Доба Визвольної війни 1917-1921 рр. 3 страница
Художники нині мають безліч можливостей для реалізації своїх творчих задумів, до їхніх послуг нові галереї, виставки, вернісажі. Українські телеканали здійснюють мовлення переважно українською мовою, проте часто пропонують глядачеві низькопробну теле-продукцію, розраховану на невибагливий смак.
Україна є місцем проведення сучасних конкурсів і фестивалів: "Червона рута", "Таврійські ігри", конкурсу артистів балету імені Сержа Лифаря, "Євробачення-2005" та ін., що сприяє популяризації українського музичного мистецтва на Батьківщині та за її межами.
Протягом XX ст. українська культура пройшла довгий, складний і суперечливий шлях розвитку. Відзначивши початок XX ст. бурхливим феєрверком талантів, розмаїттям стилів і напрямів у різних галузях художньої творчості, українські митці довгі десятиліття в умовах радянського тоталітаризму змушені були працювати в рамках соціалістичного реалізму, постійного втручання в творчий процес, обмежень у виборі тематики та ідейних оцінок. Сталінські репресії фізично знищили більшу частину діячів української культури - вчених, письменників, художників, церковних діячів, а інших змусили поступитися принципами. Все ж кращі представники українства у XX століття вивели нашу культуру на світовий рівень, сприяючи своєю творчістю і громадською діяльністю здобуттю незалежності нашою державою.
Тільки тепер, після здобуття незалежності, в українців з'являються справжні можливості для реалізації свого духовного потенціалу. Державна політика в галузі культури повинна сприяти цьому, адже стати рівноправним членом загальносвітового співтовариства можна лише тоді, коли цілеспрямовано буде розвиватися не лише економіка, а й культурний процес
79. укр.. національна к-ра і світова цивілізація
У XX ст. активізувалися рухи народів до національного самовизначення. Вони пройшли по всіх континентах. Характерною ознакою стали національні революції, які проголошували принципи самовизначення, самоутвердження націй, зумовлювали створення національних держав на базі етносоціальних спільнот. Вироблялися наукові обгрунтування для набуття правового статусу новоутвореними державами, для абсолютизації форм соціально-економічного, політичного та духовного життя нації.
Політична теорія утверджувала пріоритет держави як ідеальної форми національної політичної організації, що декларувала політичну рівність народів, які проживають у конкретній країні. Націоналізм виводиться на рівень певної релігії, яка має віру в Бога замінити на віру в націю.
Економічна теорія націоналізму досить суперечлива, тому що економічні проблеми вважаються другорядними, а почасти ігноруються, перевага віддається ідеалізації та милуванню самими собою.
Провідною тезою націоналізму є лінгвістична теорія, яка абсолютизує роль національної мови, вважаючи її єдиним провідним чинником збереження, утвердження та виживання національної спільноти. Стверджується, що мова — це передусім консолідуюча сила, яка єднає націю не лише на аборигенній території, а й у зарубіжжі. На рівні державного утворення ця теорія не витримує критики; нині не існує жодної однонаціональної держави при тому, що практично всі країни одномовні, незважаючи на те що в них проживають люди різних національностей.
Кожна мова різниться діалектами; вони досить розмаїті й не завжди зрозумілі людям, які живуть в іншому регіоні. Це характерно для будь-якої держави, у тому числі й України.
Культурна теорія найбільш популярна щодо визначення об'єднуючого фактора. Це проявляється у колективному егоїзмі, який бачить свою культуру месіанською щодо інших. Теоретики вважають, що лише культурний націоналізм може об'єднати народ і вивести його на політичний рівень об'єднання нації. Культурний процес будь-якої держави не може бути однорідним, це суперечить як діалектиці, так і здоровому глузду. Адже кожне суспільство останні 500—700 років чітко детерміноване; кожна соціальна група утворює, виробляє і трансформує культурно-мистецькі досягнення як свої, так і сусідів, при цьому враховуються регіональні та національні особливості. Як правило, народи з "нижчим" соціальним рівнем консервативніше зберігають культурну спадщину, а "вищі" — більшою мірою сприйнятливі до досягнень цивілізацій-ного процесу. Цивілізація ніколи не може бути локальним явищем, вона завжди поширюється на досить значні території. Як приклад розглянемо європейську та далекосхідну. Кожна з них досягла високих рівнів розвитку, має певні особливості, які суттєво різняться. Кожна з них адаптувала цілу низку націй і держав, включила їх у свій культурний процес. Особливо це помітно на сповідуванні світових релігій: уся Європа — це переважно християнський світ, азійський континент — світ ісламу; відповідно вони мають різні культурні домінанти.
Останні півтораста років гаряче дебатувалось питання стосовно теорії двох культур; на політологічному рівні протиставлялися класові групи, стверджувався антагонізм між ними, доводилось, що кожна з них творить свою культуру, але час усе ставить на свої місця. Вихідці з панівного класу П. Могила, Ф. Прокопович, Б. Хмельницький, П. Куліш, Є. Гребінка, М. Гоголь, Леся Українка, сім'ї Симиренків, Терещенків, Тарновських, Ханенків були представниками своєї нації; відповідно всі здобуті знання вони максимально застосовували практично на своїй землі, адаптуючи чужі набутки до своїх потреб.
Україна має своєрідну територію; вона розміщується між двома великими суперетносами — східним і західним, а отже, поєднує особливості як одного, так і іншого. Нині на емпіричному рівні робляться спроби вивести походження України, українськості. Дехто починає від створення світу (С. Плачинда); інші намагаються зробити українцями переважну більшість визначних діячів світу. Так, Ісус Христос, за Ю. Канигіним, — гуцул. Ейфорія свободи після революції 1991 р. дала можливість уявити себе на вищому щаблі стосовно інших. Наприклад, М. Жулинський стверджує: ми "...єдині, бо неповторні. Самобутньою формою втілення етнічного світогляду, своєрідним комплексом і оригінальним типом національного світобачення. Ми, українці..., витворили особливу систему звичаїв, вірувань, світорозуміння, моральних, правових, етнічних, естетичних форм, які складалися упродовж розвитку людської спільності... Ми державний народ". Окремі патріоти намагаються вивести українців ще з первіснообщинного ладу, язичництва, на базі цього витворити нову, за Л. Силенком, рідну українську віру — РУН-віру.
80. українська православна церква
Українська Православна Церква вважає за потрібне засвідчити: саме православна віра може і має бути фундаментом національної свідомості для українського народу; саме православне соціальне вчення може і повинно бути дієвою основою для розбудови українського суспільства. На наше глибоке переконання, православні християнські вчення про націю, державу, політику, культуру, церковно-суспільні відносини можуть стати дороговказом до побудови в Україні цивілізованого розвинутого суспільства. Цією декларацією ми засвідчуємо, що традиційні православні цінності є не лише духовним надбанням історії, але і основою для справедливого і гармонійного суспільства сьогодні і в майбутньому. Ми переконані, що лише прийняття українським суспільством православного соціального вчення, що спирається на Євангеліє та вчення Церкви, може стати початком виходу українського народу на шлях добробуту і спасіння, на шлях державної злагоди і національної єдності, на шлях розвитку і миру. Всі ж спроби покласти в основу національного і державного розвитку неправославні і нехристиянські ідеали призведуть лише до руйнівних наслідків, до наростання анархії, до деградації духовності і культури.
Українська Православна Церква — Київський Патріархат — православна Церква в Україні із резиденцією Патріарха в Києві. УПЦ-КП створено в червні 1992 року внаслідок об'єднання двох церковних груп, що обстоювали незалежність від Російської православної церкви: частини вірних та єпископату УПЦ-МП на чолі із Митрополитом Київським і всієї України Філаретом (Денисенком) та Української Автокефальної Православної Церкви. За чисельністю вірян станом на кінець 2011 року — найбільша в Україні[2], за даними Центра Разумкова станом на лютий 2011 року, була другою. [4]; за чисельністю парафій та священнослужителів (за даними Держкомнацрелігій) — друга. Є канонічно ізольованою та не має євхаристійного спілкування з іншими помісними православними церквами. Українська православна церква[5] (УПЦ; також Українська православна церква Московського патріархату, УПЦ МП) — самовряднаправославна церква з правами широкої автономії, самостійна частина Російської православної церкви[6][7] на території України. Єдина конфесія в державі, що є частиною Вселенської православної церкви[8][9][10], перебуваючи у євхаристичному спілкуванні з усіма помісними православними церквами світу[8][9][10][11]. За даними Держкомнацрелігій найбільше релігійне об'єднання України за чисельністю приходів та священнослужителів (станом на 1 січня 2010 року)[12].
Предстоятелем є митрополит Київський та всієї України, який носить титул «Блаженніший». Сьогодні ним є Володимир (Сабодан).
27 жовтня 1990 року Архієрейський собор Російської православної церкви скасував Український екзархат і заснував самоврядну і з правами широкої автономії Українську православну церкву. Поряд з іншими православними і католицькими церквами України, УПЦ вважає себе прямою спадкоємницею Київської митрополії 10 століття[13].
Українська Автокефальна Православна Церква (УАПЦ) — незалежна православна церква в Україні та в українській діаспорі Західної Європи й Північної Америки, що відродилася під час національно-визвольних змагань (1917—1921). На Першому Всеукраїнському Православному Церковному Соборі в Києві 14-30 жовтня 1921 р. проголошено три основні засади УАПЦ — автокефалію, соборноправність, українізацію. Пріорітетним завданням відтворення богословсько-історичної спадщини вважає для себе значна частина вірних УАПЦ, стоячи на ідеологічних засадах автокефалії української церкви, проголошеної священномучеником Василієм Липківським. Ініціативна група по відродженню набутків руху за автокефалію двох перших періодів відродження УАПЦ веде широку просвітницьку діяльність, її учасники підтримують веб-сайт lypkivsky.info, видають друковану та електронну богословсько-історичну літературу, організовують акції та круглі столи заради поширення ідей першого відродження УАПЦ. Учасники цього руху поділяють переконання, що українську самобутність у Церкві можна зберегти лише зберігши історичні коріння сучасної УАПЦ з Церквою, що зародилася в Україні в 1919-21 роках. На сьогодні УАПЦ має канонічну хіротонію та цілком очевидне Апостольське приємництво, але втрачає своє ясне історичне тло. «Пролипківський» рух, на думку групи підтримки церкви, дасть змогу оживити занедбане віковічне стремління свідомих українців мати у своїй незалежній державі і незалежну Церкву.
81. Украї́нська Гре́ко-Католи́цька Це́рква (коротко УГКЦ; інші назви — Ecclesia Ruthena unita, Київська Унійна Митрополія, Українська Католицька Церква візантійського обряду, Унійна Церква) — одна із двадцяти двох Східних Католицьких Церков свого права [3], які перебувають у сопричасті з єпископом Риму. За кількістю своїх вірних (понад 5,5 мільйонів[4]) вона є найбільшою у світі з усіх Східних Католицьких Церков та другою після Римо-Католицької Церкви. З 27 березня 2011 року церкву очолює Верховний архієпископ Києво-Галицький Святослав Шевчук.
Українська греко-католицька церква єдина з українських Церков, що має безперервну ієрархічну спадкоємність з часу заснування у Х ст.Київської митрополії. У 1596 Київський митрополит Михайло Рагоза, 5 єпископів та 3 архімандрити підписали Берестейську унію, в якій визнали церковну владу єпископа Рима, вийшовши тим самим з-під юрисдикції Константинопольського патріарха. У 33-х артикулах унії єрархія визначила умови, на яких згідна прийняти єдність з Римським престолом. Більша частина цих артикулів була покликана зберегти богословську, літургійну та канонічну ідентичність Унійної Руської Церкви: залишити в Символі віри «від Отця ісходить», не вносити змін у порядок здійснення тайни хрещення, збереження одруженого священства, залишити три види Літургії (св. Івана Золотоустого, св. Василія Великого, св. Григорія Двоєслова)[5]. Частина артикулів з різних внутрішніх та зовнішніх причин була порушена вже у XVII—XVIII ст. Цей процес в історії УГКЦ отримав назву латинізація[6]. У ХХ ст. за митрополита Андрея Шептицького розпочались поступові спроби відновити втрачену ідентичність. У 2011 УГКЦ представила свій катехизм «Христос — наша Пасха»[7], в якому віровчення Церкви подано на основіанафори Літургії св. Василія Великого.
У ХІХ-ХХ стт. єпископи та священики УГКЦ стали безспосередніми учасниками культурного, політичного, економічного відродження українського народу. Зокрема автором музики гімну України є священик Михайло Вербицький. У суспільному й громадському житті УГКЦ обстоює право українського народу на свою незалежну соборну державу та становлення в ній зрілого громадянського суспільства; реалізовує велику кількість благодійних та громадських проектів в Україні та поза її межами. Після завершення Другої світової війни, в умовах зміни лінії кордону між Польською Народною Республікою та Українською Радянською Соціалістичною Республікою, одна з найдавніших єпархій УГКЦ — Перемиська, опинилася територіально розділеною. Це спричинило ситуацію, коли єпархіальний престол опинився де-факто поза значною частиною території своєї єпархії, що пізніше зумовило реорганізацію адміністративно-територіальної структури УГКЦ.
З легалізацією УГКЦ 1989 року, впродовж наступного періоду аж до 1992 року, греко-католики в Україні перебували в межах — Львівської (і частково Перемиської), Івано-Франківської (Станіславівської) та Мукачівської єпархій. На Синоді Єпископів УГКЦ, що відбувся у Львові 16-31 травня 1992 року, було вирішено змінити тогочасний адміністративно-територіальний устрій, відтак кількість єпархій збільшилась на чотири: Самбірсько-Дрогобицьку, Коломийсько-Чернівецьку, Тернопільську, Зборівську. Пропозиція Синоду Єпископів УГКЦ 1992 року щодо створення Чернігівсько-Вишгородської єпархії знайшла своє підтвердження з боку Апостольського Престолу вже 1995 року про створення Верховно-Архиєпископського Києво-Вишгородського екзархату, що охоплював територію поза Закарпаттям, Галичиною й Буковиною, в теперішніх межах України.
Згідно з рішенням Синоду Єпископів, що відбувався в Бучачі в серпні 2000 року, створено дві нові єпархії — Стрийську і Сокальську. Також реорганізовано Тернопільську і Зборівську: утворено Тернопільсько-Зборівську та Бучацьку Єпархіяї.
Від листопада 2000 року юрисдикції Верховного Архиєпископа та Синоду Єпископів УГКЦ підлягає вся територія України. У лютому 2002 року проголошено утворення Донецько-Харківського екзархату, 28 липня 2003 року проголошено утворення Одесько-Кримського екзархату, а 15 січня 2008 року — Луцького екзархату.
Правовий статус Мукачівської єпархії на сьогодні остаточно не врегульовано, оскільки вона не входить до складу Києво-Галицького Верховного Архиєпископства, а безпосередньо підлягає Апостольському Престолові, і наданий момент є частиною Русинської Католицької Церкви (Ruthenian Catholic Church), як Церкви свого права.
82. Римо-Католицька Церква в Україні — церква латинського обряду в Україні, що є складовою частиною Католицької Церкви.[2]
На 2007 рік Римсько-Католицька Церква в Україні налічує 7 дієцезій (Львівська архідієцезія, дієцезії Київсько-Житомирська, Кам'янець-Подільська, Луцька, Мукачівська, Харківсько-Запорізька і Одесько-Сімферопольська), 804 парафії, має 12 єпископів і 3 Вищі духовні Семінарії(Львівська у Брюховичах[3], Києво-Житомирська у Ворзелі і Кам'янець-Подільська у Городку).
Інформаційним офісом Римсько-католицької Церкви в Україні, що співпрацює з вітчизняними та закордонними державними та комерційними ЗМІ, є Католицький Медіа-Центр.
Традиційно поширення християнства на Русі пов'язують з іменем св. Апостола Андрія, який у І ст. проповідував у скіфів. У давньоруськомулітописі є згадка про його подорож по Дніпру. Проголошуючи Євангеліє на узбережжі Чорного моря, Апостол Андрій заклав також церковні громади і серед південних слов'ян. Але ті церкви знищили кочові племена готів у ІІІ ст. Збереглися християнські громади лише у Криму. Їх закріпив наприкінці I ст., перебуваючи там на засланні учень і наступник св. Апостола Петра Папа Римський Климент I. Будучи каторжником, він почав проповідувати спочатку серед рабів-греків, згодом учення Христа стало доходити і до східних слов'ян. Папа Климент I загинув у 100 р. у Криму мученицькою смертю. У 860 р. його мощі знайшли св. Кирило і св. Мефодій і привезли до Риму.
Праця грецьких та латинських місій дала свої плоди. Першим князем-християнином на українських землях вважають київського князя Аскольда, який був охрещений у 867 р. На могилі вбитого Аскольда збудовано церкву св. Миколая, що може свідчити про те, що християнським ім'ям Аскольда було Миколай. Є підстави вважати, що князь отримав своє ім'я на честь Папи Римського Миколая I, який проводив активну політику у справі хрещення слов'ян і благословив переклади Біблії, здійснені Кирилом і Мефодієм на слов'янські мови.
До середини X ст. за часів князя Ігоря християнська община збільшилася, навіть будувалися церкви. У 954—955 рр. слов'янські місіонериохрестили вдову Ігоря княгиню Ольгу. Вона відправила послів до німецького імператора Оттона I з проханням прислати на Русь єпископів тапресвітерів. У 960 р. був призначений єпископом Русі Лібутій з Могунтського монастиря св. Албана. У 961 р. він помер, і того ж року до Києва прибула німецько-латинська місія на чолі з архієпископом Адальбертом (проголошений святим) з Тревірського монастиря. Онук Ольги князьЯрополк у 974 р. вислав послів до Оттона II, а у 977 р. направив послів до Папи, а Папа Бенедикт VII — своїх послів до Ярополка. Це було перше посольство з Риму на Русь. У Києві була заснована латинська дієцезія на чолі з архієпископом Боніфацієм (проголошений святим), яка проіснувала до 979 р.
Метою Берестейської унії 1596 р. було об'єднання Київської Православної Церкви з Римським Престолом. Від латинської сторони ідею унії підтримали єзуїти Петро Скарга, Антоніо Поссевіно, Апостольський Нунцій. Булла Климента VIII 'Великий Господь' підтвердила адміністративне і церковне рішення Київського митрополита Михайла Рогози про унію Римсько-Католицької Церкви та Київської православної митрополії у межах Польсько-Литовської держави. Собор у Бересті викликав спротив деяких Православних Церков. У 1620 р. патріарх Єрусалимський Феофан ІІІ таємно висвятив 7 православних єпископів з митрополитом на чолі для всіх єпархій, котрі вже займали уніатські єпископи. Переяславським договором гетьмана Богдана Хмельницького з Москвою 1654 р. Україну віддано під протекторат Москви. Розділ Польщі у XVIII ст. для територій, які відійшли до Росії, означав загибель унії. Для уніатських єпископів на австрійській території у XVIII ст. Папа Римський заснував спеціальну церковну провінцію Галич.
Ідея об'єднання церков двох обрядів дала приклад подвижництва — життя та мученицьку смерть полоцького архієпископа Йосафата Кунцевича, убитого 1623 р. фанатиками у Вітебську. У 1643 р. Урбан VIII проголосив мученика Йосафата блаженним, а Пій IX у 1867 р. — святим. Йосафат Кунцевич — єдиний загальнокатолицький український святий. Його мощі у 1916 р. були знайдені на Холмщині і привезені до Відня, де перебували до 1944 р. у церкві св. Варвари, а потім перевезені до Риму до собору св. Петра.
83.українська мова- основа укр.. народу
Говорити про розвиток культури народу і нічого не сказати пророзвиток мови — це все одно, що будувати хату і забути про її фундамент. Автори книги «Українська мова і культура мовлення» (1995) О. М. Пазяк та Г. Г. Кисіль справедливо наголошують: так, на жаль, склалося в Україні, що багато хто навіть з українців ігнорував рідну мову. Хіба що ніжні мелодії пісні пестили її своїм звучанням, підкреслюючи її чарівність, неповторність і щирість. Мовознавець Олексій Пінчук підкреслює: наша мова — не лише засіб спілкування, а й знаряддя, інструмент духовної діяльності людини і водночас — продукт цієї діяльності (кожен з нас — мовотворець). То ж чи варто дивуватися нашій «докапіталістичності» в усьому — від рівня державності та забезпеченості прав людини до рівня духовності та виробництва і споживання. Вслухайтесь: як ми говоримо? — Отак і живемо.
Мова — не стільки інструмент відтворення, моделювання дійсності, скільки інструмент творення, моделювання неіснуючої, потенційної дійсності. Завдяки мові людина мисляча — це насамперед людина фантазуюча. Без такої здатності, підкреслює Олексій Пінчук, ми не мали б не лише трагедій Евріпіда і Шекспіра, гетевського «Фауста» й гоголівського «Вія», а й … теорії Ейнштейна та всіх матеріальних надбань цивілізації — від простого колеса до комп’ютера. Адже перш ніж матеріалізуватись, усе це було сфантазовано, змодельовано за допомогою мови в голові людини. Ото ж — слава Слову! Але … Ця ж таки фантазотворча здатність має і підступний характер. Доки кентаври, мінотаври, сфінкси та інші слова-міфологеми живуть у художній творчості — це збагачує нас духовно. Але коли подібні слова-міфологеми стають основою нашої діяльності — вони завдають шкоди.
Розташована на основних шляхах між Європою та Азією, Україна часто ставала об’єктом впливів різних, часом протилежних культур. У тому числі — мовних впливів. Через Причорномор’я вона зазнавала благотворних впливів грецької цивілізації — як античної, так і візантійської. Історія розвитку української мови — це основа розвитку всієї культури українського народу.
Автори «Словника-довідника з культури української мови» (1996) Д. Гринчишин, А. Копелюшний, О. Сербенська, З. Терлак справедливо підкреслюють, що мова — це неоціненний скарб народу, найголовніший літопис його життя. У глибинах мови — філософський розум, витончений естетичний смак, справді поетичне чуття, праця зосередженої думки, надзвичайна чутливість до найтонших переливів у явищах природи, сувора логіка, високі духовні злети. І щоб оволодіти цим скарбом, людина мусить постійно докладати зусилля, усвідомлюючи, що існує складна наука рідної мови. Українська мова є невіддільною ознакою самої нації, одним із найістотніших чинників її самовиявлення і світосприйняття, важливим показником її життєдіяльності й духовності. Ось чому в неї стільки друзів і стільки запеклих ворогів. Наші недруги із самого зародження української мови докладали найогидніших зусиль, аби знищити українську мову або хоча б применшити її роль, її значення, багатство і красу.
У 1989 р. українська мова нарешті здобула статус державної мови. Але ще й сьогодні наша мова потребує захисту не тільки з боку держави, а й кожного з нас, українців.
Ще тисячі років тому глибоко усвідомлювалася як загальнолюдська функція (засіб спілкування), так і образна природа слова, його державна вага, людинотворча місія, а водночас — і нелегка доля.
Протягом багатовікової історії українського народу колонізатори різних мастей, ідеологи імперій робили все, щоб викорінити слово народу українського, приректи його на небуття, а разом з ним і сам український народ.
Багатовікове ярмо підлеглості чужинцям зумовили трагізм долі як народу українського, так і його слова.
Жорстоку політику денаціоналізації вела польська, литовська, угорська шляхта. При цьому урядуючі режими могли залишати представникам української старшини, селам чи містам навіть їхні маєтності, чини, промисли та угіддя. Але люто, нещадно руйнували школи і храми, нищили колегіуми та освітньо-мистецькі братства, друкарні й книгарні, переслідували інтелігенцію, коли вона орієнтувалася на українську національну культуру та мову. Бо розуміли: доки існує мова — існує й самосвідомість, народ не може бути перетворений на мовчазного раба.
Величезної кривди українській мові було завдано російським самодержавством, яке ставило за мету виконання своєї каїнової місії: створити імперію рабів, у якій би люди, нації, культури — «на всіх язиках все мовчало».
Наступні століття ще більше погіршили становище українського народу: було ліквідовано гетьманство, управління доручалося тільки «вірним синам Росії», кріпацтво стало нормою не лише політичного, соціально-економічного, а й духовного життя. Щоб безповоротно обернути націю в рабство, було видано укази про неприпустимість існування українських шкіл, театрів, видавництв; зрештою в 1863 р. тодішній міністр внутрішніх справ Валуєв наказав цензурі не пускати наукових та народних книжок українською мовою писаних, бо, мовляв, «никакого особеннаго малороссійскаго языка не было, нет й быть не может». А потім цілих тридцять літ, від указу 1876 р. українське слово було майже зовсім заборонене в Росії, щоб українці не розбивали того «одного народу руського», «одного язика руського».
У праці «Про українську мову і українську школу» М. Грушевський пише:
«Різні люде українству ворожі часто балакають пусте, ніби то української мови нема, її видумують тільки деякі «сепаратисти», себто такі, мовляв, що хочуть Україну від Росії відділити. Інші знов складають на поляків, немов би то поляки українство на злість руським видумали. Інші кажуть таке на Австрію, що то вона підтримує українців проти Росії; інші на Германію, на прусаків, що то вони спомагають український рух.
Та нехай брешуть: але супроти їх брехень цікаво послухати, що кажуть про українство самі люде руські учені і поважні…
Уже в 1905 р. комітет міністрів Росії признав, що український народ зі злиднів і темноти своєї не може підвестися через заборони та перешкоди українській мові. Навіть духовне начальство побачило це, і коли духовенство Подільської єпархії звернулося до синоду, то синод дозволив (1907 р.), щоб у сільських школах, куди ходили українські діти, учити і тлумачити українською мовою.
Набагато обурливішою, огиднішою виявилася практика тих, що афішували себе демократами, революціонерами, інтернаціоналістами, а насправді й за радянських умов продовжували вести імперсько-шовіністичну політику.
Цинізм дійшов до крайньої міри; під приводом захисту прав людини було проголошено курс на злиття мов, народів, культур. Наслідок відомий: до 1917 р. в Росії виходили твори 12 мовами. У СРСР у 1934 р. — 32 мовами, наприкінці 60-х років майже 100, а на початок 80-х років — лише 39 мовами. З карти світу зникли цілі народи й культури. Щоправда, офіційно це трактувалось як розквіт шляхом злиття всіх націй у «нову історичну спільність людей — радянський народ». Але хіба смерть, коли її назвати «славною загибеллю», перестає бути смертю?
84. Вища школа і наука україни сьогодні
У травні 1991 р. Верховна Рада України прийняла Закон “Про освіту”, що визначив школу як основу духовного, соціального, економічного, культурного розвитку суспільства і держави. Освіта в Україні, наголошувалося в ньому, грунтується на засадах гуманізму, демократії, національної самосвідомості, взаємоповаги між націями і народами. Закон вніс кардинальні зміни в систему освіти, вона стала більш гнучкою та різноманітною. Поряд з класичною середньою школою з’явилася значна кількість ліцеїв, гімназій, коледжів. Ці заклади збагатили навчальний і виховний процес учнів, сприяли поглибленому розвитку їх здібностей. Зроблено певні кроки у справі гуманізації освіти. Значно поглибилось вивчення української історії, літератури, географії, народознавства, інших суспільних наук.
Незважаючи на певні кризові явища, все ж у розвиткові культури намічаються певні зрушення. Після здобуття незалежності в Україні формуються риси нової культурної реальності, коли національна культура стає одним із визначальних факторів прогресу суспільства, розбудови незалежної держави, формування національної ідентичності. Тільки розвиток культури може долучити нашу державу до загальноєвропейської спільноти, сприятиме демократизації суспільства, всебічному розвиткові особистості.
Так, велику увагу держава приділяє розвиткові освіти. Ухвалено національну програму "Освіта України в XXI ст." (1993), Закон України "Про освіту", що передбачають демократизацію, гуманітаризацію освіти, індивідуалізацію навчально-виховного процесу, безперервність освіти, варіативність навчальних програм і планів, поєднання вітчизняного і світового педагогічного досвіду, приведення освіти у відповідність до вимог сучасного інформаційного суспільства, розширення існуючої мережі навчальних закладів. Крім традиційних шкіл з'явилися альтернативні навчальні заклади (гімназії, ліцеї, коледжі, спеціалізовані школи) різних форм власності. У 2000 р. було запроваджено 12-річну тривалість навчання в середній школі, 12-бальну систему оцінювання знань, велика увага приділяється посиленню практичного спрямування освіти, використанню новітніх технологій, зокрема комп'ютерних, вивченню іноземних мов, вихованню громадянина-патріота. Мова викладання в навчальних закладах була приведена у відповідність до етнічного складу населення. За роки незалежності більшість навчальних закладів України переведена на рідну мову викладання (у 2001 р. українською мовою навчалося 67,4 % учнів).
У нормативно-правових документах щодо вищої освіти вказується на актуальність постійного оновлення змісту освіти та організації навчально-виховного процесу відповідно до демократичних цінностей, ринкових засад економіки, сучасних науково-технічних досягнень. Передбачається створення умов для особистісного розвитку і творчої самореалізації кожного громадянина, інтеграції України в європейський та світовий простір як конкурентоспроможної держави. Стратегія співробітництва нашої держави з Європейським Союзом передбачає поступову інтеграцію національної системи вищої освіти в європейський освітній простір, завдяки чому можна досягти вагомих успіхів і в інших євроінтеграційних процесах. Інтеграція у сфері освіти і науки полягає у впровадженні європейських норм і стандартів в освіті. Щороку тисячі студентів, аспірантів, викладачів і науковців з України продовжують своє навчання та наукову діяльність за кордоном - це результат міждержавних угод про співпрацю в галузі освіти і науки. З багатьма країнами наша держава має угоди про визнання документів про освіту та вчені звання.