Писемність і літературна традиція
Писемність у східних слов'ян з'явилася приблизно ще в першій половині IX століття. У «Житії» слов'янського просвітника Кирила зберігся переказ, що він бачив у 860 в кримському Херсонесі (Корсуні) книги, написані «руськими письменами». Ці ж «руські письмена» згадують й арабські письменники Х століття. В історичних джерелах зустрічається також повідомлення про те, що руська писемність, нарівні з староєврейською, розповсюджувалася в Хазарії. Важливим свідченням того, що писемність була відома в Київській Русі ще до хрещення, стала знайдена в 1949 р. в одному зі смоленських курганів глиняна посудина середини Х ст. з давньоруським написом «гороухща» (гірчиця).
Лінгвісти, аналізуючи тексти договорів руських князів з Візантією 911, 944 і 971 рр., вважають, що вони були складені двома мовами — грецькою і староруською.
Введення християнства значно прискорило розвиток писемності і літератури на Русі. Ще в 60-70-х роках IX століття візантійський імператор Михайло III відправив до слов'ян двох братів-священиків з Фесалонік (Солуні) — Костянтина (в чернецтві — Кирило) і Мефодія. Незважаючи на переслідування німецького духовенства, зацікавленого в поширенні латинської мови серед слов'ян, брати проповідували християнство в Моравії та інших слов'янських землях старослов'янською мовою. Вони упорядкували слов'янський алфавіт і переклали на церковнослов'янську (староболгарську) мову Євангеліє. На початок XI століття на Русі використовувалися дві системи письма — кирилиця, що базувалася на грецькому алфавіті, і глаголиця — розроблена Кирилом фонетична система, яка була менш популярна. Причому ще до ІХ століття місцеве населення користувалося абеткою з 27 літер, тоді як класична кирилиця нараховує 43 літери.
До особливостей писемної культури Русі треба віднести утворення двох типів літературної мови: церковнослав'янської і близької до просторіччя давньоруської. Першою писалася церковно-повчальна і житійна література, близькою до розмовної велося ділове листування, складалися юридичні акти («Руська правда»), літописи, пам'ятки світської літератури («Слово о полку Ігоревім»). У сучасному перекладі М. Т. Рильського «Слово про Ігорів похід»). Обидві мови активно впливали одна на одну, взаємно збагачувалися. Обидві вони були близькі і зрозумілі народу, і сам факт введення богослужіння слов'янською мовою гідно був оцінений «Повістю временних літ»: «І раді були слов'яни, слухаючи про велич божу своєю мовою», а «словеньська мова і руська одне є».
Писемна література, яка сформувалася в Київській Русі на початку XI століття, спиралася на два найважливіших джерела — усну народну творчість і християнську традицію, що прийшла з сусідніх держав, насамперед Візантії.
У творах літераторів того часу широко використовувалися героїчні й обрядові пісні, загадки, прислів'я, приказки, замовляння і заклинання. За свідченням автора «Слова о полку Ігоревім», народні мотиви лягли в основу творчості «віщого Бояна», якого він назвав «солов'єм старого часу». Народні пісні і перекази широко використовувалися літописцями. Від усної народної творчості древньої Русі у фольклорі українського народу збереглися найяскравіші зразки обрядової поезії — колядки і щедрівки.
Вершиною усної народної творчості став героїчний билинний епос, що склався до Х столітті і розвивався в XI—XIII століттях. Головною темою билин київського циклу стала боротьба з іноземними загарбниками, ідея єдності і величі Русі. У найдавніших билинах народ ідеалізував своє минуле, коли селяни ще не були залежні від феодалів. Оратай Микула Селянинович вільний і багатий, богатир Микита Кожум'яка — безстрашний захисник Батьківщини. Істинно народними героями стали пізніше Ілля Муромець похований у печерах Києво-Печерської лаври, завзятий галичанин Дунай, волинець Михайло Казарин, ростовець Альоша, рязанець Добриня, новгородець Садко. Їх імена збереглися в пам'яті народу як символ відваги, молодецтва, доблесті і слави древніх русичів. Усна творчість народу безпосередньо впливала на писемну літературу.
З утвердженням християнства велику роль починає відігравати перекладна література. За літературними зв'язками Київська Русь тяжіла до Візантії, яка була центром античних і східносередземноморських цінностей. З Константинополя в Київ незабаром після введення християнства стали надходити церковні і світські твори грецькою та іншими мовами. Одним з перших був переклад Євангеліє, виконаний у Києві дияконом Григорієм для новгородського посадника Осторомира — Остромирове Євангеліє. Також поширювалися апокрифічні твори — твори релігійного змісту, неканонізовані церквою.
Давньоруські книжники підходили до перекладу творчо: церковну літературу відтворювали з всією можливою точністю, а світські твори часто переробляли, внаслідок чого виходив, мабуть, чи не оригінальний твір. Так були оброблені «Історія Іудейської війни» Йосифа Флавія, «Повість про Акира Премудрого», «Хроніка» Іоанна Малали, яка жваво передавала біблійні перекази, легендарні історії Вавилону, Єгипту, Греції, Риму і Візантії.
Згодом на Русі з'явилися оригінальні твори. Мабуть, першим самостійним жанром давньоруської літератури стало літописання. Початок його відносять ще на кінець Х століття. «Повість временних літ» є літописним зведенням. Вона була створена на початку XII століття ченцем Нестором на основі декількох більш давніх літописів X—XI століть. Одна з величезних заслуг Нестора полягає в тому, що він об'єднав місцеві, регіональні записи «за літами» в єдиний, загальноруський літопис.
Давньоруські літописи суттєво відрізнялися від західноєвропейських і візантійських хронік з їх придворно-феодальною і церковною тенденційністю. Зрозуміло, що не уникли цього і руські літописи, але вони були ширші за змістом, прагнули сумістити в собі завдання історичної, публіцистичної, релігійно-повчальної і художньої оповіді. До них включалися епічні перекази, родові легенди, уривки перекладних творів, церковні і світські повчання, записи державних договорів, політичні заповіти князів. Щоб відчути це, досить пригадати сюжети «Повісті временних літ», присвячені заснуванню Києва, походу Олега на Константинополь і його смерті, помсті княгині Ольги древлянам, хрещенню Русі Володимиром. Головною темою руського літописання стала сама Руська земля, її єдність і могутність. Все це робило їх цікавими для найширшого кола читачів. Тому «Повість временних літ» була однією з найпопулярніших і цікавих книг для читання протягом усієї історії Стародавньої Русі, афоризми її автора увійшли в нашу мову (наприклад: «Книги — ріки, які наповнюють Всесвіт», «Книги — джерела мудрості»).
З початком роздрібненості Русі літописи складалися в кожному великому феодальному центрі. Останніми з літописних руських зводів, що дійшли до нас, є Київський (1200) і Галицько-Волинський (кінець XIII століття). Галицько-Волинский літопис — головне джерело для вивчення історії південно-західних князівств. Найбільш цікава та частина літопису, в якій розповідається про князювання Данила Романовича. Автор був гарячим прихильником Данила, ймовірно, його дружинником, володів літературним талантом і широкою ерудицією. Тому літопис являє цінність як для історії, так і для літератури.
У такому жанрі оригінальної літератури Русі, як філософсько-богословська публіцистика, поєднувалися художня досконалість та ідейна спрямованість. Першим її зразком стало «Слово про закон і благодать» ченця Ілларіона, якого князь Ярослав Мудрий поставив в 1051 році митрополитом. До нього всі київські митрополити були греками і присилалися з Візантії. У цьому творі, написаному в формі урочистої проповіді, Ілларіон розвинув три основні теми: про духовну перевагу Нового Заповіту (євангельської «благодаті») над Старим Заповітом (біблійним «законом»); про світове значення хрещення Русі; високу місію князів Володимира і Ярослава і про велич Руської землі, яка зайняла рівноправне становище серед християнських народів. В орнаментальному обрамленні богословської схоластики Ілларіон проводив думку, що князь Володимир рівний за своїми діяннями Константину. Останнього, як відомо, церква проголосила рівноапостольним. Виходило, що Володимир, прийнявши християнство і похрестивши Русь «за божественним навіюванням», ставав рівним не тільки святому Константину, але і першоапостолам Петру і Павлу, що вже ніяк не могло сподобатися Константинополю. Дійсно, Володимир I був офіційно канонізований православною церквою тільки в XVI сторіччі. Цікаво, що християнин Ілларіон, всупереч церковним догматам, прославив мужність і славу предків Володимира та Ярослава — князів-язичників Ігоря і Святослава, всю тоді ще язичницьку Руську землю. «Слово» Ілларіона стало своєрідним маніфестом самосвідомості народу, який живе у великій державі зі славною історією.
Блискучим пам'ятником давньоруської публіцистики є «Благання» Данила Заточника. Заточений ворогами у в'язницю (звідси і його прізвисько Заточник), він благає князя заступитися за нього і взяти до себе на службу. Блискуче освічений, Данило використав скарби фольклору для викриття шкідливого для Русі свавілля світської і церковної знаті. Звертаючись до Ярослава Володимировича, він закликає його спиратися на гідних слуг і соратників, не вірити боярам. Афористичні вислови Данила Заточника увійшли в прислів'я і приказки.
В особливий жанр оригінальної літератури Київської Русі виділилися повчання. Князь Святослав Ярославич створив знаменитий «Ізборник», присвячений проблемі, «яко подобає людині бути». Перу князя Володимира Мономаха належить «Повчання», адресоване дітям. Головна його ідея — турбота про долю Русі, яку розривали князівські усобиці, заклик до єдності.
Популярним жанром була житійна (агіографічна) література. Важливе місце зайняли житія святих — біографії духовних і світських осіб, канонізованих церквою. Входячи до складу християнських держав, Київська Русь турбувалася про створення культу власних святих та їх життєписів. Але якщо в римській і візантійській традиції прославлялися подвиги великомучеників з числа подвижників і ченців, страждальників за віру, то на Русі писалися житія князів. Першими були прославлені убієнні в 1015 році сини Володимира Святославича — Борис і Гліб. Загинули вони за наказом їх брата Святополка Окаянного. Відмінність «Житія Бориса і Гліба» від подібних візантійських знов-таки полягає в ідеї патріотизму: ці святі подають «целебні дари» всій «Руській землі», вони «єста заступника Русьстей земли». «Житіє» малює Бориса не як аскета, а як прекрасного князя-рицаря: «Тілом бяше красень, висок, лицем круглом, плечі веліце, тонкий в чресла, очима добраама, весел лицем, борода мала і вус, млад бо бе ще, светяся цесарьски, кріпок тілом, всяко украшен, аки цвіт цвітий в уності своєй, в ратех хоробр, в совітах мудр і разумен при всім, і благодать божия цвітяаше на нім». Були також складені «Житія» княгині Ольги, Володимира Святого.
Пізніше на Русі стали складатися і житія ченців-подвижників. Таким є написане самим Нестором-літописцем «Житіє Феодосія Печерського», одного з фундаторів Києво-Печерського монастиря. Особливу популярність отримали патерики — збірники житіїв, складені не за календарним, а за так званим географічним принципом. Високими достоїнствами відмічений «Києво-Печерський патерик» — збірник розповідей про ченців Києво-Печерської лаври.
Ще однією характерною рисою тогочасної літератури Київської Русі були короткі зведення життєвих правил — «Прологи» та такі ж щомісячні зведення — «Мінеї». Світський характер мали збірники «золотих думок», запозичених з різних джерел, — так звані «Бджоли», а також почасти перекладні повіті «Варлаама і Йосафата», «Александрія», «Індійське царство», «Троянська війна» та ін.
Говорячи про зліт давньоруської літератури після прийняття християнства, не треба забувати, що вона багата насамперед своїм національним світовідчуттям. Давньоруські книжники закликали любити Батьківщину, виховували патріотизм і прагнення до виправлення недоліків суспільства. Вершиною художньої творчості, в якій об'єдналися складні і досить суперечливі світоглядні уявлення (язичництво з його тілесно-почуттєвим світосприйняттям, де людина «розчинена» в природі, і християнство з його закликом до відмови від грішного буття та орієнтація людини на «божественні цінності»), стала героїчна поема «Слово о полку Ігоревім». В ній широко представлені народна символіка, міфологія, звичаї, на основі яких формулюються основні моральні вимоги, які висувалися до борців проти кочівників, утверджувалася рицарська доброчесність захисників держави. На прикладі невдалого походу князя Ігоря Святославича автор показує, якими можуть стати наслідки роздрібненості. Зі всією художньою переконливістю проведена думка про необхідність єдності всіх земель. Тонким ліризмом овіяний образ Ярославни. «Слово о полку Ігоревім» — яскраве свідчення того, що і після політичного роздрібнення країни в літературі продовжувався і поглиблювався розвиток традицій і ідей, закладених на етапі єдиної Київської держави.
Освіта та наукові знання
Поширення освіченості відбувалося в тісному зв'язку із зміцненням держави, впровадженням християнства. Під час князювання Володимира Великого були створені перші державні школи, в яких вчилися діти знаті. Набір в школи, як свідчить літопис, здійснювався примусово, оскільки справа була нова, незнана і добровольців було мало. А держава гостро потребувала грамотних адміністраторів, дипломатів, здатних підтримувати зв'язки з Візантією та іншими країнами. Князь Ярослав Володимирович, вважаючи освіченість важливою умовою успішної діяльності на будь-якому терені, вводить обов'язкове навчання для молодих з князівських і боярських родів. Нові школи відкривалися у Києві, Новгороді, Володимирі-Волинському та інших містах.
Джерела дозволяють зробити висновок, що у Стародавній Русі школи були двох видів. У одних, при монастирях, готували церковнослужителів. У них викладали читання, письмо, спів, богослов'я. Школи вищого типу, для «дітей кращих людей», давали, крім того, знання з філософії, риторики, граматики. Найпоширенішим, очевидно, було індивідуальне навчання. Літописець пише: «Як бджолу бачимо, що по всіх садах і зіллях літає, з кожного з них збираючи корисне, так і юнаки, які вчаться філософії й хочуть увійти на висоту мудрості, всюди збирають що краще». Онука Ярослава Мудрого Анна Всеволодівна у 1086 році заснувала у Києві при Андріївському монастирі жіночу школу.
Багато представників привілейованих верств були знайомі не тільки з елементарною грамотою. Князі, бояри, дружинники, не кажучи вже про книжників, володіли іноземними і древніми мовами. Освіченістю, любов'ю до книг славився князь Ярослав Мудрий. Галицький Ярослав Осмомисл отримав своє прізвисько саме за те, що знав їх цілих вісім. Щонайменше п'ять мов знав Володимир Мономах. Обидва вони були знайомі з грецькою і латинською книжністю, самі написали блискучу публіцистику — «Повчання».
Талановитий письменник та філософ Климент Смолятич писав, що у ХІІ столітті в Україні-Русі було 300—400 вчених, які добре володіли грецькою мовою.(примітка видавця)
У дослідженнях, присвячених культурі Русі, як у вітчизняних, так і особливо зарубіжних, довго існувала думка про культурну відсталість нашої батьківщини, про ніби загальну неписьменність її населення. Ця помилка розвіялася після 1951, коли археологи відкрили перші берестяні грамоти. Сьогодні на східнослов'янських землях їх знаходять у Чернігові, Новгороді, Пскові, Смоленську, Полоцьку, Вітебську, Києві та інших містах. «Вікном у світ, що зник», назвали вчені ці послання з минулого. Серед авторів берестяних послань до нас, їх нащадків, — прості городяни, торговці і ремісники, жінки і навіть діти. Нові докази досить значного поширення писемності були отримані в ході реставраційних робіт у Софійському соборі у Києві, на стінах якого розчистили різноманітні написи (графіти), зроблені у XI столітті.
Поширення писемності супроводжувалося створенням бібліотек. Перші бібліотеки створювалися при церквах і монастирях. Найбільша (її заснував Ярослав Мудрий) знаходилася у Софійському соборі, і спочатку там нараховувалося біля 1000 примірників книг. Тут же було організовано переписування книг. Завдяки цій роботі книжковий фонд Русі складав щонайменше 130—140 тисяч томів. Переписана від руки, зроблена з пергаменту, багато оформлена книга коштувала дуже дорого — приблизно стільки ж, скільки невеликий маєток або міський будинок.
За Київської держави розпочався принципово важливий процес виділення науки в самостійну галузь духовної культури. Дуже важливими були зв'язки з Візантією — головною берегинею античної спадщини, майже втраченої в Західній Європі. Отримали популярність окремі фрагменти з творів Платона, Аристотеля та Іоанна Дамаскіна (візантійський релігійний письменник). Знання про природу давали підручники, перекладені з грецької мови: «Фізіолог» — популярна зоологія, основана на реалістичних і фантастичних описах тварин, і «Шестиднев» — тлумачення 6 днів створення світу, відомостей з Біблії в образних, казкових формах. Частіше за все вчені були одночасно релігійними діячами. Так, знаменитий письменник і філософ Ілларіон був митрополитом, відомий письменник, лікар Агапіт — ченцем Печерського монастиря тощо філософ, оратор Климентій Смолятич — митрополитом, письменник і проповідник Кирило Туровський — єпископом.
У накопиченні математичних знань провідну роль відігравали практичні потреби. Це обумовило вивчення чотирьох арифметичних дій, дробів, обчислення відсоткока, площі круга. Причому у вимірюваннях використовувалися засоби, дані людині від природи: долоня, п'ядь (відстань між витягнутими великим і середнім пальцями), лікоть, сажень (відстань між витягнутими руками).
Першими медиками на Русі були всілякі знахарі, відуни, волхви, чарівники, проти яких виступало духовенство. Але в XI—XII століттях місце знахаря займає лічець, або лікар. Лікарі були, як правило, з ченців. Приступаючи до лікування хворого, вони зверталися з молитвою до святого Пантелеймона — заступника медицини і лікарів (у 2000 році, коли мощі святого Пантелеймона були ненадовго привезені в Київ, до них розпочалося багатотисячне паломництво). В XI столітті в Печерському монастирі лікували Дем'ян (Даміан)-Пресвітер і Агапіт — «безмездний лічець» Русі, як його називає «Києво-Печерський патерик». Зараз на пам'ять про Агапіта у Києво-Печерській лаврі встановлена меморіальна дошка. Широке визнання лікарською практикою за часів Київської держави здобули також ченці Антоній, Пимен, лікарі Іоан Смера, Петро Сіріанин, Февронія.
Головними в арсеналі їх лікувальних методів були настої і відвари з лікувальних трав, зокрема привезених з Єгипту, а також молитви і взагалі вплив словом на хворого — те, що сьогодні належить до психотерапії. Агапіт був прекрасним діагностом. Консультуючи князя Володимира Мономаха, який перебував у Чернігові, через систему кур'єрської пошти він зумів поставити правильний діагноз на відстані і дав рекомендації щодо лікування. Княгиня Євпраксія Мстиславівна уклала лікарський трактат «Мазі».
Підсумком накопичення даних в різних галузях знань стало створення енциклопедій. Першою енциклопедією на Русі став «Ізборник» митрополита Ілларіона (1073 р.).
Треба виділити такі принципи, характерні риси вітчизняної освіти і науки доби, яка розглядається. Це відкритість до світу, активне запозичення і використання набутків інших народів, що виражалося у вживанні грецької та латинської мов, широкій перекладацькій діяльності освітніх центрів. Чітко простежується європейська орієнтація, прив'язка до християнських цінностей. У освіті поряд з домінуючими церковними існували сильні світські компоненти. При високому рівні історико-літописної, релігійно-філософської думки сфера природничих наук ще не розвинена.
Мистецтво Київської Русі
Мистецтво Київської Русі розвивалося в загальному руслі середньовічної європейської культури і було нерозривно пов'язане з церквою і християнською вірою. У той же час слов'янські майстри мали свої стійкі, вікові традиції язичницького мистецтва. Тому, сприйнявши багато чого з Візантії, вони виробили самобутній, неповторний стиль і створили справжні шедеври архітектури, живопису, прикладного мистецтва. Староруське мистецтво - живопис, скульптура, музика - із прийняттям християнства також пережило суттєві зміни. Поганська Русь знала всі ці види мистецтва, але в чисто поганському, народному вигляді. Древні різьбяри по дереву, каменерізи створювали дерев'яні і кам'яні скульптури поганських богів, духів, живописці розмальовували стіни поганських капищ, робили ескізи магічних масок, що потім виготовлялися ремісниками; музиканти, граючи на струнних і духових дерев'яних інструментах, звеселяли племінних вождів, розважали простий народ. Християнская церква внесла в ці види мистецтва цілком інший зміст. Церковне мистецтво підпорядковане вищій цілі - оспівати християнського Бога, подвиги апостолів, святих, діячів церкви. Якщо в поганському мистецтві «плоть» тріумфувала над «духом» і затверджувалося все земне, що уособлює природу, то церковне мистецтво оспівувало перемогу «духу» над плоттю, підтверджувало високі подвиги людської душі заради моральних принципів християнства. У візантійському мистецтві, що вважалося в ті часи найдовершенішим у світі, це знайшло вираження в тому, що там і живопис, і музика, і мистецтво ліплення створювалися в основному за церковними канонами, де відсікалось усе, що суперечило вищим християнським принципам. Аскетизм і строгість у живописі (іконопис, мозаїка, фреска), піднесеність, «божественність» грецьких церковних молитов, сам храм, що стає місцем молитовного спілкування людей, - усе це було властиве візантійському мистецтву. Якщо та або інша релігійна, богословська тема була в християнстві раз і назавжди строго встановлена, то і її зображення в мистецтві, на думку візантійців, повинно було виражати цю ідею лише у раз і на завжди встановлений спосіб; художник ставав лише слухняним виконавцем канонів, що диктувала церква. І от перенесене на руський ґрунт канонічне за змістом, блискуче за своїм виконанням мистецтво Візантії зіткнулося з поганським світосприйманням східних слов'ян, із їхнім радісним культом природи - сонця, весни, світла, із їх цілком земними уявленнями про добро і зло, про гріхи і чесноти. З перших же років візантійське церковне мистецтво на Русі випробувало на собі всю міць руської народної культури і народних естетичних уявлень. Вище вже йшла мова про те, що однокупольний візантійський храм на Русі XI ст. перетворився в багатокупольну піраміду, основу якої становило руське дерев'яне зодчество. Те ж відбулося і з живописом. Вже в XI ст. сувора аскетична манера візантійського іконопису перетворилась під пензлем руських художників у портрети, близькі до натури, хоча руські ікони і несли в собі всі риси умовного іконописного образу. У цей час прославився печерський чернець-маляр Алімпій, про якого сучасники говорили, що він «иконі писать хитр бе [був] зело». Про Алімпія розповідали, що іконописання було головним засобом його існування. Але зароблене він витрачав дуже своєрідно: на одну частину купував усе, що було необхідне для його ремесла, другу віддавав біднякам, а третю жертвував у Печерський монастир. Поряд з іконописом розвивався фресковий живопис, мозаїка. Фрески Софійського собору в Києві показують манеру письма тутешніх грецьких і руських майстрів, їхня схильність людському теплу, цілісності і простоті. На стінах собору ми бачимо і зображення святих, і сім'ю Ярослава Мудрого, і зображення руських блазнів, і тварин. Чудовий іконописний, фресковий, мозаїчний живопис наповняв і інші храми Києва. Відомі своєю великою художньою силою мозаики Михайловского Златоверхого монастиря з їхнім зображенням апостолів, святих, що загубили свою візантійську суворість: образи їх стали більш м'якими, округлими. Пізніше укладалася новгородська школа живопису. Її характерними рисами стали ясність ідеї, реальність зображення, доступність. Від XII в. до нас дійшли чудові утвори новгородських живописців: ікона «Ангел Златые власы», де при усій візантійській умовності образ Ангела відчувається трепетна і гарна людська душа. Або ікона «Спас Нерукотворный» (також XII в.), на якій Христос із своїм виразним зламом брів предстає грізним, усерозуміючим суддею людського роду. На іконі «Успіння Богородиці» в обличчях апостолів відбита уся скорбота втрати. І таких шедеврів Новгородська земля дала чимало. Достатньо пригадати, наприклад, знамениті фрески церкви Спаса на Нередиці біля Новгорода (кінець XII в.).
На початку XIII в. прославилася ярославська школа іконопису. У монастирях і церквах Ярославля було написано чимало чудових іконописних творів. Особливо відома серед них так звана «Ярославская Оранта», що зображувала Богородицю. Її прообразом стало мозаїчне зображення Богородиці в Софійському соборі в Києві роботи грецьких майстрів, що зобразили сувору владну жінку, що розводить руки над людством. Ярославські ж умільці зробили образ Богородиці теплішим, людянішим. Це насамперед мати-заступниця, що несе людям допомогу і співчуття, візантійці бачили Богородицю по-своєму, руські живописці - по-своєму.
Протягом довгих сторіч на Русі розвивалося, удосконалювалося мистецтво різьблення по дереву, пізніше - по камені. Дерев'яні різьблені прикраси взагалі стали характерною рисою жител городян і селян, дерев'яних храмів.
Чудовим різьбленням славився посуд. У мистецтві різьбярів із найбільшою повнотою виявлялися руські народні традиції, уявлення русичів про прекрасне і витончене. Знаменитий художній критик другої половини XIX - початку XX в. Стасов писав: «Є ще багато людей, які думають, що потрібно бути витонченим тільки в музеях, у картинах і статуях, у величезних соборах, нарешті, в усім винятковому, особливому, а що стосується іншого, то можна обійтись чим-небудь - мовляв, пусте і нісенітне... Ні, теперішнє, суцільне, здорове справді мистецтво існує лише там, де потреба у витончених формах, у постійному художньому вигляді поширилась вже на сотні тисяч речей, які щодня оточують наше життя». Древні русичі, прикрашаючи своє життя постійною скромною красою, давно підтвердили справедливість цих слів.
Це стосувалося не тільки різьблення по дереву і каменю, але і багатьох видів художніх ремесел. Витончені прикраси, справжні шедеври створювали староруські ювеліри. Вони робили браслети, сережки, підвіски, пряжки, діадеми, медальйони, обробляли золотом, сріблом, емаллю, дорогоцінними каменями посуд, зброю. З особливим старанням і любов'ю майстри-умільці прикрашали оклади ікон, а також книги. Прикладом може служити мистецьки оброблений шкірою, ювелірними прикрасами оклад «Остромирова євангелія», створеного за замовленням київського посадника Остромира в часи Ярослава Мудрого.
Дотепер викликають зехоплення зроблені київським ремісником сережки (ХI-ХII вв.): каблучки з півкруглими щитами, до яких припаяні по шість срібних конусів із кульками і 500 колечками діаметром 0,06 см із дроту діаметром 0,02 см. На колечках закріплені малесенькі зернятка срібла діаметром 0,04 см. Як робили це люди, не володіючи збільшувальними приладами, уявити собі важко.
Складовою частиною мистецтва Русі було музичне, співоче мистецтво. У «Слові о полку Игоревім» згадується легендарний сказатель-співак Боян, що «напускав» свої пальці на живі струни і вони «самі князям славу рокотали». На фресках Софійського собору ми бачимо зображення музикантів, що грають на дерев'яних духових і струнних інструментах - лютнях і гуслях. З літописних повідомлень відомий талановитий співак Митус із Галичі. У деяких церковних творах, спрямованих проти слов'янського поганського мистецтва, згадуються вуличні блазні, співаки, танцюристи; існував і народний ляльковий театр. Відомо, що при дворі князя Володимира, при дворах інших відомих руських владарів під час бенкетів присутніх розважали співаки, казкарі, музиканти (на струнних інструментах). І, звичайно, важливим елементом усієї староруської культури був фольклор - пісні, сказання, билини, прислів'я, приказки, афоризми. У весільних, застільних, похоронних піснях відбилося багато рис життя людей того часу. Так, у древніх весільних піснях говорилося і про той час, коли наречених викрадали, «умыкали» (звичайно, із їхньої згоди), у пізніших - коли їх викуповували, а в піснях уже християнського часу йшла мова про згоду і нареченої, і батьків на шлюб.
Цілий світ руського життя відкривається в билинах. Їхній основний герой - це богатир, захисник народу. Богатирі мали величезну фізичну силу. Так, про улюбленого руського богатиря Іллю Муромця говорилося: «Куди не махне, отут і вулиці лежать, куди відверне - із провулками». Одночасно це був дуже миролюбний герой, що брався за зброю лише у випадку крайньої необхідності. Як правило, носієм такої невгамовної сили є виходець із народу, селянський син. Народні богатирі мали також величезну чарівницьку силу, мудрісь, хитрість. Так, богатир Волхв Всеславич міг обертатися сизим соколом, сірим вовком, міг стати і Туром-Золоті роги. Народна пам'ять зберегла образ богатирів, що вийшли не тільки із селянського середовища, - боярський син Добриня Никитич, представник духівництва хитрий і виверткий Альоша Попович. Кожний із них мав свій характер, свої особливості, але усі вони були як би виразниками народних сподівань, дум, надій. І головною з них був захист від лютих ворогів.
У билинних узагальнених образах ворогів вгадуютуться і реальні зовнішньополітичні супротивники Русі, боротьба з якими глибоко ввійшла у свідомість народу. Під ім'ям Тугарина проглядається узагальнений образ половців із їхнім ханом Тугорканом, боротьба з яким зайняла цілий період в історії Русі останньої чверті XI в. Під ім'ям «Жидовина» виводиться Хазария, державною релігією якої було іудейство. Руські билинні богатирі вірно служили билинному ж князю Володимирові. Його прохання про захист Батьківщини вони виконували, до них він звертався у вирішальні часи. Непростими були відношення богатирів і князя. Були тут і образа, і нерозуміння. Але усі вони - і князь і герої зрештою вирішували одну загальну справу - народну. Вчені показали, що під ім'ям князя Володимира не обов'язково мається на увазі Володимир I. У цьому образі - узагальнений образ і Володимира Святославича - воїтеля проти печенігів, і Володимира Мономаха - захисника Русі від половців, і образ інших князів - сміливих, мудрих, хитрих. А в древніших билинах відбилися легендарні часи боротьби східних слов'ян із кімерийцами, сарматами, скіфами, із усіма тими, кого степ так щедро посилав на завоювання східнослов'янських земель. Це були старі богатирі зовсім древніх часів, і билини, що розповідають про них, те саме що епос Гомера, древній епос інших європейських і індоєвропейських народів .
Архітектура
Протягом сторіч у східних слов'ян нагромаджувався багатий досвід архітектури, склалася національна традиція містобудування. Довгий час як головний будівельний матеріал використовувалася деревина, що була в достатку доступна. У центрі поселень знаходилися «гради», які служили для захисту від ворогів, проведення племінних зборів і культових обрядів. Більшість споруд у слов'янських «градах» споруджувалася зі зрубів — колод, укладених в чотирикутні вінці. Зі зрубів будувалися і прості хати, і 2-3-поверхові тереми, зруби закладалися в основу кріпосних валів.
Якісно новий рівень розвитку архітектури пов'язаний з переходом від дерев'яного до кам'яного і цегельного будівництва. З прийняттям християнства почалося спорудження храмів, які являють собою самостійну давньоруську переробку візантійських зразків.
Перші кам'яні споруди були створені в період князювання Володимира Великого. На центральній площі древнього Києва звели церкву Успіння Богородиці. Церква була прозвана Десятинною тому, що Володимир спеціальною грамотою відписав їй десяту частину великокняжих прибутків. Доля церкви склалася трагічно: в 1240, коли до Києва увірвалися орди Батия, вона стала останнім рубежем оборони і була вщент зруйнована. У наші дні розчищений і зберігається її підмурівок.
Найбільше поширення на Русі отримало хрестово-купольне планування соборів. Така композиція храму базувалася на християнській символіці, підкреслюючи її призначення. Відповідно до цієї системи склепіння з центральним куполом спиралися на чотири стовпи, утворюючи хрестоподібну композицію. Кутові частини покривалися також купольними склепіннями. Зі східного боку, в вівтарній частині, до храму прибудовувалися апсиди — напівкруглі виступи, покриті половиною купольного або зімкненого склепіння. Внутрішні стовпи ділили простір храму на нефи (міжрядні простори).
Особливого значення надавалося куполу, який, з точки зору богослов'я, виконував не тільки естетичну, але й культову функцію. Його призначення — концентрувати духовну енергію людей, «молитовне горіння» і направляти в небо. Вважалося, якщо молитва окремої людини може «не дійти» до Бога, то молитва багатьох людей, сконцентрована куполом, буде обов'язково почута. Згідно з візантійською традицією куполи покривали свинцевими, позолоченими або забарвленими в зелений колір листами. Обидва кольори — золотистий і зелений — вважалися у Візантії священними.
Древньоруські майстри удосконалили візантійський тип кладки. Стіни соборів викладалися з рядів каменю, які чергуються, і плінфи (плоска цегла, близька до квадратної форми). Будівельники застосовували метод так званої «утопленої плінфи», коли ряди цегли через один були заглиблені в стіну, а проміжки, які утворилися, заповнювалися цем'янкою (розчин вапна, піску і товченої цегли). У результаті стіни були смугастими. Сірий граніт і червоний кварцит у поєднанні з оранжево-рожевим кольором плінфи та рожевим відтінком цем'янки надавали фасаду ошатного вигляду. Кладка виконувалася на високому художньому рівні і була однією з головних прикрас будівлі. Пізніше київську кладку запозичила і Візантія.
Втіленням головних архітектурних досягнень Русі став Софійський собор у Києві, який зберігся до наших днів, але в дуже перебудованому вигляді. Він був споруджений при Ярославові Мудрому на місці його перемоги над печенігами і задуманий як символ політичної могутності Русі. Софіївський собор став місцем посадження на князівський стіл і поставляння на митрополичий престол, місцем прийому іноземних послів, зустрічей князя з народом.
За назвою Софійський собор у Києві повторює константинопольський, але являє собою абсолютно оригінальну, самостійну архітектурну споруду. У своєму первинному вигляді собор являв собою п'ятинефну хрестокупольну будівлю з тринадцятьма куполами (символ Христа і дванадцяти апостолів). Всі п'ять нефів на сході закінчувалися апсидами, а в центральній апсиді розташовувався вівтар. Дванадцять малих куполів сходинками підіймалися до великого центрального купола. Зовні до будівлі з трьох боків примикала арочна галерея, що загалом створювало пірамідальну композицію. Вся споруда була розрахована так, щоб при порівняно невеликому обсягу створити відчуття величі і гармонії.
Багатоглав'я, пірамідальність композиції, оригінальна кладка, шоломоподібна форма куполів — ось те нове, що давньоруські майстри привнесли у візантійську школу, спираючись на традиції дерев'яної архітектури. Київський Софійський собор став зразком при будівництві соборів у Новгороді та Полоцьку.
Пам'ятником архітектури світового значення є й ансамбль Києво-Печерської лаври. Споруда головного собору — Успенська церква — була важливим етапом у розвитку київської архітектури. З неї почалося поширення однокупольних храмів, основного типу храму в період феодальної роздрібненості. Церква була зруйнована в 1941, а сьогодні вона відновлена. Трохи пізніше в тому ж монастирі була побудована вражаюча своєю красою і пропорційністю надбрамна церква.
На межі XI—XII століттях недалеко від храму Святої Софії був споруджений собор, присвячений архангелу Михаїлу, який увійшов в історію під назвою Золотоверхий. Михайлівський собор, який пережив всі пожежі і війни попередніх епох, зруйнували за часів радянської влади в 30-і рр. ХХ століття Незалежна Україна відновила свою святиню. Тогочасна влада причину руйнування Михайлівського собору сформулювала так: «у зв'язку з реконструкцією міста». Зараз український уряд здійснює ряд заходів для повернення унікальних мозаїк Михайлівського собору з Росії, куди вони були раніше вивезені.
Не менш цікаві архітектурні пам'ятники й інших центрів Київської Русі, які особливо піднялися в XII-XIII століттях, в епоху дроблення Русі на питомі князівства. Роздрібненість об'єктивно сприяла зростанню міст, розвитку в них ремесел і торгівлі. У нових центрах розвивається культура, тісно пов'язана з місцевою народною творчістю. Архітектори переходять на місцеві будівельні матеріали: в Подніпров'ї і на Волині — на цеглу, у Галичі та Володимиро-Суздальській землі — на білий камінь. Звідси бере початок значна художня різноманітність в архітектурі давньоруських земель.
Найкраще архітектура XI—XIII століття збереглася у «стольному граді» Сіверської землі — Чернігові, мальовничо розташованому на березі Десни. У головному Спасо-Преображенському соборі можна побачити риси, близькі до західноєвропейського романського стилю: масивність об'єму, вузькі вікна, кругла сходова вежа. Подальша переробка візантійської системи знайшла своє вираження в однокупольній церкві Параскеви П'ятниці. Існує припущення, що ця будівля зведена видатним архітектором того часу Петром Милоногом. Він уперше застосував «сходинкові» арки, які набули надалі значного поширення. Петро Милоног також побудував у Києві складну інженерну споруду — кам'яну підпірну стіну під горою, яка розмивалася водами Дніпра. Літописець пише, що кияни дуже любили це місце, де вони «немовби ширяли у повітрі».
Галицько-Волинське князівство, яке знаходилося на крайньому заході, мало тісні культурні зв'язки з Угорщиною, Чехією і Балканами, сприймало, освоювало і переробляло елементи архітектури цих країн. Тут активно розвивається замкова архітектура, отримує поширення такий варіант церковної споруди, як кругла в плані ротонда. На жаль, багата архітектура цієї землі практично не збереглася.
Загалом у мистецтві Київської Русі, як і в мистецтві Західної Європи, архітектурі належало провідне місце. Живопис, різьблення по каменю, художнє лиття перебували у залежності від архітектурно-художнього задуму.
Образотворче мистецтво
Провідними жанрами образотворчого мистецтва Київської Русі були мозаїка, фреска, іконопис та книжкова мініатюра.
Жанри монументального живопису — фреска і мозаїка — складалися на основі візантійських шкіл. Фресками — розпис водяними фарбами по сирій штукатурці — вкривалися стіни православних храмів. Така техніка вимагала від художника високої майстерності, швидкого і точного нанесення малюнка і фарб. Відповідно всю композицію необхідно виконати протягом одного дня. Зате фарби добре вбираються, висихають разом з штукатуркою, завдяки чому не обсипаються і не вицвітають. Рецепти складання фарб трималися у суворому секреті, передавалися від майстра до учня. Завдяки чудовим властивостям цієї техніки давньоруські розписи витримали випробування часом. Значною складністю не тільки у художньому плані, але й технологічному відмічене мистецтво мозаїки. Мозаїчні зображення складалися зі смальти — кубиків спеціального кольорового скла, секрет виготовлення якого прийшов з Візантії і був втрачений під час монголо-татарського ярма. Колірна гама смальти нараховувала безліч відтінків (наприклад, зелена — понад 30, червона і синя — по 20 і т. д.) При виготовленні золотої смальти тонку металеву пластину вміщували між шарами прозорого скла.
Цілий світ давньоруського мистецтва в єдиному ансамблі архітектури, живопису і декоративно-прикладного мистецтва дійшов до нас у київському Софійському соборі. І мозаїки, і фрески виконані за єдиним задумом, у єдиному стилі. Мозаїки прикрашають переважно центральну частину собору, передусім вівтар. Їх палітра нараховує 177 відтінків. Здатність мозаїк мерехтіти у світлі сонячних променів і свічок пояснюється тим, що майстри застосовували такий прийом: мозаїчне кольорове скло вдавлювалося у сиру поверхню штукатурки під різними кутами. Фігури були чудово видно з будь-якої частини приміщення і немовби оживали, рухалися, що справляло і справляє велике враження. Головна мозаїка — велична і сувора фігура Христа-Вседержителя на склепінні центрального купола. Автор виявив глибоке розуміння особливостей монументального живопису: зображення виконане широкими лініями, великими колірними площами. Напевно, найбільш знаменита мозаїчна Богоматір-Оранта. Оранта — назва у візантійській традиції сюжету з зображенням Богоматері, яка молиться. Діва Марія, яка підняла у молитовному жесті руки, постає на золотому мерехтливому фоні на склепінні вівтарної апсиди.
Всі стіни, стовпи і склепіння Софійського собору вкривав фресковий живопис. Розробка тематики фрескових розписів Софійського собору була справою великої державної ваги, керував нею один з найбільш наближених до князя Ярослава людей — митрополит Ілларіон. Розписи читаються як книга, складаються у три цикли: євангельські, біблійні сюжети і житія святих — заступників княжого роду. Вежі, де розташовуються сходи, якими підіймався князь і його наближені, не є культовим приміщенням, тому їх стіни були прикрашені фресками, написаними на світські побутові теми («Скоморохи», «Полювання на ведмедя», інші).
На стіні під арками хорів містилася велика композиція з зображенням Ярослава, який підносить Христу модель Софійського собору, і всієї княжої сім'ї. У 1651 голландський художник Вестерфельд бачив і замалював всю фреску, однак надалі багато з зображень загинули. До наших днів найкраще зберігся портрет жінок великокняжої сім'ї. Софійський собор доніс до нас єдині у всій Європі зразки світського монументального живопису XI ст.
У прямому зв'язку з введенням християнства перебуває виникнення і розвиток національної традиції іконописного мистецтва. Ікони писалися на дошках. Дошку вкривали особливим ґрунтом, потім наносили малюнок, по якому писали фарбами, розтертими на яєчному жовтку. Теми, композиції, колірна гама зображень на іконах підкорялися суворим правилам — канону. У канонічних зображеннях немає реалізму, їх символіка дуже складна. Найбільші майстри вміли, не пориваючи з каноном, наділяти свої твори неповторними індивідуальними рисами, наповнювали свої вироби справжніми почуттями. У «Києво-Печерському патерику» описане житіє знаменитого майстра Алімпія (Аліпія) Печерського. Найдавніші з ікон, які збереглися до сьогодні, датуються приблизно часом князювання Володимира Мономаха. Привезена з Візантії ікона «Володимирська Богоматір» послужила основою цілого ряду ікон, які отримали назву «Замилування».
Поява мистецтва книжкової мініатюри збігається з появою найдавніших писемних пам'яток. Рукопис з кольоровими ілюстраціями називався «лицьовий». Зображенням трьох євангелістів — Іоанна, Луки і Марка — було прикрашене Остромирове Євангеліє. Четвертого євангеліста, Матвія, немає, але для малюнка був залишений чистий аркуш. «Лицьовим» є знаменитий «Ізборник» Святослава. Крім сюжетних ілюстрацій, книги багато орнаментувалися. Про мініатюри Київської Русі ми можемо скласти уявлення за так званим радзивілівським літописом XV століття, який є списком з рукопису XIII століття. Його 617 мініатюр — своєрідна художня енциклопедія історії і культури того часу.