Радянська українізація та культурна революція. Освіта та наука
Перемога радянської влади в Україні призвела до того, що всі досягнення в галузі українізації були визнані контрреволюційними, націоналістичними та ворожими народу. В 1919 та на початку 1920 р. бували випадки, коли вживання української мови та вишиваної сорочки могли стати вагомими аргументами для звинувачення в петлюрівщині, і людину могли просто розстріляти. Але масове поширення повстанського руху в Україні примусили більшовиків переглянути свою національну політику в Україні, й не тільки в Україні. В 1923 р. було ухвалено рішення про коренізацію в національних республіках, в Україні вона легально отримала назву українізації. Радянська українізація повторювала курс національних урядів, хоча під новими, марксистськими прапорами, і повинна була створити ілюзію національного характеру радянської влади в Україні. Радянська українізація пройшла три етапи: 1)1923-1925 – початок; 2)1925-1928 – піднесення, 3)1928-1933 – згортання («постишевщина»). Її послідовно здійснювали наркоми освіти УСРР Г.Гринько (1920-1925), О.Шумський (1925-1927), М.Скрипник (1927-1933).
Українізація, запроваджена українськими національними урядами, а згодом радянська українізація, спричинила національний ренесанс, який охопив усі галузі української культури. Але вже 1933 року Сталін розпочав тотальний наступ на українську культуру, який супроводжувався винищенням української інтелігенції. З подачі українського літератора Ю.Лавріненка період цей увійшов в історію, як період «Розстріляного Відродження».
Разом з тим, треба відзначити, що за радянської влади були зроблені певні досягнення в галузі освіти та науки. Була ліквідована неписьменність, запроваджена обов’язкова загальна, а згодом середня освіта, безкоштовне навчання, до навчання залучені діти незаможного населення. Але масовість навчання супроводжувалася зниженням його якості, негативною була тотальна ідеологізація усього культурного життя, в тому числі освіти.
Радянська влада продовжила роботу по створенню ВУАН, і радянська історична література починала її історію лише з лютого 1919 р. Значний внесок у розвиток науки зробили українські академіки.
Природничі науки:
Володимир Вернадський (1863-1945) - засновник геохімії, біогеохімії, радіогеології. З 1909 ак. Рос. АН, проф. Московського у-ту. В 1918 очолив Комісію для вироблення законопроекту про заснування Української Академії Наук в Києві і став її першим президентом. В 1921 р. повертається з України в Росію, в1922-39 директор Радієвого Ін-ту в Ленінграді, в 1923-26 читав лекції в Празі і Сорбонні (Париж), член багатьох академій.
Олександр Палладін (1885-1972), біохімик, засновник укр. біохімічної школи, ак.ВУАН (1929), президент ВУАН (1946-62).
Володимир Кістяківський (1865-1952), фізико-хімик, в 1903-34 професор Ленінгр. політеху, в 1918 працював в Києві, обраний ак.ВУАН, праці з електрохімії, колоїдній хімії, теорії розчинів, корозії металів.
Лев Писаржевський (1874-1938), хімік, електронна хімія, електронна теорія каталізу, ак.ВУАН з 1925.
Сергій Реформатський (1860-1934), хімік-органік, проф. Київ. ун-ту, підручник «Початковий курс органічної хімії».
Володимир Яворський (1876-1942), хімік-органік, створив київську наукову школу органіків, ак.ВУАН з 1934.
Микола Крилов (1879-1955), математик, математична фізика, нелінійна механіка, ак.ВУАН з 1922.
Дмитро Синцов (1867-1946), математик, ак.ВУАН з 1939.
Євген Патон (1870-1953), електрозварювання та мостобудування, ак.ВУАН з 1929.
Володимир Липський (1863-1937), ботанік, вивчав рослини Сер.Азії, Кавказу, України, народився на Волині, в 1894-1917 праця в СПБ, Києві, Одесі, з 1928 директор Одеського Ботсаду, президент ВУАН в 1922-1928.
Олександр Фомін (1871-1935), ботанік, праці з систематики рослин, флористиці Кавказу, Сибіру, Далекого Сходу, України, ак.ВУАН з 1921.
Микола Кащенко (1855-1935), біолог, ембріологія, гістологія, акліматизація рослин, ак.ВУАН з 1918.
Володимир Гамалія (1859-1949), мікробіолог та епідеміолог, довів вірусну природу чуми ВРХ, проблеми імунітету, з 1940 почесний чл. АН СРСР.
Данило Заболотний (1866-1929), мікробіолог та епідеміолог, був ректором Одеської медакадемії, в 1929 організував Ін-т мікробіології, президент ВУАН (1866-1929). Праці присвячені вивченню чуми, холери, сифілісу, газової гангрени, дифтерії, черевного та висипного тифу, дизентерії. Керував численними експедиціями, виїздив для вивчення чуми в Індію, Аравію, брав участь у ліквідації чуми в Шотландії.
Олександр Богомолець (1881-1946), патофізіолог. В 1931 створив Ін-т експериментальної біології та патології, Ін-т клінічної фізіології. В 1906 закінчив Новорос. ун-т, де працював під керівництвом Підвисоцького, Тарасевича, Вороніна. До 1911 ас., приват-доцент кафедри загальної патології Новоросійського ун-ту, ак.ВУАН з 1929, в 1930-46 її президент.
Володимир Філатов (1875-1956), офтальмолог, з 1921 проф. Од. медіну, дир. Укр. експериментального Ін-ту очних хвороб та тканинної терапії з 1936, ак.ВУАН з 1939.
Микола Стражеско (1876,Одеса-1952), терапевт, кардіологія, діагностика, внутрішні органи, ак.ВУАН з 1934.
Авксентій Корчак-Чепурківський (1857-1947), гігієніст та епідеміолог, ак.ВУАН з 1921.
Соціально-економічні науки:
Кость Воблий (1876-1947), економ-географ, автор першого підручника «Економ. географія України» (1919), в 1942-47 дир. Ін-ту економіки, віце-президент ВУАН (1928-30).
Михайло Птуха (1884-1961), економіст, статистик, демограф, ак.ВУАН з 1920.
Історико-філологічні науки:
Дмитро Багалій (1857-1932), історик, автор «Історії Слобідської України», «Нарис історії української історіографії», «Укр. мандрівний філософ Сковорода», член комітету по створенню ВУАН, ак.ВУАН з 1918, перший голова іст.-філол. секції.
Агатангел Кримський (1871-1942), філолог, сходознавець, твори «Історія Персії та її писемності», «Хафіз та його пісні», «Персидський театр», «Історія Туреччини та її писемності», один з організаторів ВУАН, її беззмінний вчений секретар.
Микола Василенко (1877-1935), правник, праці з іст. Укр та іст права, чл.ТУП, співроб. в журналах «Киевская старина», «Записки о-ва Нестора-Летописца», обраний приват-доц. Київського ун-ту, але позбавлений права викладати, чл. колегії Генерального Суду (1918), міністр освіти за гетьмана, створював ВУАН, 2 ун-ти, ак.ВУАН з 1918, голова соц.-екон. відділу, в 1924 на процесі Центра Дії засуджений на 10 років, але амністований, усунений з ВУАН в 1929.
Михайло Слабченко (1882-1952), історик, народився під Одесою, закінчив Новоросійський ун-т, проходив стажування у Парижі, автор 4-томної «Організації господарства України від Хмельниччини до світової війни», проф. Од.ІНО, ак.ВУАН з 1929, арешт. І репресований у справі СВУ.
Олександр Оглоблін (1899-1992), історик, історіограф та археограф, автор понад 1000 наукових праць, під час нацистської окупації протягом обмеженого часу був бургомістром Києва, після війни в еміграції у США.
В.Юринець, філософ, народився в Галичині, навчався у Львівському ун-ті, Відні, Парижі, Берліні. У Парижі здобув звання доктора філософії. В 1925 очолив Ін-т філософії, викладав філософію у вузах Харкова. Відомий працями з історії філософії, гегельянства, фрейдизму.
Микола Сумцов (1854-1922), фольклорист, етнограф, літературознавець, ак.ВУАН з 1918.
Володимир Гнатюк (1871-1926), фольклорист, етнограф, ак. ВУАН з 1924.
Андрій Лобода (1871-1931), фольклорист, етнограф, літературознавець, ак.ВУАН з 1922, очолював Етнографічну комісію ВУАН.