Моделі економічного розвитку
В сучасній науці виділяють кілька головних моделей економічного розвитку, які тісно пов'язані з господарським зростанням:
• модель лінійних стадій розвитку (зростання);
• теорія структурних трансформацій;
• теорія зовнішньої залежності;
• неокласична модель вільного ринку;
• теорія ендогенного зростання;
• модель сталого розвитку.
Розглянемо більш докладно названі концепції й моделі економічного розвитку.
Модель лінійних стадій. Обґрунтована американським економістом та істориком В. Ростоу, ця концепція передбачає, що будь-яка країна в процесі економічного розвитку за умови більш-менш органічного включення в загально цивілізаційну систему господарських координат має пройти ряд стадій. Це такі стадії:
• традиційне суспільство;
• визрівання передумов для ривка;
• ривок до само підтримувального зростання;
• перехід до технологічної зрілості;
• ера масового споживання.
Ключовим елементом теорії Ростоу є наголос на необхідності накопичення передумов для здійснення ривка до само підтримувального зростання за рахунок внутрішніх і зовнішніх заощаджень, які дають змогу створити критичну масу інвестицій і здійснити на цій основі прискорене економічне зростання.
Теорія структурних трансформацій. У широкому значенні моделі структурних трансформацій є базовими для індустріальної цивілізації в цілому. Вони відображають історичний процес переходу в глобальному масштабі від аграрної до індустріальної моделі економічного розвитку. Цей процес розпочався кілька століть тому і «завершився в розвинутих країнах ще наприкінці XIX — на початку XX ст.
Зміст структурних трансформацій найбільш повно викладено в моделі А. Льюїса. В ній на основі узагальнення історичного досвіду країн, що пройшли стадію індустріалізації, економіка поділяється на два головні сектори. Перший — це традиційний сектор з натуральним сільським господарством, прихованим та явним надлишком робочої сили і примітивними знаряддями праці.
Другий — промисловий сучасний сектор економіки, який поглинає робочу силу, що надходить із сільського господарства, і за рахунок цього здійснюється процес модернізації всієї економіки, зміцнюється її індустріальне ядро.
Як і інші подібні економічні моделі, концепція Льюїса має низку обмежень. Численні припущення й абстрагування від реальних господарських процесів знижують її прикладне значення.
По-перше, модель не враховує технічний прогрес у промисловості, який, як відомо, часто-густо сприяє не розширенню зайнятті и промисловості, а витісненню робочої сили.
По-друге, модель постулює надлишок робочої сили в аграрному секторі економіки країн, що розвиваються, та повну зайнятість у промисловості.
По-третє, модель припускає функціонування в промисловому секторі конкурентного ринку праці до того часу, поки не буде вичерпано надлишок робочої сили в сільському господарстві.
Теорія зовнішньої залежності. Концепції зовнішньої залежності підштовхуються від дуже поширеної в західній історико-економічній літературі схеми взаємовідносин центр—периферія, яка почала формуватись ще в XV ст., разом із зародженням світового ринку.
Згідно з неоколоніальною моделлю залежності, зростаюча взаємозалежність країн світу є наслідком і продовженням залежності колоній від метрополій та інших розвинутих країн. Тим самим формуються відносини нееквівалентного обміну у взаємній торгівлі, розвинуті країни отримують економічну і технологічну ренту, транснаціональні компанії вилучають ефект масштабу виробництва, експлуатують природні і людські ресурси менш розвинутих країн тощо. Провідні позиції індустріальних країн у міжнародних фінансових організаціях дають їм змогу впливати на визначення умов надання позик і кредитів державам «третього світу» та країнам з перехідною економікою. Водночас у менш розвинутих країнах склалися чи формуються (як-от у постсоціалістичних країнах) відносно нечисленні, але економічно і політично впливові верстви (приватні підприємці, землевласники, вищі державні чиновники, профспілкові лідери, компрадорська інтелігенція та ін.), які заінтересовані у збереженні статус-кво, що забезпечує їм реалізацію власних економічних і політичних інтересів. Політика й економічна філософія місцевих еліт та фінансових олігархів спрямована дуже часто на імітацію радикальних реформ, що консервує політичну, економічну та технологічну відсталість бідних країн, посилює їхнє залежне становище в міжнародній економічній системі. Інколи такі форми розвитку називають наслідувальним, або залежним, капіталізмом.
Об'єктивними передумовами дуального розвитку в національних і міжнародних масштабах є, по-перше, співіснування в менш розвинутих країнах традиційного та сучасного секторів економіки, наявність у цих державах, з одного боку, багатої й освіченої еліти та маси неосвіченого, маргінального населення — з іншого, а в рамках світової економіки — взаємодія в одній системі потужних і багатих промислових націй та слабких і бідних найменш розвинутих аграрних країн.
По-друге, циклічність економічного розвитку спонукає до постійного відтворення відносин дуалізму на різних рівнях економічних структур, що надає йому іманентного статусу. Звичайно ж, у цій системі змінюються суб'єкти, вони можуть переходити з однієї сфери до іншої, мінятися місцями, але фактор дуалізму в різних формах залишається присутнім у загальній структурі економічного розвитку.
По-третє, розрив між різними елементами системи не лише не скорочується, а й зростає, що поглиблює дуальність економічного розвитку. Вона елімінується соціальною політикою окремих держав та заходами з демократизації міжнародних економічних відносин.
По-четверте, дуальний розвиток підтримується своєрідним економічним егоїзмом, що проявляється в незаінтересованості вищих ієрархічних структур у господарському і соціально-політичному розпитку нижчих, у створенні явних чи прихованих перешкод для цього. Одним з головних недоліків теорії дуального розвитку є її пасивно-споглядацький характер: вона радше фіксує наявне становище, ніж пропонує шляхи і механізми вирішення складних проблем економічного зростання і розвитку.
Неокласики пропонують вирішувати проблеми економічного зростання і розвитку шляхом:
• створення сучасного ринкового середовища, де досягається максимальний ступінь економічної свободи для суб'єктів господарської діяльності та для вільного обігу ресурсів;
• здійснення широких програм приватизації державної й комунальної власності, заохочення приватної ініціативи, розвитку малого і середнього бізнесу;
• формування відкритої економіки, лібералізації торговельного режиму, гармонізації зовнішньоторговельних норм і правил з вимогами і стандартами ГАТТ—СОТ та ін.;
• стимулювання інвестиційного процесу, створення критичної маси капіталовкладень шляхом залучення зарубіжних прямих і портфельних інвестицій та технологій.
Теорія ендогенного зростання. Нова теорія зростання (ендогенне зростання) була викликана до життя невирішеністю гострих проблем економічного розвитку в країнах, що розвиваються, а останнім часом і в нових незалежних державах, з одного боку, та явною недосконалістю неокласичної концепції вільного ринку — з іншого.
Головна особливість моделі ендогенного зростання полягає в орієнтації насамперед на внутрішні чинники і механізми господарського розвитку, які у своїй сукупності здатні забезпечити саморозвиток і самовідтворення цілісних національно-державних економічних систем. Вона не має нічого спільного з концепцією «опори на власні сили», але передбачає залучення в господарський оборот внутрішніх ресурсів і потенцій, що здатні створити необхідні стартові умови економічного зростання і підтримання його оптимальних темпів у довгостроковому плані. Важлива роль при цьому відводиться активній економічній політиці, яка покликана сприяти максимальному залученню всіх наявних у країні ресурсів і механізмів задля формування власної національної економічної системи та її кількісного і якісного вдосконалення.
Теория внешнего развития