Промисловість та залізничне будівництво
Вступ
Друга половина 19 століття позначилася вагомими змінами у розвитку українських земель у порівняні з минулими роками. Найвагоміші зміни відбулися саме у сільському господарстві, економічній галузі та промисловості України. Але слід ураховувати той факт, що станом на другу половину 19 століття українські землі перебували у складі різних держав, західноукраїнські території знаходилися у складі Австрійської імперії, а інша територія України була частиною Російської імперії. Враховуючи це, українські землі стояли на різних щаблях економічного, господарського, промислового розвитку.
На Україні було проведено скасування кріпосницького ладу, проводилися буржуазні реформи, але вони врешті решт не змогли подолати остаточно старих пережитків, що й обумовлювало нерівномірний розвиток Західноукраїнських земель та Наддніпрянщини. Більш детальніше порівняти господарську спеціалізацію Заходу України та Наддніпрянщини ми зможемо у наступних розділах дослідження.
Економічна спеціалізація Західної України
Сільське господарство
Кріпосницький стан на західноукраїнських землях було остаточно ліквідовано в результаті революції 1848 р., це свою чергу поклало початок значному розвитку ринкових відносин і зростанню товарного виробництва в аграрному секторі. 18 березня 1848 p. угорський сейм видав закон про скасування панщини, в тому числі й у Закарпатті. 17 квітня 1848 p. австрійський уряд оголосив про скасування панщини в Галичині. Рішенням уряду від 1 липня 1848 p. цей закон було поширено на Буковину. Законом від 17 квітня 1848 p. у Галичині панщинні й інші кріпосні повинності скасовувалися за винагороду поміщикам за рахунок держави. Держава у свою чергу викупала у поміщиків селянські повинності за досить значні суми [3].
Ліквідація панщини супроводжувалась пограбуванням селян, крім того, уряд і поміщики під час скасування панщини позбавляли селян сервітутів, тобто права збирати в лісі опал, гриби, ягоди, випасати худобу.
Землевласники звільнялися від так званих «опікунських обов’язків»: надавати допомогу селянам, сплачувати витрати, пов’язані з доставкою рекрутів у місця набору, епідеміями при захворюванні худоби, обов’язку представляти підданих у правових суперечках. Було передбачено повне відшкодування земельним власникам вартості кріпосних повинностей. 2/3 вартості мала виплатити державна скарбниця, а 1/3 вважали компенсацією за звільнення земельних власників від опікунських обов’язків [1, 3].
Закон від 7 вересня 1848 p. уточнював окремі положення закону від 17 квітня 1848 p. Землевласники втрачали верховну владу над селянами, які оголошувалися громадянами держави. Скасовувалася різниця між домініальними і рустикальними землями. Селянин, як і поміщик, ставав власником землі. Регулювалося проведення індемнізації (викуп підданських обов’язків). Повинності коморників і халупників скасовувалися безплатно. Селяни мали змогу лише збирати квіти і випасати худобу на стерні безкоштовно.
Внаслідок аграрного реформування шляхта втратила владу над селянами, проте були збережені шляхетські маєтки та грошові доходи у вигляді викупних платежів, щорічне отримання яких гарантував уряд.
При визначенні вартості феодальних повинностей в основу було покладено їхню річну ціну що була прийнята за 5% річних з капіталу мінус 30% вартості скасованих опікунських повинностей шляхти щодо селян. Сума платежів компенсувалася поміщикам у вигляді 5% облігацій з погашенням протягом 40 років, починаючи з 1958р. Селяни у свою чергу повинні були разом з процентами по облігаціям виплатити 224 млн. флоринів. До 1898 р. вони виплатили викупні земельним власникам, але заборгували 100 млн. флоринів державній скарбниці [2 ,3].
У 70-х рр. XIX ст. селяни були змушені викупити право на пропінацію, яке давало поміщикам щорічно 5 млн. флоринів чистого прибутку. Крайовій адміністрації воно обійшлося в 66 млн. флоринів, які були сплачені податками всіх громадян краю. На користь поміщиків було розв’язано також земельне питання. За селянами зберігалися ті землі, якими вони користувалися до реформи. Проте під час наділення селян землею землевласники відбирали у них землі. Селяни отримали менше землі, ніж мали до реформи, і гіршу [3].
Головне питання аграрної реформи – питання про землю – було вирішене на користь поміщиків, які використали ситуацію для подальшого обезземелення селянства. Таким чином, внаслідок реформування на західноукраїнських землях лише створили умови для повільної індустріалізації села. Так ми можемо казати, що селянство, хоча й набуло особистої свободи і позбавилося панщини й інших повинностей, але було пограбовано поміщиками під час розподілу землі. Разом з тим реформа значною мірою вплинула на соціальне і майнове розшарування селян. В їхньому середовищі почала розвиватися підприємницька ініціатива, а селянські господарства все більше набували товарного характеру, втягуючись до орбіти ринкових відносин.. Необхідно визнати, що надмірні податки, викупні платежі на користь поміщиків, які ці кошти бездумно розтринькували, відсталість агротехніки та низький рівень агрокультури не сприяли пришвидшенню товаризації селянських господарств у Західній Україні [1, 3].
Аграрна реформування 1848 р. посилило процеси розвитку товарно-грошових відносин у сільському господарстві. Істотні зміни відбулися у сфері землеволодіння. Особливістю шляхетського землеволодіння була наявність латифундій [4].
Існували чинники, які гальмували розвиток товарно-грошових відносин на селі і погіршували майнове становище селянства. Передусім слід зауважити на операціях з лихварським капіталом. Також однією з найбільш поширених форм лихварства була лихва на гроші. Поширеною формою лихви вважалася лихва на хліб. Її застосування зросло після видання законів проти лихварства, оскільки вона була досить зручним прикриттям для одержання високих відсотків. При лихві на хліб лихварі найчастіше вдавалися до укладення формальних торговельних контрактів.
Швидкими темпами відбувалася товаризація великих поміщицьких господарств, які за кількістю проданої сільськогосподарської продукції та сировини займали ключове становище на внутрішньому і зовнішньому ринках. Поступово в товарно-грошові відносини втягувалися й середні шляхетські господарства. Невеликі шляхетські господарства зазвичай довго зберігали натуральний характер і були слабко пов’язані з ринком [4, 5].
На західноукраїнських землях у рільництві панував вівсяно-ячмінний напрям. У середині XIX ст. у Галичині овес становив майже 40% усього збору зернових. Він займав 46% посівних площ на Закарпатті, а в гірських районах – до 90%. Значне місце за обсягом посівів посідали жито і гречка, останнє місце – пшениця. Кукурудза була головною сільськогосподарською культурою в господарствах Північної Буковини [3].
Друга половина XIX ст. відзначається подальшим гальмуванням розвитку товарно-грошових відносин, були податки, тому не дивно, що заборгованість селянства по податках стала досить поширеним явищем.
Але не дивлячись на усе вищесказане не можна констатувати остаточно, що сільське господарство Заходу України було в край кризовому стані. Адже під впливом агротехнічного перевороту в західних країнах на західноукраїнських землях відбуваються певні зрушення. оту в західних країнах на західноукраїнських землях відбулися певні зрушення. Важливою культурою стала конюшина, крім неї вирощували вику, люцерну, що мали велике значення для поліпшення структури ґрунту. Трипілля поступово замінялося п’яти-шестипільними сівозмінами з повною ліквідацією парових полів. В агротехнічному процесі велику увагу приділяли угноєнню. Городи щороку удобрювали гноєм чи попелом. У цілому забезпеченість полів органічними добривами була низькою. Агротехнічні зрушення охопили незначну кількість поміщицьких господарств України [3, 7]
Посилилася спеціалізація окремих районів, товарно-грошові відносини проникали в господарства селян. Поглиблювалася майнова нерівність, формувався ринок найманої праці.
З кінця XIX ст. посилилося руйнування поміщицької власності, вона почала переходити до орендарів, посесорів, купців, селян. За період 1881–1907 pp. було зафіксовано 4 тис. випадків купівлі-продажу поміщицької землі. З 1852 по 1912 p. частка поміщицьких земель у Галичині зменшилася з 44,4 до 31,8%. В основному землю купувала єврейські підприємці. З 1867 до 1890 р. в руки єврейського підприємництва перейшло 557 панських маєтків з 592 тис. моргами землі37. На західноукраїнських землях селянське землеволодіння поступово збільшувалося за рахунок купівлі поміщицької землі.
Розвитку селянської земельної власності сприяв закон 1868 p., що дав змогу селянам вільно розпоряджатися надільною землею, продавати, ділити її між спадкоємцями. Було скасовано кредитні обмеження, що сприяло зростанню іпотечної заборгованості селянської власності. З 1868 по 1884 p. в Галичині діяв Рустикальний банк, який позичав селянам гроші під заставу землі, був посередником у продажу та купівлі землі. Земля стала товаром, ціна якого постійно зростала [1, 3, 4, 7].
Важливим показником розвитку товарного господарства було торговельне скотарство. Головним продуктом, який призначався на місцевий і закордонний ринок, було м’ясо. Одним з основних видів діяльності верховинського населення було вівчарство. Воно не тільки давало селянинові їжу, а й забезпечувало одягом та взуттям. Продукти вівчарства, зокрема вовна, експортувалися. Досить поширеним було свинарство й птахівництво. Інтенсивно розвивалося й садівництво, яке було прибутковою галуззю сільського господарства.
Загалом, визначальною подією сільськогосподарського розвитку було скасування кріпосного права в ході реформи 1848 p. Однак сільське господарство зберігало екстенсивний напрям з малими капіталовкладеннями, недостатнім застосуванням техніки, низькою продуктивністю праці. Але не заважаючи на це у товарно-грошові відносини втягувались як поміщицькі, так і селянські господарства [7].
Промисловість та залізничне будівництво
У порівнянні з Наддніпрянською Україною, промисловість західноукраїнських земель розвивалася досить повільно у другій половині XIX – початку XX ст. Революція 1848 року в Австрії не створила відразу умов для індустріалізації промисловості краю, не перетворила кріпаків на робітників фабрик та заводів, а поміщиків на капіталістів, вона лише розчистила грунт для таких змін. На такий досить загальмований стан промисловості впливав й факт того ,що західноукраїнські території мали феодально-кріпосницькі пережитки, що у поєднанні з колоніальною політикою центральної влади монархії не сприяло швидкому розвитку.
Наприкінці 60-х років у промисловості намічується пожвавлення. 70-90 роки стануть часом становлення тут фабрично-заводської промисловості. У регіоні буде переважати невелика промисловість, що в свою чергу пояснювалося браком підприємців, багатих на грошові капітали, втратою поміщиками інтересу до промисловості. Після селянської реформи вони охочіше вкладали гроші в сільське господарство. До того ж західноукраїнська промисловість була позбавлена тих податкових пільг, якими користувалися нові підприємства в західних провінціях. Крім того, залізничні тарифи встановлювалися без належного врахування можливостей і потреб західноукраїнських підприємств і тим самим штучно гальмували розвиток торгівлі і промисловості. Митна політика створювала австрійським промисловцям сприятливі умови збуту своїх виробів в економічно відсталих регіонах і одночасно ставила дрібні промислові підприємства цих провінцій у гірші умови [4, 5].
Місцева продукція скляної, фаянсово-порцелянової, цукрової, текстильної, шкіряної, паперової, сірникової, машинобудівної галузей не мала збуту на ринку, який заполонила якісніша і дешевша продукція фабрично-заводської промисловості західних провінцій. Галузі промисловості, які не зазнавали жорстокої конкуренції, а саме борошномельна, спиртогорілчана, нафтова й озокеритна, лісопильна, соляна розвивалися краще. Вони були зосереджені на видобуванні та первинній обробці сировини, тобто на виробництві напівфабрикатів, які вивозилися для подальшої переробки у західні провінції. Заінтересовані в розвитку цих галузей промисловості австрійські підприємці вже в 60-х рр. почали вкладати в них капітали [3].
З кінця 80-х років XIX ст. в районі Карпат швидко почала розвиватися лісопильна промисловість. Наприкінці XIX ст. щорічне рубання лісу тут досягло більше 6 млн. куб. м. На цих теренах діяло близько 100 лісопильних заводів. Певний прогрес спостерігався у лісохімічному виробництві. Наприкінці 60-х рр. ХІХ ст. у Великому Бичкові на Закарпатті було збудовано перший, в 1880 p. в Тур’ї Бистрому – другий, а на початку 90-х рр. у Перечині – третій лісохімічні заводи.
Під впливом збільшення попиту на нафтопродукти відбувалося швидке переоснащення нафтодобувної та озокеритної промисловості. Видобування нафти ручним способом, який панував ще в першій половині 60-х рр. на Прикарпатті, припинилося. Видобуток нафти стрімко зростав. Особливо цьому сприяло спорудження залізничної мережі. Неабияке народногосподарське значення мав видобуток кам’яної та кухонної солі. Також незначні зміни відбулися в більшості галузей харчової промисловості регіону. Перший великий паровий млин був збудований у 1855 р. у Львові приїжджим підприємцем Домсом, а вже в 1870 р. на західноукраїнських землях їх діяло більше 40, розвивалося цукроваріння. На початку XX ст. на західноукраїнських землях діяло п’ять великих державних тютюнових фабрик (чотири в Східній Галичині й одна на Закарпатті). Однак вони лише незначною мірою забезпечували місцеві потреби в тютюнових виробах, переважна їх частина завозилася з центральних регіонів монархії Габсбургів [6, 7].
Значну роль у промисловості краю відігравав іноземний капітал – австрійський, німецький, англійський, американський, французький, бельгійський. Створивши банки, акціонерні товариства та інші монополістичні об’єднання, іноземці оволоділи основними галузями промисловості Західної України, насамперед нафтовою та озокеритною, вони експлуатували природні ресурси та багатства, одержуючи високі прибутки.
У цілому промисловість українських земель, що перебували в складі Австро-Угорської імперії, протягом другої половини XIX ст. зробила значні кроки вперед. Однак промисловий переворот, розпочавшись пізніше, ніж у Наддніпрянський Україні, здійснювався значно повільніше і до початку ХХ ст. ще не вступив у завершальну стадію [3].
Щодо залізничного будівництва та транспортної системи варто відзначити, будівництво залізниць на західноукраїнських землях мало для Австрії важливе стратегічне та економічне значення. У 60-70 роках залізничну колію проклали із заходу через Краків і Перемишль до Львова, потім провели лінію до Чернівців, а у 80-х роках – через Стрий на Закарпаття. Згодом вона з’єднала Львів з українськими землями, що входили до складу Росії. Але таке будівництво залізниць на західноукраїнських землях лише незначною мірою сприяло розвитку виробництва промислової продукції, головним чином лісової і будівельних матеріалів. Звісно, завдяки впровадженню в дію залізниці стало можливим швидке і водночас відносно дешеве переміщення товарів на значні відстані. Натомість західний регіон став легкодоступним джерелом сировини і ринком збуту для фабричної промисловості західних провінцій Австрійської імперії [4].
Торгівля
Щодо внутрішньої торгівлі то, на терені західноукраїнських земель домінуючою формою організації торгівлі спочатку були ярмарки. Вони відбувалися в усі пори року, однак найменше ярмарків було навесні, а найбільше – восени, що безпосередньо пов’язувалося з наявністю товарної продукції у селянських і поміщицьких господарствах. Великі спеціалізовані ярмарки у відбувались у найбільших торгово-промислових центрах – Львові, Бродах, Тернополі, Станіславові, Чернівцях. На ярмарках, що були розташовані поблизу великих річок чи залізниць, великими партіями збували ліс та лісоматеріали [3].
Значну роль в економічному житті відігравали контрактові ярмарки, які щорічно збиралися у Львові (початок січня – початок лютого). До періодичної форми торгівлі належала також базарна. У 30–40-х рр. XIX ст. на території Західної України щорічно діяло понад 6 тис. базарів і торгів, а на початку XX ст. – майже 9 тис. На тиждень базари відбувались один-три рази. Як правило, двічі на тиждень вони збиралися в окружних містах, а також там, де працювали солеварні та інші промисли [1].
Незважаючи на важливу роль західноукраїнських ярмарків і базарів, сезонна торгівля в регіоні втрачала своє значення, поступаючись прогресивнішим формам товарного обміну. Подальшого розвитку набула стаціонарна торгівля. Найбільшим центром стаціонарної торгівлі був Львів.
Водночас разом з розвитком товарно-грошових відносин дедалі більше розширювалися зовнішньоекономічні зв’язки західноукраїнських земель. Торгівлю регламентували цісарські укази і циркуляри, згідно з якими зі згаданих провінцій Австрійської монархії товари вільно, навіть безмитно переміщали до національних окраїн, а в зворотному напрямі – через високі митні бар’єри. Внаслідок цього, а також промислової відсталості Галичини і Буковини відкривалися широкі можливості для зростання ввозу фабричних виробів із більш промислово розвинених західних провінцій і корінних австрійських земель. До Галичини і Буковини постійно надходили сільськогосподарські знаряддя, метал і металеві вироби, текстильні й галантерейні товари, аптечні матеріали тощо. Потік австрійських товарів негативно впливав на розвиток місцевої фабричної промисловості та ремісничих промислів, закріплював за Галичиною і Буковиною роль сировинного придатка метрополії й ринку збуту готових фабричних виробів [4, 7].
У західні райони Австро-Угорщини, в Німеччину, інші західні країни у другій половині XIX ст., як і раніше, вивозили багато продукції тваринного походження, розвивалося й торгове свинарство. Доставка худоби на захід після прокладення залізниць була значно здешевлена, що дало змогу істотно збільшити експорт худоби.
Незважаючи на обмеження з боку австро-угорського уряду, в другій половині XIX ст. розвивалися й міцніли економічні зв’язки західноукраїнських земель із Наддніпрянською Україною. Головними статтями вивозу, як і раніше, залишалися продукти харчування, сіль, ліс і товари з дерева. Загалом у другій половині ХІХ ст. товарообмін між західноукраїнськими землями та Наддніпрянською Україною і Росією зріс у 3–4 рази [1, 2, 4, 7].
Післяреформена епоха приносе певні зміни у внутрішню і зовнішню торгівлю Заходу України. Поступовий розклад селянського натурального господарства, яке все більше зазнавало впливу розвитку товарно-грошових відносин, і занепад міського й сільського ремесла, повільний, розвиток фабрично-заводської промисловості, тісний зв’язок економіки західноукраїнських земель зі світовим ринковим господарством неминуче стимулювали перетворення й у сфері обміну. Значний вплив мало розширення залізничної мережі, яке різко здешевило транспортування товарів. Внутрішній та зовнішній торговий оборот у Західній Україні на зламі ХІХ– ХХ ст. почав зростати набагато швидше, ніж продуктивні сили краю. Роздрібна й оптова торгівля набирали постійного щоденного характеру. Втрачали колишню роль багатолюдні кількаденні ярмарки, щотижневі торги. Оптова торгівля все більше переходила до іноземних торгових компаній, втрачало свої позиції давнє багате купецтво. Вся організація внутрішньої і зовнішньої торгівлі перебудовувалася на зразок передових європейських країн. Відбувалася неминуча концентрація торговельного капіталу [3].
Визначався певний характер західноукраїнських земель - регіон став для країн Заходу постачальником сільськогосподарської і промислової сировини та напівфабрикатів і ринком збуту готових фабричних виробів. Тому протягом не являється дивним, що протягом другої половини ХІХ на території Західної України значною мірою набули розширення товарно-грошові відносини, що спричинило до істотного зростання як внутрішнього, так і зовнішнього товарообороту. Розвиток внутрішньої торгівлі відбувався за рахунок збільшення чисельності тимчасових ярмарків, базарів, крамниць та інших стаціонарних закладів торгівлі. У процесі зростання товарообороту почали виділятись акціонерні торговельні компанії, котрі не рідко мали монопольне становище на ринку. Проявам монополізму в торгівлі місцеве населення протиставляло кооперативні форми торгівлі, які зазвичай мали національний характер. У зовнішній торгівлі предметами експорту зазвичай була сировина (ліс, збіжжя, нафта, озокерит, калійна сіль, худоба та ін.). Імпорт здійснювався переважно з країн Західної Європи і включав такі товари, як одяг, машини та механізми, взуття, готові фабричні вироби та ін. У цілому протекціоністська політика імперії Габсбургів не сприяла розвиткові економічного потенціалу Західної України і намагалася залишити цей регіон у вигляді головного постачальника сировини [1, 3].