Архітектура та образотворче мистецтво культури українського бароко

Архітектурні традиції української культури ІІ пол. 17 – кін. 18 ст. характеризуються поєднанням стилю європейського бароко з українськими народними традиціями. Так, стиль бароко (від фр. «дивний», «химерний») позначений патетикою, динамічністю, пишністю, багатим оздобленням. Для нього характерна також парадність, яскравість кольорів, контрастність, екстравагантність орнаменту, асиметрія конструкцій. Цей стиль зародився у Італії й отримав поширення у багатьох європейських країнах.

В українській культурі зустрічається поняття «козацьке бароко» або «мазепинське бароко». Цей стиль зовсім не нагадує класичне європейське бароко, основу його складають українські національні архітектурні традиції, котрі втілюються у козацьких соборах. Так, великим меценатом українського барокового мистецтва був гетьман Іван Мазепа, за часів гетьманства якого в архітектурі остаточно оформилось українське бароко, обновлювались старі церкви, будувались нові, розвивалось світське будівництво тощо.

В розвитку барокового стилю в Україні можна окреслити три етапи:

1). ранній (друга половина XVII —початок XVIII ст.), характерними для якого була складна композиція об'ємів архітектурних споруд. Пам’ятки: козацьке бароко – церква Різдва Богородиці у Києво-Печерській лаврі, Троїцький храм у Чернігові, храм Воздвиженського монастиря у Полтаві; європейське бароко – храм святих апостолів Петра й Павла (костел єзуїтів)у Львові, Церква Стрітення Господнього (колишній костел Матері Божої Громничої) у Львові, Петропавлівський костел і монастир у Луцьку та ін.

2). зрілий (1720 —1750 pp.) характерний посиленням експресії, мальовничості, широко застосовувалися розписи, ліпнина, насичена колористика, великі настінні розписи тощо. Одним з найхарактерніших творів цього періоду стала брама Заборовського в огорожі Софійського собору в Києві (архітектор Й. Г. Шедель); відновлена після пожежі дзвіниця Софійського собору, Лаврська дзвіниця. Урочистістю і патетичністю приваблює церква Преображення у с.Великі Сорочинці на Полтавщині. Визначна барокова пам'ятка сакральної архітектури – Колегіальний костел Святої Трійці у смт. Олика на Волині.

3). завершальний (друга половина XVIII ст.), для якого притаманна рафінована архітектурна композиція, щедре використання монументально-декоративної скульптури — статуй, ваз. Спостерігається великий вплив видатних майстрів європейської школи: в Західній Україні — німець за походженням Бернард Меретин (Собор св.Юра у Львові, автор проекту барокової ратуші в Бучачі на Тернопіллі, костел Непорочного зачаття у м.Городенка); в Східній Україні — італійєць за походженням Вартоломей Растреллі (Андріївська церква в Києві, Михайлівська церква в с.Вороніж на Сумщині, Троїцький собор в с.Новомосковському на Дніпропетровщині). Велике значення мала творчість українця Івана Григоровича-Барського (ворота і церква Кирилівського монастиря (втрачені), міський водогін із фонтаном Феліціан у Києві, церква Св.Покрови, церква Миколи Набережного).

На Київщині жив і творив видатний будівничий Степан Ковнір. За його участю споруджені барокові дзвіниці на Дальніх і Ближніх печерах Києво-Печерської лаври, церква Антонія та Феодосія у Василькові, Троїцька церква у Китаївській пустелі біля Києва. Значні досягнення монументальної архітектури пов'язані з творчістю народних майстрів. На Лівобережжі, Слобожанщині та Запоріжжі поширювалися дерев'яні хрещаті п'ятизрубні, багатоверхі храми, які споруджував майстер Панас Шелудько.

До кращих архітектурних ансамблів, створених наприкінці XVIII ст. на Лівобережжі, належали палац графа К.Розумовського в Батурині, а на Правобережжі — паркові ансамблі польських магнатів у Білій Церкві, Тульчині й Умані.

У цей період барокова традиція дещо доповнилася стилем рококо (від фр. «мушля») – витончений, галантний стиль, що характеризується химерними, декоративними оздобленнями та репрезентується, головно, мистецтвом малих форм (скульптура, порцеляна, ювелірні вироби). Стиль рококо використовувався у внутрішньому оформленні храмів, палаців, житлових приміщень. Примхливість, витонченість, асиметричність цього стилю надавали мистецьким витворам неповторного колориту. Неперевершені рококові скульптори працювали, зокрема, у Львові — Іоан Георг Пінзель, якого називають «українським Мікеланджело» (його скульптурами оздоблений храм Св.Юра у Львові, барельєфи церкви св. Покрови та ратуші у Бучачі та багато окремих скульптур); Себастьян Фесінгер(зокрема,вівтар каплиці Кампіанів, царські врата та дияконські двері собору Св. Юра, фасад костелу у Підгірцях та ін..), а також Михайло Філевич (дерев’яні скульптури собору Св.Юра, 6 дерев’яних скульптур у церкві монастиря Василіян у Бучачі та ін.).

Цікавим явищем українського малярського бароко стала діяльність Жовківського малярського осередку наприкінці XVII —XVIII ст. Церковній малярській традиції жовківських митців притаманні героїзація й ідеалізація людини, онтологічна умовність зображуваного, ефектна видовищність композиції: Іван Руткович – іконостас для церкви св.П'ятниці у Жовкві; Йов Кондзелевич – Богородчанський іконостас, а також Мартин Альтомонте – картини в парафіальному костелі м.Жовкви; «Битва під Віднем 12 вересня 1683 року», «Битва під Парканами 9 листопада 1683 року». Жовківський малярський осередок був вершиною українського барокового малярства, розвинув традиції релігійного монументального живопису, підніс національні традиції художнього мистецтва на вищий, якісно новий рівень.

На західноукраїнських землях у галузі ікономалювання працювали також Ілля Бродлакович, Яцько з Вишні, Іван Маляр та Стефан Вишенський. Живописні роботи у львівській церкві св.Юра очолював вихованець віденської художньої школи Лука Долинський. Відомим іконописцем XVIII ст. був придворний іконописець гетьмана К.Розумовського Григорій Стеценко (бароковий іконостас у с.Потеличі, портрети членів родини Розумовських, ікони для палаців у Козельці).

У цей період набув розвитку український портретний живопис, особливо популярний у середовищі шляхти і козацької старшини. Відомими портретистами того часу були Дмитро Левицький, Володимир Боровиковський і Антін Лосенко.

3. У культурі ІІ пол. 17 – 18 ст. діяла широка мережа початкових шкіл, народних училищ, гімназій і середніх спеціальних навчальних закладів (колегіумів), у яких навчалися діти старшин, шляхти і духовенства, а також заможних прошарків міщан, козаків і селян.

У Лівобережній та Слобідській Україні розвиток освіти здійснювався на основі загальноросійської реформи. В 1786 р. був затверджений статут народних училищ, які поділялися на головні та малі. Головні училища з чотирирічним терміном навчання призначалися для дітей дворян. Вони були відкриті у Києві, Чернігові, Харкові, Катеринославі й інших містах. У перших двох класах учні вивчали основи граматики, арифметики, Святого Письма та малювання, в третьому і четвертому — загальні розділи російської та європейської історії, географії, фізики, архітектури. Малі училища створювалися у повітових містах для дітей купців, заможних міщан, урядовців. їх навчальна програма відповідала першим двом класам головних училищ. Навчальні програми головних і малих народних училищ передбачали обов'язкове вивчення російської, латинської та однієї західноєвропейської мови. На посади вчителів народних училищ призначали випускників Петербурзької учительської семінарії та Києво-Могилянської академії.

В Галичині та на Правобережжі існували єзуїтські колегії. Навчання у них проводилось польською і латинською мовами. У 1661 р. грамотою короля Яна Казимира Львівська єзуїтська колегія була реорганізована в університет.

Після занепаду братських шкіл в Галичині справу розвитку шкільництва перейняли ченці-василіяни. Василіянські школи підпорядковувалися Комісії народної едукації (освіти). Доступ до навчання у таких освітніх закладах мали лише діти шляхти. У школах панувала сувора дисципліна, надзвичайно велика увага приділялася релігійному вихованню. Василіянські школи піддавалися сильному полонізаційному впливу.

Після входження Східної Галичини 1772 р. до складу Австрійської монархії було проведено шкільну реформу. Згідно з нею, встановлювалось три типи державних шкіл: нормальні, головні та тривіальні. Мовами навчання стали німецька та латинська. Початкові школи при церквах і монастирях існували також у Закарпатті, зокрема в Ужгороді, Тибові, Требитові. Навчання в них велося латинською мовою.

У розвитку освіти в Україні важлива роль належала колегіумам — середнім навчальним закладам, що здійснювали підготовку служителів релігійного культу, службовців державних установ, учителів початкових класів. У колегіумах навчалися переважно діти старшин, духовенства, заможних міщан і козаків. У Чернігові 1700 р. було відкрито Малоросійський колегіум, навчання в якому тривало шість років. Викладання у колегіумі велося слов'янською, польською та латинською мовами, вивчали також грецьку. Велика роль належала Переяславському колегіуму та Харківському колегіуму.

Важливим центром освіти і науки, суспільного і культурного життя в Україні (друга половина XVII —XVIII ст.) став Києво-Могилянський колегіум, який грамотою Петра І від 26 вересня 1701 р. одержав статус академії. Запозичивши досвід братських шкіл, вона виробила струнку систему організації навчання, що за змістом не поступалася навчальному процесові тодішніх університетів країн Центральної Європи. Курс навчання в академії тривав 12 років. У підготовчий або елементарний клас поступали учні з певним обсягом знань, навичками читання і письма. У трьох молодших класах вивчали латинську, старослов'янську, українську книжну, грецьку та польську мови. В наступних двох середніх класах учні навчалися складати вірші, опановували теорію ораторського мистецтва. Вища частина навчального процесу академії складалася з двох класів: вивчення філософії тривало три роки, а богослов'я — чотири. Вихованці академії оволодівали також знаннями з математики, географії, астрономії, архітектури. Відомості з історії культури викладалися в курсах піїтики, риторики, філософії, богослов'я.

Завдяки потужній фінансовій підтримці гетьмана Мазепи Києво-Могилянська академія на початку XVIII ст. стала одним із провідних науково-освітніх центрів православного світу. В цей період в ній щороку навчалося біля 2 тис. студентів, переважно діти української шляхти, старшини, духовенства, заможних міщан і козаків. Іноді до неї потрапляли діти селян та міської бідноти. Поважною науковою інституцією була бібліотека Києво-Могилянської академії. Широкі міжнародні контакти дали змогу на високому рівні укомплектувати її книгозбірню. У XVIII ст. тут фонди налічували 12 тис. томів, чимало рукописних матеріалів. Значну частину книгозбірні становили також власні видання викладачів академії, а також праці відомих церковних діячів і вчених. Навколо академії згуртувалися відомі науковці того часу — Інокентій Гізель, Іоаникій Галятовський, Лазар Баранович, Антоній Радиловський, Феодосій Сафонович, Араній Сатановський, Варлаам Ясинський, Симеон Полоцький, Епіфаній Славинецький, Данило Туптало, Стефан Яворський, Феофан Прокопович, Георгій Кониський та ін.

Важливим осередком освіти і науки в Західній Україні був Львівський університет, відкритий 1661 р. грамотою короля Яна II Казимира на базі єзуїтської колегії. В університеті діяли чотири факультети: філософський, теологічний, юридичний і медичний. Викладання велося латинською мовою. Зі встановленням у Галичині австрійського панування (1772 р.) в університеті відбулися певні зміни. Австрійський уряд дозволив існування в ньому окремих кафедр, які увійшли до так званого Українського інституту (Студіум Рутенум), де викладалася українська мова, історія. У Львівському університеті працювали відомі на той час вчені — історик К.Несєцький, математики Ф.Гродзіцький і Т.Секержинський, відомий діяч освіти і письменник Р.Пірамович, громадський діяч, письменник, філософ І.Красіцький.

Ситуацію в освітньому житті галичан суттєво змінило заснування австрійською імператрицею Марією Терезією в 1776 р. у Відні Греко-католицької генеральної семінарії (так званий Барбарерум — заснований при церкві св.Варвари); 29 юнаків з Галичини отримали змогу навчатися у Барбарерумі щорічно. Згодом випускниками семінарії стало чимало церковних ієрархів, учених, письменників.

Відкриття у Львові 1783 р. Греко-католицької духовної семінарії знаменувало початок створення першої вищої теологічної школи для галицьких українців. Згодом цей навчальний заклад став осередком навчально-культурного відродження українства Галичини. В Мукачево на Закарпатті 1744 р. теж було відкрито Греко-католицьку духовну семінарію.

У розвитку освіти й культури в Україні важлива роль належала книгодрукуванню. В ІІ пол.. XVII — середині XVIII ст. в Україні функціонувало 13 друкарень. Провідна роль належала друкарні Києво-Печерського монастиря, її видання розповсюджувалися не лише в Україні, Росії, Білорусі, а й у Молдові, Болгарії, Сербії, інших країнах. Одночасно діяли друкарні у Новгороді Сіверському, Чернігові. Однак, згідно з указом Петра І 5 жовтня 1720 p., друк у Києво-Печерській і Чернігівській монастирських друкарнях мав відповідати російським вимогам. Було заборонено книгодрукування "особливим наріччям" – українською мовою.

Кілька друкарень існувало на західноукраїнських землях. Найпотужнішою з-поміж них була друкарня А.Пілєра. Вона видавала літературу німецькою, латинською, французькою, українською, польською, грецькою, єврейською мовами. До 1800 р. тут було видано понад 250 книжок, французькою мовою друкувалася "Львівська газета", що призначалася для аристократичних кіл.

Важливою подією в історії видавничої справи стало запровадження "гражданського" шрифту, що сприяло збільшенню публікацій офіційних паперів і світських видань. Друкарні з "гражданським" шрифтом згодом засновані в Єлисаветграді, Києві, Харкові, Катеринославі, Миколаєві, Чернігові, Житомирі, Кам'янці-Подільському, Бердичеві. Кирилиця призначалася для друкування лише церковних книг, а "гражданка" — для світських видань. Таке розмежування звільнило світську літературу з-під впливу церкви і сприяло розвиткові народної літератури і мови.

4.З ІІ пол. XVII ст. почався період піднесення літературної творчості, її ідейної та естетичної переорієнтації. Динаміка і рухливість літературного бароко виявилася у прагненні авторів до напруги, авантюри, антитез, мистецької гри, намаганні схвилювати, занепокоїти читача. Звідси — пристрасть до гіпербол, парадоксів, гротеску. Феномен українського літературного бароко пов'язаний з іменами К.Транквіліона-Ставровецького, І.Гізеля, Л.Барановича, І.Галятовського, І.Величковського, Г.Сковороди та інших видатних письменників і філософів.

Надзвичайно представницькою і багатою була барокова віршована поезія, яка характеризується зазвичай силабічним віршуванням, в основу якого покладена рівна кількість складів: «Начебто спи́си, колосся по по́лю, Люди коло́сся стинають без болю» (Лазар Баранович).

Яскравим представником барокової поезії того часу вважається Іван Величковський, якого називають «майстром епіграм».

Цікавими у цей час є створення віршів-«раків» (або «паліндромів»), що однаково читаються в обох напрямках: зліва направо та справа наліво:

Анна во дáр бо имя ми обрадовáнна,Анна дáр и мнЂ сЂн ми́ра дáнна,

Анна ми мáти и та ми мáнна, Анна пи та мя я мáти пáнна (І.Величковський).

Поширеним віршованим жанром був також алфавітний вірш, кожне слово якого починається з наступної літери алфавіту: «Аз благ всѣх глубина, // Дѣва єдина…»

Популярним у бароковій літературі був «вірш-протей», що створювався за допомогою механічної перестановки слів з місця на місце:

Яко ниву рясно плоди украшают,Тако діву красно роди ублажают.

Ниву рясно плоди украшают яко, Діву красно роди ублажают тако.

Рясно плоди украшают яко ниву, Красно роди ублажают тако діву... (І.Величковський).

Цікавим віршованим жанром того часу вважався «акровірш», в якому перші літери кожного рядка утворюють зазвичай ім'я автора або того, кому присвячується цей вірш.

З-поміж авторів епічної поезії релігійного змісту відомий І.Максимович, автор великої (на 23 тис. рядків) поеми "Богородице Діво", С.Мокрієвич, відомий як поет-перекладач біблійних текстів. "Дидактичний" (повчальний) епос представлений поемами С.Климовського. Значного поширення і популярності набула сатирична віршована література – поезія К. Зінов'єва та сатирично-гумористичні вірші І. Некрашевича.

Барокову літературну традицію представляють дискусійно-полемічні твори — трактати, діалоги, диспути, памфлети, церковні проповіді. Важливе місце у літературній творчості XVII ст. посідають історико-мемуарні твори: "Синопсис", авторство якого приписують І.Гізелю; "Густинський літопис" — праця невідомого автора, переписана монахом Густинського монастиря біля Прилук М.Лосицьким. Події в ньому описуються від найдавніших часів у історії України до кінця XVI ст.

Серед історичних творів XVIII ст. особливо вирізняються три фундаментальні козацькі літописи: 1."Літопис Самовидця" – охоплює історичні події з 1648 р. до 1702 р. В історичній літературі висловлена думка про те, що автором літопису був козацький старшина Роман Ракушка-Ромаповський. Головна подія літопису — визвольна війна українського народу проти шляхетської Польщі 1648— 1654 pp. 2) Літопис Г.Граб’янки – охоплює історичні події періоду від Б.Хмельницького до обрання гетьманом Г.Скоропадського (1648—1702 pp.). 3) Літопис С.Величка – "Сказаній о войне козацкой з поляками через Богдана Хмельницького" — наймонументальніший твір в українській історіографії і за обсягом, і за змістом. Літопис складається з двох томів і охоплює події з 1648 р. до 1700 р. На основі історичних джерел літописець поділяє землі України на Малоросію і Галичину, а історію України розглядає у взаємозв'язках з історією сусідніх народів Польщі, Туреччини, Росії, Румунії й Угорщини. Центральна постать літопису — Богдан Хмельницький, визвольну війну під його проводом автор називає справедливою і святою.

Важливий внесок в історію всієї духовної культури українського народу та її барокової літературно-філософської традиції зробив Григорій Савич Сковорода — видатний український філософ, мислитель, гуманіст, просвітитель, письменник, лінгвіст, педагог, музикант. Він обстоював єдність людини і природи, а шлях до людського щастя визначав через самопізнання, «сродну» працю тощо.

5.Театр та музичне мистецтво. У XVIII ст. поряд з відомими раніше вертепом і шкільною драмою з'являються нові види та форми українського сценічного мистецтва. Значної популярності досягли інтермедії – короткі одноактні вистави, які виконувалися між частинами шкільної драми. В них зображувалися сцени сатиричного забарвлення з життя селян, козаків, міщан.

В ІІ пол.. XVII — XVIII ст. подальшого розвитку досягнув ляльковий театр-вертеп. Вертепні вистави зазвичай супроводжували торги, ярмарки, свята. Подальший розвиток сценічного мистецтва привів до виникнення нової форми народного театру, в якому ярмаркові вистави переносились до своєрідної конструкції приміщення – балагана.

У XVIII ст. українські магнати створили кріпацький театр. Кріпацькі трупи ставили п'єси українською і російською мовами, до їх репертуару входили оперні та балетні вистави.

Зародження професійного театру в Україні припадає на кін. XVIII ст. Першим постійним театром став Харківський, заснований у 1798 р.

Під впливом театрального мистецтва розвивалась музична культура українського народу. В народній музиці удосконалювались насамперед пісенні й танцювальні жанри. Значного поширення набули обрядові, родинно-побутові та ліричні пісні, а також народні танці — метелиці, гопаки, козачки тощо. Продовжувала розвиватися народна інструментальна музика, її творці та виконавці — кобзарі, лірники, сопілкарі, цимбалісти часто об'єднувалися в ансамблі (троїсті музики).

У ІІ пол. XVII ст. виникли своєрідні професійні цехи музик. Впродовж XVII ст. музичні цехи виникли в Стародубі, Ніжині, Чернігові, Харкові та в інших містах. Об'єднані в цехи музиканти обслуговували різноманітні урочисті церемонії, військові походи, панські розваги, їхній репертуар складався з військових маршів, народної танцювальної та інструментальної музики.

Поширеними у цей час були мелодії кантів– багатоголосих пісенних творів, що слугували джерелом для розвитку культової музики. Особливо відчутним був їх вплив на хоровий жанр — партесний концерт, що був своєрідним виявом стилю українського бароко в музиці. Видатний український композитор і теоретик партесного жанру – Микола Дилецький.

З метою підготовки освічених музикантів у м. Глухові на Чернігівщині була створена 1738 р. спеціальна музична школа. Вона підготувала велику кількість музикантів, з-поміж яких всесвітньо відомий композитор Дмитро Бортнянський. Перу композитора належить 70 концертів (зокрема, "Креонт", "Алкід", "Квінт Фабій", "Сокіл"), написаних італійською та французькою мовами.

Випускниками Глухівської музичної школи були відомі українські композитори – Максим Березовський та Артем Ведель, котрі вважаються творцями української духовної класичної музики.