олександр петрович довженко
Григорій Сковорода ВСЯКОМУ МІСТУ — ЗВИЧАЙ І ПРАВА
Всякому місту — звичай і права,
Всяка тримає свій ум голова;
Всякому серцю — любов і тепло,
Всякеє горло свій смак віднайшло.
Я ж у полоні нав'язливих дум:
Лише одне непокоїть мій ум.
Панські Петро для чинів тре кутки,
Федір-купець обдурити прудкий,
Той зводить дім свій на модний манір,
Інший гендлює, візьми перевір!
Я ж у полоні нав'язливих дум:
Лише одне непокоїть мій ум.
Той безперервно стягає поля,
Сей іноземних заводить телят.
Ті на ловецтво готують собак,
В сих дім, як вулик, гуде від гуляк.
Я ж у полоні нав'язливих дум:
Лише одне непокоїть мій ум.
Ладить юриста на смак свій права,
З диспутів учню тріщить голова,
Тих непокоїть Венерин амур *,
Всяхому голову крутить свій дур.
В мене ж турботи тільки одні,
Як з ясним розумом вмерти мені.
Знаю, що смерть — як коса замашна,
Навіть царя не обійде вона.
Байдуже смерті, мужик то чи цар,—
Все пожере, як солому пожар.
Хто ж бо зневажить страшну її сталь?
Той, в кого совість, як чистий кришталь..
Леся УкраїнкаВИ ЩАСЛИВІ, ПРЕЧИСТІЇ ЗОРІ
Ви щасливі, пречистії зорі,
ваші промені — ваша розмова;
якби я ваші промені мала,
я б ніколи не мовила слова.
Ви щасливі, високії зорі,
все на світі вам видко звисока;
якби я так високо стояла,
хай була б я весь вік одинока.
Ви щасливі, холоднії зорі,
ясні, тверді, неначе з кришталю;
якби я була зіркою в небі,
я б не знала ні туги, ні жалю.
Ліна Костенко
Кобзарю
Знаєш, нелегка епоха
оцей двадцятий невгомонний вік.
Завихрень - безліч.
Тиші - анітрохи.
А струсам різним утрачаєш лік.
Звичайні норми починають старіти,
тривожний пошук зводиться в закон,
коли стоїть історія на старті
перед ривком в космічний стадіон.
Вона грудьми на фініші розірве
Чумацький Шлях, мов стрічку золоту.
І, невагома, у блакитній прірві
відчує враз вагому самоту.
І позивні прокотяться луною
крізь далі неосяжно голубі...
А як же ми,
співці краси земної?
Чи голоси у нас не заслабі?
Чи не потонуть у вітрах простору?
Чи сприймуть велич нової краси?..
Тарас гранітний дивиться суворо:
- А ви гартуйте ваші голоси!
Не пустослів'ям,
пишним та барвистим,
не скаргами,
не белькотом надій,
не криком,
не переспівом на місці,
а заспівом в дорозі нелегкій.
Бо пам'ятайте, що на цій планеті,
відколи сотворив її пан Бог,
ще не було епохи для поетів,
але були поети для епох!
Марко Вовчок
Невільничка
Давно колись, у Овручеві, коли знаєте, народивсь хлопчик Остап і, як тільки став він на свої ніжки, зараз пішов по Овручеві, подививсь усюди - та й каже: «Ге-ге! Погано жити людям у Овручі! Треба б сьому лиху запобігти!»
Бо тоді, бачте, набігала на Вкраїну усяка невіра - турки, татари, - не так, як тепер, що хоч бува теж подія, та вже інша, християнська - чогось не так, мабуть, обідно, чи що? То ж, кажу, тоді набігала усяка невіра - турки й татари. Нищено міста красні, чимало козацтва зведено з світу, багато дівчат і жінок у полон забрато.
Приходить Остап додому, а батько й мати його питають бо, сказано, одинець, дитина - то в вічі їй дивляться і зараз вже постережуть усе, питають:
- Чого се ти, синку, задумався?
- Від того я, - каже Остап, - задумався, що погано людям у місті Овручі жити!
- Ге-ге-ге! - каже батько, а мати тільки зітхнула важенько.
- Треба сьому запобігти! - каже Остап.
- Ге-ге-ге! - знов вимовив батько. - Рад би у рай, та… - А мати ще важче зітхнула, та й на тім розмова й скінчилася на цей раз, ще батько й мати зажурилися, кожне по-своєму: батько охмурнів, повісивши голову, а мати, голівоньку схиливши, осмутніла, а Остап знов пішов по місті Овручі походжати, та оглядати, та свою думу думати, свою раду радити.
А потім час плив своїм пливом - як завсіди, й Остап ріс своїм ростом, як звичайно. Тільки, що як впало йому у думку і в душу, що в Овручі погано людям жити, то як наче зернятко яке прийнялося, розвилося, розкорінилося: він вже не заспокоївся з тієї години і усе тільки думав, та гадав, та замишляв. Тим часом як інші хлопці билися із собою, немов півні, за яку свою погану, або, як ведмеді, посідали одне одного за які цяцьки, або гралися та пустували хорошенько, Остап тим часом усе походжав, та поглядав, та замишляв.
Як усі тії, що дуже собі головоньку жують, чи клопочуть, або дуже у чімсь кохаються, Остап часом, як піде ходити, то й далеко зайде, поки його що схаменить. Оце одного разу дуже він далеко зайшов у своїй такій журбоньці, коли ж ось шурхнуло - наче птиця пурхнула, брязнуло - наче стріла за стрілою пролетіла, ледве його не скинула з місця, ледве він встиг забачити взброєного турчина на легкім коні, а в турчина - дівчину з русою косою, що простягнула руки до його й вимовила: «рятуй, козаче!», і усе зникло, як не було ніколи.
- Коли б же сила моя та літа мої! - промовив Остап, і дуже гірко йому стало, що не міцна ще сила його, не великі ще літа.
Оце якби нам з вами, вам та мені, таке трапилось, то б ми, я та ви, ахнули й зітхнули (чого поминати маємо, що теж дуже б перелякалися?), прийшли додому, поговорили із сусідами та й забули, а Остап ні - не забував.
Знов одного разу послав батько Остапа у ліс по дрова. Самі, мабуть, знаєте, як то веселенько їхати веселеньким ранком до гаю: сам гай наче сміється, шумлячи назустріч вам, - усяке, здається, серце радується, усяке око тішиться, а Остап, що погляне, то око його гірш засмутиться, серденько більш принудиться.
Коли от ярок попід самим гаєм, і тільки що у ярок, кінь як шарахне убік, - бачить Остап - лежить при дорозі козак вбитий: молодий, у самому квіті своєму, міцний, у самій силі своїй, лежить, згублений навіки. Остап прихилявся й склонявся до його, прислухаючи - не дише, ні.
Якби таке нам, вам та мені, то що ж робити; чи ж се перший випадок лихий? Ми б, ви та я, потужили, може, й поплакали та й дали собі покій, а Остап ні - собі покою не давав.
Третього разу випало йому проступити аж у самую країну од схід до захід сонця, від півдня й від півночі, і така скрізь країна поруйнована, поневолена показувалася, що Остап аж за голову взявсь.
Коли б се ми, ви та я, то б ми пожалкували звичайненько та, загородивши собі якусь придобоньку, у куточку за нею сиділи тихо; а Остап ні - не занедбав.
Не було Остапові сну, ані відпочинку; не було спокою, ані відради. Який жаль його, яка його туга посідала - ви, діточки, того не можете й не мусите знати. Наче голос який кликав його, неначе ціла країна рідна гукала на його, немов усе лихо людське благало: рятуй, рятуй!
Чи ж то кожного такий голос хоть часочком не покликав? Еге! Чому ні! Та, бачте, інших багато теж голосів гукає: «А що тобі буде? А як тобі прийдеться?» Та й поглушають…
Почали люди добрі на Остапа поглядати, почали трохи з його й кепкувати - хто гірко, а хто любенько, а хто - то й засмутивсь, а хто - то й злякавсь…
Я знаю, що якби з нас, з вас та з мене, почали люди так чи так кепкувати, то б ми засоромились страх, почервоніли червоніш півонії, усе покинули й втекли, й сховалися; я знаю, діточки, що якби ми, ви та я, кого такеньки засмутили або перелякали, то б ми хутесенько й заспокоїли; та Остап, бачте, не такий був, - а як він був не такий, то не так і робив.
Отже ж, тоді за се почалися йому усякі напасті, біда та лихо. От як у казці, що бабуся колись розказувала, козаку треба було гори крутії переходити, ріки бистрії перепливати, огонь палющий перестрибувати, - пам’ятаєте? Пам’ятаєте, ми ще тоді з вами радили тому козакові невгамованому усе теє занедбати та додому повернутися - хай йому усе добре! - і тоді ж, пам’ятаєте, ми з вами перед своєю душею зареклися, що самі зроду-віку у таке клопітне не вберемось - пам’ятаєте? Отже, Остап ввібравсь, завзятий! І увисились поперед ним гори крутії такі, що й не приступити - наче стіни голі; й поплили перед ним ріки глибокі та бистрі, що кручі рвуть, сяють, як діамант, й мечуться хвилею, ніби з пловців кепкуючи; й запалав огонь поперед ним, палячи усе округи себе, як з’їдаючи.
Діточки, що, якби нам таке? Ніжечки ж наші бистренькії! Було б вам тоді роботи! Та маю таки надію, що не попустили б нас загинути, а занесли б хіба у другий кінець світу Божого, де нема огня, хіба щоб тільки кашу варити або у хаті засвітити; де по ріках перевізчики, а у горах шляхи пробитії…
Отже, ви й почали любо марити, яка-то країна та славна - годі-бо: тепер перша річ нехай провадиться про Остапа, що він дравсь на круті гори, зривавсь, котивсь додолу, знов чіплявсь, знов зривавсь та знов-знов-знов, поки аж верховини дочапав; що він плив бистрою рікою, захлескувавсь, тонув, вибайкувавсь і знов-знов-знов, поки аж на березі став; що він у огні опалювавсь, присмажувавсь, горів по-велику й помаленьку, подуже й полегеньку, поки аж опинивсь на свіжому містечку. Пригадайте, що тільки птиця хутко гору перелітає, риба бистро ріку перепливає і тільки купальський огонь можна у мет перестрибнути - то Остап чималий час побивавсь; я то й не приможу вам оповістити, кілька раз сонечко зіходило і западало і знов, і знов, і знов, а теж - кілька раз місяць виносив золоті роги, поки Остап збувсь своєї праці…
Важка була! Я бачу, ви розумієте яка, бо зітхаєте, й собі й мені не жадаєте…
Отже ж, по усіх своїх трудах та по усіх пригодах Остап повертавсь додому… Прохаєте оповістити вам усяку пригоду у подробиці - годі! Се тепер, удень, та й те, поки ще не чули, то прохаєте, храбруючи, а прийде ніченька, спати не будете - цур йому! Лучче про те й не згадувать!
Отже, кажу, по усіх своїх трудах та по усіх пригодах повертавсь Остап додому, їхав конем вороненьким. Він покинув свою хату, отця й неньку, й місто ще молодиком - у таких літах один мій родич ще страву у вухо заносив, не сила його ще була, мого золотенького, у ротик вправити - а повертавсь Остап вже мужнім козаком на тій порі, як от, знаєте, наш сусід, що викохав собі прегарного уса, на руці має перстень й шукає, - такеньки ж журливо шукає коней строкатих покупити. Щирий козак Остап був, і, як він їхав вороним конем, дивитися було мило… Не можу його хвалити, бо як хвалити, то й треба до чогось прирівняти, а до чого ж я козака, щирого козака, рівнятиму у світочку?
Повертавсь Остап додому, і вже близенько було йому до міста, вже знакомісінькі місця з усіх боків показувалися і з ним віталися, вже місто мріло недалечечко. Він під’їжджав дуже раненько, тоді як ще ми з вами спимо товстеньким сном.
Ранок тільки що зачервонівсь й зазолотивсь, тільки ще найраніші пташки щебетали, тільки ще найдбайливі люди обуджалися.
Чи хто з вас, діточки, доїздив рідненького містечка коли-небудь ранком ранесеньким до рідненької селитьби, згадуючи разом тодішні мислоньки свої й сподіванки, де тут плакалося й раділося, як прощалися, і покидали, і розставалися, усю добру і лиху годиноньку тодішню; чуючи разом - якийсь жаль тронув серце й радощі, що серденько понімають так от, як говорять, що одно око плаче, а друге сміється, як поперед собою вбачаєте рідненькі місця? Еге! Лучалося вам се, кажете. А чи лучалося вам везти із собою визволення своєму народові? Ні-ні-ні. Усі ні? Ні. То ж і не знаю, чи добре ви вчуєте й врозумієте те, що Остап на воронім коні чув і знав доїжджаючи, бо він віз таке визволення з собою…
У тих пригодах та трудах, що ми про їх дуже балакати проти ночі не хотіли, Остап зібрав собі гарне військо козацьке потроху і вже був напоготові йти на турка. Військо вже й посувало тудою просто, у Туреччину, вели його полковники хоробрії… не такі хоробрії, може, як наш дядько полковник, що так дуже від його жасмінними пахощами пахне і з такою-то любою він дивиться на свої новенькі жовтенькі рукавички, як надіне їх, прибравшися на який бенкет, - не такі, може, кажу, хоробрії, а такі собі, добрі… Те ж військо вели полковники просто у Туреччину, а Остап частенько звертав убік і скрізь занімав з собою молодь у військо. Отже, завернув і у своє, рідне місто, де теж, мабуть, не без знакомих в його людей було.
Тихо й рано було, як Остап уїхав у місто, так ще тихо, що його кінь вороний тупою своєю обуджав людей; відчинялись віконечка деякі, і виглядали обличчя - деякі знакомі Остапові і деякі ні - ті, мабуть, що без його повиростали, або побрались у місто з чужого якого селища. Під’їхав Остап під свої ворота - до отця, до неньки. Ненька з радощів великих, з великого свого кохання аж заплакала побачивши; батько з великих радощів й кохання аж всміхнувсь… Далі сусіди близькії й далекії прибігли, скупчилися, питалися… А Остап з усіма вітається і до усіх одно говорить: «Годі, годі, браття, у ярмі ходити! Годі, годі, браття, під неволею сидіти!» І усіх кличе: «Ходім, браття, за край воювати! Ходім, браття, визволятись!»
Часом людей тільки гарними словами вловляють, що ж то дією власною можна! В один черк коло Остапа зграєю вироювалися молоді й старі козаки, й козачки, й діти малії, й усі слухали, усі згоджалися.
Ще гаразд сонечко не підбилося у небі, вже скрізь взброювалися як спроможність, коней виводили, сідлали, - в кого чого не було - біг той питаючи, шукаючи; козачки допомагали й кохали якомога; діти клопоталися, начебто їм на турка перед вести йшлося… Остапів батько, що все колись казав тільки: «ге-ге! рад би у рай, та…» теперки прибиравсь, наче справді до раю - обмолодів, одвеселів… Козак Пампушка, що вже десять років лежав узимку на печі, а влітку на лавці, що обдувся, як барило, а жінка його зсохла, як тріска, ледве встигаючи ліпити для його смачнії вареники, той самий козак Пампушка тепер стояв на ногах, як гора, і як часом на горі пташка сидить, так у його за плечима вбачалася маленька торбочка з сухарцями, як і в інших пісних душ…
Кажу ж бо вам, ще сонечко не зовсім запало за могилу Кривуху, що зеленіє поза містом, а вже виправа козацька рушила з міста за Остапом, граючи кіньми, виблискуючи зброєю; очі козацькі променіли одвагою, серця козацькі кипіли гнівом мстивим… Уявити собі тільки, то аж за серце бере, а що ж то було побачити те військо козацьке, як воно усе зібралося докупи та рушило за Остапом проти ворога!
Веде Остап військо день - степом зеленим та безкраїм; степова трава колисається, степові пташки щебечуть: щебетне пташка раз чи другий голосненько - та й наче стеряється голосок у тому степовому розлогому роздоллі; вже знов другий голосок щебетнув, і той так само стерявсь, і незчисленно тих голосків вчується й пропаде, вчується й пропаде… Першого дня нічого не перестрілося війську козацькому, і спокійний був відпочинок уночі на степу.
Другий день теж усе тихо і спокійно, й усе степом рушали, аж до вечора. Отже й вечір.
Тоді саме весна панувала, і такий то був вечір сильне рожевий, що аж усі козаки, молоді й старі, притомлені довгим походом, порожевіли, як зоряниця: молоденькі, як зоряниця ранкова світова, а старі - як тая пізняя вечірняя; і вже сонечко заховалося, а мгла у степу не темніла, тільки рожевіла та рожевіла, аж зорі, висипавшися на чистім небі прозорім, показувалися тоді наче з серебра променистого. Стало військо одпочивати, і такеньки тихо зробилося, як військова хода стала і військовий рух зщухнув, що, може, кожен козак помислив, що се за вечір тихий, хоч ніхто не казав - усі сливе люльки запалили; дехто придивлявсь вдалину, як отаман, дехто ще коло коня свого поравсь, неподалечко десь у степу, де коні паслися…
Коли ж прочувся Остапів голос, й усі козацькії голови піднеслися, усі козаки насторожилися.
- Панове-молодці! - промовля Остап, - щось від сходу наче хмара наступає?
Усі очі козацькії вже у той бік вдивлялися. Справді, наче хмарило звідтіль.
- Се турчин, отамане! - каже старий козак і йде свого коня з попаса брати. Оце, як часом, вбачаючи отару овець, кажуть: се нашії вівці, та й ідуть по шапку та по батіг заганяти. А молоді одного черку опинилися на конях; вже військо зрівнялося, стало, полковники розказ свій давали, отаман уперед війська виїхав, став.
Турчин ближче наближавсь, і вже добрі очі, то й розгледіли б у рожевій мглі, при тих срібристих пломенистих зорях, чалми турецькі, і корогви, і місяцеві ріжки на корогвах; і козаків вгледено, оце виклик, вигук розкотився, і полетів турчин легкими кіньми на козаків - немов сарана на квіти пишнії… Козаки теж пустили коней, і почалося… Інший б’ється й рубається не відступаючи, як мур, поки або впаде, або чисто коло себе вирубає й двине далі; інший немов птах: і одлетить й налетить знов, і знов одлетить і налетить, і знов, і знов рубаючи; інший загнавсь аж у ширину вражу; деякі коні самі вже скачуть степом… Б’ються, та б’ються, та б’ються, та все з гіршим опалом, начебто живого життя у війську прибільшалося, а не вменшало…
Торік приїздив ваш братік з війська та розказував, як він був у баталії, що у його самого-самісінького тільки й ціляно, у його усі кулі летіли, й усі гармати палили, й усі рушниці стріляли, і не міг він умом знести, яким дивом-дивним він живий та цілий вискочив… Отже, може, того вечора у степу й козацька баталія трохи не така страшна була, як братікова… Полягло тоді головами усякої віри - й турецької, і козацької; старого й молодого віку позгасало, наче свічок, хутко й легко позадмуханих…
Б’ється Остап і рубається, аж правиця козацька зомліває, одбився далеко від своїх, - округи усе чалми; от коня під ним вороного вбили - б’ється Остап і рубається, ще скочивши на землю. Як круки, налетіли на його турки з мушкетами, з шаблюками; як горох з мішка сиплеться, так посипалися на козака добитки смертні; оружжя козацьке пощербилося рублячи - отже й задзвеніло востатнє й розпалося, як перегоріло; от козак з своїми тільки рученьками зостався - отже, його схопили, от кріпко та міцно він скручений, зв’язаний - от він на коні перекинутий через сідельце, і помкнув його бородатий турчин степом. Усе зникло з очей, нічого не чутно стало. У темнорожевій мглі, при зорях сребристих, бачив Остап тільки обличчя бородате з дужими, блискучими очима, а чув тільки, як бистрий кінь копитом землі доторкавсь, несучись степом…
Далі вже Остап нічого добре, істотно не пам’ятав, а пам’ятав, що, то як у сні, у дремлі - от ніби кінь десь зупинивсь; от ніби його розкрутили й розв’язали, й зомліле його тіло, як морозом і жаром узялося; от ніби якісь улички вузенькі й на уличках якась дівоча постать - уся заверчена у білім рубку; от ніби над його головою то жовта чалма й чорна борода, то знов чорна борода і зелена чалма або червона, а то знов усе коло його аж семицвітне; то день гарячий, то ніч тепла; то сонечко яснее, то зорі розсипчасті…
Він добре опам’ятувавсь у якійсь тесній, темній келійці, на плетенці з соломи. Світ Божий западав кружком і, як лампадочка, світив тільки один куток; коли світ був пломенистий, веселий - значилося Остапові, що в людей день, а як світ западав тихий і легкий, Остапові значилося, що то ніч землю пойняла. Далі Остап так собі вигодив, що, у яку там годину у якому кутку ставши, бачив частинку неба ясного й променя сонячного удень, а вночі - купку зірочок, або ріжок місяцевий, кінчичок або крайчик повняка місяця. Найперша ж річ була в його - думати та гадати, як його тут визволитись, як утекти, як військо знов зібрати та знов на ворога рушить.
А який його сум понімав та посідав часом, то й не сказати, а хоч би хто й зміг сказати, то не зрозуміти! Скільки-то разів вже він шторхав й спробував стіни муровані, й стелю низьку, і долівку вільготну! Коли б же хоч долото яке нікчемне, хоч паля яка негодяща! Не було нічого.
Оце він своїми тільки власними руками щодень, щоніч, що, може, година, шторхаючи стіну, начеб трохи поклонив її. Оце ж діждав і того часу він, що вже з муру приміг вибрати два чи три камені; оце шість, десять, - оце вже він і на волі…
Ся, бачте, невіра то й темниці до ладу не вміє змурувати - не те, що ми, християни…
Отже, Остап на волі. Ніч. Бачить мури округи та дерева темні; чує, дзюрчить десь близенько як би струмочків без ліку. Попід мурами він тихенько крадеться, ще й сам не добре розбираючи, кудою себе проводить. Усе мур, усе темне дерево, усе водне дзюрчаннячко. Часом він зупинявсь, прислухаючи, придивляючись. Коли ж от місяць всвіщне йому постать жіночу, що поспішається тудою, звідки він йде - і вона його забачила, спершу наче злякалась, далі ніби пізнала, і оце вже коло його, і одкида рубок з лиця, і чує Остап любії слова й пізнає козачку-дівчину з русою косою, невільничку турецьку.
- Кудою, дівчино? - пита Остап. - Втікаймо зо мною!
- Я йшла тебе рятувати - ось ніж, пила, ось гроші, ось - намисто - втікай, втікай хутенько!
І вона усе давала йому, і ніж, і пилу, й гроші, і намисто з шиї.
- Втікаймо разом, - говорить Остап.
- Ні, ні, - каже козачка, - ні! Дівчина тобі руки й ноги зв’яже - втікай сам! втікай! А мене приходь визволяти! Втікай!
- Тільки кажи мені, дівчино, чи давно ти у неволі? - пита Остап.
- О, давно, давно-давненько! Дівчинкою заполонена - досі служу невірному туркові…
- Я згадав тебе, дівчино, - каже Остап, - се ти до мене колись руки простягла, просячи «рятуй!». Се ти…
- А я не забувала тебе, козаче, - промовила дівчина, - і не забуду, і ждатиму, приходь рятувати!
- Прийду, дівчино, вирятую, моє серце! - говорить козак…
- Тудою, тудою тобі лучче, - вчила дівчина. - Я проведу… Я проведу тебе, козаче!
І разом обойко перебігали вони темні сади, де рожевії квіти пахли й вода дзюрчала, й разом никали попід селитьбами турецькими. Аж от шлях самий - далеченько селитьби й сади позоставалися…
- Тудою, козаче! - показала дівчина в далекості та аж похитнулася сама з жалю.
- Дівчино, ходім! - каже Остап, - на руках тебе занесу на Україну!
- Ні, ні! - одмовила дівчина. - Дожидатиму - приходь рятувати! Дожидатиму! Дожидатиму!
Та й легко і хутко зникла з його очей.
Втікає, втікає Остап. Втікає й битим шляхом і навпростець; часом день у горі, у печері лежить ховаючись; часом на дереві сидить, стережучись та собі стежки обираючи; не їсть, не п’є, не спить. Отже, як сестричка менша, виніженочка, сплеснула у долонечки тричі за тими трьома лихами «не їсть, не п’є, не спить» і вжахнулася! Вона, що їй спатоньки любо, їстоньки й питоньки мило! Еге! Остап усього дізнав й довідав - начеб уся його дорога полинем поросла, знаєте полинь, діточки? Гіркий, гіркий, гіркий такий дуже! Усього ж, кажу, дознав Остап, поки аж Україна рідна і кохана, свіжа й зелена, прийняла його до себе… Мабуть, зітхнув він легенько, як уступив на рідну землю свою.
Тихо у турецькому місті. Вечір пізній, місяць ясний. Хто відпочив, а хто розкошує.
Невільничка козачка не спочивала, ані розкошувала! Стоїть вона край віконечка та дивиться, очей не зводячи, усе туди, у той бік, звідкіль султан бородатий стережеться козаків-молодців. Ні з ким розмовляти невільниці молодій, і не промовлять нічого устоньки рожеві, та й без мови вичитуються на дівочому личеньку усі дівочі мислоньки і думоньки, уся туга й смуток, й сподіванка, й непевна надія, і любий жаль… Козаче! Козаче! Коли ж до тебе дівчина пригорнеться? Де ти? Дівчина у неволі дожила та сумує, а невірний пан з дівочої туги глузує! Ой, козаче! Де ж ти забарився? Чи тебе Господь допровадив на Вкраїну? Де ти, козаче? Де забарився? Де пробуваєш? Чи дівчину пам’ятаєш?
У которий то вже раз бідна невільничка питалася і побивалася, і жадала собі орловії крила - полинути, може, часом теж тиху домовинку - спочити.
Тихо-тихо у турецькому місті. Вечір пізній, місяць ясний; рожеві квіти пахнуть; свіжі водотечі дзюрчать. Бідне серце дівоче усе так само прохає і терпить, думки так само роються й понімають…
Чого се разом обудилися турки розкошолюби? Чого се біжать перелякавшись? Козаки! Козаки набігли! Палють мушкети, курить дим, горять дахи, руйнуються хати, стогнуть люди - розкішної тиші як і не було; не чутно дзюрчання водного; пропали рожевії пахощі; місяць ясним світом освіщає запалене у диму та в полум’ї місто турецьке…
А як сонечко почало грати та виблискувати у небі понад морем глибоким, по морі плили чайки козацькії, повертаючи додому. Підбитії чи підстрелені козаки лежали чи сиділи, а ті козаченьки, що всякого лиха вхибнули, порались коло чайок своїх чи коло порубаного оружжя. Молодий отаман сидів, задумався та дививсь у воду - багато, мабуть, мав він собі мислоньок попередумувати!
А дівчина з русою косою дивилась на його любими очима карими та, мабуть, одну собі мислоньку мала, одну й думку думала…
Оце вже й кінець…
Отаман Остап благополучно повернувсь на сей раз з козачеством і з дівчиною на Україну… Оце вже й кінець…
Чи ж маємо ще згадувать об тих козаках та турках, що полягли, рубаючись? Чи маємо думати, як там плакала турчанка яка, чи козачка? Чи маємо, може, припустити, що інший згублений, якби віку свого дожив, то багато де став би у пригоді, дечому, може б, навчив багато? Дечому, може б, порадив велико… Що був він злий чи добрий, хороший чи лихий, живий жив собі, а теперка згублений? Вже усі тії, що полягли, вони не устануть - нехай же над ними земля пером!
Іван Франко
Малий Мирон
І
Малий Мирон - дивна дитина. Батько втiшається ним i каже, що вiн чудово розумна дитина, але батько, звiсна рiч, сторонничий суддя. Та й ще Миронiв батько - чоловiк уже в лiтах, ледве дочекався дитини, i, значиться, яка там будь собi дитина, все вона у нього золота, i розумна, i гарна. Сусiди тихо шептали собi, що Мирон "якесь не таке, як люди": iде та й розмахує руками, гуторить щось сам до себе, вiзьме прутик, швякає по повiтрi або стинав головки з будякiв та ластiв'ячого зiлля. Серед iнших дiтей вiн несмiлий i непроворний, а коли часом i вiдiзветься з чим-будь, то говорить таке, що старшi як почують, то тiльки плечима стискають.
- Василю, - говорить малий Мирон до малого Василя, - ти доки вмiєш рахувати?
- Я? А доки маю вмiти? П'ять, сiм, парканацять.
- Парканацять! Ха, ха, ха! А то скiльки парканацять?
- Ну, скiльки ж має бути? Я не знаю!
- Та то нiскiльки. От сядь лишень, будемо рахувати!
Василь сiдає, а Мирон починає рахувати, цюкаючи за кождим разом бучком* (* Б у ч о к - паличка.) об землю: один, два, три, чотири...
Василь слухає, слухає, а далi встав i побiг. Мирон i не замiтив: сидить, цюкає i рахує далi й далi. Надiйшов старий Рябина, кахикає, харкотить i охає, - Мирон не чує, все своє. Старий зупинився близ нього, слухає, слухає... Мирон дорахував уже до чотириста.
- А ти, невiтцiвська дитино, є! - сказав старий своїм звичайним, трохи носовим голосом. - А ти що робиш?
Малий Мирон аж звергся * (* Звергтися - здригнутися.) i обернув заляканi оченята на старого Рябину.
- Та ти землицю святу б'єш, е? Ти не знаєш, що землиця - наша мама? Дай сюди той бучок!
Мирон дав, не розумiючи майже, чого хоче вiд нього старий. Рябина шпурнув бучок геть у кропиву. Мирон трохи не заплакав, не так за бучком, як за тим, що старий перервав йому рахунок.
- Iди додому та "Отче наш" говори, е-е-е, анiж маєш такi збитки робити! - сказав старий з суворим видом i пошкандибав далi. Мирон довго глядiв за ним, усе ще не можучи зрозумiти, за що се старий прогнiвався i чого хоче вiд нього.
II
Малий Мирон над усе любить бiгати сам по зелених, цвiтастих лугах, помiж широколистi лопухи та пахучий ромен, любить упиватися солодким запахом росистої конюшини та квiтчатися прилипчастими лопуховими гудзиками, яких так i насиляе * (* Насиляти - начiпляти.) на себе вiд нiг до голови. А ще рiчка, через котру з городу треба йти на пастiвник, невеличка супокiйна пiдгiрська рiчечка, з глибокими, стрiмкими та обривистими берегами, з глинистим дном, з журчачими бродами, котрих дно покрите дрiбними плиточками, оброслими м'яким зеленим водоростом, довгим, мов зеленi шовковi пасма, - ота рiчка - то правдива розкiш, то сильна принада для Мирона. Там вiн цiлими годинами любить сидiти, запхавшися в високий зелений косiтник або мiж густе лапасте листя надбережного пiдбiлу. Сидить i вдивляється у плюскiтливу воду, в мигаючу пiд напором хвилi траву, в ковбликiв * (* Ковблик - дрiбна рiчкова риба.), що час вiд часу вилазять зi своїх печер або випливають iз глибшого плеса, нипають по днi, шниряючи за водяним хробацтвом, то знов вистобурчують свою тупу вусату мордочку аж над воду, хапнуть раз повiтря та й утiкають чимборше в свою криївку * (* Криївка - захисток, схованка.), немовби закоштували не знати якої присмаки. А тим часом сонце жарить iз безхмарного темно-блакитного неба, грiє Мироновi плечi i все тiло, але не пече його за широким листом. Любо йому. Невеличкi його сiрi оченята живо бiгають, дитиняче чоло стягається, - думка починає рушатися.
- От сонечко, - чому воно таке невеличке, а татуньо казали, що воно велике? То певно, в небi лиш така невеличка дiрка прорiзана, що його лиш стiльки видно!
Але зараз же в його головi заворушилася й друга думка.
- Ба, а як же воно? Сходить, там дiрка мала; заходить, то й там дiрка. Хiба ж дiрка разом iз сонцем по небi ходить?
Се не може йому помiститися в головi, i вiн обiцяє собi, що скоро додому, то зараз запитається татуня, яка то в небi на сонце дiрка прорiзана?
- Мироне! Мироне! - чути здалека крик. То мати кличе. Мирон почув i схопився, збiг iз берiжка над бродок, аби перейти через рiчку, та й нараз зупинився. Багато разiв уже вiн переходив через рiчку, та й нiчого, а тепер нараз нова поява впала йому в очi. Вiн стояв якраз проти сонця i, дивлячися в воду, побачив нараз замiсть плиткого * (* Плиткий - мiлкий, неглибокий.) дна, камiнчикiв i м'яких зелених пачосiв водоросту - одну бездонне глибоку синяву. Вiн не знав iще, що се небо з води всмiхається до нього, i зупинився. Як же тут iти в таку глибiнь? I вiдки вона взялася нараз? Вiн став i почав уважно розглядати глибiнь. Усе однаково. Вiн присiв. Однаково, - тiльки при берiжку видно знайомi камiнчики та й чути звичайний любий журкiт води на бродi. Вiн повернувся лицем у другий бiк, за сонцем: глибiнь щезла, брiд плиткий, як був. Се вiдкриття i втiшило, i здивувало його. Вiн почав повертатися на всi боки, пробуючи i втiшаючись дивним явищем. А про мамин клик i зовсiм забув!
I довго так стояв малий Мирон, то схиляючись, то повертаючись над бродом, але лiзти в воду все якось не смiв. Усе здавалося йому, що ось-ось серед плиткого камiнчастого броду земля розскочиться, i зiне бездонна блакитна глибiнь пiд рiчкою, мiж високими берегами, i полетить вiн у ту глибiнь далеко-далеко, щезне в нiй, мов трiсочка, кинена в глибоку, темну криницю. I хто знає, як довго був би вiн стояв над бродом, якби не був надiйшов сусiд Мартин, що з вилами й граблями квапився до сiна.
- А ти чого тут стоїш? Он там мати кличе тебе. Чому не йдеш додому?
- Та я хочу йти, але боюся.
- Чого?
- Та от, адiть! - I вiн показав бездонну синяву в водi.
Мартин не порозумiв.
- Ну, та чого тут боятися? Адже плитко.
- Плитко? - спитав недовiрливо Мирон. - А от яка глибiнь!
- Глибiнь? Ади, що не глибiнь, - сказав Мартин i, як був у ходаках * (* Ходаки - постоли, м'яке селянське взуття iз шкiри.), так i перейшов через брiд, мало й замочивши їх. Той перехiд Мартина осмiлив i Мирона, i вiн перейшов через воду i побiг горi огородом додому.
- Який се дурний хлопець! П'ять лiт має, а ще броду боїться, - пробовкнув сусiд i пiшов до сiна.
III
А коли лiтом усi старшi з хати пiдуть у поле, Мирон лишається сам, але не в хатi. В хатi вiн боїться. Боїться "дiдiв у кутах", тобто тiней, боїться череватого комина, чорного внутрi вiд сажi, боїться грубої дерев'яної клюки, вбитої в вiконце, що в повалi * (* Повала - стеля.) для пропускання диму вiд скiпок, якими свiтять зимою. Мирон лишається надворi. Там вiн може собi гуляти, рвати зiллячко i розщипувати на кусники, будувати хатки з трiсок i патичкiв, що на дровiтнi, або й так собi лежати на приспi,та грiтися на сонцi, та слухати цвiркоту горобцiв на яблуньках, та глядiти на синє небо. Любо йому, i на дитиняче чоло знов немов хмарка набiгає - се думка надходить.
- А чим то воно чоловiк усе видить? I небо, i зiлля, i тата з мамою? - таке питання насувається йому нi звiдси, нi звiдти. - Або чим чує? Он каня * (* Каня - шулiка.) кевкає, кури кудкудачуть... Що то таке, що я тото чую?
Йому здається, що все те чоловiк дiє ротом, i видить, i слухає. Рознiмає рот: так i є, видно все, чути все...
- А може, нi! Може, очима?
Зажмурює очi. Ов, не видно нiчого. Рознiмає: видно й чути. Зажмурює знов - не видно, але чути.
- Еге, так ось воно як! Очима видно, а чим же чути? - Знов рознiмає i затуляє рот - чути! Далi очi - все чути. Аж ось прийшла думка - заткати пальцями вуха. Шум-шум-шум. А то що таке? Чути шум, але не чути нi кудкудакання курей, нi кевкання канi. Вiднiмає пальцi - чути кудкудакання, а шуму нема. Другий раз - те саме.
"Що се таке? - мiркує сам собi Мирон. - Еге, знаю вже! Вухами чую кудкудакання, а пальцями чую шум! Аякже, аякже".
Пробує раз i другий - так, зовсiм так!
А коли поприходили женцi на полуднє, вiн, пiдскакуючи, бiжить до батька.
- Татуню, татуню! Я щось знаю!
- Та що таке, моя дитино?
- Я знаю, що чоловiк очима видить. По батьковiм лицi перебiг усмiх.
- А вухами чує кудкудакання, а пальцями шум.
- Як, як?
- Та так, що як не затикати вуха пальцями, то чути, як курка кудкудакає, а як заткати, то чути тiльки шум.
Батько зареготався, а мати, остро позирнувши на Мирона, сказала, намахуючи йому ложкою:
- Iди, приблудо, йди! Такий парубок великий, що вже би далi женився, а такi дурницi говорить? Чому ти нiколи не погадаєш наперед, що маєш сказати, а все десь таке ляпнеш, мов на лопатi вивiз?.. Таже чоловiк усе чує вухами! - i шум, i кудкудакання.
- А чому ж не чує разом! Тiльки як не затикати вух, то чує кудкудакання, а як заткати, то чує шум? - запитав малий. - От потрiбуйте самi! - I вiн справдi для перекони заткав свої вуха пальцями.
Мати проворкотiла ще щось, але вiдповiдi на те питання не знайшла.
IV
А вже найбiльша була бiда Мироновi з тим мисленням! Не вмiв мислити, та й годi. Що тiльки, бувало, скаже, все якесь не таке, як треба, все мати або хто-будь другий каже йому:
- Та чому ти, тумане вiсiмнацятий, не помислиш уперед, що маєш казати, а так бовтаєш, як той рибак бовтом бовтає!
I що вже бiдний Мирон не намучився, щоб вимислити, а потiм сказати щось розумного, - нi, не можна, та й годi. Бiдний Мирон прийшов до того переконання, що вiн не вмiє мислити!
Ото раз сидить уся родина при обiдi довкола великого стiльця насеред хати. Мати подає капусту. Капуста добра, з салом, ще й крупами засипана. Всi їдять її мовчки. Малий Мирон укусив разiв зо два, а далi задивився на те, що так тихо стало в хатi, нiхто й слова не скаже. Нi вiдси нi вiдти здається йому, що власне тепер йому випадає щось сказати. Але що би тут такого? Треба наперед розмислити, а то всi будуть смiятися, ще й мама насварять. Що би тут сказати? I малий Мирон зачинає мислити.
Ложка, як нiс її вiд рота до миски, так-таки застигла в повiтрi враз iз рукою. Очi недвижне вперлися в пустий простiр, а далi мимовiльно зупинилися на образi матерi божої, що висiв на стiнi; губи тiльки рушаються, мов щось шепчуть.
Слуги побачили се, ззирнулися помiж собою, трунули одно друге лiктями, а дiвка-служниця шепнула навiть до старого Iвана.
- Ану, вiн зараз якусь дурницю вистрiлить.
- Ба, не знати, - почав звiльна Мирон, - чому тото свята матiнка дивиться, дивиться, а капусти не їсть?..
Бiдний Мирон, хоть i як мучився, не мiг нiчого лiпшого придумати, може, для того, що його насилу заставляли думати "так, як люди".
Смiх, регiт, звичайна нагана матерi враз iз "туманом вiсiмнацятим" - бiдний Мирон заплакав.
- Та що ж, коли я не вмiю мислити так, як люди! - сказав вiн, обтираючи сльози.
V
Що з нього буде? Який цвiт розiв'ється з того пуп'янка? Се й проповiсти не тяжко. Лучаються по наших селах доволi часто такi дивовижнi появи. Все у них змаленьку не так, як у людей: i хiд, i обличчя, i волосся, i слова, i вчинки. А коли прийдеться такiй дитинi вiк жити пiд тiсною сiльською стрiхою, без ширшого досвiду, без яснiшого знання, коли вiдмалку нетямучi родичi почнуть натовкати в неї все на такий спосiб, "як звичайно у людей", то їм i вдасться придавити вроджений нахилок до своєрiдного; всi невживанi i приголомшенi здiбностi дитини занiмiють i занидiють у зав'язку, i з малого Мирона вийде кепський господар або, що гiрше, не доразу приголомшена живiсть та прудкiсть характеру попре його до злого, не можучи розвитися на добро, - стане вiн забiякою, ворожбитом, що вiритиме у власнi привиди, i буде туманити людей iз щирого серця.
Але коли така дитина натрапить на люблячого i, що головне, не дуже вбогого вiтця, котрий схоче i зможе потягнутися з остатнього, щоб своїй дитинi створити очi у свiт, то тодi - що ж тодi? Чи ви думаєте, що доля дитини стане кращою, так, як звичайно розумiють люди кращу долю? Коби не так! У школi дитина хапатися буде науки на диво, впиватися буде нею, як недужий свiжим повiтрям, i скiнчить на тiм, що перейметься правдами науки i забажає перевести їх у життя. I стане малий Мирон гарячим проповiдником тих правд, понесе їх мiж темних i пригноблених, пiд рiднi сiльськi стрiхи... Ну, i незавидна чекає його доля! Навiстить вiн i стiни тюремнi, i всякi нори муки та насилля людей над людьми, а скiнчить тим, що або згине десь у бiдностi, самотi та опущеннi на якiмось пiддашшi, або з тюремних стiн винесе зароди смертельної недуги, котра перед часом зажене його в могилу, або, стративши вiру в святу, високу правду, почне заливати черв'яка горiлкою аж до цiлковитої нестями. Бiдний малий Мирон!..
ГРИЦЕВА ШКIЛЬНА НАУКА
Був Гриць премудрий родом з Коломиї,
Вчився барз добре на фiлософiї.
Стара співанка
Гуси зовсiм нiчого не знали про се. Ще того самого поранку, коли батько мав гадку вiдвести Гриця до школи, не знали гуси про сей намiр. Тим менше знав про нього сам Гриць. Вiн, як звичайно, встав рано, поснiдав, поплакав трохи, почухався, взяв прут i, пiдскакуючи, погнав гуси з обори на пасовисько. Старий бiлий гусак, як звичайно, наставив до нього свою невеличку голову з червоними очима i червоним широким дзьобом, засичав рiзко, а вiдтак, таракаючи про щось нецiкаве з гусками, пiшов передом. Стара грива * (* Гривни - сiро-жовтий, чорно-жовотиї.) гуска, як звичайно, не хотiла йти в рядi, але попленталася поза мiстком i зайшла в ровок, за що Гриць швякнув її прутом i назвав "луп'ярем", - так вiн мав звичай називати все, що не пiддавалося його високiй властi на пасовиську. Очевидна рiч затим, що анi бiлий гусак, анi грива гуска, анi взагалi нiхто з цiлої череди - як їх було двадцятеро й п'ятеро - так анi одно не знало про близьке перенесення їх володаря та воєводи на iнше, далеко не так почесне становище.
Тож коли нагло i несподiвано надiйшла нова вiсть, себто коли сам батько, йдучи з поля, закликав Гриця додому i там вiддав його в руки матерi, щоб його вмила, вичесала i вбрала, як бог приказав, i коли потiм батько взяв його з собою i, не кажучи нi слова, попровадив трепечучого вниз вигоном, i коли гуси побачили свойого недавнього поводатора зовсiм у змiненiм видi, у нових чобiтках, у новiм повстянiм капелюшку i червоним ременем пiдперезаного, пiднявся мiж ними наглий i дуже голосний окрик зачудування. Бiлий гусак пiдбiг близько до Гриця з витягненою головою, немов хотiв йому добре придивитися; грива гуска також простягнула голову i довгий час не могла й слова вимовити з наглого зворушення, аж вкiнцi швидко вицокотiла: де-де-де-де?
- Дулна гуска - вiдмовив гордо Гриць i вiдвернувся, немов хотiв сказати: "Еге, чекай лише, не в такi я тепер пани вскочив, щоб iще став вiдповiдати тобi на твоє гусяче питанням. А втiм, може, й тому не вiдповiв, що сам не знав.
Пiшли горi селом. Батько нiчого, i Гриць нiчого. Аж прийшли перед просторий старий будинок пiд соломою, з комином наверху. До того будинку йшло багато хлопцiв таких як Гриць або й бiльших. Поза будинком по городi ходив пан у камiзельцi.
- Грицю! - сказав батько.
- Га! - сказав Гриць.
- Видиш оту хату?
- Видзу.
- Пам'ятай собi, се школа.
- Ба, - сказав Гриць.
- Сюди будеш ходити вчитися.
- Ба, - сказав Гриць
- Справуйся добре, не пустуй, пана професора * (* Професором у галицьких школах називали вчителя.) слухай. Я йду, аби тебе записав.
- Ба, - сказав Гриць, майже нiчого не тямлячи, що говорив батько.
- А ти йди а отсими хлопчиками. Вiзьмiть його хлопчики, з собою!
- Ходи! - сказали хлопчики i взяли Гриця з собою, а тим часом батько пiшов у огород поговорити з професором.
II
Увiйшли до сiней, у яких було зовсiм темно i страшно воняло торiшньою гнилою капустою.
- Видиш, там? - сказав до Гриця один хлопчик, показуючи в темний кут.
- Видзу, - сказав, тремтячи, Гриць, хоч зовсiм нiчого не видiв.
- Там яма, - сказав хлопчик.
- Яма! - повторив Гриць.
- Як будеш зле справуватися, то професор всадить тебе в оту яму i будеш мусiв сидiти цiлу нiч.
- Я не хоцу! - скрикнув Гриць.
Тим часом другий хлопчик шепнув щось до першого хлопчика, оба засмiялися, а потiм перший, налапавши шкiльнi дверi, сказав до Гриця:
- Застукай до дверей! Борзо * (* Борзо - швидко.)!
- Насцо? - спитав Гриць.
- Треба! Тут так годиться, як хто перший раз приходить.
У школi був гомiн, мов в улiю, - але коли Гриць застукав кулаками до дверей, зробилося тихо. Хлопчики звiльна створили дверi i втрутили Гриця досередини. В тiй хвилi залупкали добрi березовi рiзки по його плечах. Гриць дуже перепудився * (* Перепудитися - злякатися.) i заверещав.
- Цить, дурню! - кричали на нього смiхованцi-хлопцi, що, почувши стук, засiли були за дверми i зробили Грицевi таку несподiванку.
- Ой-ой-ой-ой! - верещав Гриць. Хлопцi злякалися, щоб не почув професор, i почали Гриця зацитькувати
- Цить, дурню, то так годиться! Хто до дверей стукає, того треба по плечах постукати. Ти того не знав?
- Не-е-е зна-а-в! - вiдхлипнув Гриць.
- Чому не знав?
- Бо я-а пе-е-лсий ла-а-з у сколi.
- Перший раз! а! - скрикнули хлопцi, мов здивованi тим, як можна перший раз бути в школi.
- О, то треба тебе погостити! - сказав один, поскочив до таблицi, взяв зi скриночки добрий кусник крейди i подав Грицевi.
- На, дурню, їж, а борзо!
Всi мовчали i в ожиданцi глядiли на Гриця, що обертав у руках крейду, а далi поволеньки вложив її в рот.
- Їж, дурний, а борзо! - напоминали хлопцi, а самi душились зо смiху.
Гриць почав хрупати i насилу з'їв крейду. Регiт у школi розлягся такий, аж вiкна задзвенiли.
- Цого смiєтеся? - спитав здивований Гриць.
- Нiчого, нiчого. Може, хочеш iще?
- Нi, не хоцу. А сцо то таке?
- То ти того не знаєш? Отто дурний! Та то єрусалим такий, то дуже добре.
- Ой, не дузе добле, - сказав Гриць.
- Бо ти ще не засмакував. То годиться кожному їсти, хто перший раз приходить до школи.
В тiй хвилi увiйшов професор. Усi хлопцi, як сполошенi горобцi, попирскали до лавок, тiльки Гриць зостався зi сльозами в очах i з губами, забiленими крейдою. Професор грiзно зблизився до нього.
- Як називаєшся? - крикнув.
- Глиць.
- Що за Гриць? Ага, ти новий. Чому в лавцi не сидиш? Чого плачеш? Чим забiлився? Га?
- Та я їв єлусалим.
- Що? Який єрусалим? - допитувався професор.
Хлопцi знов аж душилися зо смiху.
- Та давали хлопцi.
- Котрi хлопцi?
Гриць озирнувся по хатi, але не мiг нiкотрого пiзнати.
- Ну, ну! Йди сiдай i вчися добре, а єрусалима бiльше не їж, бо будеш битий!
ІІІ
Почалася наука. Професор говорив щось, показував якiсь дощечки, що на них були намальованi якiсь гачки та стовпки; хлопцi час вiд часу кричали щось, як професор показав яку нову дощечку, а Гриць нiчого того не розумiв. Вiн навiть не зважав на професора, а дуже смiшними видались йому хлопцi, що сидiли довкола нього. Один довбав пальцем у носi, другий iззаду раз у раз старався уткнути невеличке стебельце Грицевi у вухо, третiй працював довгий час дуже пильно, микаючи зi свого старого кафтана латки, нитки та остроки * (* О с т р о к и- торочки.); вже їх перед ним на спiднiй дошцi лавки лежала цiла купа, а вiн усе ще микав i скуб зо всеї сили.
- Насцо то микаєе? - спитав Гриць.
- Буду дома з бовщом їсти, - вiдповiв шепеляво хлопець, i Гриць довгий час думав вад тим, чи буває не здурив його сей хлопець.
- Але-бо ти, Грицю-небоже, нiчого не вважаєш, - крикнув на нього професор i покрутив його за вухо, так що Грицевi мимоволi аж сльози стали в очах, i вiн так перепудився, що довгий час не тальки не мiг уважати, але й зовсiм о-свiтi не тямив. Коли, нарештi, отямився, хлопцi вже починали читати склади на подвижник табличках, якi розкладав i складав професор. Вони невтомимо по сто разiв спiвучими голосами повторяли: "а-ба-ба-га-ла-ма-га". Грицевi, не знати чому, дуже се сподобалося, i вiн почав своїм пискливим голосом навипередки кричати: "а баба галамага". Професор уже готов був узнати його дуже пильним i здiбним хлопаком i, хотячи ще лiпше переконатися про се, переставив букви. Несподiваним способом вiн виставив перед учениками букви "баба", але Гриць, не дивлячися на них, а тiльки на професора, тонким спiвучим голосом крикнув: "галамага". Всi зареготалися, не виключаючи й самото професора, тiльки Гриць, здивований, оглянувся i знов наголос сказав до свого сусiда: "Цому не клицис галамага?" Аж тодi бiдолаха стямився, коли професор потягнув його за понятливiсть рiзкою по плечах.
- Ну, а чого тебе там у школi навчили? - спитав батько, коли Гриць у полуднє вернув додому.
- Вцились-мося "а баба галамага", - вiдповiв Гриць.
- А ти вмiв? - запитав отець, не входячи в те, що се за така дивовижна наука.
- Тазе вмiв, - вiдповiв Гриць.
- Ну, так менi справуйся! - заохотив отець. - Як тут у селi вивчишся, то пiдеш до мiста до бiльшої школи, а вiдтак вийдеш на попа. Жiнко, а дай-но йому що їсти.
- Ба, - вiдповiв Гриць.
IV
Минув якраз рiк пiсля того важного дня. Блискучi надiї батька на Грицеву будущину давно розвiялись. Професор просто сказав йому, що Гриць "туман вiсiмнадцятий", що лiпше зробить, коли вiдбере його додому i назад заставить гуси пасти. I справдi, по роцi шкiльної науки Гриць вертав додому якраз такий мудрий, яким був перед роком. Вправдi, "а баба галамага" вiн вивчив докладно напам'ять, i не раз навiть у снi з уст його вилiтало се дивовижне слово, що становило немов перший порiг усякої мудростi, якого йому не судилося переступити. Але далi поза те слово Гриць у науцi не поступив. Букви якось мiшалися перед його очима, i вiн нiколи не мiг спiзнати їх з лиця, котре ш, а котре т, котре "люде", а котре "мислiте" * (* ... котре "люде", а котре "мислiте"- назва буков "Л"та"М"у церковнослов'янському алфавiтi.). Про читання вже нiщо й говорити. Чи причина тому була в його непонятливостi, чи в кепськiм навчаннi професора, сього не знати; то тiльки певно, що, крiм Гриця, таких "туманiв вiсiмнадцятих" мiж тогорiчними школярами було 18 на ЗО, i всi вони пiд час того шкiльного року робили собi блискучi надiї, як то буде гарно, як вони увiльняться вiд щоденних рiзок, позаушникiв, штурханцiв, "пац" та "попiдволосникiв" i як покажуться знов у повнiм блиску своєї поваги на пасовищi.
А вже хто як хто, а Гриць запевне найбiльше i найчастiше думав про се. Проклятий буквар, що його вiн за час цiлорiчної натуги над науковими питаннями пошарпав i пофалатав * (* Пофалати - пошматувати.) трохи не на сiчку, прокляте "а баба галамага" i проклятi професорськi причинки та заохоти до науки так надоїли йому, що вiн аж вихуд та поблiд i ходив увесь час, мов сновида. Накiнець змилувався бог i послав мiсяць липень, i змилувався батько та сказав одного ранку:
- Грицю!
- Га? - сказав Гриць.
- Вiднинi вже не пiдеш до школи.
- Ба, - сказав Гриць.
- Здiйми чоботи, капелюх i ремiнь, треба сховати про недiлю, а ти запережися личком, вiзьми лупку * (* Л у п к а - обiдрана бараняча шапка.) на голову та жени гуси пасти.
- Ба! - сказав радiсно Гриць.
V
Гуси, звичайно - дурнi гуси, i сим разом не знали про радiсну змiну, яка їх чекала. Протягом цiлого року Грицевої шкiльної науки їх пас малий сусiдський хлопчик Лучка, що звичайно тiльки й робив на пасовиську, що копав ямки, лiпив паски з болота та пересипався порохом. Про гусей вiн не дбав зовсiм, i вони ходили самопас. Не раз їм лучилося зайти в царину *(*Ц а р и н а - засіяне загороджене поле.), i тодi вiд пошкодованого приходилось їм витерпiти багато проклять, а навiть побоїв. А крiм того, нещастя кiлька разiв того року зловiщим крилом перелетiло понад чередою. П'ять молодих гусакiв i десять гусок господиня попродала в мiстi; важко прийшлось iншим розлучатися з ними. Стару попелясту гуску забив хворостиною в шкодi сусiд i у варварськiй безсердечностi прип'яв бездушного трупа за лапу до тiєї ж хворостини, волiк його так через цiле пасовисько, а вiдтак кинув господаревi на обору * (*О б о р а - загін для худоби.). А одного молодого гусака, красу й надiю череди, забив яструб, коли раз вiдблукався вiд своєї рiднi. Але про всi тi тяжкi та невiджалуванi страти череда сього року була бiльша, нiж торiк. Дякувати бiлому гусаковi i гривiй гусцi та й ще двом чи трьом молодим її донькам, череда сього року виносила звиш 40 штук.
Коли Гриць появився мiж ними з прутом, знаком своєї намiсницької влади, зразу всi очi звернулися на нього i тiльки один нiмiючий сик здивування дався чути. Але анi бiлий гусак, анi грива гуска не забули ще свого колишнього доброго пастиря i швидко пригадали собi його. З голосними викриками радостi i трiпотiнням крил вони кинулися до нього.
- Де-де-де-де? - цокотiла грива гуска.
- Адже в школi був, - вiдповiв гордо Гриць.
- Ов! ов! ов! - дивувався бiлий гусак.
- Не вiриш, дурню? - крикнув на нього Гриць i швякнув його прутом.
- А сьо-сьо-сьо? А сьо-^ьо-сьо? - дзьоботiли, громадячись коло нього, iншi гуси.
- То нiби, що я навчився? - формулював їх питання Гриць.
- Сьо-сьо-сьо-сьо? - дзьоботiли гуси.
- А баба галамага! - вiдповiв Гриць. Знов сик зачудування, немов анi одна з тих 40 гусячих голiв не могла зрозумiти такої глибокої мудростi. Гриць стояв гордий, недосяжний. Аж нарештi бiлий гусак здобувся на слово.
- А баба галамага! А баба галамага! - скрикнув вiн своїм дзвiнким, металiчним голосом, випростувавшися, пiднiсши високо голову i трiпочу чи крилами. А вiдтак, обертаючись до Гриця, додав, немов аби його ще бiльше пристидити:
- А кши, а кши! Гриць був зламаний, засоромлений! Гусак в однiй хвилi переймив i повторив ту мудрiсть, що| коштувала його рiк науки!
"Чому вони його до школи не давали?" - подумав собi Гриць i погнав гуси на толоку.
олександр петрович довженко
оповідання мати
Не ради сліз, і розпачу, й скорбот, і не в ознаку гіркого прокляття, вони вже прокляті і так всіма на світі, задля слави нашого роду написано і во ім'я любові про цю високу смерть.
І хоч багато судилося нам незабутніх утрат, хоч легше було б очам читати щось лагідне й миле серед громів, почитаймо про матір Марію Стоян.
Хто серед трупів ворожих біжить по селу, що вже догорає?
Хто це стогне біжучи? Чиє серце стугонить у грудях, мов вистрибнути хоче вперед?
Це Василь з автоматом і бомбами, Марії Стоянихи син.
Хто мертвий висить коло хати під небом?
Оце його мати.
Біжить Василь, увесь мокрий од довгого бою, біжить у великій тривозі. Як же він бився перед рідним селом! Розвідником був, нищив точки, розніс гранатою дзота, що був колись дядьку за хату. Погнали ворога. Пробіг Василь усе село, все те, що звалося колись селом. Дві сотні печищ, спалені сади, череп'я, ями і безліч одубілих ворогів у багнищі й крові.
— Мамо, де ви? Це я, Василь, живий! Івана вбито, мамо, а я живий. Я вбив їх, мамо, коло двох сотень. Де ви?.
Підбіг Василь до двору. Отут був двір під самою горою.
— Мамо, матінко моя, де ви? Рідна моя, чому ж ви не стрічаєте мене? Чом не чую вашого тихого голосу? Де ви, голубко, матінко моя сива?
Спинивсь Василь коло хати, а хати немає. Василь у двір — нема двору. У сад — нема саду. Тільки одна стара груша, а на груші мати.
О тихий жах. О незабутній смутку.
Коли вона була ще жива і хата була ціла край села, зимою в люту хуртовину, опівночі одного разу щось стало стукати у двері.
— Хто тут?
— Тьотушка, пустіте, погібаєм.
— Що ви, голубоньки, які ви, звідки?
— Ми руські, тьотушка. Свої ми. Льотчики! Ми впали.
— Господи, синочки, йдіть мерщій. Я двері зачиню. Чи ж ніхто не бачив? Німців же повно.
Увійшли, обнявшися, до хати два каліки. Упали додолу, заснули вмить та й проспали півтори доби. Думала — померли.
Вже обмивала й ноги їм гарячою водою, і грубу натопила, розігрівала разів зо три їжу — сплять. І плакала вночі і вдень, згадуючи своїх синів Івана й Василя. Хто ж їх нагодує, хто пригріє у лиху годину? Де вони? Може, лежать уже десь у полі, мов скляні, чи висять на шибеницях у німецькій неволі і вороння клює їм очі на морозі. І ніхто й не гляне вже, і не спитає, не заплаче!. Так багато смерті навкруги. Діти, діти.
Степан Пшеницин і Костя Рябов були обидва з Уралу. Вони належали до тієї породи руського юнацтва, що на довгі століття стане предметом вивчення і глибокого подиву істориків великої трагедії людства. Неголені, обпалені морозами, вітрами і лютими пригодами життя, вони грізно стогнали уві сні і дихали важко. Війна хвилювала їх душі у сні, війна. Вони були прості уральські юнаки, в міру освічені, роботящі комсомольці з хороших робочих родин. На війну їм іти не хотілось, але вони не плакали й не ховались від неї по доброму руському звичаю. Вони пішли на фронт добровольцями, щоб скоріше добратись до ворога і знищити його. Льотчиками вони зробилися швидко і так само просто й легко, як змогли б зробитися підводниками чи снайперами. Природа наділила їх усім у добру міру. І самі вони були добрі.
— Спочатку, матушка, ми довго гатили фріців важкими бомбами, а потім призначили нас на культурно-просвітну роботу. Не хотілось нам, правда, ну треба, — приказ.
— А що ж воно за робота така? — питала Стояниха, коли одного вечора вони довго отак розмовляли тихенько у темній хатині.
— Ми розкидали над Україною листівки, — сказав Пшеницин. — Щоб знали люди правду про війну.
— Так оце ви?. Ой велике діло робите, голубоньки мої, —зітхнула Стояниха. — Куди там бомби, хай їм хрін. Велике діло добра вість в неволі. Та така ж темрява кругом, та так позабивано голови людям лукавою фашистською брехнею, що й жити шкода. Неначе все скінчилося на світі, подумайте.
І тут уперше, слухаючи прості материнські слова на поневоленій землі, відчули Пшеницин і Рябов, яка велика місія їм випала в житті.
У бідній старесенькій хаті у присмерку під завивання хуртовини і грізний гук недалекого фронту узнали вони, як переписували люди оті листівки од руки, як вивчали напам'ять кожне слово і передавали од села до села, щоб воскресити віру. Слова правди горіли у темряві, мов огнища в холодну довгу ніч. Тисячі людей, зневірених, ошуканих, обплутаних обманами в неволі, урятувалися листівками од вчинків одчайдушних і жахливих. От що сіяли вони над українською землею.
Довго сиділи в задумі Пшеницин і Рябов. Потім вони розказали їй, як упали вони, підбиті вночі, серед лісу, як поламали собі руки і ноги, як тікали вони на схід лісами, ярами, як ховались од німців по проваллях, заметах і байраках, і, розказуючи, самі дивувалися надзвичайній своїй силі і волі до життя.
— Де ж це було, голубоньки? — спитала Стояниха, зворушливо сплеснувши руками.
— Далеко. Кілометрів п'ятсот.
— Давно?
— Та більше місяця. Вже й кості позростались.
І показали вони матері страшні свої каліцтва і шрами.
— Ой рятуйте.
— Нічого, рідна. На живій кості наросте. Ми такі люди, що все перенесем. Нам би трохи ще полежати та набратись сили, а там пролізем через фронт хоч попід снігом, — утішали стару Марію Стояниху невгамовні діти.
— Ну, що з вами вдієш? Отакі й мої.
Два тижні ховала Марія гостей. Стерегла хату, годувала, а коли все вийшло, ходила по селу просити милостині, та не абиякої, а молока та сала. І ніхто не одмовив їй і не спитав нічого, хоч кожний про себе й догадувавсь про щось: не пішла б же Стояниха отак просити для себе.
Та не судилося Марії вберегти дітей. Одного ранку наблизився раптом гарматний рев. В село ввалилася на відпочинок пошарпана в боях частина. Заметушилася, забігала німота. Марія глянула та в хату:
— Діточки! Йдуть!
Німці на порозі.
— Що за люди?
— Сини мої.
— Брешеш!
— Не брешу, клянуся!
— Обшукати хату!
— Не трогайте, вони хворі. Поламані. Боже!
— Гальт! Ваша мати?
— Мати, — сказав Рябов.
— Брешеш, комісаре! — та за зброю.
Стала мати перед дітьми. Обох затулила.
— Не дам! Бийте мене. Не дам, людоїди! Голубчики, не трогайте, не вовчиця ж вас родила, а людина, мати! — заплакала Стояниха.
— Нащо ж ти ховала?
— Боялася. Ви такі страшні! Нема ж нічого на світі, мо', страшнішого од вас!
— Ха-ха-ха! Правда? Ти маєш рацію, старушка. Страшнішого нема і не повинно бути! — зареготав німецький сучий син.
Через дві години зігнали німці на майдан усе село на очну ставку.
Поставили Пшеницина і Рябова перед селом. Глянули вони на людей, ні одного знайомого обличчя навкруги.
— Прощай, Урал, — прошептав Пшеницин, поглянувши на друга.
— Прощай.
— Люди добрі, адже мої діти Василь і Іван! Погляньте-бо, хіба ж не взнаєте? — билася Стояниха, мов чайка об дорогу. — Кажіть же, що мої! Чого ж ви мовчите? Чи ж вам жалько їх признати? Людоньки!. — благала мати німців і людей.
Люди плакали й признали. Навіть староста й поліцаї не посміли сказати ні.
Одна тільки Палажка, вдова убитого партизанами начальника поліції, зловісно мовчала.
— Палажко, скажи — сини, бо прокляну на цьому і на тому світі, — шептала Марія Стояниха. — Бог тебе спитає, Палазю.
Палажка мовчала.
— Фрау Палажка, єсть ето сини? — спитав її комендант.
Всі завмерли і не зводили з Палажки очей. Стало тихо, тихо.
Комендант почервонів. Товста його шия почала брякати, як у кобри. Він догадавсь про змову.
— Ну?
— Сини, — сказала Палажка й потупила очі.
Тоді він ударив її з усієї сили в праву і ліву щоку.
Вона впала додолу, як сніп, не встигши й крикнути.
А він раптом до льотчиків:
— Ваше прізвище?
— Ой! — застогнала Стояниха, немов хто її ранив у саме серце. Вона не сказала їм свого прізвища, а вони не спитали по неуважності своїй дурній.
Упавши ниць додолу від удару по голові, вона не скоро підвелася. Але вона чула, мов крізь сон, як гукали до неї Пшеницин і Рябов:
— Прощайте, мамо! Спасибі! З вами і вмирати не страшно!
Зчинилась стрілянина.
Вони лежали на снігу, обнявшись обоє. А її взяли під руки й повели, б'ючи по чім попало. Розбили гранатами хату і підвели до груші. Попливла перед очима груша.
— Не вішайте, не страміть мене. Як же мені висітоньки? Я ж таки жінка стара. Дайте мені кулю, одну кулиночку, молю вас, благаю.
Не дали. Тоді вона хутенько стала на пеньочок, перехрестилась.
— Не трогайте, недолюдки. Не приторкайтесь до моєї шиї.
Сама наділа.
— Діти. — та й одділилась од землі.
Довго лежав Василь на снігу коло груші. Ніхто не чув ні стогону, ні туги, ні скреготу зубів. Під самий уже ранок, коли од морозу скаменіло його серце і грізний гук возвістив зорю, Василь примовк, немов заснув од великої втоми. Потім, підвівшися з землі, він поцілував холодну материну руку.
— Прощайте, мамо. Усю свою добрість і лагідну вдачу, що подарували ви мені, я лишаю отут з вами коло груші, мамо.
Потім він підійшов до хатища, взяв жменю попелу і загорнув у хустку.
— Оце я, мамо, заберу з собою, щоб не втомлялися ні ноги мої, ні руки, ні серце.
Проходили дорогою на захід бойові загони.
— Боєць Стоян!
— Іду!
— Що за женщина висить?
— Мати!
— Мати?
— Мати, товариші, рідна мати…
— Рота, стій! Шапки геть!… Вперед марш!
Перед нею проходило військо без шапок. Шанували материнство, ідучи до бою. Ревіли гармати. Сонце сніги червонило. Од гарматного реву обсипався іній, і казкові сніжинки падали на материні розплющені очі.
І хто ж не поклониться з живих і прийдешніх невмирущій красі Марії Стоянихи, матері, що просила милостиню для дітей чужих? Погляньте, ось вона висить перед нами, возноситься над рідною мерзлою землею. Руки її маленькі і ніжні, з довгими красивими пучками, оті самі трудящі руки, що так багато сотворили хліба, прядива й насіння, простяглися долонями трохи вперед.
— Нема вже, діточки, нічого. Все віддала, щасти вам, доле.
Уся її маленька постать неначе линула в холодному повітрі, і сива її голова, похилена набік, торкалася передвесняних хмар.
Вічна слава вашому імені, мамо Маріє, красоті вашій.
Не було у вас дорогих черевиків, не душилися ви паризькими духами, а душились полином та коноплями. Не було ні шовку, ні сезонних капелюшків, ні кованих сундуків з замками. Не мандрували ви по світу, по закордонах. Вам було ніколи. Ви, як та пчілка, були зайняті і од роси носили все мед до радянського вулика, поки не одняли у вас життя недолюдки з Європи.
Але закордон ще приїде до вас, приїде подивитися на вашу піч під небом, на сухенькі гвоздики од пристріту в пічурці, на ваш пам’ятник, і якщо є на світі хоч краплина сумління, він поклониться вашій красі, дорога наша мати, слов’янко, українко дорога.
Були ви комуністкою чи ні? Чи був у вас партійний квіток? Напевно, не було. Але зерно, посіяне великим сіятелем Леніним, зійшло і виросло у вашому серці.
Хай же знає весь світ, як висіли ви, мамо, на старій груші за други своя у велику всесвітню війну в українському кривавому селі на Вкраїні кривавій.
СОН
Сьогодні снилося мені, що є на світі Бог. Що покликав він мене до себе і повелів ангелам своїм випалити з моєї душі й вирубати огненним мечем пригноблення, смуток і страх за матір отчизну свою, і за все, що я люблю, чому служу, на що молюсь; за долю народу, за мистецтво. І ангели здерли з мене окривавлену шкіру і кинули її в огонь. Потім по його святому повелінню вони вирубали з мене талант мій і дали мені новий.
Вирвали з уст моїх язик і кинули його в огонь, аби став я чистим.
І зробивсь я німим, забувши в безсловесній тиші всі слова, всі літери і всі їх значення умовні і убогі.
— Я знімаю з тебе бремя слова, людино моя,— сказав він мені.— Я, як пам’ятаєш ти, і не давав тобі його. Ти сам вхопивсь за нього, мов дитина за огонь чи склянку отрути... Годі. Я помиливсь в твоєму таланті, хоч я і Бог. Віднині я звільняю тебе од кайданів, скованих з літер. Бери собі другий талант. Я не підказую тобі нічого. Ти й сам вже не помилишся тепер, бо став ти нещасливим.
— Дай мені музику, Боже,— сказав я.
— Бери.