Драматургія Античної Греції

Походження давньогрецького театру.Давньогрецький театр виник з сільських святкувань на честь бога Діоніса. Спочатку Діоніс вважався богом продуктивної сили природи, і греки зображали його у вигляді козла або бика. Проте пізніше, коли населення стародавньої Греції познайомилося з обробітком виноградників, Діоніс став богом виноробства, а потім і богом поезії і театру.

Кілька разів на рік відбувалися святкування, присвячені Діонісу, на яких співали дифірамби (хвалебні пісні). На цих святкуваннях виступали і ряджені, котрі складали свиту Діоніса. Учасники мазали особу винною гущавиною, надягали маски і козлині шкури. Разом з урочистими і сумними, виспівували веселі, а часто і непристойні пісні. Урочиста частина свята дала народження трагедії, весела і жартівлива – комедії.

Трагедія, за свідченням Аристотеля, веде свій початок від заспівувачів дифірамба, а комедія – від заспівувачів фалічних пісень. Ці заспівувачі, відповідаючи на питання хору, могли розказати про які-небудь події з життя бога і спонукати хор до співу. До цієї розповіді домішувалися елементи акторської гри, і міф як би оживав перед учасниками свята.

Проливають світло на походження грецької драми і самі слова трагедія і комедія. Слово трагедія походить від двох грецьких слів: трагос – козел і оді – пісня, тобто пісня козлів, оскільки супутниками Діоніса були сатири, козлоногі істоти, що прославляли подвиги і страждання бога. Слово комедія теж походило від двох грецьких слів комос і оді. Слово комос позначало хід натовпу ряджених, що обсипали один одного жартами і насмішками на сільському святі на честь Діоніса. Отже, слово комедія позначає пісню комоса.

Ґрунтом Давньогрецького мистецтва вважають міфологію. В ході розвитку грецької трагедії до її сюжетів, окрім міфів про Діоніса, ввійшли розповіді про долі героїв старовини – Едіпа, Агамемнона, Геракла і Фесея, і інших. Таким чином, грецька драматургія запозичила свої сюжети з міфології. Це пояснюється характером грецької міфології – її глибокої художньої виразності.

Міфологія греків виросла з прагнення пояснити навколишній світ, і була тісно пов’язана з релігією. Грецька трагедія цілком ґрунтується на міфології. Але крізь міфологічну оболонку драматург відображав в трагедії сучасне суспільне життя, виказував свої політичні, філософські і етичні переконання.

За свідченням самих греків, трагедія вже в другій половині VI ст. до н.е. досягла значного розвитку, використавши багату спадщину епосу і лірики. Посиленню дієвої сторони трагедії дуже сприяло нововведення трагіка Феспіда. Він виділив з хору особливого виконавця – актора. Феспід був першим афінським трагічним поетом.

Перша постановка його трагедії відбулася навесні 534 р. до н.е. на святі Великих Діонісій. Цей рік за традицією прийнято вважати роком народження світового театру. Ранні грецькі трагедії нагадували, швидше за все, ліричні кантати і майже суцільно складалися з пісень хору і актора.Твори ранніх грецьких трагіків до наших днів не дійшли.

З’явилась з аттичного комоса і стародавня аттична комедія (V ст. до н.е.), яка була політичною за своїм змістом. Вона постійно піднімала питання політичного устрою, діяльності окремих установ Афінської республіки, її зовнішньої політики, війни, миру і т.п. Така комедія існувала в умовах афінської рабовласницької демократії.

Свого вищого виразу театральне мистецтво V ст. до н.е. досягло у творчості трьох великих трагіків – Есхіла, Софокла, Еврипіда – і комедіографа Аристофана.

Розквіт грецького театрального мистецтва пов’язаний з діяльністю великих драматургів, що творили в VI – V століттях до нової ери, – Есхіла, Софокла, Еврипіда і Аристофана, чудового комедіографа старовини.

Есхіл (525-456 рр. до н.е.) В трагедії до Есхіла було ще дуже мало дії. Есхіл, автор героїко-патріотичних, піднімаючих великі історичні і релігійно-філософські теми творів, ввів 2-го актора, відкривши цим можливість більш глибокої розробки трагічного конфлікту і посилення дієвої сторони театрального уявлення. Введення 2-го актора повело за собою і розвиток діалогу, який в старій трагедії мав лише зачатковий характер.

Есхіл сам був головним виконавцем в своїх трагедіях, які вимагали від актора мистецтва створення титанічних монолітно-героїчних образів. Хор в Есхіла, що складався з 12 чоловік, був справжньою дійовою особою. В його ранніх трагедіях хорові партії складають більше половини п’єси, в більш пізніх – хор грає вже значно меншу роль. Постановки Есхіла відрізнялися великою пишнотою і включали деякі зорові ефекти (урочисті в’їзди на колісницях, процесії та інше). При Есхілі визначилася класична форма будови трагедії і порядок трагічного уявлення.

Софокл (496-406 рр. до н.е.) і Еврипід (485 – 406 рр. до н.е.) Із завершенням греко-персидських воєн послідував могутній політичний і культурний підйом афінської демократичної рабовласницької держави, який обумовив новий період в розвитку грецького мистецтва. Діяльність Софокла і Еврипіда була наступним етапом у розвитку грецького театру.

Якщо в Есхіла боги, хоча би й невидимі, виступають на першому плані, то в трагедіях Софокла основна увага надана людині, зі всім світом її душевних переживань, думок, пристрастей, відчуттів. В трагедіях Софокла виразилися цивільні й етичні ідеали антично-рабовласницької демократії епохи розквіту. За свідченням Аристотеля (Поетика, гл. 25), Софокл сам говорив, що він зображає людей такими, якими вони повинні бути, а Еврипід – такими, які вони насправді.

Висока гуманістична спрямованість трагедії Софокла, інтерес до людської особи і її душевних переживань повели за собою подальшу драматизацію театрального уявлення – поява 3-го актора, зменшення ролі хору (не дивлячись на доведення числа хоревистів до 15) і збільшення діалогічних частин трагедії.

З ім’ям Софокла пов’язується і введення декорації живопису. Всі ці театральні нововведення зробили його трагедію більш живою і сценічною. Цьому ж сприяло і введення складніших, ніж в Есхіла, перипетій (тобто переходів від щастя до нещастя і назад) і пізнавань. Проте Софокл відмовився від деяких сценічних ефектів, якими користувався Есхіл: в нього немає торжеств, в’їздів царів на колісницях, не з’являються примари.

У творчості Еврипіда знайшло віддзеркалення зростання суперечностей громадськості періоду Пелопоннеської війни і кризи античного поліса, яка саме тоді починалась. В його трагедіях звучання героїчної теми знижується, але при цьому ще більш посилюється увага до внутрішнього світу людини і явищ оточуючого її життя.

Міф стає для Еврипіда тільки матеріалом або основою, що дає можливість висловитися його сучасникам. Загострення драматичних конфліктів і вміння у кожній драматичній ситуації знайти найбільш приголомшуючі моменти в поєднанні із зображенням якнайтонших душевних переживань героїв роблять Еврипіда найбільш трагічним з усіх античних драматургів.

З метою емоційної дії на глядачів і в то ж час посилення чисто видовищної сторони трагедії Еврипід вводить у свої драми сцени смерті, фізичних страждань, безумства, траурні церемонії, використовує машини для польотів і появи богів і багато чого іншого. Широко застосовував у своїх трагедіях Еврипід і монодії, в яких душевні переживання героїв розкривалися не тільки вираженням засобами слова, але і музики. Але хор в його драмах вже не має такого тісного зв’язку з розвитком дії, як у Софокла.

Аристофан (біл.446–біл.385 до н.е.) Стародавня антична комедія, політична за своїм змістом, досягла художнього розквіту у творчості Аристофана. Виступивши в пору інтенсивного наростання суспільних суперечностей усередині афінського суспільства, пристрасним захисником старовинної афінської демократії і виразником дум і сподівань античного селянства, Аристофан використовував театр як арену боротьби за свої ідеали. В своїх сатиричних творах Аристофан вивів безліч яскравих соціальних типів: ганебного демагога, що одурює народ і грабує державну казну; філософа-софіста, що розбещує своїм навчанням юнацтво й інші типи. Позитивним же героєм комедії Аристофана виступає звичайно дрібний землевласник, який обробляє свою землю з допомогою 1-2 рабів.

Ідеологічна спрямованість стародавньої комедії та її походження зі сільських святкувань на честь Діоніса багато в чому визначили її чисто театральну сторону, багато що в ній збереглося від старого античного комоса: розподіл хору (він складався в комедії з 24 чоловік) на два напівхори: агоні парабас (політичні нападки, що нагадують старі насмішкувато-сатиричні пісні античних землеробів). Комедії Аристофана створювали живий, сценічно виразний тип вистави, багатий гострими діалогами, насичений буфонадою; все це вимагало від постановника і акторів образотворчості, яскравості характеристик, сміливих і дотепних мізансцен.