Затверджено на засіданні кафедри правознавство 9 страница

Суб'єктивна сторона злочину — прямий умисел.

Суб'єктом злочину можуть бути рідні діти, усиновлені (удоче-ріненні), а також пасинки і падчерки, які досягли 18-ти років і зо­бов'язані у випадках, встановлених рішенням суду, надати утриман­ня непрацездатним вітчиму або мачусі.

У частині 2 ст. 165 передбачена відповідальність за те саме діян­ня, вчинене особою, раніше судимою за такий самий злочин.

Покарання за злочин: за ч. 1 ст. 165 — штраф до п'ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправні роботи на строк до одного року; за ч. 2 ст. 165 — виправні роботи на строк до двох років або обмеження волі на той самий строк.

Злісне невиконання обов'язків по догляду за дитиною або за особою, щодо якої встановлена опіка чи піклування

(ст. 166). Безпосереднім об'єктом злочину є суспільні відносини, що забезпечують нормальний розвиток і виховання неповнолітніх, а також здоров'я, безпеку життя або здоров'я, особисту свободу, честь та гідність осіб, що підлягають опіці (піклуванню).

Об'єктивна сторона цього злочину полягає в діянні (дії або бездіяльності) і виражається в злісному невиконанні обов'язків по догляду за дитиною або за особою, щодо якої встановлена опіка чи піклування, тобто: в залишенні дітей без нагляду, харчування, одя­гу, ненаданні грошового утримання, ухиленні від догляду і лікуванні важко хворого тощо, що призвело до тяжких наслідків. Обов'язки батьків по догляду за дитиною, по її вихованню і захисту покладені на батьків (ст. 80 Кодексу про шлюб і сім'ю України). Невиконання обов'язків по догляду за дитиною або за підопічним має носити зліс­ний характер, тобто бути тривалим за часом, або систематичним, незважаючи на відповідні попередження з боку органів опіки і пік­лування або місцевих органів влади.

Злочин вважається закінченим з моменту настання тяжких на­слідків. Під тяжкими наслідками слід розуміти різні види фізичної або моральної шкоди, заподіяної дитині або підопічному: розлад здо­ров'я, психічне захворювання, інвалідність, самогубство потерпілого тощо.

Суб'єктивна сторона цього злочину — прямий умисел.

Суб'єкт злочину спеціальний — батьки дитини, а також особи, визнані згідно із законом опікунами чи піклувальниками.

Покарання за злочин: за ст. 166 — обмеження волі на строк від двох до п'яти років або позбавлення волі на той самий строк.

Зловживання опікунськими правами (ст. 167). Безпосеред­нім об'єктом злочину є майнові права і інтереси особи.

Об'єктивна сторона цього злочину полягає у використанні опі­ки або піклування на шкоду підопічному. Це, наприклад, зайняття житлової площі, використання його майна, привласнення речей, розтрата цінностей підопічного, а також порушення майнових прав потерпілого внаслідок укладання невигідних для нього договорів.

Суб'єктивна сторона злочину — прямий умисел, що поєдна­ний з корисливою метою.

Суб'єкт злочину — особа, призначена у встановленому поряд­ку опікуном чи піклувальником.

Покарання за злочин: за ст. 167 — штраф до п'ятдесяти неопо­датковуваних мінімумів доходів громадян або виправні роботи на строк до двох років.

Розголошення таємниці усиновлення (удочеріння) (ст. 168). Безпосереднім об'єктом цього злочину є суспільні відносини, що забезпечують нормальне функціонування сім'ї.

Об'єктивна сторона злочину проявляється в розголошенні та­ємниці усиновлення (удочеріння) всупереч волі усиновителя. Під розголошенням таємниці усиновлення слід розуміти повідомлен­ня будь-якій особі, в тому числі й усиновленому (удочеріненній), ві­домостей про те, що юридичні батько або мати дитини фактично не є його кровними батьком або матір'ю. Розголошення таємниці може здійснюватися усно, письмово, за допомогою засобів зв'язку, іншими способами. Обов'язковою ознакою розголошення є відсут­ність волі усиновителя (удочерителя) на розкриття цієї таємниці. Воля хоча б одного з подружжя усиновителів не розголошувати та­ємницю усиновлення вже виключає можливість її розголошення.

Злочин вважається закінченим з моменту розголошення таємни­ці усиновлення (удочеріння) всупереч волі усиновителя, незалежно від настання суспільно небезпечних наслідків.

Суб'єктивна сторона цього злочину — прямий умисел. Суб'єкт злочину — будь-яка особа.

У частині 2 ст. 168 передбачена відповідальність спеціального суб'єкта: службової особи або працівника медичного закладу, яким відомості про усиновлення (удочеріння) стали відомі по службі чи по роботі, або якщо розголошення таємниці усиновлення спричини­ло тяжкі наслідки (різні види моральної, фізичної шкоди, заподіяної як усиновленому (удочеріненій), так і усиновителю, розпад сім'ї, психічне захворювання потерпілого тощо).

Покарання за злочин: за ч. 1 ст. 168 — штраф до п'ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправні роботи на строк до двох років; за ч. 2 ст. 168 — штраф до двохсот неопо­датковуваних мінімумів доходів громадян або обмеження волі на строк до трьох років, або позбавлення волі на той самий строк з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років або без такого.

Незаконні дії щодо усиновлення (удочеріння) (ст. 169). Безпосереднім об'єктом цього злочину є суспільні відносини, що забезпечують нормальний розвиток і виховання неповнолітніх дітей.

Об'єктивну сторону цього злочину утворюють: незаконна по­середницька діяльність або інші незаконні дії щодо усиновлення (удочеріння) дитини, або по передачі її під опіку (піклування), або по передачі її на виховання в сім'ю громадян. Незаконними такі дії будуть у випадку, якщо вони вчинені з порушенням положень чин­ного законодавства.

Закінченим злочин буде вважатися з моменту здійснення однієї з вказаних дій.

Суб'єктивна сторона злочину — прямий умисел. Мотиви зло­чину для кваліфікації значення не мають. Суб'єкт злочину — будь-яка особа.

У частині 2 ст. 169 передбачена відповідальність за вчинення злочину щодо кількох дітей, повторно, за попередньою змовою гру­пою осіб, з використанням службового становища або якщо він за­подіяв тяжкі наслідки. Під тяжкими наслідками цього злочину слід розуміти самогубство потерпілого, його психічний розлад, отриман­ня інвалідності, необережне позбавлення життя тощо. В зв'язку з тим, що норма, яка розглядається, є бланкетною, при аналізі об'єк­тивної сторони конкретного злочину необхідно встановити, які саме закони і нормативні акти були порушені особою. Передусім слід звернутися до глави 14 Кодексу про шлюб і сім'ю України, Конвен­ції про права дитини, яка була ратифікована Верховною Радою Ук­раїни 27 лютого 1991 р і до Постанови Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку передачі дітей, які є громадянами Ук­раїни, на усиновлення громадянам України та іноземним громадя­нам і здійснення контролю за умовами їх проживання у сім'ях уси­новителів» від 20 липня 1996 р. № 775.

Покарання за злочин: за ч. 1 ст. 169 — штраф від п'ятдесяти до ста двадцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправні роботи на строк до двох років; за ч. 2 ст. 169 — позбав­лення волі на строк від двох до п'яти років.

 

Злочини проти свободи совісті

Пошкодження релігійних споруд чи культових будинків

(ст. 178). Безпосереднім об'єктом цього злочину є суспільні відно­сини, що забезпечують свободу совісті і віросповідання. Додатковим обов'язковим об'єктом виступають відносини власності. Предме­том злочину є різні релігійні споруди чи культові будинки: церкви, мечеті, синагоги, каплиці, монастирі, молільні будинки, інші примі­щення, в яких можуть проходити церковні служби.

Об'єктивна сторона цього злочину проявляється в пошко­дженні чи зруйнуванні релігійної споруди або культового будинку. Під пошкодженням слід розуміти приведення будинку або споруди в часткову непридатність, тобто якщо зберігається можливість її від­новлення. Зруйнування передбачає приведення споруд або будин­ків до повної непридатності, внаслідок чого вона або перестає існу­вати, або повністю втрачає можливість бути відновленою. Способи зруйнування або знищення можуть бути різними і на кваліфікацію злочину не впливають. Якщо пошкодження або зруйнування релігій­ної споруди, культового будинку вчинено шляхом підпалу, іншим за-гальнонебезпечним способом, або спричинило загибель людей, або інші тяжкі наслідки, кваліфікація таких дій настає за сукупністю злочинів: за ст. 178 і ч. 2 ст. 194.

Суб'єктивна сторона злочину — умисел. Винний усвідомлює, що пошкоджує або руйнує релігійну споруду або культовий буди­нок, передбачає настання шкоди від своїх дій і бажає або свідомо допускає настання наслідків такого роду. У разі використання для пошкодження або зруйнування релігійних будинків загальнонебез-печного способу, винне відношення до наслідків у вигляді загибелі людей, а також тяжких наслідків має місце тільки в формі необе­режності. За наявності в такому випадку умислу на позбавлення життя однієї (кількох) особи, винний відповідає за ст. 178 і ч. 2 ст. 194 та і за відповідними пунктами ст. 115. Пошкодження або зруйнування релігійних споруд або культових будинків з хуліган­ських мотивів має кваліфікуватися за сукупністю злочинів за стат­тями 178 і 296.

Суб'єкт злочину — будь-яка особа.

Покарання за злочин: ст. 178 — штраф до трьохсот неоподат­ковуваних мінімумів доходів громадян або позбавлення волі на строк до трьох років.

 

Незаконне утримування, осквернення або знищення ре­лігійних святинь (ст. 179). Безпосереднім об'єктом цього злочи­ну є суспільні відносини, що забезпечують свободу віросповідання і повагу почуттів віруючих. Предмет злочину — релігійні святині. Релігійними святинями є проголошені кожною релігією священні символи: Біблія, ікони, храми, поховання, місця паломництва, святі джерела тощо.

Об'єктивна сторона злочину виражається в утримуванні, ос­кверненні або знищенні релігійних святинь. Утримування передба­чає самовільні дії винного по привласненню релігійних святинь всу­переч волі власника. Осквернення — це наруга над релігійною свя­тинею, різні цинічні дії, що зачіпають релігійні почуття віруючих то­що. Знищення — це приведення до повної непридатності релігійної святині шляхом механічного, фізичного, хімічного або біологічного впливу, результатом якого є приведення її до повної непридатності з втратою можливості відновлення.

Злочин вважається закінченим з моменту вчинення однієї з ука­заних дій.

Суб'єктивна сторона злочину — прямий умисел. Якщо вказані дії вчинені з хуліганських мотивів, то потрібна додаткова кваліфіка­ція за ст. 296.

Суб'єкт злочину — будь-яка особа.

Покарання за злочин: за ст. 179 — штраф до двохсот неоподат­ковуваних мінімумів доходів громадян або позбавлення волі на строк до трьох років.

Перешкоджання здійсненню релігійного обряду (ст. 180). У статті 35 Конституції України вказано, що кожен має право на свободу світогляду і віросповідання. Це право включає свободу спо­відувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність. Стаття 180 КК служить однією з гарантій реалізації цього положення Конституції.

Безпосереднім об'єктом цього злочину є суспільні відносини, що забезпечують свободу світогляду і віросповідання.

Об'єктивна сторона злочину характеризується дією або безді­яльністю, що полягає в незаконному перешкоджанні здійсненню ре­лігійного обряду. Перешкоджання може виражатися в незаконному закритті приміщень для відправлення релігійних обрядів, зриві обря­дів вінчання, відспівування, розгоні віруючих під час моління. При цьому злочинним є перешкоджання тільки таким релігійним обря­дам, які здійснюються в рамках закону, не порушують громадський порядок і не супроводжуються посяганням на права громадян (поря­док проведення релігійних обрядів і церемоній передбачений ст. 21 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації») від 23 квітня 1991 р..

Злочин вважається закінченим з моменту незаконного перешко­джання здійсненню релігійного обряду.

Суб'єктивна сторона злочину — прямий умисел. Суб'єкт злочину — будь-яка особа.

У частині 2 ст. 180 передбачена відповідальність за примушуван­ня священослужителя шляхом фізичного або психічного насильства до проведення релігійного обряду. Під примушуванням слід розумі­ти протиправний насильницький вплив на священослужителя з ме­тою виконання ним релігійного обряду. Насильство при цьому може бути психічним або фізичним. Психічне насильство полягає в засто­суванні до потерпілого погроз, шантажу, іншого протиправного впливу на його психіку. Фізичне насильство може виражатися в різ­ному посяганні на тілесну сферу потерпілого: незаконному позбав­ленні волі, зв'язуванні, заподіянні фізичного болю, ударів, побоїв. Якщо результатом фізичного насильства було спричинення тілесних ушкоджень, то кваліфікація цього злочину настає за сукупністю за ст. 180 і статтями 121, 122 або ст. 125.

Покарання за злочин: за ч. 1 ст. 180 — штраф до п'ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або арешт на строк до шести місяців, або обмеження волі на строк до двох років; за ч. 2 ст. 180 — штраф до п'ятдесяти неоподатковуваних мінімумів дохо­дів громадян або арешт на строк до шести місяців.

Посягання на здоров'я людей під приводом проповіду­вання релігійних віровчень чи виконання релігійних обря­дів (ст. 181). Основним безпосереднім об'єктом цього злочину ви­ступають суспільні відносини, що регулюють порядок відправлення релігійних обрядів, а також свободу віросповідання і право громадян на релігійні об'єднання. Додатковим обов'язковим об'єктом можуть бути відносини, що забезпечують охорону здоров'я або інших закон­них інтересів громадян.

Об'єктивна сторона злочину проявляється у вчиненні актив­них дій з організації або керівництва групою, діяльність якої здій­снюється під приводом проповідування релігійних віровчень чи ви­конання релігійних обрядів і поєднана із заподіянням шкоди здо­ров'ю людей або статевою розпустою.

Під організацією такої групи слід розуміти будь-яку діяль­ність, спрямовану на створення групи, вербування її членів, підго­товку статутних документів, пошук джерел фінансування, тобто будь-які дії, результатом яких є створення групи. Керівництво гру­пою означає управління її діяльністю і може виражатися в організа­ції молитв, відправленні обрядів, культів, заходах з підтримки дис­ципліни, керівництві здійсненням бузувірських обрядів, накладенні стягнень (епітимій) тощо. Діяльність такої групи має бути пов'язана із заподіянням шкоди здоров'ю людей (наприклад, знівечення, пока­лічення, розлад психіки в результаті молитв), а також статевою роз­пустою. При цьому, застосування в процесі діяльності групи окре­мих видів насильства, покарання за які, як за самостійні злочини, перевищує покарання за ч. 1 ст. 181, вимагає додаткової кваліфіка­ції за відповідними статтями КК про відповідальність за злочини проти особи. Позбавлення життя потерпілого в процесі діяльності вказаної релігійної групи або доведення до самогубства також пе­редбачає відповідальність за сукупністю злочинів.

Злочин вважається закінченим з моменту створення групи або вчинення дій по керівництву нею.

Суб'єктивна сторона цього злочину — прямий умисел.

Злочин може вчинюватися не тільки за релігійними, але і за ін­шими мотивами: користь, владолюбство, сексуальні мотиви.

Суб'єкт злочину — організатор або керівник групи.

У частині 2 ст. 181 передбачена відповідальність за ті самі дії, поєднані із втягуванням в діяльність групи неповнолітніх. У цих ви­падках додатковим обов'язковим об'єктом злочину виступає нор­мальний етичний розвиток неповнолітніх, їх здоров'я і статева недо­торканість. Залучення неповнолітнього до діяльності групи передба­чає будь-які форми впливу дорослої особи на неповнолітнього з ме­тою спонукати (примусити) останнього брати участь в діяльності релігійної групи. Способи залучення можуть бути різні: лестощі, умовляння, обман, шантаж, побої, розпалювання релігійного фана­тизму тощо. Злочин є закінченим з моменту втягнення неповноліт­нього до діяльності релігійної групи за допомогою будь-якої з пере­рахованих дій.

Покарання за злочин: за ч. 1 ст. 181 — обмеження волі на строк до трьох років або позбавленням волі на той самий строк; за ч. 2 ст. 181 — позбавлення волі на строк від трьох до п'яти років.

 

Тема Злочини противласності

 

Поняття і види злочинів проти власності

Об'єктом злочинів проти власності є суспільні відносини влас­ності, що охороняються кримінальним законом як частина економіч­них відносин, як основа економічної системи держави.

Юридичним вираженням відносин власності є право власності — це, відповідно до п. 1 ст. 2 Закону України «Про власність»1, врегу­льовані законом суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження майном. Цей закон визначає, що власність в Украї­ні виступає в таких формах: приватна, колективна, державна. Від­повідно до Конституції України від імені українського народу права власника на землю, її надра, атмосферне повітря, водні та інші при­родні ресурси України здійснюють органи державної влади та орга­ни місцевого самоврядування. Таким чином, суб'єктами права власності виступають — держава, юридичні та фізичні особи. Стаття 13 Конституції України проголошує рівність усіх суб'єктів права власності перед законом і забезпечення захисту їх прав дер­жавою. Тому кримінальне законодавство також охороняє всі форми власності, що існують в Україні.

Небезпечність злочинів проти власності, важливість її охорони кримінально-правовими засобами визначається тим, що вона є най­важливішою соціальною цінністю: нормальне функціонування відно­син власності забезпечує стабільність всієї економічної системи, підвищення рівня добробуту народу.

1 Відомості Верховної Ради України. —1991. — № 20. — Ст. 249.

Єдність об'єкта — відносин власності — не виключає того, що безпосереднім об'єктом конкретних злочинів може виступати та чи інша форма власності. Крім об'єкта, злочини проти власності мають також інші загальні об'єктивні і суб'єктивні ознаки.

Особливе значення для цих злочинів має їх предмет. Ним є приватне, колективне або державне майно.

Майно як предмет злочину має певні ознаки: 1) юридична — право на майно належить певному власнику або особі, якій воно на законній підставі ввірено, знаходиться у її веденні чи під її охоро­ною. Для винного майно є чужим; 2) економічна — майно має пред­ставляти певну матеріальну цінність, мати певну вартість. Іноді цю ознаку називають соціальною, оскільки вона означає, що в майно вкладена праця людини. Цінність, вартість майна якраз і вимірюєть­ся цією працею; 3) фізична — це предмети, речі, які можна вилучи­ти, привласнити, спожити, пошкодити, знищити тощо.

Не відносяться до предметів злочинів проти власності предмети, що знаходяться в природному стані: ліс на корені, риба та інші водні тварини в природних водоймах, звірі у лісі тощо. їх незаконне зни­щення, пошкодження, вилов відносяться до злочинів проти довкілля (статті 246, 248 і 249). Але ці предмети стають предметом злочинів проти власності, якщо вони вже витягнуті з природного стану за до­помогою праці людини, або вирощуються людиною в спеціальних розплідниках, ставках тощо.

Не є предметом злочинів проти власності вогнепальна зброя, бо­йові припаси, вибухові речовини, радіоактивні матеріали — стат­ті 262—267; наркотичні засоби, психотропні речовини, їх аналоги та прекурсори — ст. 312 та ін.; військове майно — статті 410, 411 та ін.

Крім майна у деяких злочинах проти власності предметом мо­жуть бути право на майно, а також дії майнового характеру, наприк­лад, при вимаганні (ст. 189) та шахрайстві (ст. 190).

Специфіка об'єкта і предмета визначають і загальні об'єктивні та суб'єктивні ознаки злочинів проти власності.

З об'єктивної сторони більшість з них сконструйовані законо­давцем як злочини з матеріальним складом — їх обов'язковою озна­кою є спричинення внаслідок протиправного діяння суспільно не­безпечних наслідків у вигляді матеріальної шкоди відносинам влас­ності. Тому закінченими вони є з моменту настання цієї шкоди. Од­нак для закінчення таких злочинів як розбій, вимагання, погроза знищення майна не потрібно фактичного настання шкоди (це так звані усічені склади злочинів).З суб'єктивної сторони більшість злочинів проти власності ха­рактеризуються прямим умислом, за якого особа усвідомлює, що по­сягає на чужу власність, на яку вона не має права, передбачає спричинення матеріальної шкоди і бажає цього, одночасно бажаючи та власного незаконного збагачення. Поряд з цим знищення або по­шкодження майна (ст. 194) може бути вчинене і з непрямим умис­лом, а необережне знищення або пошкодження майна (ст. 196) і по­рушення обов'язків щодо охорони майна (ст. 197) можуть бути вчи­нені через необережність.

За наявності ряду загальних ознак, що характеризують злочини проти власності, вони істотно розрізняються між собою за характе­ром діяння, способом їх вчинення, мотивами. Саме це дає можли­вість класифікувати їх на різні групи, побудувати їх систему. Так, за наявності корисливого мотиву злочини проти власності поділяються на корисливі і некорисливі. Корисливі злочини, у свою чергу, за ха­рактером діяння, за способом їх вчинення можуть бути поділені на злочини: пов'язані з незаконним обертанням чужого майна на ко­ристь винного або інших осіб і не пов'язані з таким обертанням.

Це можна представити за такою системою.

Злочини проти власності (статті 185—198):

1) корисливі (статті 165—193): пов'язані із обертанням чужого майна на користь винного або інших осіб (статті 185—191); не пов'язані із обертанням чужого майна на користь винного або інших осіб (статті 192, 193);

2) некорисливі (статті 194—198).

Корисливі злочини, пов'язані з незаконним обертанням чужого майна на користь винного або інших осіб

Загальними ознаками, що об'єднують різні злочини цієї групи, є: 1) незаконне, безоплатне обертання чужого майна на користь вин­ного або інших осіб; 2) корисливий мотив — прагнення, спонукання до незаконного збагачення за рахунок чужого майна.

Обертання як обов'язкова ознака об'єктивної сторони злочинів цієї групи передбачає активну поведінку (дію) — вилучення чужого майна з володіння, розпорядження, користування власника або осо­би, якій воно ввірене на законній підставі, на користь винного або інших осіб і збагачення його або інших осіб за рахунок цього майна.

Обертання має бути незаконним. Це означає, що суб'єкт не має права на це майно, оскільки воно для нього є чужим. Майно має бу­ти безоплатним, тобто воно не повертається, не оплачується, не від­шкодовується власнику еквівалент його вартості.

З об'єктивної сторони більшість злочинів, пов'язаних з неза­конним безоплатним обертанням чужого майна на користь винного або інших осіб, відносяться до злочинів з матеріальним складом: крім діяння необхідною ознакою їх об'єктивної сторони є наслідки — матеріальна шкода: власник позбавляється майна, можливості воло­діти, користуватися, розпоряджатися ним. Тому закінченими ці зло­чини визнаються з моменту фактичного заподіяння матеріальної шкоди у визначеному розмірі. Певні особливості в цьому питанні є в складах розбою і вимагання, про що буде сказано при аналізі цих злочинів.

Суб'єктивна сторона всіх цих злочинів характеризується пря­мим умислом, корисливими мотивом і метою: особа усвідомлює, що вона посягає на чужу власність, не маючи права на неї, передбачає матеріальну шкоду власнику (державі, колективу, приватній особі) і бажає настання цього наслідку, переслідуючи мету незаконного збагачення.

Мотив корисливий — прагнення одержати матеріальну вигоду для себе або інших осіб, спонукання до незаконного збагачення за рахунок чужого майна.

Суб'єкт корисливих злочинів — крадіжки, грабежу, розбою, ви­магання — будь-яка особа, яка досягла 14-річного віку. В інших ви­падках — особа, яка досягла 16-річного віку. У разі привласнення, розтрати майна або заволодіння ним шляхом зловживання службо­вим становищем суб'єкт спеціальний — особа, якій майно ввірено чи перебувало в її віданні або службова особа, яка заволодіває чу­жим майном шляхом зловживання службовим становищем.

Поряд з цими загальними ознаками ці злочини мають і відмінні ознаки, характерні для конкретних складів злочинів. Вони відрізня­ються один від одного за способом (формою) їх вчинення, тобто прийомами, методами, які використовує винний для досягнення зло­чинної мети збагачення за рахунок чужого майна. КК передбачає відповідальність за такі злочини залежно від способу їх вчинення: крадіжка; грабіж; розбій; викрадення шляхом демонтажу та іншим способом електричних мереж, кабельних ліній зв'язку та їх обладнання; вимагання; шахрайство; привласнення, розтрата майна або заволодіння ним шляхом зловживання службовим становищем.

Крадіжка (ст. 185).

Частина 1 ст. 185 визначає крадіжку як та­ємне викрадення чужого майна.

Об'єктивна сторона крадіжки виражається в дії — таємному незаконному, безоплатному, поза волею власника вилученні чужого майна. Таємне викрадення означає, що майно вилучається потайки, непомітно, за відсутності власника чи інших осіб, або в їх присут­ності, але за умови, що потерпілий або інші особи не здатні усвідом­лювати факт викрадення (наприклад, на очах у людей, що відпочивають на пляжі, не усвідомлюють, що винний викрадає чужі речі, в присутності малолітніх тощо). Таємним вважається викра­дення в присутності осіб, які усвідомлюють крадіжку, що здійсню­ється, але суб'єкт знає, що ці особи не будуть йому перешкоджати, він впевнений в їх мовчазній згоді, невтручанні (наприклад, крадіж­ка продуктів на м'ясокомбінаті в присутності інших працівників).

З суб'єктивної сторони крадіжка передбачає прямий умисел, за якого винний усвідомлює, що вилучає чуже майно таємно. І це психічне відношення винного має вирішальне значення для кваліфі­кації викрадення як крадіжки. Якщо злочинець помиляється, вва­жаючи свої дії непомітними, а за ним фактично хтось спостерігає І усвідомлює, що ці дії є незаконними, все вчинене є крадіжкою.

Закінченою крадіжка визнається з моменту вилучення майна і отримання винним можливості хоча б початкового розпорядження вилученим (сховати, передати, викинути тощо).

Частина 2 ст. 185 встановлює відповідальність за крадіжку, вчи­нену повторно або за попередньою змовою групою осіб. Відповідно до примітки 1 до ст. 185 повторною визнається крадіжка, вчинена особою, яка раніше вчинила не лише крадіжку, а й будь-який із зло' чинів, передбачених статтями 185, 186, 189—191 або статтями 187 і 262, незалежно від того, чи була особа судима за раніше вчинений злочин чи ні. Важливо лише мати на увазі загальне положення, що відноситься до поняття повторності: повторність крадіжки виключа­ється, якщо за раніше вчинену крадіжку (або інший злочин, вказа­ний в примітці) особу було звільнено від кримінальної відповідаль­ності, або якщо судимість за цей злочин була погашена чи знята.

Повторну крадіжку слід відрізняти від продовжуваної крадіжки, при якій вчиняється одна крадіжка, але частинами, кількома тотож­ними діями, об'єднаними однією метою (наприклад, крадіжка із за­воду велосипеда частинами, окремими деталями).

У разі вчинення крадіжки після інших, вказаних у статтях 186, 189—[gі; 187 і 262 однорідних злочинів, необхідна кваліфікація вчиненого за сукупністю — за ч. 2 ст. 185 і відповідною статтею, що передбачає відповідальність за ці злочини.

Крадіжка, вчинена за попередньою змовою групою осіб, передба­чає вчинення її спільно декількома особами (двома і більше), які заз­далегідь, тобто до початку вчинення крадіжки, домовилися про спільне її вчинення (ч. 2 ст. 28). При цьому не має значення, яку конкретно роль виконував кожний з них при вчиненні крадіжки.

У частині 3 ст. 185 встановлена відповідальність за крадіжку, поєднану з проникненням до житла, іншого приміщення чи сховища або що завдала значної шкоди потерпілому.

Аналіз першої ознаки передбачає з'ясування, по-перше, понять «житло», «інше приміщення», «сховище»; по-друге, поняття «про­никнення».

Житло — це приміщення, призначене для постійного або тим­часового проживання людей (будинок, квартира, дача, номер у готе­лі тощо). До житла прирівнюються і його складові частини, де може зберігатися майно (балкон, льох тощо), за винятком господарських приміщень, не пов'язаних безпосередньо з житлом (гараж, сарай то­що). Приміщення — це різного роду споруди, будови, в яких по­стійно або тимчасово знаходиться майно. Це може бути магазин, ба­за, промислове підприємство, музей тощо. Інше сховище — це ши­роке поняття — будь-яка споруда для постійного або тимчасового зберігання майна (контейнер, фургон, дільниця території, що охоро­няється тощо).

Під проникненням у житло, інше приміщення чи сховище ро­зуміється незаконне вторгнення до них будь-яким способом — із за­стосуванням засобів подолання перешкод або без їх використання. Однак обов'язковою його ознакою є незаконність — з метою кра­діжки. Якщо особа увійшла в приміщення, житло не з метою кра­діжки, але потім викрала майно, то ознака, що розглядається, від­сутня. Так, І. прийшов в гуртожиток до своєї знайомої, якої в кімна­ті не було, і пішов шукати її в інших кімнатах. Побачивши, що в од­ній з кімнат, в якій нікого не було, на столі лежав гаманець, викрав його. У цьому випадку відсутня крадіжка з проникненням у житло.

Для проникнення не має значення, чи проник винний сам (фі­зично) в житло, приміщення або використав знаряддя, якими, на­приклад, через відкриту кватирку вилучав майно. Якщо з метою проникнення застосовується насильство (наприк­лад, до охоронця, господаря квартири та інших) то, залежно від ха­рактеру насильства, все вчинене має кваліфікуватися як грабіж або розбій.