Культурна політика Центральної Ради
Загальна характеристика розвитку культури в Україні на зламі століть (кінець ХІХ – початок ХХ ст).
Українська культура другої половини XIX ст., незважаючи на всі перепони, продовжувала успішно розвиватися. Цьому сприяли: по-перше, реформи 1860–1870-х років (скасування кріпосного права, судова, земська, міська, освітня реформи); по-друге, бурхливий розвиток капіталістичних відносин.
В освіті зміни стали відчутними вже на межі 1860-х років. Молода інтелігенція, студенти, що об’єдналися в громади, активно займалися створенням недільних шкіл. У 1862 р. в Україні їх діяло понад 110. Викладання у багатьох із них велося українською мовою, видані були букварі та підручники, в тому числі “Буквар” Т. Шевченка. Але того ж таки 1862 р. царський уряд вирішив закрити недільні школи, а багато їх організаторів та викладачів було заарештовано. Певних здобутків у галузі освіти було досягнуто на Західній Україні: відкрито ряд вузів, у тому числі Чернівецький університет (1875), Львівський політехнічний інститут та Академію ветеринарної медицини, з 1869 р. запроваджувалось обов’язкове навчання дітей віком від 6 до 14 років.
У 1880-х роках відбувається розквіт українського театрального мистецтва. Це було зумовлене тим, що лише саме у театрі був можливим розвиток української мови. Професійний український театр виник на базі аматорських колективів, що діяли в 1860–1870 роках. У 1882 р. під керівництвом М. Кропивницького в Єлисаветграді створено першу українську професійну трупу, до якої були запрошені М. Садовський, М. Заньковецька, О. Маркова, І. Бурлака та ін. Українська скульптура початку ХХ ст. теж не уникла модерністських починань. Під впливом західних мистецьких шкіл формується ціла плеяда українських скульпторів-модерністів – М. Гаврилко, М. Паращук, В. Іщенко, П. Війтович та ін. У живописі прихильниками модерністських
Культурна політика Центральної Ради.
Українська Центральна Рада (УЦР) - заснована у Києві як міська громадсько-політична організація, яка під впливом революційних подій перетворилася у лідера українського національно-визвольного руху. Після проголошення Української Народної Республіки виконувала роль вищого законодавчого державного органу.
Не менший опір у педагогів і батьківських комітетів викликала українізація загальноосвітньої школи. Щоб уникнути конфліктів, міністр народної освіти та мистецтва М. Василенко пішов шляхом, второваним відповідним міністерством Центральної Ради: замість того, щоб українізувати російські гімназії, засновував поряд із ними українські. Восени 1918 р. в Україні вже налічувалося близько півтора сотень українських гімназій, поміж них і сільські. Для незаможних учнів цих гімназій затверджувалося 350 іменних стипендій — імені Г. Сковороди, Т. Шевченка, І. Франка та ін. письменників і діячів культури. Було прийнято закон про обов'язкове навчання українській мові та літературі, а також історії й географії України по всіх середніх школах.
Услід за київським відкрився український університет у Кам'янець-Подільському, куди бібліотеку України, в якій збиралися всі пам'ятки духовного життя українського народу — як рукописні, так і друковані. Засновувалися Національний архів України, записалося понад 1000 чоловік. На черзі стояло заснування українських університетів у Харкові,
Культурна політика часів Гетьманату і Директорії УНР.
Прихід до влади Директорії і відновлення республіканського режиму ознаменували початок останньої, критичної фази визвольних змагань. Від початку революції інтелігенти були головними носіями національної ідеї, через що більшовицькі діячі називали українську державність "вигадкою інтелігенції". Відтак і за Директорії УНР національні лідери активно вболівали за культурний розвиток України. Зокрема, голова Директорії Володимир Винниченко, відомий письменник і драматург, доклав чимало зусиль до налагодження культурного життя, особливо театрального мистецтва.
Український національний кінематограф, що виник майже одночасно з Українською Народною Республікою, в період Директорії продовжував розвиватися. Щоправда, розвиток його був досить однобічний, всі основні досягнення того часу були в царині документалістики. Так, товариство "Українфільма" організувало кінематографічну зйомку в'їзду Директорії до Києва. 30 грудня 1918 р. в кінотеатрі Шанцера на Хрещатику відбулася прем'єра документального фільму "В'їзд Директорії"[26]. Це дало поштовх до активного документального фільмування. Знімалися на плівку майже всі вагомі події того часу: військові паради, зустрічі іноземних делегацій, виступи видатних державних та громадських діячів, святкування річниці Т.Г. Шевченка, акт Злуки УHP і ЗУНР тощо.
В інших культурних галузях - літературі, образотворчому мистецтві – позитивні зміни здебільшого втратили той масштабний характер, що