойні: туя складчаста, західний гемлок, дугласова ялиця, що досягає 75 м висоти при діаметрі стовбура до 3 м, ситхинська ялина та інші. Ліси доходять до висоти 1200 - 1500 м.
Кордильєри Канади володіють значними природними багатствами. У Береговому хребті та Скелястих горах є родовища поліметалів (свинець-цинк-срібло і золото-мідь), на острові Ванкувер – вугілля, зустрічаються срібло, ртуть, залізо, гіпс та інші види викопної сировини. Поряд з цим, канадські Кордильєри займають одне з перших місць серед інших Кордильєрських країн за запасами деревини і водної енергії. Значна частина території мало пригідна для землеробства. Під посіви пшениці і трав, а також під фруктові сади використовуються ґрунти річкових долин. Морські води багаті лососевими та іншими цінними породами риб.
Кордильєри США
На південь від кордону між Канадою і США Кордильєри розширюються до 2,5 тис. км, головним чином за рахунок великого розвитку зони внутрішніх плато і плоскогір'їв; змінюються форми гір і в деякій мірі напрям хребтів, клімат стає тепліший і сухіший, з'являються нові типи ґрунтів і рослинності. Південні межі цього району в основному збігаються з державним кордоном США і Мексики.
Для Кордильєр США характерні уривчастість гірських ланцюгів, наявність великих підняттів, але незачеплених гороутворенням ділянок, менш чітка орієнтація орографічних елементів, особливо в східній, ларамійській частині. Скелясті гори, що представляють в Канадському районі цілісну систему, тут складаються з ряду роз'єднаних хребтів. Багато які з них не мають характерного для Кордильєр південно-східного простягання, а деякі розташовані перпендикулярно цьому напрямку. Така особливість рельєфу пояснюється широким розповсюдженням структур платформенного типу; лише частина з них була порушена складчастістю, тоді як великі фрагменти плити збереглися у вигляді платоподібних ділянок, які поділяють хребти.
Західні гірські пояси – невадійський і береговий – зберігають властиві їм особливості. Для невадійської зони як і раніше характерний широкий розвиток інтрузій, значна висота і безперервність хребтів. Невадійська орографічна зона представлена Каскадними горами і хребтом Сьєрра-Невада, берегова – вузькими невисокими антиклінальними Береговими хребтами. Між цими структурами знаходиться зона внутрішнього прогину (синклінорія), зайнята на півночі Уілламеттською, на півдні – Каліфорнійською долинами.
На відміну від раніше розглянутих країн Кордильєрської системи ця область протягом четвертинного періоду не піддавалася значному зледенінню. Тільки північні частини Колумбійського плато покривалися передгірним льодовиком, що спускався зі Скелястих гір; на деяких хребтах існували гірські льодовики, нині майже повсюдно зниклі. На більшій частині території клімат, мабуть, був не холодніший, ніж в даний час. Поряд з цим, він був значно вологішим. Про це свідчать останки стовбурів дерев, виявлені в напівпустелі Великого Басейну, а також реліктові озера та інші елементи колишньої гідрологічної сітки.
Більша частина країни лежить у субтропічному кліматичному поясі. Чим далі на південь, тим стає тепліше і сухіше. На північному заході, на узбережжі Тихого океану випадає до 6000 мм опадів на рік. На південному заході, в районі Лос-Анджелеса, річна сума знижується до 300 - 400 мм. Зменшення опадів відбувається насамперед за рахунок скорочення їх в літній період. На півдні штату Каліфорнія, що має типово середземноморський клімат, дощі влітку практично не випадають. Повітряні маси з Тихого океану проходять через хребти тільки взимку, влітку вони рухаються з півночі на південь уздовж берега по східній периферії Північно-Тихоокеанського баричного максимуму, не даючи опадів. Сухості влітку сприяє також холодна Каліфорнійська течія, що перешкоджає прогріванню нижніх шарів повітря та розвитку конвекції. Все це призводить також до зменшення амплітуди середніх місячних температур.
У зв'язку зі зміною зволоження вологі приокеанічні ліси у 40 - 41° пн. ш. змінюються лісами з теплолюбних і більше пристосованих до посушливих умов секвой (в нижньому поясі) і жовтої сосни (Pinus ponderosa). На південь від 37° пн. ш., там, де річні опади знижуються до 400 мм, на узбережжі з'являється ксерофітна формація чапарраль з вічнозелених низькорослих дубів та акацій. На південь від 35° пн. ш. вона змінюється напівпустелею. У тому ж напрямку змінюються і ґрунти: від гірсько-бурих опідзолених на північному заході США до сіро-коричневих на півдні.
Ще більш значні зміни спостерігаються з віддаленням від узбережжя. Плювіометриний і ботанічний профілі по 39° пн. ш. чітко показують залежність зволоження території від рельєфу і загальних закономірностей зміни висотних ландшафтних поясів із заходу на схід (рис. 20). З них видно, що максимальна кількість опадів припадає на 3 орографічні зони Кордильєр: на Берегові хребти, західний схил Сьєрра-Невади і Скелясті гори. Цим трьом максимумам зволоження відповідає найбільш складна структура ландшафтних висотних поясів. У міжгірських пониженнях кількість опадів різко зменшується. Каліфорнійська долина отримує всього близько 300 - 400 мм опадів і покрита субтропічними степами. Ще менше опадів випадає на внутрішніх плато і плоскогір'ях (в середньому 200 - 400 мм), де переважають ландшафти напівпустель і пустель.
Гірничо-лісові ландшафти Скелястих гір, що піднімаються над напівпустельними плоскогір'ями, займають значну територію на сході області. Сліди льодовикової екзарації в горах виражені набагато слабше, ніж у північних канадських Скелястих горах, і краще збереглися структурні форми. Хребти являють собою антиклінальні складки, іноді розбиті скидами. Гори мають завісоподібне розташування (один хребет позаду іншого), а між ними – коридори або, як їх називають, «парки» – широкі долини або котловини, покриті продуктами руйнування гір.
Осьові частини хребтів розкриті денудацією ядра антикліналей, що складаються переважно з докембрійських кристалічних порід. Залишки покрівлі з палеозойських осадових порід збереглися на схилах хребтів і в передгір'ях, де внаслідок літологічної неоднорідності і моноклінального залягання, вони утворюють дуже характерні концентричні передгірні щаблі – ряди невисоких асиметричних хребтів, які поступово знижуються. Східний край Скелястих гір, як і в Канаді, дуже крутий. Більшість високих гір має майже однакову висоту – близько 4300 м, що обумовлено наявністю фрагментів поверхні вирівнювання пліоценового віку.
Рис. 20. Плювіометриний і геоботанічний профілі через Кордильєри США (за Зоном та Шанцом):
Сек. – ліси із секвої; Сосн. – соснові ліси; Ч. – чапарраль; ЕП – еолово-ялицеві ліси; СМ – сосново-ялівцеві криволісся; П пустелі; СП – сосново-ялицеві ліси; А – альпійські луги; СТ – сухі субтропічні степи; КД – Каліфорнійська долина.
Гори розчленовані долинами річок, які в більшості випадків беруть початок на захід від осі Скелястих гір; там знаходяться основні гідрологічні вузли материка – ділянки, де сходяться верхів'я найкрупніших річок тихоокеанського і атлантичного басейнів. Один з них розташовується під 38 - 39° пн. ш. Звідси беруть початок річки Колорадо, Ріо-Гранде, Арканзас і Південний Платт. Інший – в йеллоустонському національному парку. Тут починаються Міссурі і Снейк – головна притока Колумбії. Наявність великої кількості антецедентних долин вказують на те, що, як і в Аппалачах, річкова сітка області давніша сучасного рельєфу.
Клімат Скелястих гір досить континентальний. Вони отримують до 800 мм опадів, причому найбільш зволожені верхні ділянки схилів. Західні схили покриті біля підніжжя рідкісними заростями ялівця, який поступово змінюється жовтою і веймутовою (Pinus strobus) соснами, а вище 2700 м – субальпійською ялицею (Abies lasiocarpa) і енгельмановою ялиною (Picea engelmanni). Верхня межа лісу проходить на висоті 3300 - 3600 м. Вище ялицевого пояса добре виражені субальпійські та альпійські луки, що складаються в основному з осок і різнотрав'я (генціани, примули, ломикамені, горяни). На східних схилах рослинність приблизно та ж, але біля підніжжя ліси переходять в степ.
Виключно своєрідний ландшафт Йеллоустонського національного парку (заповідника) – району затухаючого вулканізму (лавові покриви, гейзери, фумароли і т.п.). Його мальовнича природа приваблює велику кількість туристів.
Внутрішні плоскогір'я і плато (Колумбійське плато, Великий Басейн, плато Колорадо) помітно відрізняються один від одного.
Продовженням плато Фрейзер є Колумбійське плато. Воно утворене кілометровою товщею вулканічних продуктів пліоценового і міоценового віку, переважно базальтів, і має висоту 700 - 1000 м. У льодовиковий період плато представляло область розвитку кінцево-моренних форм передгірного льодовика. Прильодовикові річки створили глибокі каньйони, нині позбавлені води (найбільший з них – Гранд-Кулі), на поверхні плато відклалися потужні шари лесу.
Колумбійське плато розташовується в «дощової тіні». На заході воно отримує всього 250 - 300 мм опадів. Для цієї частини характерна напівпустеля, для сходу – степи на каштанових ґрунтах, біля підніжжя Скелястих гір, де річна сума опадів підвищується до 600 мм, з’являється лісостеп. В даний час значна частина території використовується в землеробстві (головним чином під яру пшеницю). Землі на заході потребують зрошення, що якійсь мірі здійснюється шляхом використання багатьох великих річок, що несуть воду зі Скелястих і Каскадних гір.
Особливо великою водністю відрізняється річка Колумбія, що протікає в каньйоні, глибиною до 600 м. У неї швидка течія. Живлячись снігами Скелястих гір, вона значно збільшує витрату в сухий літній час року. На Колумбії побудовано ряд гребель і електростанцій. Ще більш сухий і континентальний клімат має Великий Басейн. Річна сума опадів скорочується до 200 - 250 мм, на півдні – місцями до 100 мм. Тут, на межі помірного і субтропічного поясів, випаровуваність в багато разів перевищує опади, і річки не доносять води до океану. Ця обставина визначає основні особливості району. Поняття «Великий Басейн» у найбільш точному сенсі відноситься до території, яка практично не має стоку в океан і яка, як і всюди на земній кулі, внаслідок цього має своєрідні риси природи, які проявляються насамперед у рельєфі.
За характером тектоніки Великий Басейн – типово гірська територія, що складається із багаточисленних хребтів, орієнтованих в меридіональному напрямку, і розділяючих їх тектонічних долин. Однак відсутність виносу продуктів денудації, дуже інтенсивної в умовах континентального клімату, призвело до часткового «поховання» гірського рельєфу, утворення великих плоских поверхонь, що розташовуються на висоті 1000 - 1500 м. Це – так звані «басейни» – міжгірські зниження, утворенні потужною товщею грубоуламкового делювіально-алювіально матеріалу. «Басейни» з’єднуються один з одним; в деяких місцях вони займають у цілому більшу територію, ніж хребти, що піднімаються над ними у вигляді острівних гір.
Однак область не є абсолютно безводною. Вживане в географічній літературі поняття «Велика Американська пустеля», яке розповсюджується на територію Великого Басейну, є не зовсім правильним. Поряд з майже нежиттєвими солончаками, кам'янистими та піщаними ділянками пустелі, тут є значні за площею, краще зволожені райони, які можна віднести до напівпустель.
На схилах численних хребтів зароджуються водотоки, які володіють помітною сезонної або епізодичною активністю. Зливові дощі змивають продукти руйнування з гір у міжгірських зниженнях, утворюючи позбавлені наносів похилі передгірні поверхні (педименти) і широкі шлейфи осипів, що змикаються в середніх частинах басейнів. У центрі басейнів виникають озера, які швидко висихають після дощу і залишають на поверхні цементуючі сірчані та карбонатні з'єднання.
Поверхневі водотоки не отримують розвитку як через сильне випаровування, так і внаслідок великої водопроникності ґрунту. Завдяки останньому утворюються близько розташовані до поверхні ґрунтові води, що представляють важливий ресурс для зрошення території.
Зима у Великому Басейні прохолодна, в північній частині бувають морози, найчастіше ночами. Внаслідок незначності атмосферних опадів сніговий покрив утворюється тільки в горах, і лише на західних схилах. Навесні поверхня покривається яскравим килимом квітучих ефемерів, але вже до червня вона знову знаходить монотонний вигляд. Рослинний покрив утворюють рідкісні пагони полину, лободи та інших ксерофітів. У південній частині субтропічної частини вражають незвичайним виглядом своєрідні «рідколісся» з гігантських кактусів до 9 м висоти і юк, а також склерофітних чагарників. Зеленими острівцями піднімаються над пустелею гірські хребти. Однак на них рослинний покрив дуже бідний: низькорослі гірські ялівці, тонкі сосни утворюють рідкий деревостан, що піднімається над килимом степових трав.
В минулому область зрошувалася рясніше, про що свідчать численні реліктові озера. Найбільше з них – Велике Солоне озеро, яке утворилося на місці великого післяльодовикового озера Бонневіл (300 м глибини і 50 тис. км2 площі). Бонневіл було опущено річкою Снейк. Тепер Велике Солоне озеро безстічне.
Плато Колорадо в геологічному відношенні представляє платформу, в периферійній частині якої широко поширені вулканічні покриви. Вважають, що це частина Північно-Американської платформи, що відокремилася в період ларамійської складчастості. Поверхня сильно роздроблена і піднята на неоднакову висоту (1800 - 2500 м).
Плато розчленоване численними глибокими каньйонами річки Колорадо та її приток. Найбільш грандіозним є Великий Каньйон самої Колорадо, яка в цьому місці представляє потік води в 100 м глибини і 400 м ширини, що рухається зі швидкістю до 25 км/год. Каньйон простягається на сотні кілометрів, досягаючи 1800 м глибини. Його стінки, складені потужною товщею різнокольорових порід від докембрійського (біля основи) до кайнозойського віку, майже стрімкі й ускладнені виступами, що мають форму пірамід, колон, веж, завдяки чому представляють досить ефектне видовище.
Великий Каньйон утворився внаслідок повільного, але безперервного підняття плато з кінця третинного періоду. Однойменна річка, стікаючи зі Скелястих гір, поступово «перепливали» піднімаючу структуру.
Внаслідок значної висоти клімат плато дещо прохолодніший і вологіший, ніж клімат Великого Басейну.
На більшій частині плато поширена своєрідна лісостепова субтропічна, перехідна до саван рослинність. У рослинних асоціаціях плато Колорадо поєднуються сосни і акації, ялівець і креозотомий кущ, мексиканські сукуленти і злаки.
На заході, за межами плато, лежать глибокі тектонічні западини, які майже не отримують опадів. Це справжні пустелі – Мохаве і Хіла з характерною сукулентною флорою.
У природних особливостях Західної берегової області, як і в Канадських Кордильєрах, чітко позначається близькість Тихого океану.
Каскадні гори і Сьєрра-Невада помітно відрізняються один від одного. В основі їх лежить невадійські батоліти, але в Каскадних горах він похований під вулканічними продуктами. Над вирівняному поверхнею Каскадних гір, висотою близько 1500 м, піднімається ряд високих, покритих вічними снігами вулканів: Лассен-Пік, Рейнір, Шаста та ін.. Деякі з них діють.
Сьєрра-Невада – горстова брила з крутим східним і пологим західним схилами і гребенеподібними вершинами, що досягають 4000 м висоти.
Західні схили хребтів затримують велику кількість атмосферної вологи. На Сьєрра-Неваді біля верхньої межі лісу товщина сніжного покриву до весни досягає 5 - 8 м. З гір стікають порожисті бурхливі річки, що використовуються для зрошення посушливих земель і забезпечення водою міст на південному заході США. Схили покриті надзвичайно різноманітними і пишними, головним чином, сосновими лісами. Брак вологи влітку накладає відбиток на їх вигляд: соснові ліси дуже світлі, з прямих струнких дерев з вузькою кроною без розлогих гілок, з трав'яним покривом та колючими напівчагарників. Біля підніжжя збереглися гайки з гігантської секвої.
Розташовані на захід Уілламеттська і Каліфорнійська долини являють собою цікавий приклад структур геосинклінального типу. Опускання їх триває з крейдяного періоду. У Каліфорнійській долині за цей час накопичилася величезна товща осадових порід: 6000 м крейдяних, 3000 м третинних і 600 м четвертинних відкладень. Обидві долини лежать в «дощовій тіні», яка особливо відчувається в Каліфорнійській долині, що має м'який і разом з тим дуже сухий сонячний типово середземноморський клімат. Покрита сухим степом, вона майже суцільно засаджена нині плодовими культурами, головним чином, цитрусовими.
Берегові хребти, на відміну від Кордильєр Канади, слабо розчленовані та мають незначну висоту. Тільки на півночі вони досягають 2400 м і покриті снігами. Берег Тихого океану абразійного типу, прямолінійний. Виняток становить лише глибока мальовнича бухта Сан-Франциско. Гори вкриті лісами, в яких переважає ситхинська ялина і дугласова на півночі, секвоя і сосни в середній частині. На півдні ліси переходять в чапарраль.
Як Каліфорнійська долина, так і Берегові хребти, представляють собою території, дуже нестійкі в сейсмічному відношенні. Особливо сильним був землетрус в 1906р., яка завдала серйозні руйнування місту Сан-Франциско.
Великі лісові ресурси області. Всього тут виростає 227 місцевих видів дерев, у тому числі 62 види переважаючих в рослинному покриві хвойних. Найбільше значення мають вічнозелена секвоя, дугласова, ситхинська ялина, «червоний кедр» (Thuja plicata) і сосни (Pinus ponderosa, P. monticola, P. contorta та інші, всього 22 види). Каліфорнійська долина і південно-західні частини області – важливі райони субтропічного зрошуваного землеробства і садівництва.
Як і в інших частинах Кордильєр, тут є промислові родовища багатьох корисних копалин. Кордильєри США багаті кольоровими металами (особливо міддю), поліметалами, ураном, молібденом, дорогоцінними металами, зокрема сріблом і золотом, мінеральною сировиною для хімічною промисловістю (фосфорити, мірабіліти, калійні і поварені солі), нафтою і кам'яним вугіллям.
Мексиканське нагір'я
Мексиканське нагір'я завершує північноамериканську частину Кордильєр. Гірський пояс тут стає вужчим, орографічні зони переривчасті, на півдні вони набувають характерного для Центральної Америки західно-східного простягання. Розташовуючись здебільшого в межах тропічного поясу, нагір'я має зовсім інший характер клімату, ніж країни, розташовані північніше: західний перенос повітряних мас біля земної поверхні змінюється пасатною циркуляцією, що визначає інші закономірності в розподілі зволоження і формуванні висотної поясності. На відміну від інших Кордильєрських країн, перенесення вологи спрямоване переважно з південного сходу на північний захід, тому лісові ландшафти переважають тут саме в південно-східній частині, тоді як північний захід відрізняється посушливістю і переважанням ландшафтів напівпустель і пустель.
У формуванні геологічних структур найбільш важливу роль зіграла ларамійська складчастість. Дислоковані в цю епоху палеозойські і мезозойські осадові і кристалічні породи (граніти, гнейси, сланці) утворюють перекритий в багатьох місцях кайнозойськими базальтами фундамент країни, тільки на сході поширені, крейдяні осадові породи (вапняки, мергелі, глинисті сланці). Характерні невадійські та більш молоді сієнітові й діоритові інтрузії. Ця особливість будови геологічних структур Мексики пояснюється, очевидно, тим, що складкоутворення відбувалося не на платформі, як у більш північних районах, а в геосинкліналі.
Зона невадійських складок утворює частину Каліфорнійського півострова, смуга міжгірного прогину представлена Каліфорнійською затокою.
Своєрідність рельєфу проявляється також у наявності на південному сході країни молодої складчастої зони з активним вулканізмом і частими землетрусами. Вона включає Вулканічну Сьєрру, обмежену з півдня западиною річки Бальсас. В даний час геологи виявили зв’язки цієї структури з береговими структурами материка. Зокрема, вважають, що западина річки Бальсас представляє продовження міжгірного прогину в смузі невадійських складок.
Утворення сучасних форм рельєфу почалося в ларамійську епоху, яка характеризувалася значним підняттям території. Згодом ерозійні процеси зруйнували гори, перетворивши їх в пенеплен. У міоцені тектонічні процеси знову активізувалися. Посилилися вулканізм і підняття Мексиканської нагір'я, особливо його крайових частин – Західної і Східної Сьєрра-Мадре.
На значній території розвиток природи проходив в аридних умовах клімату. Це призвело до того, що частина гірської країни втратила стік в океан, і перетворилася на нагір'я з чергуванням улоговин – «больсонів» (аналогів басейнів Кордильєр США) – і сильно зруйнованих коротких відособлених гірських гребенів. Тільки на більш зволоженому півдні країни і прибережній смузі на сході річки прорізають глибокі долини, створюючи сильно розчленований тип гірського рельєфу з переважанням ерозійних форм.
Стійкі кліматичні умови (в порівнянні з більш північними країнами) сприяли виникненню дуже своєрідною флорою, що нараховує понад 8 тис. ендемічних видів. Багато видів рослин, що широко поширені в інших країнах Північної Америки і в ряді районів Південної Америки, мають мексиканське походження. Самою чудовою, як уже зазначалося, є флора мексиканських сукулентів.
Східна Сьєрра-Мадре як гірський хребет добре виражена тільки зі сходу. На заході вона лише місцями підноситься над внутрішніми частинами нагір'я. Утворюють хребет верхньомезозойські осадові породи дислоковані в круті складки, ускладнені надвигами і зруйновані скидами. У південній частині вершини досягають 3000 м висоти, на півночі вони нижче. Хребет не має чіткого орографічного зв'язку з південною частиною Скелястих гір США. На сході відроги місцями майже доходять до Мексиканської затоки. На всій протяжності вони обрамлені приморською низовиною, яка в структурно-морфологічному відношенні пов'язана з Примексиканською низовиною, але клімат тут тепліший та вологіший. Переважаючі в північних частинах мескітові чагарники на південь змінюються саванами, з'являються плантації кокосової пальми (Cocos nucifera), акації, фікуси. Точно так само і по схилах гір ксерофітні чагарники, що панують на півночі, поступаються місцем на півдні пишним тропічним лісам.
Північні частини Мексиканського нагір'я схожі на Великий Басейн. Рівнинні ділянки поверхні переважають над гористими. Цю область зазвичай називають Північна Меса. На всій території короткі гірські гребені чергуються з «больсонами», що складаються з грубоуламковими відкладеннями. Середня висота Північної Меси близько 1500 м. Клімат – посушливий і континентальний. Незважаючи на південне положення, взимку бувають заморозки, влітку температура часто піднімається вище 40°С. Річна сума опадів скорочується місцями до 100 мм (випадають переважно взимку). Територія зрошується маловодними річками, міліючими або зникаючими влітку. Лише деякі з них доносять воду до Ріо-Гранде (мексиканська назва – Ріо-Браво-дель-Норте).
На скелетних ґрунтах переважає розріджений рослинний покрив з кактусів (Coctocea, близько 500 видів, від крихітних кулеподібних видів до гігантських стовпчастих кактусів), агав (Agave, 140 видів) з крупними (понад метр довжиною) приземними листками і ніжними квітами на довгому стеблі, юк (Yucca), з потужними, але короткими деревовидними стеблами і розетками великих листків, і інших рослин. Серед заростей сукулентів зустрічаються ділянки, покриті склерофітами – мескітом (Prosopis), акаціями. На більш зволожених ділянках напівпустель помітну роль у рослинному покриві відіграють злаки.
Південна частина Мексиканської нагір'я, або Центральна Меса, мають висоту в середньому до 2000 м. Для неї характерний розвиток сучасного вулканізму, висока сейсмічність. Клімат більш вологий, ніж на півночі, з'являються великі постійні водотоки, що глибоко розчленовують нагір’я.
Більшу частину півдня Мексиканського нагір'я займає Вулканічна Сьєрра – абсолютно виняткова по грандіозності вулканічних процесів гірська зона, завширшки приблизно в 50 - 100 км, що простягається із заходу на схід уздовж обривистого краю нагір'я. У цій зоні над цоколем нагір'я височить ряд потужних вулканів. Найбільш значними серед них є Коліма, Попокатепетль, Орісаба (найвищий – 5700 м). Деякі з них з'явилися зовсім нещодавно. Наприклад, цікавий, складений з лави, шлаку та попелу конус Хорульо, виник у другій половині вісімнадцятого століття, а діючий зараз вулкан Парикутин – тільки в лютому 1943 р.
Гряда вулканів має складний швидко еволюціонуючий рельєф. Старі згаслі вулкани, які отримали внаслідок розмиву схилів форму масивів, чергуються з геометрично правильними молодими конусами. Лавові потоки, спускаючись з вершин, заповнюють міжгірські зниження. Високі лавові вали підпружинюють річки, утворюючи багаточисленні озероподібні розширення, а іноді й справжні озера.
Південний край нагір'я різко обривається до тектонічної западині Бальсас, названої за ім'ям дренуючої її річки. Улоговина піддається дії вологого пасату з Мексиканської затоки і Карибського моря.
Значна висота Центральної Меси і Вулканічної Сьєрри визначає сприятливий характер клімату. Річна сума опадів становить 1500 - 2000 мм. На висоті 1400 м середня температура найхолоднішого місяця (січня) 13 - 14°С, а самого теплого (травня) 20°С. Взимку і навесні погода ясна, влітку і восени – похмура і дощова. Завдяки густій хмарності, що знижує радіаційний прихід тепла, в літній час температура нижче, ніж наприкінці весни.
У Центральній Месі напівпустелі переходять в савану, яка має потужний трав'янистий (злаковий) і розріджений деревний покрив з дубів та сосен, а також своєрідний ярус із сукулентів. На звернених до вітрів схилах гір з'являються вологі тропічні ліси, які доходять до висоти 1000 м; лісу характеризуються винятковим достатком жорстколистяних видів, головним чином вічнозелених дубів, а також представників сімейства миртових, лаврових, анонових з деревовидними папоротниками, магноліями і юками в підліску. Ліси густо перевиті ліанами і епіфітами. Між 1000 і 2000 м висоти панують змішані ліси, що нагадують ліси субтропіків. У них з'являються листопадні дуби, види липи, вільхи і сосни. Верхній пояс (до 4000 м) утворюють сосни та ялиці (біля верхньої межі лісу). Вище – субальпійського (злаки і чагарники, головним чином ялівці) і альпійські луки. Снігова лінія на Вулканічній Сьєррі розташовується на висоті 4500 м, найбільш високі вулкани покриті вічними снігами.
Південна частина нагір'я – один з найбільш населених районів Мексики, має розвинуте сільське господарство.
Західна Сьєрра-Мадре утворена здебільшого інтрузіями юрського і крейдового віку та більш молодими лавами. Вона представляє єдиний гірський масив до 3150 м висоти, розчленований річками, що впадають в Каліфорнійську затока. Поверхня сильно розбита скидами, витягнутими паралельно узбережжю Тихого океану.
Північно-західні частини району, особливо узбережжя Каліфорнійської затоки, характеризуються винятковою сухістю. Тут панує ландшафт піщаних пустель. Навіть на високих вершинах, на півночі Західної Сьєрри-Мадре, опадів випадає дуже мало, тому на схилах гір переважають ксерофітні чагарники; лише на висоті близько 2000 м вони змінюються рідкостійним сухим сосновим лісом. Поступово на південь зволоження збільшується, і на схилах з'являються твердолистяні та широколистяні ліси.
Схожий з північною частиною Західної Сьєрри-Мадре характер має Каліфорнійський півострів, утворений групою коротких хребтів, що досягають 3000 м висоти. Навіть на крайньому півдні півострова кількість опадів не перевищує 250 мм. Переважають ландшафти західних приокеанічних пустель тропічного поясу.
Мексиканське нагір'я володіє багатими природними ресурсами. На приморській низовині Мексиканської затоки відомі нафта і природний газ. Світове значення мають родовища срібла, свинцю, сурми, цинку. Є мідь, залізо, уран, кам'яне вугілля. У південних районах великі запаси гідроенергії. Поряд з цим, північна частина країни отримує порівняно мало вологи. Вирішення проблеми водопостачання посушливих районів – одна з найбільш актуальних економічних проблем Мексики.