Роль козацтва в історії культури українського народу
В розділі досліджуються витоки стародавніх елементів у козацькій культурі: культ коня, культ меча-шаблі та бойового поясу, козаки-характерники, кобзарі – співці козацької слави, символіка червоної китайки, вишкіл молодих воїнів, зв’язок битви з бенкетом, особливе ставлення запорожця до жінки, козацьке побратимство тощо.
Одним з важливих архаїчних елементів у культурному комплексі українського козацтва є культ коня. Культ коня як бойового козацького побратима не є своєрідним надбанням українських козаків, а являє собою далекий відгомін сакрально-військової індоєвропейської традиції поклоніння коню. Українські степи – батьківщина свійського коня. Саме тут вперше використали коня не тільки в господарстві, але й у військо-транспортних цілях (вози з поховань ямної культури, військові колісниці). Звідси розселялися племена, які поширили на величезних обширах Євразії навички конярства, військові колісниці і культ коня.
Сакрально-мілітарний культ коня існував у стародавніх українців. Один з їхніх головних богів, бог громовиці і блискавки Перун, був вершником (як і германський Одін, осетинський Уастирджі, християнський святий Юрій-Георгій). Кінь як священна істота міг принести і успіх, і смерть (згадаймо легенду про смерть князя Олега від свого коня). Іноді він супроводжував свого господаря в потойбічний світ. Саме в цьому випадку виступає підземне, хтонічне обличчя культу коня, спільне для багатьох індоєвропейських народів. Українське козацтво теж було носієм індоєвропейських військово-сакральних традицій, далеким відлунням яких і був у козацькій культ коня. Саме на давніх індоєвропейських традиціях вершництва, культу коня формується в козацькій культурі своєрідне побратимське ставлення до коня, яке так яскраво і з любов’ю оспівано в українському фольклорі. В багатьох козацьких піснях, думах, переказах кінь є братом та бойовим товаришем козака.
Таким чином, культ коня широко відобразився в індоєвропейській військовій та сакральній традиціях. Саме індоєвропейці перші приручили коня, і саме кінь дав їм змогу опанувати і завоювати величезні простори євразійського континенту. Культ коня простежується у середньостогівців, аріїв Рігведи і Авести, стародавніх греків, хеттів, іранців, скіфів і сарматів, у зародженні (стародавні германці) і становленні західного, північного і східного європейського лицарства, а також у культурному комплексі українського козацтва, де він, як невід’ємна частка загальноєвропейської лицарської культури, пов’язує козацьке світобачення з загальноіндоєвропейським культурним комплексом.
Почесне місце посідає у козацькій військовій традиції шабля. Про це свідчать як козацькі літописи, так і багатющий український фольклор. Можна стверджувати, що серед українських козаків існував культ шаблі як далекий відгомін прадавнього військового культу меча і бойового пояса. Як меч у середньовічній Європі був ознакою приналежності до лицарського стану, так і шабля на території України в XVI-XVIII ст. була символом незалежної козацької верстви. Шабля як вид холодної зброї є далекою родичкою меча. Історія меча сягає своїм глибоким корінням стародавніх часів. З’явившись у бронзовому віці (II тис. до н. е.), меч зразу ж посідає цільне місце серед холодної зброї і лише в новітні часи поступається своїм видозмінам, в тому числі і шаблі. Значну частину корпусу українського фольклору становлять численні казки, легенди, перекази про песиголовців, вовкулаків, перевертнів, козаків-характерників тощо. Всі вони є не чим іншим, як рештками виразного індоєвропейського культу воїна-звіра та пов’язаних з ним уявлень та міфів. Саме воїни-звірі відіграли важливу роль у формуванні мілітарно-сакрального індоєвропейського культурного комплексу. З воїнів-звірів у прадавні часи складалися таємні військові чоловічі об’єднання первісних племен. Ці військові спілки сформували власний ритуальний комплекс та своєрідні вірування, в яких чільне місце відводилося звіру-хижаку.
Образ козака-характерника сформувався під впливом залишків стародавнього загальноіндоєвропейського культу воїна-звіра (воїна-вовка). Враховуючи схожість казок, легенд та переказів про вовків, перевертнів у різних балто-слов’янських народів від Балтійського до Чорного морів і їх давнє місцеве коріння, можна вважати, що українське козацтво не запозичило їх від сусідів, а прийняло у спадок від культури Київської Русі. Про це свідчить безперервність розвитку образу воїна-звіра в українській міфології від язичницьких часів, через культуру Київської Русі, до пізнього середньовіччя. Певний зв’язок простежується між образами давньоруського князя-волхва XI ст. Всеслав Полоцького та козацького отамана-характерника Івана Сірка. Міцність та спадкоємність зв’язків козацької міфології з духовною традицією княжих дружин Х-ХІІ ст., що були різновидом ранньосередньовічних ватаг європейських лицарів, вказує на глибокий генетичний зв’язок українського козацтва з військовою лицарською європейською культурою. В культурному комплексі українських козаків вишкіл молодих воїнів є одним з важливих архаїчних елементів. Козацька традиція військової підготовки молодих воїнів своїм глибоким корінням сягає тих прадавніх індоєвропейських часів, коли юнаки готували себе до обряду посвячення у воїни, посилено займалися фізичною і військовою підготовкою, щоб пройшовши ініціацію стати повноцінним членом суспільства. У всіх індоєвропейських народів велика увага приділялася становленню молоді, отриманню нею початкової військової підготовки, що давало можливість її представникам стати справжніми фаховими воїнами. Для західноєвропейського лицарства була властива комплексна підготовка молоді, тривале навчання майбутніх воїнів (з 7 до 19-21 року), що закінчувалося святковим обрядом посвячення у лицарі.