Затверджено на засіданні кафедри правознавство 1 страница

Протокол № від 2007 р.

Екзаменатор

Зав.кафедрою

 

 

РОЗДІЛ 7 ТЕОРЕТИЧНІ ПОЛОЖЕННЯ КУРСУ «КРИМІНАЛЬНЕ ПРАВО УКРАЇНИ» (ОСОБЛИВА ЧАСТИНА)

 

Тема 1 Поняття та система Особливої частини кримінального права. Наукові основи кваліфікації злочинів.

Особлива частина Кримінального кодексу — це система норм, що встановлюють, які саме конкретні суспільно небезпечні діяння (дія чи бездіяльність) є злочинами, та які види покарань і в яких ме­жах можуть бути застосовані до осіб, які їх вчинили.

В Особливій частині КК наводиться вичерпний перелік злочинів, які заборонені кримінальним законом під загрозою покарання. Інши­ми словами, тільки діяння, передбачене відповідною статтею Особ­ливої частини КК, може вважатися злочином. Найважливіший принцип будь-якого цивілізованого права, зокрема кримінального права України: немає злочину без вказівки щодо цього в законі (nullum crimen sine lege) — повністю втілюється в Особливій части­ні КК. Діяння, прямо в ній не передбачене, ні за яких умов не може тягти за собою покарання. Застосування кримінального закону за аналогією тут цілком виключається. Тому суд, розглядаючи справу, має точно керуватися приписами кримінального закону, що підля­гають застосуванню в цьому конкретному випадку, і не може поши­рювати їх на діяння, що не охоплюється диспозицією відповідної статті Особливої частини КК. Суд зобов'язаний керуватися тільки прямими вказівками того закону, який передбачає відповідальність за цей злочин. Він не має права заповнювати, на свій розсуд, дійсно існуючі чи такі, що здаються існуючими, прогалини. Заповнення та­ких прогалин, тобто криміналізація діяння (віднесення його до кола злочинів), — виключна прерогатива законодавця. У частині 4 ст. З зазначено, що застосування закону про кримінальну відповідаль­ність за аналогією заборонено.

Значення Особливої частини полягає насамперед в тому, що во­на встановлює законодавчі межі криміналізації суспільно небезпеч­них діянь, забезпечуючи тим самим реальні підстави додержання за­конності та прав людини. Крім того, в Особливій частині законода­вець диференціює кримінальну відповідальність за конкретні злочи­ни з урахуванням їх тяжкості, тобто характеру і ступеня суспільної небезпеки. Це створює ефективні можливості для здійснення ціле­спрямованої кримінальної політики і проведення її в суворих рамках закону. Оголошуючи відповідні діяння злочинними і караними, зако­нодавець тим самим має на меті сформувати у людей непримиренне ставлення до злочинних проявів, усвідомлення необхідності бороть­би з такого роду вчинками. Загальнопревентивна функція норм Особливої частини полягає також у тому, щоб під загрозою пока­рання примусити нестійких членів суспільства утриматися від вчи­нення злочинів і, тим самим, сприяти їх попередженню.

Норми Особливої частини розташовані у окремих розділах Ко­дексу за певною системою та у певній послідовності. Ця система має такий вигляд:

Розділ І. Злочини проти основ національної безпеки України.

Розділ II. Злочини проти життя та здоров'я особи.

Розділ НІ. Злочини проти волі, честі та гідності особи.

Розділ IV. Злочини проти статевої свободи та статевої недотор­каності особи.

Розділ V. Злочини проти виборчих, трудових та інших особистих прав і свобод людини і громадянина. Розділ VI. Злочини проти власності. Розділ VII. Злочини у сфері господарської діяльності. Розділ VIII. Злочини проти довкілля. Розділ IX. Злочини проти громадської безпеки. Розділ X. Злочини проти безпеки виробництва.

Розділ XI. Злочини проти безпеки руху та експлуатації транс­порту.

Розділ XII. Злочини проти громадського порядку та моральності.

Розділ XIII. Злочини у сфері обігу наркотичних засобів, психот­ропних речовин, їх аналогів або прекурсорів та інші злочини проти здоров'я населення.

Розділ XIV. Злочини у сфері охорони державної таємниці, недо­торканності державних кордонів, забезпечення призову та мобілі­зації.

Розділ XV. Злочини проти авторитету органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об'єднань громадян.

Розділ XVI. Злочини у сфері використання електронно-обчислю­вальних машин (комп'ютерів), систем та комп'ютерних мереж.

Розділ XVII. Злочини у сфері службової діяльності.

Розділ XVIII. Злочини проти правосуддя.

Розділ XIX. Злочини проти встановленого порядку несення військової служби (військові злочини).

Розділ XX. Злочини проти миру, безпеки людства та міжнарод­ного правопорядку.

Якщо Особлива частина сама по собі є певною системою норм, то дуже важливо визначити ту підставу, за якою будується ця сис­тема. Інакше кажучи, слід з'ясувати, що лежить в основі цієї систе­ми, чим керувався законодавець, розподіляючи за певними її розді­лами відповідні злочини.

Уважне вивчення наведеної вище системи приводить до виснов­ку, що вона побудована головним чином за родовими об'єктами зло­чинів. В окремі розділи Особливої частини КК об'єднуються норми про відповідальність за злочини, які посягають на один і той самий родовий об'єкт. Родовий об'єкт — це певна група (комплекс) сус­пільних відносин, що відрізняються своєю однорідністю і, отже, пев­ною єдністю. Цій групі суспільних відносин відповідає і певна група однорідних злочинів, які посягають на ці відносини.

Найменування відповідних розділів Особливої частини КК зде­більшого прямо вказують на цей об'єкт. Так, розділ І називається «Злочини проти основ національної безпеки України». Отже, родо­вим об'єктом усіх злочинів, передбачених у цьому розділі, є основи національної безпеки. Родовим об'єктом усіх злочинів розділу XI «Злочини проти безпеки руху та експлуатації транспорту» є безпека руху та експлуатації транспорту. Деякі розділи Особливої частини виділено за безпосереднім об'єктом. Так, розділ II об'єднує злочини проти життя і здоров'я особи, тобто безпосередніми об'єктами цих злочинів є життя та здоров'я особи. На цій же підставі виділені та­кож розділ III — злочини проти волі, честі та гідності особи та роз­діл IV — злочини проти статевої свободи та статевої недоторканості особи.

Систематизація всіх злочинів за їх об'єктом має важливе зна­чення. Насамперед, сама система побудована таким чином, щоб за­безпечити виконання завдань, визначених у ч. 1 ст. 1.

Поділ злочинів за їх об'єктом у відповідних розділах КК має й іс­тотне кодифікаційне значення. Так, видаючи новий кримінальний закон, яким встановлюється відповідальність за певний злочин, за­конодавець включає його у відповідний розділ Кодексу залежно від родового чи безпосереднього об'єкта, на який це діяння посягає.

Розташування у системі Особливої частини норм про відпові­дальність за окремі злочини за їх об'єктом має неабияке значення для правильного застосування закону, тлумачення його дійсного змісту, орієнтування у самому Кодексі. Так, застосування ст. 201 про контрабанду, яка має своїм родовим об'єктом певну сферу гос­подарської діяльності, виключається, якщо контрабанда пов'язана з переміщенням наркотичних засобів. До таких дій має застосовува­тися ст. 305, яка призначена для кримінально-правової охорони ін­шого об'єкта, а саме — здоров'я населення.

Всі норми Особливої частини КК за своїм змістом можна поділи­ти на три групи: заборонні, роз'яснювальні та заохочувальні.

Переважну більшість становлять заборонні норми (норми-забо-рони), що забороняють певні вчинки людей (злочинна дія або зло­чинна бездіяльність) під загрозою застосування особливого виду державного примусу — кримінального покарання. Так, у ч. 1 ст. 115 встановлено, що за вчинення умисного вбивства винному загрожує покарання у вигляді позбавлення волі на строк від семи до п'ятнад­цяти років. Заборонні норми за своєю структурою поділяються на диспозиції і санкції.

Роз'яснювальні норми пояснюють певні поняття, розкривають зміст термінів, що вживаються у КК. Так, у примітці 1 до ст.185 (крадіжка) дається визначення повторних злочинів, передбачених у статтях 185, 186, 189—191, а у примітках 3 і 4 — роз'яснюється по­няття злочину, вчиненого у великих й особливо великих розмірах, вказівка на які є в статтях 185—191. Наприклад, у ч. 2 ст. 385 вста­новлено, що не підлягає кримінальній відповідальності особа за від­мову давати показання під час провадження дізнання, досудового слідства або в суді щодо себе, а також членів її сім'ї чи близьких ро­дичів, коло яких визначено законом. У примітці 1 до ст. 364 роз'яс­нюється, кого слід вважати службовими особами як суб'єктами службових злочинів.

У примітці до ст. 286 роз'яснюється, що під транспортними за­собами в цій статті та статтях 287, 289 і 290 слід розуміти всі види автомобілів, трактори та інші самохідні машини, трамваї і тролейбу­си, а також мотоцикли та інші механічні транспортні засоби.

У КК також міститься багато заохочувальних норм, сутність яких полягає в тому, що за певних умов особа, яка вчинила злочин, звільняється від кримінальної відповідальності з урахуванням її посткримінальної поведінки. Це, на відміну від добровільної відмови від доведення злочину до кінця (ст. 17) і загальних норм, що регу­люють звільнення від кримінальної відповідальності (розділ IX За­гальної частини КК), спеціальні норми, які звільняють особу від від­повідальності, незважаючи на те, що вона вже вчинила злочин і в її діях є всі ознаки відповідного складу злочину. Ці випадки передба­чені в деяких статтях КК. Так, у ч. З ст. 263 зазначено, що звіль­няється від кримінальної відповідальності особа, яка вчинила зло­чин, передбачений частинами 1 або 2 цієї статті, якщо вона добро­вільно здала органам влади зброю, бойові припаси, вибухові речови­ни чи вибухові пристрої. А в ч. 4 ст. 307 сказано, що особа, яка добровільно здала наркотичні засоби, психотропні речовини або їх аналоги і вказала джерело їх придбання або сприяла розкриттю зло­чинів, пов'язаних з їх незаконним обігом, звільняється від кримі­нальної відповідальності за незаконне їх виробництво, виготовлен­ня, придбання, зберігання, перевезення, пересилання (ч. 1 ст. 307, ч. 1 ст. 309).

Заохочувальні норми мають важливе значення для попереджен­ня і припинення відповідних злочинів, стимулювання посткримі­нальної поведінки, що свідчить про втрату особою суспільної небез­пеки.

Наукові основи кваліфікації злочинів

У диспозиціях статей Особливої частини КК встановлюються юридичні ознаки, що у своїй сукупності характеризують певне сус­пільно небезпечне діяння як злочинне і каране. Це означає, що дис­позиція статті містить опис конкретного складу злочину. Наприклад, склад крадіжки визначений як таємне викрадення чужого май­на (ст. 185). Проте диспозиції статей Особливої частини КК не ви­черпують усіх ознак складу злочину. Деякі з них передбачені За­гальною частиною КК, оскільки вони відносяться до всіх або біль­шості складів, закріплених у частині Особливій. Наприклад, у стат­тях Особливої частини нічого не сказано про такі ознаки складу злочину, як вік і осудність. Але про ці ознаки для всіх складів йдеть­ся в статтях 19 і 22. У статті 15 дається характеристика замаху, а в статтях 26 і 27 — співучасті. Отже, склад кожного злочину ста­новлять ознаки, описані як в Особливій, так і в Загальній частині, що ще раз свідчить про нерозривну єдність останніх.

Застосування відповідних статей КК відбувається на основі з'ясовування ознак окремих складів злочинів. При цьому у разі за­стосування норм Особливої частини чітко проявляються функції складу злочину: фундаментальна, розмежувальна, процесуальна і гарантійна.

Перш за все, склад злочину є законною, єдиною, необхідною та достатньою підставою кримінальної відповідальності (фундамен­тальна функція складу злочину). Кримінальній відповідальності підлягає лише особа, у суспільно небезпечному діянні якої є ознаки складу злочину, передбачені кримінальним законом (ч. 1 ст. 2). Ці ознаки необхідні для кримінальної відповідальності, при відсутності яких вона виключається. Водночас встановлення цих ознак вичер­пує склад, тобто вони достатні для кримінальної відповідальності.

Ознаки складу злочину виконують й іншу роль: вони відмежо­вують злочин від діянь, які не є злочинними, або один склад злочину — від іншого (розмежувальна функція складу злочину).

Розмежування складів окремих злочинів можна пояснити на та­кому прикладі. Якщо винний таємно вилучив гроші з квартири по­терпілого, то його дії будуть кваліфіковані як самоправство за ст. 356 КК, якщо він вважав, що має на них дійсне або вигадане право (зокрема, що вилучає ці гроші в рахунок боргу, який йому, незважаючи на нагадування, не віддавав потерпілий). Якщо таким самоправством не було заподіяно значної шкоди потерпілому, то це випадок цивільно-правового делікту. Якщо ж за такого вилучення винний розумів, що не має на це майно (гроші) жодних прав, що во­но є чужим, вчинене підпадає під ознаки крадіжки і кваліфікується за ст. 185.

Процесуальна функція складу злочину означає, що він висту­пає як базове поняття при визначенні предмета доказу, впливає накваліфікується як межі дослідження у кожній кримінальній справі. Сам опис ознак складу злочину в законі має вирішальне значення. Чим більше оз­нак введено законом до складу злочину, зазначеного у диспозиції, тим більше коло фактичних обставин слід встановити у справі, тим ширші межі дослідження. І, навпаки, якщо склад описаний у законі вужче, «економніше», це, безумовно, звужує межі. Нечіткість ознак складу злочину, введення так званих «каучукових» (розпливчастих) диспозицій робить межі дослідження кримінальної справи досить невизначеними. Тому точний опис ознак складу злочину в законі — важлива умова ефективності самої процесуальної діяльності. Зазви­чай, встановленням складу злочину не обмежуються межі дослі­дження у кримінальній справі, вони набагато ширші, але ознаки складу мають тут вирішальне значення.

Склад злочину виконує також функцію охорони прав і законних інтересів громадян. Шляхом опису точних складів злочинів і фікса­ції їх ознак законодавець гарантує громадянину захист від необгрун­тованого притягнення до кримінальної відповідальності (гарантійна функція складу злочину).

Склад злочину являє собою законодавчу модель кваліфікації зло­чину. Кваліфікуючи злочин, ми встановлюємо відповідність вчине­ного особою суспільно небезпечного діяння складу, описаному в за­коні. У цьому виявляється сутність кваліфікації. В ній дається не тільки юридична, а й соціально-моральна оцінка вчиненого особою діяння. В зв'язку з цим правильна кваліфікація злочинів має велике значення для зміцнення законності, охорони правопорядку, забезпе­чення прав і законних інтересів громадян. Тому вчинений злочин має бути кваліфікований відповідно до закону, що передбачає кри­мінальну відповідальність за це діяння, і будь-які відступи від цієї вимоги неприпустимі.

Неправильна кваліфікація призводить до невірної правової і со­ціально-моральної оцінки діяння, визначаючи тим самим і непра­вильне уявлення про характер і ступінь його суспільної небезпеки. У цьому плані цілком неприпустима кваліфікація діяння, що не міс­тить ознак складу злочину, як злочинного. Така кваліфікація може призвести до засудження особи, яка взагалі не вчинювала злочин. Не менш шкідливі також і випадки протилежного характеру, якщо в діях, що є злочинними, не встановлено ознак складу злочину.

Найпоширенішими є помилки, коли злочинному діянню дається невідповідна кваліфікація. Наприклад, якщо діяння, що є розбоєм,грабіж, умисне вбивство — як вчинене з необе­режності, а крадіжка — як шахрайство.

У таких випадках діянню дається не лише неправильна юридич­на кваліфікація, а й неправильна соціально-моральна оцінка. Якщо, наприклад, хуліганство замість ч. 4 ст. 296 кваліфіковано за ч. 1 ст. 129, тобто як погроза вчинити вбивство, то тут не лише непра­вильно застосовано кримінальний закон, а й тяжкий злочин розціне­ний як злочин невеликої тяжкості. Адже хуліганство карається по­збавленням волі на строк від трьох до семи років, а погроза вчинити вбивство — арештом на строк до шести місяців або обмеженням во­лі на строк до двох років. Кваліфікація ж за ст. 129 може призвести навіть до звільнення від кримінальної відповідальності відповідно до положень розділу IX Загальної частини КК. Нарешті, оцінка у виро­ку діяння як погрози вчинити вбивство, а воно таким не є, призведе до того, що вирок суду не лише не матиме належного попереджу­вального впливу, а й підриватиме серед громадян авторитет суду, порушуватиме права громадянина.

Якщо навіть помилка у кваліфікації не призводить до неправиль­ного призначення покарання, вона і тоді спричиняє негативні на­слідки. Так, за зловживання службовим становищем (ч. 1 ст. 364) і за привласнення, розтрату майна, вчинені службовою особою (ч. 2 ст. 191), може бути призначене покарання — п'ять років позбавлен­ня волі. Проте у такому випадку самому підсудному не байдуже, чи засуджений він лише за службовий злочин, чи за привласнення чу­жого майна.

Викладене вказує на значення правильної кваліфікації злочинів, яка має бути відповідною до вчиненого. Тим самим буде забезпече­но правильне застосування кримінального закону, зміцнення авто­ритету правосуддя.

Кваліфікація злочину передбачає повне і всебічне встановлення тих фактичних обставин справи, що відповідають ознакам складу злочину, зазначеним у законі. Якщо такі фактичні обставини не з'ясовано, не можна дати точну кваліфікацію злочину, що відповіда­ла б об'єктивній істині.

Крім виявлення у справі певних фактичних обставин, необхідно знайти і точно усвідомити ознаки цього складу злочину відповід­но до норми КК, потім встановити відповідність вчиненого особою Діяння ознакам складу, описаного в законі. Кваліфікація злочину і є об'єднуючою ланкою між фактично вчиненим особою суспільно небезпечним діянням і тим складом злочину, якому це діяння від­повідає.

Звідси випливає важлива вимога: кваліфікація передбачає точ­ний юридичний аналіз елементів складу злочину: об'єкта, об'єктив­ної і суб'єктивної сторін, суб'єкта злочину. Причому правильне встановлення елементів складу та їх ознак є необхідною передумо­вою правильної кваліфікації вчиненого. У відносно простих випад­ках, за чіткого знання закону досвідчений юрист вже при вивченні кримінальної справи може одразу зробити висновок щодо кваліфіка­ції злочину, не вдаючись навіть до детального зіставлення виявле­них обставин з нормою закону. Це кваліфікація на основі так звано­го симультанного (миттєвого) упізнання досліджуваних матеріалів. Але, як свідчить практика, кваліфікація на підставі такого упізнання містить серйозну небезпеку помилки, тому що виключає з'ясовуван­ня всіх необхідних ознак складу, їх зіставлення з фактичними обста­винами справи.

Отже, необхідний відповідний аналіз, і, тим самим, встановлен­ня всіх елементів складу злочину. Так, важливе значення має ви­значення тих суспільних відносин, яким це діяння заподіює безпосе­редню шкоду. Констатація цих відносин означає і виявлення об'єкта цього злочину. У тих злочинах, що мають свій предмет, його з'ясу­вання дає можливість правильно усвідомити й об'єкт злочину. В КК є деякі статті, що передбачають відповідальність за розголошення різного роду таємниць (лікарської таємниці, таємниці голосування, таємниці приватного життя, комерційної таємниці, державної таєм­ниці та ін.). Таємниця — це відомості, які містять інформацію, що не підлягає розголошуванню і може бути відомою лише певному ко­лу осіб. Передбачена як предмет конкретних злочинів, вона прямо вказує на об'єкт злочину, тим самим визначаючи його кваліфікацію. Так, якщо розголошено комерційну таємницю, це свідчить, що об'єктом цього злочину є господарська діяльність, тобто відносини у сфері підприємництва, і такі дії підпадають під ознаки ст. 232. Якщо ж розголошено інформацію, що становить державну таємницю, вчи­нене посягає на відносини у сфері обороноздатності держави і ква­ліфікується за ст. 328. Нарешті, якщо розголошено таємницю слідства, то об'єктом злочину виступають відносини у сфері право­суддя, і таке діяння охоплюється ознаками ст. 387.

Наведемо ще приклад впливу на кваліфікацію злочину його предмета та об'єкта. Так, якщо особа виявила у стіні будинку, що був призначений на злам і в якому ніхто не жив, схованку, де збе­рігалися невідомо ким заховані зливки золота, і привласнила цей скарб, вона відповідає за ст. 193, тому що об'єктом цього злочину є відносини власності. Але якщо в цій схованці винний знайшов піс­толет, придатний для використання, і не здав його в органи влади та переховує у себе в сараї, то кваліфікація настає за ч. 1 ст. 263, тобто за незаконне зберігання вогнепальної зброї, тому що об'єктом тут виступають відносини громадської безпеки.

Для визначення об'єкта злочину в ряді випадків істотне значен­ня мають ознаки особи, яка потерпіла від злочинного посягання. Так, потерпілим від розпусних дій може бути тільки підліток, який не досяг 16-ти років, статева недоторканість якого і_виступає об'єк­том злочину, передбаченого ст. 156. Потерпілими в злочині, перед­баченому ст. 345, є робітники правоохоронних органів у зв'язку з виконанням ними своїх службових обов'язків. Об'єкт цього злочину — авторитет органів державної влади, а також безпека та здоров'я цих осіб.

Для кваліфікації злочину важливо встановити ті ознаки, що ви­значають об'єктивну сторону його складу. Вони в переважній біль­шості прямо вказані в диспозиціях відповідних статей КК. Так, щоб визнати наявність об'єктивної сторони контрабанди (ст. 201), слід встановити, що винний переміщав певні предмети, зазначені в цій статті КК, через митний кордон України поза митним контролем або з приховуванням від митного контролю. Для кваліфікації злочину як крадіжки необхідно встановити, що особа вчинила таємне викраден­ня чужого майна. Важливе значення має також з'ясовування того, чи є злочин закінченим або діяльність особи перервана на стадії готування чи замаху на злочин. Так, затримання особи, яка нама­гається вирвати у потерпілої сумку з грошима, кваліфікується як за­мах на грабіж, а змова про вчинення вбивства — як готування до цього злочину. У таких випадках крім кваліфікації дій за відповід­ною статтею Особливої частини необхідне посилання і на статті 14 та 15, що визначають караність незакінченого злочину. Для кваліфі­кації дій організаторів, підбурювачів і пособників крім статті Особ­ливої частини, що передбачає злочин, вчинений виконавцем, необ­хідне посилання і на ст. 27.

Для визначення об'єктивної сторони істотне значення має вста­новлення суспільно небезпечних наслідків, які впливають на квалі­фікацію злочину. Так, заподіяння потерпілому внаслідок порушення правил безпеки руху тяжкого тілесного ушкодження слід кваліфіку­вати за ч. 2 ст. 286, де передбачені саме ці наслідки. У злочинах із матеріальним складом необхідно також встановлювати і причинний зв'язок між суспільно небезпечним діянням і наслідками, що на­стали.

У ряді випадків об'єктивну сторону злочину характеризують спосіб вчинення діяння, місце, час і обстановка його вчинення. Так, доведення особи до самогубства чи до замаху на самогубство може бути кваліфіковане за ч. 1 ст. 120, якщо воно вчинене внаслідок жорстокого поводження з потерпілим, шантажу, примусу до проти­правних дій або систематичного приниження його людської гідності. Для кваліфікації злочину за ст. 331 — незаконне перетинання дер­жавного кордону — слід встановити, що діяння мало місце поза пунктами пропуску через державний кордон України чи навіть у пунктах пропуску через державний кордон України, але без відпо­відних документів або дозволу.

Для правильної кваліфікації слід також встановити ознаки суб'єктивної сторони злочину: вину, мотив і мету діяння. Наприк­лад, якщо тяжке тілесне ушкодження вчинене умисно, воно квалі­фікується за ст. 121, а при необережному його заподіянні — за ст. 128. Службове зловживання може бути кваліфіковане за ст. 364, якщо воно вчинене з корисливих мотивів чи в інших особистих ін­тересах або в інтересах третіх осіб. Для складу розбою необхідно встановити, що напад на особу відбувався з метою заволодіння чу­жим майном. Якщо такий напад мав на меті подавити опір особи і зґвалтувати, то це буде замах на зґвалтування. Якщо ж той, хто на­падав, мав на меті познущатися над потерпілою, показати свою зух­валість — це хуліганство, а, якщо він напав і побив потерпілу з рев­нощів — злочин проти особи.

Нарешті, правильна кваліфікація передбачає чітке встановлення ознак суб'єкта злочину. Так, за крадіжку може бути притягнута до відповідальності особа, яка досягла 14-ти років. За одержання хаба­ра відповідає лише службова особа, ознаки якої описані в примітці до ст. 364, а за злочини проти встановленого порядку несення війсь­кової служби — військовослужбовці та військовозобов'язані під час проходження ними відповідних зборів (ч. 1 ст. 401).

Врахування всіх ознак, які характеризують кожний елемент складу злочину, має вирішальне значення для кваліфікації злочину, тобто для вибору тієї норми КК, в якій цей склад описаний. Тут мо­жуть виникнути серйозні труднощі, особливо в тих випадках, коли діяння містить ознаки двох або більше складів злочинів, або одне і те саме діяння охоплюється ознаками двох або більше норм Особли­вої частини КК. В першому випадку, коли діяння містить ознаки двох або більше складів злочинів, має місце кваліфікація за сукуп­ністю злочинів. Якщо те саме діяння підпадає під ознаки кількох статей КК, тут має місце конкуренція кримінально-правових норм. Теорія і судова практика виробили спеціальні правила кваліфікації в таких випадках. Так, за сукупності злочинів кожне з діянь, які її ут­ворюють, має отримати самостійну кваліфікацію (ст. 33 КК). Якщо особа, яка вчинювала хуліганство, завдає потерпілому тяжке тілес­не ушкодження, то все вчинене підпадає під ознаки двох статей—-ч. 4 ст. 296 і ч. 1 ст. 121. Кваліфікація таких дій тільки за ст. 121 або за ст. 296 буде неправильною, тому що не відбиватиме усіх оз­нак вчиненого в їх повноті.

При кваліфікації злочинів за сукупністю слід мати на увазі, що в деяких випадках законодавець конструює так звані складені зло­чини. Він об'єднує в одне діяння два або більше самостійних злочи­нів. Наприклад, у ч. З ст. 296 передбачено, зокрема, хуліганство, як­що воно пов'язане з опором представникові влади або представни­кові громадськості, який виконує обов'язки з охорони громадського порядку. Тут в один склад злочину об'єднані хуліганство й опір (за­конодавцем врахована так звана ідеальна сукупність злочинів). То­му кваліфікація їх як самостійних злочинів, тобто за сукупністю, ви­ключається і застосовується лише ч. З ст. 296.

На відміну від сукупності злочинів при конкуренції кримінально-правових норм одне й те саме діяння підпадає під ознаки двох або більше статей КК. В одній з них діяння описано більш узагальнено, в іншій — виділено його індивідуальні ознаки. У таких випадках йдеться про конкуренцію загальної та спеціальних норм. Теорія і практика виробили правило, відповідно до якого в цьому випадку слід застосовувати спеціальну норму, що більшою мірою індивідуа­лізує ознаки вчиненого та його суспільну небезпеку. Так, ст. 348 встановлює відповідальність за посягання на життя (тобто вбивство або замах на вбивство) працівника правоохоронного органу в зв'яз­ку з виконанням ним службових обов'язків. Але в КК є і п. 8 ч. 2 ст. 115, в якому передбачена відповідальність за умисне вбивство, вчинене в зв'язку з виконанням потерпілим своїх службових обов'язків. Наприклад, вчинено вбивство співробітника міліції, коли він затримував злочинця. Яку статтю слід застосувати за таких умов — п. 8 ч. 2 ст. 115 чи ст. 348, адже очевидно, що це вбивство підпадає під ознаки як однієї, так і другої статті КК. Але через те, що норма ст. 348 є спеціальною стосовно загальної норми (п. 8 ч. 2ст. 115), то застосуванню підлягає саме норма спеціальна (ст. 348 КК). Вона більшою мірою, ніж п. 8 ч. 2 ст. 115, визначає конкретні особливості вчиненого. Такі ситуації зустрічаються досить часто. Так, службові злочини в сфері правосуддя, наприклад, притягнення завідомо невинного до кримінальної відповідальності, постановлен-ня суддею (суддями) завідомо неправосудного вироку, рішення, ух­вали або постанови (статті 372 і 375) є спеціальними нормами сто­совно норм, зазначених у статтях 364 і 365 (зловживання владою або службовим становищем і перевищення влади або службових повноважень), що є загальними. І в цих випадках застосуванню при вчиненні зазначених діянь підлягають норми спеціальні.

При кваліфікації злочинів неприпустимий формальний підхід до тлумачення норм кримінального закону. Застосовувати статті КК слід у тісному зв'язку з їх соціальним призначенням, з урахуванням обстановки й умов, за яких ця норма була прийнята, з'ясовувати дійсну волю законодавця та знати прийоми тлумачення криміналь­них законів. Так, наприклад, провести відмінність між насильниць­ким грабежем (ч. 2 ст. 186) і розбоєм (ч. 1 ст. 187) можна тільки за умови використання систематичного тлумачення, тобто порівняння цих статей. Таке порівняння показує, що розбій відрізняється від на­сильницького грабежу ступенем тяжкості насильства, що застосо­вується до потерпілого: при розбої — це насильство, небезпечне для життя чи здоров'я потерпілого, або застосування погрози такого на­сильства, а при грабежу — це насильство, що не є небезпечним для життя та здоров'я потерпілої особи. Тому, якщо винний заподіяв потерпілому середньої тяжкості тілесне ушкодження, викрадаючи в нього гроші, то це розбій, а якщо з цією метою були заподіяні лише побої, — винний відповідає за грабіж.

Далі, систематичне тлумачення призводить і до іншого виснов­ку: розбій вважається закінченим з моменту нападу і власне заволо-діння майном для закінчення цього злочину не потрібно (законода­вець так і говорить — напад з метою заволодіння чужим майном), а грабіж — лише з моменту викрадення майна (закон визначає його як відкрите викрадення чужого майна). За аналогією слід застосову­вати й інші прийоми тлумачення — граматичне, логічне, історичне, що дадуть можливість правильно кваліфікувати злочин.