Етичні концепції епохи Середньовіччя
Середньовічна європейська етика безпосередньо пов'язана з християнською релігією. Центральне місце у ній приділялося темі Бога і людини. Усі морально-етичні повчання цієї епохи зводяться, насамперед, до того, щоб вказати шляхи, які ведуть до царства Небесного. В основі будь-яких філософсько-моральних роздумів лежить тлумачення текстів Біблії.
Моральна концепція християнства виходить із розуміння того, що Бог – єдина творча сила. Він – найвище Благо і моральний Абсолют.
Людина, на відміну від усіх інших істот, подібна до Творця, тому їй надані дух і свобода волі. Але у своєму реальному існуванні людина не така, яка повинна бути за призначенням. Подолання цієї подвійності, слідування своїй «істинній» сутності і є змістом моральних зусиль людини. Це, за християнським світосприйняттям, досягається за допомогою божественної благодаті, прямої і безпосередньої участі Бога. А образ Христа, який є Богом і одночасно людиною, - це наочний взірець моральності у християнському розумінні, що втілює ідеал.
Загальні нормативні принципи християнської етики зводяться фактично до вищої заповіді – любові до Бога (любов до ближнього свого є, так би мовити, концентрацією любові до Бога). Дотримання цієї заповіді – зміст чеснотного життя.
Особливе місце в осмисленні цих та інших питань християнської етики займають два її найяскравіші представники – Августин Аврелій (Блаженний) і Тома Аквінський (Аквінат).
Для Августина Блаженного Бог – джерело і критерій моральності, вища сутність, протилежна земній чуттєвості. У постаті Бога втілена вся повнота добра (все існує завдяки Богу, тому й будь-яке благо йде від нього), а зло (до нього має відношення людина, яка за це відповідає перед Богом) вміщено у волі, яка відвертається від вищого (космічних чеснот) заради нижчого (тілесні втіхи). Але метою і сенсом людського життя є щастя, якого можна досягти тільки через пізнання Бога й випробування душі. Інструментами для цього є християнська віра і розум.
Людина є поєднанням світу Божого – душа людини, і світу земного – її тіло. Людська душа за своєю природою досконала, тому що наближена до Бога, але інколи тіло долають спокуси (гріхи).
Августин наголошує на існуванні трьох головних видів гріха, які він називає похіттю. Перший вид – похіть плоті, спрямування до почуттєвих радощів і насолод. Другий – похіть гордині, жадоба самоствердження на тлі різних видів діяльності. Третій – похіть очей: це потяг до пізнання, осягнення таємниць природи, дізнавання про світ того, про що знає тільки Бог. Всі ці намагання є для Августина грішними, тому що націлюють людський розум і душу на земне, а не на небесне, кличуть його до чуттєвої дійсності, а не до трансцендентного.
За ТомоюАквінським, найвище людське благо – поєднання людини з Богом, а найвище блаженство – у безпосередньому інтелектуальному спогляданні Бога. Кінцева мета людини – у пізнанні, спогляданні й любові до Бога. Шлях до цієї мети сповнений випробувань, розум веде людину до морального ладу, який виражає Божий закон; розум вказує, як слід себе поводити, щоб прийти до вічного блаженства і щастя. Передумовою моральної поведінки Аквінат вважає свободу волі, без якої неможлива відповідальність людини, тобто Аквінський відходить від фаталізму Августина.
Що стосується чеснот, то Аквінський, відтворюючи чотири традиційні доброчинності – мудрість, відвагу, поміркованість і справедливість, – додає ще три християнські – віру, надію, любов. Тома Аквінський менш критично ставиться до потреб людського тіла та пристрастей, ніж Августин Блаженний. Він визнає за людиною можливість прагнення земних радощів.
На думку Томи, моральний образ поведінки гарантує людині спасіння у потойбічному світі; моральна поведінка і вища відплата пов'язані між собою. Але як саме здійснюється ця Божа справедливість, людині знати не дано.
Етика Аквінського чітко розмежовує мораль і релігію, зробивши акцент на тому, що людські доброчинності без віри і Божої благодаті майже ніщо, більш того, вони не дають людині можливості безпосередньо наблизитись до Бога, жити благочинним життям. Тому лише безпосереднє споглядання Божої суті у потойбічному світі й з волі самого Бога є істинним блаженством. Такий постулат стверджує несумісність людської моралі та релігії.