КУЛЬТУРА УКРАЇНИ В XIX – НА ПОЧАТКУ XX СТ

КУЛЬТУРА УКРАЇНИ В ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ

ХVІІ – ХVIII ст.

Українська національна революція 1648–1676 рр. привела до створення української держави. Частина її на території Лівобережжя (Гетьманщина) на правах автономії проіснувала у складі Російської імперії до початку 80-х рр. XVIII ст.

Центром вітчизняної освіти, науки і культури, духовним центром України вподовж майже двох століть була Києво-Могилянська академія.

В академії навчалися майбутні видатні вчені, письменники, педагоги, релігійні та культурні діячі, політики, філософи: Л.Баранович,І.Гізель, Ф.Прокопович (в 1688–1698 рр.), М.Березовський, Д.Бортнянський, .Ведель, І.Григорович-Барський, С.Яворський, А.Лопатинський, Г.Кониський, Г.Полетика, П.Завадовський, О.Безбородько, великий російський вчений М. Ломоносов. В академії здобували освіту шість українських гетьманів: І.Виговський, І.Самойлович, Ю.Хмельницький, І.Мазепа, П.Орлик, П.Полуботок мн. Ін..

В академії працювали кращі наукові та педагогічні сили того часу. Зокрема, там працював Феофан Прокопович найвизначніший вчений-енциклопедист тогочасної України –філософ, літератор, публіцист, історик, математик, астроном, автор курсів поетики, риторики, логіки, натурфілософії, математики, чимало віршів українською, російською та латинською мовами. Новаторством було позначено його твір – історичну трагікомедію «Володимир» (1705). З її появою Ф.Прокопович стає зачинателем раннього класицизму в українській літературі. Новими для тогочасного літературного процесу жанрами – сатирами, одами, зразками любовної лірики – позначена поетична спадщина Ф.Прокоповича.

У своїй філософській концепції видатний філософ-мислитель на перший план висунув тезу про право кожної людини на земне щастя, радив наслідувати кращих представників античної культури.

Філософські ідеї Відродження як професор академії популяризував С.Яворський. За вірші українською,польською, російською та латинською мовами був удостоєний звання «лавроносного поета».

Велику роль у справі розвитку, відродження академії відіграв гетьман України І.Мазепа. Його тісний зв’язок з академією позначився в тих «панегіриках», які відмічали роль Мазепи як вождя України. За зв’язки з Мазепою академія заплатила тяжку ціну. Протягом майже тридцяти років вона не могла цілком відійти від репресій Петра І. Першою і найтяжчою репресією була заборона вчитися в академії «чужинцям», тобто підданим Польщі.

У розвитку освіти в Україні важливу роль відіграли колегіуми –середні навчальні заклади. Колегіумів в Україні було три: Чернігівський, Харківський і Переяславський, відкриті відповідно у 1700, 1721,1738 рр. Вони здійснювали підготовку служителів релігійного культу, службовців державних установ та учителів початкових класів. У колегіумах навчалися переважно діти старшини, духовенства, заможних міщан і козаків.

З цими колегіумами, а також з Києво-Могилянською академією підтримував зв’язок Львівський університет. Він був відкритий 20 січня 1661 р. грамотою польського короля Яна Казимира, за якою Львівській єзуїтській школі-колегії надавались «гідність академії і титул університету».

Меценатська, культурницька діяльність І.Мазепи як гетьмана України не обмежувалась Києво-Могилянською академією. Відомий український історик мистецтв Д.В.Антонович назвав часи його гетьманування, а це трохи більше двадцяти років, «другою золотою добою українського мистецтва» після великодержавної доби Володимира Великого та Ярослава Мудрого.

І.Мазепа чимало зробив для розвитку української культури, зодчества. І.Мазепа – меценат і засновник низки пишних храмів. При його добі кульмінаційного розвитку досягло українське бароко – стиль пишний, урочистий. Він організував будівництво величезних храмів у Києві: Братського та Микольського монастирів, церкви Всіх Святих у Києво-Печерській лаврі, там же збудував Економічну браму з церквою над нею. Дослідники нарахували 12 збудованих І.Мазепою та закінчених після його смерті храмів. До того ж нараховується до 20 храмів, реставрованих І.Мазепою.

Сам І.Мазепа був освіченою людиною, людиною високого розуму, вихованою в європейському дусі. Він мав неабиякий літературний хист, був талановитим поетом, автором популярної пісні «Всі покою щиро прагнуть, а не в єден гуж всі тягнуть...». Художній талант І.Мазепи проявився і в тому, що він був музикантом, чудово грав на улюбленому козацькому інструменті – бандурі та співав козацькі думи і пісні, а також свої власні твори. Про високий культурний рівень І.Мазепи свідчить наявність у нього в Батурині великої, багатої, цінної бібліотеки.

Невдача І.Мазепи в боротьбі за Україну як незалежну державу мала трагічні наслідки для української культури. Послабились західноєвропейські культурні впливи, посилилась русифікація України, яка почала втрачати свою духовну еліту. Це відсувало українську культуру на другий план, в тінь російської, принижувало, спричиняло появу рис вторинності, провінційності.

З другої половини XVII ст. починається період піднесення літературної творчості. В літературному житті вагому роль відігравали полемічні жанри, зокрема трактати, діалоги, диспути, памфлети. Помітний слід в українській культурі залишили відомі політичні та церковні діячі, письменники-полемісти XVII ст. Інокентій Гізель, Лазар Баранович та Іоаникій Галятовський.

І.Гізель автор богословських праць «Твір про всю філософію», «Мир з Богом людині» та полемічного трактату «Правдива віра».

І.Гізелю приписується авторство одного з найпопулярніших лаврських видань «Синопсису», що в перекладі з грецької мови означає огляд. Це був перший короткий нарис історії України та Росії з давніх часів до останньої чверті XVII ст. «Синопсис» мав величезний вплив на російську історичну науку XVII та XVIII ст. і був у Росії підручником аж до XIX ст.

Л.Баранович опублікував збірки проповідей «Меч духовний», «Труби словес проповідних»,релігійно-полемічний трактат «Нова міра старої віри», в якому піддав критиці католицькі догмати.

Твори І.Галятовського «Розмова білоцерківська», трактат «Фундаменти» великою мірою сприяли обмеженню впливу єзуїтів. Автор збірок релігійних оповідань-легенд «Небо новое»та «Скарбница потребная».

На другу половину XVII – першу половину XVIII ст. припадає розквіт жанру історично-мемуарної прози. Серед історичних творів XVIII ст. особливо виділяються три фундаментальні козацькі літописи: «Літопис Самовидця». Авторство «Літопису Самовидця» остаточно не встановлене. В усіх козацьких літописах є одна особливість. Літописці відтворюють дійсність не такою, якою вона була, а такою, якою мала бути за їх уявою.

Друга половина XVIII ст. ознаменувалася появою видатного історичного та літературного твору – «Історії Русів». Цей твір становив той «ідейний ґрунт, на котрім виростала новіша українська література».

Видатним культурним явищем України другої половини XVIII ст. є творчість Григорія Савича Сковороди-філософ, мислитель-гуманіст, просвітитель, педагог, поет, музикант. Найвидатнішими творами з філософської спадщини Г.Сковороди є «Начальна дверь ко христіанському добронравию», «Симвонія, нареченная Книга Асхань о познаніи самого себе», «Разговор, называемый алфавит, или букварь мира» та інші.

В основі філософських поглядів Г.Сковороди лежить вчення про три світи: макросвіт або великий світ, мікросвіт або людина, і так званий символічний світ або Біблія. Кожен з них має подвійну природу: внутрішню, невидиму і зовнішню, видиму «натуру». Якщо зовнішнім у них є матерія (макросвіт), тіло (мікросвіт) і «святе письмо» (Біблія), то внутрішнім – невидима натура або бог (макросвіт), людський дух (мікросвіт), приховані за символічною формою образи справді людських відносин (Біблія).

Г.Сковорода вважав, що світ складається з двох чинників: матеріалістичного – безвартісного, і вищого – духовного, цінного. На думку філософа, шлях до людського щастя прокладається через самопізнання. Його девіз був: «Пізнай самого себе». Перебуваючи на позиціях гуманізму, Г.Сковорода відстоював думку, що головною умовою покращання життя народу є поширення освіти, духовне звільнення людини.

Із літературної спадщини Г.Сковороди найбільш відомі збірки віршів і байок «Сад божественних пісень», «Байки Харківські». «Байки Харківські» були видатним і оригінальним явищем в українському письменстві. Вони не тільки підсумували здобутки давнього байкарства, а й започаткували нову літературну байку XIX ст.

Відбиваючи прогресивні ідеали своєї доби, Г.Сковорода є попередником нової української літератури, зачинателем якої став Іван Петрович Котляревський.

В 1798 р. у Петербурзі вийшли друком три частини знаменитої поеми І.Котляревського «Енеїда. Отже, перша українська книжка з’явилася не в Україні, а в Петербурзі. .

«Енеїда» – вісник весни українського літературного відродження, стала першим великим твором нової української літератури, в основу якої лягла жива народна мова. Цей твір започаткував перехід від старої української літературної мови до нової літературної мови, сформованої на народній основі.

Вагомий внесок у розвиток української культури зробив Василь Васильович Капніст – просвітитель, письменник, громадський діяч. Він належав до просвітницького гуртка О.Паліцина –«Попівської академії».

В «Оді на рабство» В.Капніст різко виступив проти закріпачення селян України. У ній висловлюється протест проти централізаторської політики Росії, яка наклала на Україну «іго тяжкое держави».

В цей період дальшого розвитку набула народна поезія, насамперед історичні пісні та думи. Вони пройняті героїкою, патріотизмом, прагненням до волі. Саме такими є народні твори «Зажурилася Україна», «Гей, не дивуйте, добрії люди», «Розлилися круті бережечки», «Ой з-за лісу, із-за темного». Відтворені образи Б.Хмельницького («Чи не той то Хміль»), Нестора Морозенка («Ой Морозе, Морозенку, ти славний козаче»), Івана Сірка («Та ой як крикнув же та козак Сірко»). Багато пісень, переказів і легенд склали народні поети про Максима Залізняка, Івана Гонгу, Олексу Довбуша, Івана Бондаренка. Варіант думи «Козак Голота» ввійшов у рукописний збірник 1684 р. – найраніший запис українських дум взагалі.

Величезної популярності набула пісня «Їхав козак за Дунай». На початку XVIII ст. її склав харківський поет і філософ, козак-віршувальник Семен Климовський.

Цікавим явищем в історії українського театру був вертеп – ляльковий народний театр. Перша документальна згадка про нього датується 1667 р. Вертепом називалася печера, де народився Ісус Христос. Для лялькової вистави використовувалася скринька у вигляді двоповерхового будиночка. Ляльки приводились у рух за допомогою ниток. У верхній частині вертепного будиночка розігрувалися сцени на біблійні сюжети, у нижній – народно-побутові.

У другій половині XVII ст. дальшого розвитку в Україні набуло книгодрукування. У цій справі провідну роль продовжувала відігравати друкарня Києво-Печерської лаври.

Важливою подією в історії видавничої справи стало запровадження гражданського шрифту. Це сприяло збільшенню публікацій офіційних паперів і світських видань. Першу в Україні друкарню з таким шрифтом було засновано у 1764 р. в Єлисаветграді.

Запровадження гражданського шрифту в книгодрукуванні різко розмежувало церковну і світську літературу. Кирилиця призначалася для друкування лише церковних книг, а «гражданка» – для світських видань.

Але в цілому у XVIII ст. становище з книгодрукуванням в Україні різко погіршилось. У 1720 р. Петро І видав указ про вилучення із церков україномовних книг, про заборону друкувати в Україні будь-які книги, крім церковних, та й останні дозволялись тільки після звірки з російськими з метою уніфікації.

Одночасно з цим проходив процес витіснення української мови з державних установ і з освіти. Вже з середини XVIII ст. російська канцелярська мова панує в діловодстві установ в Україні. Як зазначалося, в 1753 р. українською мовою було заборонено викладання в Києво-Могилянській академії.

Високого розвитку досягло в другій половині XVII – першій половині XVIII ст. українське мистецтво. Відбувався процес становлення, формування української музики. Важлива роль в цьому належала сольній пісні з інструментальним супроводом. Найвідомішим композитором кінця XVII – початку XVIII ст. був Микола Дилецький. Крім того, він уславився як музичний теоретик, хоровий диригент і педагог. Основна його праця –«Граматика музикальна» – містить теоретичні засади партесного співу- це перша ґрунтовна музично-теоретична праця, посібником для композиторів, теоретиків музики та вчителів співу.

Для систематичної підготовки освічених музикантів і співаків для хору царського двору спеціальна музична школа була створена в 1738 р. в Глухові, який став центром культурного життя Лівобережної України. Ця школа діяла до 60-х років XVIII ст. і стала відомим осередком музичної освіти. У XVIII ст. Глухів славився не тільки відомою співацькою школою. Тут у 1751 р. гетьман Кирило Розумовський створив театр. В ньому виконувалися концерти, ставилися опери, балети, комедії. Театральними мовами були російська, французька та італійська.

До XVIII ст. відноситься творчість таких українських композиторів, як Максим Созонтович Березовський ,Дмитро Степанович Бортнянський, Артем Лук’янович Ведель.

Істотні зміни сталися в архітектурі та будівництві. Вони зв’язані з іменем архітектора Йоганна Готфріда Шеделя. За його проектами споруджено Велику дзвіницю Києво-Печерської лаври, яку народ назвав «Шеделеве диво». Дзвіниця – восьмигранна чотириярусна вежа. Висота її – 96,52 метра. Це була найвища споруда в межах Російської імперії. Він побудував західний парадний в’їзд на територію митрополичого двору Софії Київської, відомий як «Брама Заборовського»– один із найкращих творів українського барокового мистецтва.

Взагалі, архітектурі бароко були властиві риси урочистої піднесеності, грандіозності, схильності до напружених, рухливих композицій, декоративної пишності й вибагливості. Цього досягали за допомогою протиставлення великих і малих об’ємів, світла й тіні, поєднання контрастних матеріалів, кольорів. В Україні поряд з «високим», аристократичним бароко існувало народне – міщанське, селянське, козацьке, тобто стиль нецерковного, світського напряму.

Кращі риси українського будівельного мистецтва розвинув Іван Григорович-Барський . Його творчість відіграла помітну роль у розвитку українського бароко другої половини XVIII ст., в якому зароджувалися риси класицизму. До найвідоміших споруд, зведених ним, відноситься водогін в Києві на Подолі з павільйоном-фонтаном «Феліціан».

На початку XIX ст. у середині павільйону було поставлено дерев’яну скульптурну композицію «Самсон роздирає пащу лева».

У середині XVIII ст. в Україні шириться стиль пізнього бароко –рококо. Він відзначався легкістю та елегантністю. До нього належать перлини мистецтва, шедеври світової архітектури – Андріївська церква в Києві (1744–1767) – твір архітектора Б.Растреллі (Бартоломео Франческо) і собор св. Юра у Львові. Його автором був український архітектор Меретин Бернард (Мердерер), за походженням німець.

З пам’яток дерев’яного будівництва XVIII ст. всієї України найбільш відомий Запорізький собор в Новомосковському. Новомосковський Троїцький собор – видатний пам’ятник українського народного зодчества XVIII ст. Автор цього шедевру архітектури – талановитий зодчий-самоук Яким Погрібняк.

У живописі переважає документальність передачі образу, психологічна характеристика людини. З’являються картини світської тематики, портрети із зображенням історичних постатей – гетьманів, козацької старшини.

Український художник Тимофій Калинський у 1778–1782 рр. виконав близько 30 малюнків із зображенням представників різних верств українського суспільства – селян, козаків, міщан, козацької старшини.

Зміни, що відбулися в політичному і соціально-економічному житті України в другій половині XVIII ст., негативно позначились на розвитку української культури. Найобдарованіша молодь їде навчатися до Петербурзької академії мистецтв, яку було засновано в 1757 р., і не повертається в Україну. Її творчість стає частиною російської культури. Серед таких видатних митців були киянин Дмитро Левицький (1735–1822), глухівець Антон Лосенко (1737–1773),миргородець Володимир Боровиковський (1757–1825), скульптор з Ічні на Чернігівщині Іван Мартос (1754–1835).

В цілому культурний рівень тодішньої України був доволі високим. Гетьманська Україна за часів Івана Мазепи (1687–1708), Івана Скоропадського (1708–1722) та Кирила Розумовського (1750–1764) перебувала на рівні найбільш освічених країн Європи. У культурі України ХVІІ–ХVШ ст. знайшли відображення кращі риси українського національного характеру – прагнення до свободи, осудження зла, соціальної несправедливості, прагнення до розвитку в людині добрих начал.

 

КУЛЬТУРА УКРАЇНИ В XIX – НА ПОЧАТКУ XX СТ.

На кінець XVIII ст. внаслідок політики російського царизму було остаточно ліквідовано автономію України – Гетьманщини. Із скасуванням гетьманства вона стала просто адміністративною одиницею, зведеною за станом до звичайної російської провінції.

На початку XIX ст. в Наддніпрянській Україні єдиним вищим навчальним закладом лишалася Києво-Могилянська академія. Вона не могла забезпечити належного розвитку вищої освіти. 17 січня 1805 р. відбулося відкриття Харківського університету.

В університеті працювали два відомі професори математики –Тимофій Федорович Осиповський та його учень, академік Петербурзької Академії наук та кількох іноземних академій Михайло Васильович Остроградський.

В університеті були викладачами: відомий письменник Петро Гулак-Артемовський, історики Микола Іванович Костомаров та з 1882 р. – Дмитро Іванович Багалій.

Російський Харківський університет став не просто науково-освітнім центром Слобідської та Лівобережної України, а й провідником, колискою нової української романтичної культури, одним з перших осередків українського національно-культурного відродження XIX – початку XX ст. При університеті була заснована друкарня та книгарня, започатковано видання газет, журналів, альманахів. У Харкові з 1816 до 1819 р. випускався перший в Україні літературно-художній, науковий і громадсько-політичний журнал «Украинский вестник».

Заснування першого у Східній Україні університету, видання перших українських журналів, діяльність найвизначніших культурних сил того часу сприяли тому, що на початку XIX ст. Харків став найбільшим культурним центром в Україні.

На Півдні України центром освіти став Рішельєвський ліцей, заснований 1 травня 1817 р. в Одесі і названий в честь герцога А.Е.Рішельє дю Плессі – градоначальника Одеси і генерал-губернатора Новоросійського краю (1803–1814). До 1820 р. викладання в ліцеї велось французькою мовою.

В 1864 р. було прийняте рішення про заснування в Одесі Новоросійського університету, який було відкрито 1 травня 1865 р. на базі Рішельєвського ліцею.

Маркіян Шашкевич , Іван Вагилевич, Яків Головацький стали зачинателями, засновниками української літератури на західноукраїнських землях.

В 1836 р. І.Вагилевич завершив перший у вітчизняній літературі переклад українською мовою славнозвісної давньоруської поеми «Слово о полку Ігоревім».

У 1837 р. у Пешті (Угорщина) надруковано українською мовою підготовлений членами «Руської трійці» збірник «Русалка Дністровая». З нього почалася нова українська література в Західній Україні.

Незважаючи на цензурну заборону, «Русалка Дністровая» поряд із «Кобзарем» Т.Шевченка стала духовним орієнтиром національно-патріотичних сил західноукраїнських земель на тривалу перспективу.

Національно-культурному відродженню Галичини сприяли революційні події 1848 р. в Австрійській імперії. Тоді у Львові була створена перша українська політична організація – Головна руська (українська) рада. Вона виступила з вимогами культурно-національної реформи для українського населення Галичини.

Головна руська рада ініціювала проведення у Львові в жовтні 1848 р. першого з’їзду діячів української культури і науки (Собор руських вчених). Згідно з рішенням з’їзду було засновано «Галицько-руську матицю» – культурно-освітнє товариство, завданням якого було піднесення освіти народу, розвиток літератури й мистецтва, видання популярних книг для народу. В роботі «матиці» активну участь брав Я.Головацький. Він друкує в 1849 р. «Три вступительнії преподаванія о русской словесности» і «Граматику руского язика».

Чільне місце в роботі Головної руської ради займало греко-католицьке духовенство, яке в умовах відсутності національної інтелігенції фактично очолило національне відродження в Галичині в кінці XVIII – першій половині XIX ст. Це духовенство у своєму середовищі зберігало кращі культурні традиції українського народу, національну самобутність, плекало мову, займалось просвітницькою діяльністю.

На Закарпатті процес українського культурно-національного відродження започаткували так звані народні будителі – культурнополітичні діячі кінця XVIII – першої половини XIX ст. – І.Базилович, О.Духнович, М.Лучкай, А.Добрянський. Вони ставили за мету збуджувати в масах українську національну свідомість шляхом впровадження української мови в усі ланки освітньої мережі, пресу, літературу, сприяли розширенню зв’язків краю з Галичиною та Наддніпрянською Україною.

В другій половині XIX ст. національно свідома частина української інтелігенції почала об’єднуватись в громади, які займались національно-культурницькою і громадсько-політичною діяльністю. Перша громада виникла в Петербурзі. До її складу входили Микола Костомаров, П.Куліш, Т.Шевченко, Василь Білозерський. Їй судилося стати зачинателькою так званого громадівського руху, який в Україні під владою Російської імперії майже до кінця XIX ст. становив основу розвитку українського національного відродження.

У Петербурзі вийшли у світ «Записки о Южной Руси» і «Чорна рада» П.Куліша, «Народні оповідання» Марка Вовчка, «Кобзар»Т.Шевченка, альманах «Хата».

П.Куліш, М.Костомаров, В.Білозерський, Олександр Кістяківський стали засновниками і провідними діячами громадсько-політичного та художньо-літературного журналу «Основа» –першого щомісячника українською мовою, хоча частина матеріалів друкувалася й російською мовою.

В Києві у 60-х роках XIX ст. почався рух хлопоманів. Таку назву з боку польських аристократів і московських публіцистів одержали студенти Київського університету, в основному польського походження. Сам термін «хлопомани» означає бажання зблизитися з простим людом – хлопами. Хлопомани розмовляли виключно українською мовою, носили національний одяг і дотримувалися українських звичаїв.

Свою кінцеву, стратегічну мету хлопомани вбачали в ліквідації царизму, кріпацтва та встановленні демократичної республіки, в якій вільно жили б українці, росіяни, білоруси, поляки.

18 липня 1863 р. міністр внутрішніх справ Росії Петро Валуєв видав циркуляр – таємне розпорядження царського уряду, схвалене російським імператором, – про заборону української мови. Поза законом фактично була поставлена українська література.

Ще до появи циркуляра Валуєва припинили свою діяльність громади. Громадівців звинуватили в антидержавній діяльності. За цим послідували адміністративні заслання.

Діяльність громад відновилася на початку 70-х років. Центром національно-культурної роботи у 70–90-х роках стала київська –пізніше так звана Стара – громада. До її складу входили визначні наукові й культурні діячі: В.Антонович, який очолював громаду, Михайло Драгоманов, Микола Зібер, Федір Вовк, П.Чубинський, Олександр Кониський, Сергій Подолинський, Олександр Русов, І.Нечуй-Левицький.

З ініціативи членів громади в 1873 р. був заснований осередок української думки і науки – Південно-Західний відділ імператорського Російського географічного товариства.

В історії української культури XIX ст. чільне місце посідає М.П.Драгоманов – один з лідерів Старої громади, її провідний діяч.

Перу М.Драгоманова належить чимало творів: «Про українських козаків, татар і турків», «Шевченко, українофіли і соціалізм», «Чудацькі думки про українську національну справу», «Листи на Наддніпрянську Україну», «Історична Польща і великоруська демократія», «Лібералізм і земство в Росії».

М.Драгоманов виступив на захист української культури від політики самодержавного уряду, а також російського і польського

шовінізму. М.Драгоманов став однією з перших жертв хвилі репресій проти українського руху, що знайшла завершення в Емському акті 1876 р.

М.Драгоманов вважається засновником українознавства у світовій науці. Аналіз його наукових та публіцистичних робіт з проблем держави, суспільства, особистості дає підстави назвати М.Драгоманова першим українським політологом.

Важливим здобутком Старої громади, яка продовжувала існувати підпільно, нелегально, стала наукова українознавча праця, очолена В.Антоновичем і зосереджена переважно навколо журналу «Киевская старина» – історико-етнографічного і белетристичного щомісячника. Це був перший в Україні науковий історичний часопис, який виходив російською мовою.

У XIX – на початку XX ст. діяла і давала плоди священна традиція українського меценатства. В цей час знайшлися люди – українські патріоти, які, власне, відродили, продовжили ті традиції, що започаткували К.Острозький, Г.Гулевичівна, П.Сагайдачний, П.Могила, І.Мазепа. Одним з перших українських цукрозаводчиків і меценатів був Федір Симиренко.

Відомою українською меценаткою та громадською діячкою була Єлизавета Іванівна.

В Галичині, яка продовжувала знаходитись в імперії Габсбургів, в 60-х роках почався новий виток народного руху. Але він проходив уже в умовах конституційної ери, крайової автономії та айстро-угорського дуалізму. В ряди українського національного руху вступило молоде покоління інтелігенції – вчителі, письменники, журналісти, юристи, студенти. Вони започаткували новий, так званий народовський напрям національного руху, який орієнтувався на народ і стояв на ґрунті національного самоутвердження та визнання національної єдності українців Галичини і Наддніпрянщини.

В 1861 р. у Львові, а в 1869 р. в Чернівцях було створене культурно-просвітнє товариство «Руська бесіда».

Важливими чинниками українського національного відродження стали узагальнюючі праці з історії України М.Грушевського. М.Грушевський повернув Україні її історію. Він здійснив головне завдання української історіографії — створив синтез українського історичного процесу, зробив систематичний виклад історії України, до нього писали фрагментарно.

Світову славу вчений здобув завдяки своїй фундаментальній долідницькій праці «Історія України-Руси» у 10 томах і 13 книгах.