Етична думка епохи Відродження
В епоху Ренесансу відбуваються такі процеси:
1) формування гуманістичного світогляду в усіх сферах духовного життя;
2) розвиток наук, «оновлення» культури;
3) секуляризація моралі, відокремлення етики від богослов’я.
Виникає антропоцентрична етика. Її основні положення: людина – це частина природи, найдосконаліша земна істота з високими духовними прагненнями; мораль – форма реалізації людини.
Етика Лоренцо Валли (1407–1457). У своєму трактаті «Про насолоду» Валла стверджував, що людина повинна переживати не лише духовну, а й тілесну насолоду. На його думку насолода є головним законом життя, оскільки Господь створив усі земні блага і дав людині здатність до насолоди (п’ять відчуттів). Принцип насолоди Валла поширював і на загробний світ. Він описує рай, де люди мають вдосконалені тіла.
Валла також утверджував принцип індивідуалізму: егоїзм незнищенний, закладений в людській природі і породжений інстинктом самозбереження. Життя індивіда є найвищим благом для нього, а життя ближнього, доля батьківщини – другорядним. Головною чеснотою Валла вважав корисність. Вона ґрунтується на здоровому розрахунку. Принципу корисності та розрахунку підпорядковані усі відносини в суспільстві.
Етичне вчення Піко делла Мірандоли (1463–1494). В своїй праці «Промова про гідність людини» він проголошує, що людина – це мікрокосм, вінець творіння, центр Всесвіту. Бог створив людину незавершеною, надавши їй цим свободу самовдосконалення, створення свого образу. Найважливішою чеснотою людини Мірандола вважав здатність продовжувати справу Творця. Людина може досягти досконалості ангелів, подолавши свої земні пристрасті.
На думку Мірандоли людина може досягти:
1) найвищого блага за допомогою божественної благодаті;
2) природного щастя шляхом пізнання природи і самої себе, осягнення таємниць світобудови.
Етика Ніколо Макіавеллі (1469–1527). Макіавеллі вперше розмежував принципи моралі та політики. Він відійшов від релігійної догматики, Бог в уявленні Макіавеллі – це Доля, Необхідність. В трактаті «Правитель» він досліджує відносини людей, передусім політичні. На його думку, вони є вираженням низької природи людини. Людська природа виражається в хаотичній зміні моралі. Необхідність є основою дій людини, держави, релігії і моралі. Держава, релігія і мораль корисні для людей та задовольняють їх потреби.
Макіавеллі виділяв чесноти, які допомагають людям протистояти долі: воля і енергія, прагнення вивчати об’єктивні обставини. Він вважав, що ідеали християнства не відповідають реальному життю. На його думку релігія повинна бути політичним інструментом, тобто забезпечувати духовну єдність держави, виховувати сильних, активних людей (а не проповідувати не спротив злу).
Макіавеллі вважав благом усе, що йде на користь державі. Мораль повинна підпорядковуватися політичним цілям. Для досягнення благої мети добрі усі методи (обман, насилля тощо). Будь-яке зло можна виправдати державною необхідністю.
Етична концепція ДжорданоБруно (1548–1600). Основними положеннями його етичної концепції є:
1) подолання теологічного розуміння Бога;
2) моральні цінності та чесноти – це властивості людини та її діяльності;
3) людська діяльність є цілепокладаючою (поза духовним началом);
4) діяльність людей ґрунтується на причинності соціального середовища.
Особливості моральної людини за Бруно:
а) автономність, самодостатність;
б) відповідальність за себе і своє оточення;
в) наявність творчої енергії;
г) осмислення моральних проблем;
д) сприйняття загальнолюдських цінностей.
До теми3:
Етична думка Нового часу.
На початкових етапах розвитку етика Нового часу ще зберігала зв'язок з етичною думкою Середньовіччя. Способом утвердження головних етичних ідеалів був скептицизм. До особливостей етики Нового часу належать:
1) подолання впливу Середньовіччя і звернення до ідеалів античної етики (спирається на емпіризм, стоїцизм);
2) виявляє натуралістичне підґрунтя моралі;
3) відстоює суверенність морального суб’єкта його право на задоволення найвищих потреб;
4) узгоджує інтереси й ідеали індивіда із всезагальними інтересами і цінностями.
Етичні погляди Мішеля Монтеня (1533–1592). Він стверджував, що людина – частина мінливої дійсності та підпорядковується природним закономірностям. Свобода людини – в узгодженні з законами природи. Душа і тіло людини є одним цілим, тому не можна турбуватися лише про блага душі, слід цінувати земне життя і позбутися аскетизму. Потрібно приймати життя в усьому його багатоманітні (радості й страждання). Поведінка людини не повинна ґрунтуватися на релігійних поглядах і звичаях (вони різноманітні, а тому відносні). Істинні чесноти скеровуються природою і супроводжуються щастям і насолодою.
Монтень не зводив моральність до набору однозначних норм. Він писав: «…я не можу визначити себе одним словом без поєднання протилежностей». Він заперечував релігійні догми і суспільні установки. Вважав, що людина повинна керуватися власним досвідом, постійно піддавати його сумнівам, критичній переробці і на основі свого досвіду будувати моральні судження. Монтень виступав проти фальшивихчеснот, які часто приховують егоїстичні прагнення людей, та підпорядкування інтересів людини інтересам групи людей чи держави.
Моральна людина – це, людина, яка:
1) мислить і сумнівається;
2) скептично ставиться до догм;
3) само розвивається і самовдосконалюється.
Етичне вчення Томаса Гоббса (1588–1679). У своїх працях «Про свободу і необхідність», «Основи філософії» та інших стверджував, що людина за своєю природою зла і егоїстична, прагне до панування над іншими людьми («Людина людині вовк»). На думку Гоббса, лише інстинкт самозбереження, потреба виживання, змушують людей організовувати державу, обмежувати вроджені егоїзм і агресію, дотримуватися «золотого правила моралі». Мораль є засобом зв’язку егоїстичних індивідів в суспільстві і є системою взаємної корисності. Всі моральні прояви ґрунтуються на егоїзмі (в тому числі суспільний обов’язок, милосердя тощо).
Моральні відносини в суспільстві будуються за принципом відносин вартості. Моральні властивості людини, її чесноти відображають цінність людини в очах інших членів суспільства. Цінність якостей людини залежить від потреб інших людей (суспільства).
Морально цінним є те, що викликає повагу. Повага – це підпорядкування, визнання влади. З владою пов’язані всі моральні властивості індивідів (любов, справедливість тощо).
Етичний раціоналізм Бенедикта Спінози (1632–1677). Головні праці: «Бог, людина і її щастя», «Етика», «Богословсько-політичний трактат». Основою свободи особистості та її моральним вдосконаленням Спіноза вважав пізнання. Стимулами діяльності людини є егоїстичні інтереси і афекти (основні афекти, що впливають на душу людини – бажання, радість, печаль). Пасивні афекти (пристрасті) викликані неадекватними ідеями чуттєво-абстрактного пізнання. Для правильного життя необхідні відмова від суб’єктивного, чуттєвого пізнання, єдність розуму і волі. За допомогою розуму людина може отримати владу над афектами, подолати егоїстичні прагнення, досягти пізнання Бога.
Етичні погляди Жан-Жака Руссо (1712–1778). Основні праці етичного спрямування: «Про суспільний договір», «Розмірковування про походження і основи нерівності між людьми». Егоїзм та індивідуалізм тогочасного суспільства, на думку мислителя, ґрунтуються на приватній власності та є джерелом людських вад і несправедливості. Основними положеннями етичної концепції Руссоє:
Ø людина за своєю природою істота не розумна, а емоційна, тому чесноти передують розмірковуванню;
Ø моральні уявлення, що склалися під впливом культури, є хибними;
Ø цивілізація руйнує природні доброзичливість і милосердя людей.
Чеснот і почуттів людину можна навчити. До особистості дитини слід ставитися з повагою, розвивати її здібності та інтереси. Моральне виховання слід поєднувати із фізичним. А егоїзм потрібно замінити на любов до вітчизни.
Основою моральності Руссо вважав природне прагнення людини до свободи і щастя, доброзичливість і співчуття. А мораль відображає відносини людей, що виникли в результаті суспільного договору. Руссо вважав моральнимідеалом «природний стан» людини.
Етична система Іммануїла Канта (1724–1804). Він першим здійснив теоретичний аналіз моральності. Праці Канта, присвячені етичній проблематиці: «Основи метафізики моральності», «Релігія в межах лише розуму», «Критика практичного розуму». Кант почав відстоювати принципово трансцендентальну природу моральних вимог. Він вважав, що із фактичних випадків життя ніяк не можна вивести такі норми і закони, які визнавались би всіма безумовно необхідними та обов’язковими. Такими характеристиками можуть володіти лише положення, виведені на основі природи чистого розуму. Тому моральні норми є формою виразу розумової належності: це те, що належить робити, виходячи не із якихось окремих ситуацій життя, а із самої сутності людської розумності. Певною мірою це нагадує діаноетичні чесноти Арістотеля. Саме такою – абсолютною вимогою розуму – постає знаменитий «категоричний імператив» Канта, який сформульований так: «дій завжди так, щоби максима (межовий вираз сутності дії) твоєї поведінки могла бути зведеною до всезагального закону поведінки. Категоричний імператив не концентрує уваги на вигоді людини. Найвищою метою моральної поведінки Кант вважав благо всього людства. Він закликав людей не втрачати гідності і не дозволяти іншим ображати його.
Кант сформулював аксіому своєї етичної теорії:
ü моральний закон ґрунтується на абсолютній необхідності;
ü моральні норми категоричні, безумовні, їх не можна порушувати нікому і за жодних обставин. Вони формують межі, переступивши які людини втрачає гідність.
Етична концепція Георга Вільгельма Фрідріха Геґеля (1770–1831). Свої етичні погляди виклав у працях: «Феноменологія духу», «Філософія права». Визначив значення етики в системі суспільних відносин. Вперше розмежував поняття «мораль» і «моральність». Моральність – об’єктивний аспект вчинків людини, те, якими вони є насправді. Особливості моральності:
ü співпадає з поглядами суспільства, є суспільною природою людини;
ü поєднана з політичною свідомістю людей;
ü не пов’язана з волею індивіда;
ü це подолання людиною своєї природи, підпорядкування інтересам держави.
Формами розвитку моральності, за Геґелем, є: сім’я, громадянське суспільство і держава. Основними моральними цінностями він вважав працю і силу духу, виражену в діяльності людини.
Мораль – суб’єктивний аспект вчинків людини. Це сфера особистісних переконань, оцінок, переживань. До категорій моралі Геґель відносив:
Ø зло як рушійна сила історичного розвитку та позитивний фактор;
Ø свавілля – це свобода дій, що суперечать моральності;
Ø свобода – поєднання розуму і волі,пізнана необхідність, заміна егоїстичних інтересів всезагальними.
Моральна концепція Людвіга Фойєрбаха (1804–1872). Етичні проблеми розглянув у працях: «Думки про смерть і безсмертя», «Сутність християнства». Фойєрбах перевів міркування своїх попередників в русло розгляду питань, більш наближених до реальних та всебічних проявів людини. Він наполягав на тому, що сутність людини включає в себе принаймні три провідні складові: розумність, почуття та волю. Тільки за умов розгортання всіх цих складників людина може жити повноцінним життям. Проте всі ці складові повинні мати предмет свого спрямування та виявлення, а тому найпершою сферою моральних проявів людини є її ставлення до природи, суспільства та іншої людини як до справжніх реалій життя. Звичайно, на першому плані тут перебувають людські стосунки, які Фойєрбах називав «насолодою людського спілкування», проте лише за умови, що ці стосунки встановлюються за типом «Я – Ти», а не «Я – Воно», тобто коли вони не перетворюють іншу людину на річ. Своєрідним індикатором справжньої моральної зрілості людини філософ вважав ставлення до жінок: якщо воно є рівним та повноцінним, це засвідчує моральну цілісність людських стосунків.
Головним завданням філософії Фойєрбах вважав допомогу людству в досягненні щастя. Прагнення людини до щастя є моральним прагненням, основою моралі. Він вважав, що бажанням людини досягнути щастя можна пояснити співчуття, аскетизм і навіть самогубство.
Найкращою формою людських відносин Фойєрбах вважав любов. На його думку, статевалюбов – це зразок будь-якої любові, – батьківської, братської тощо. Любов Фойєрбах вважав ознакою буття, вираженням творчості людей, прагненням до самовдосконалення (любов, спрямована на себе).
До лекції 4:
Етичні вчення ХІХ ст.
Артур Шопенґауер (1788–1860) автор песимістичної концепції моралі. Етичні проблеми він розглядав у працях «Світ як воля і уявлення», «Про волю в природі», «Дві основні проблеми етики».
На його думку, в основі світу – сліпа і нерозумна воля, тому наш світ недосконалий. В світі відбувається «боротьба всіх проти всіх» – джерело всіх страждань на Землі. Дії, мотивом яких є бажання особистого блага, Шопенґауер вважав егоїстичними. Критерієм моральності він вважав відсутність егоїстичних мотивів. Єдина форма моральності – взаємна симпатія людей. Чуже страждання слід сприймати як своє.
Істотною ознакою життя людини філософ вважав страждання, яке є невідворотним. Те, що називають щастям, завжди фактично зводиться до звільнення людини від страждань. Однак, звільнившись від одних страждань, людина зазнає інших страждань і нудьги. Ілюзорний світ марновірства і релігії не рятує людину від самотності, тому вона завжди полишена на саму себе. Визнання домінуючої ролі страждання в житті людини привело його до висновку, що співчуття (спів-страждання) є найважливішим моральним принципом. Співчуття стосується не тільки людини, але і тварин.
Співчуття Шопенґауер поділяв на дві норми поведінки:
ü пасивне співчуття («не нашкодь»);
ü активне співчуття («допомагай»).
Фрідріх Ніцше (1844–1900) свої етичні погляди виклав у працях «Людське, надто людське», «По той бік добра і зла», «До генеалогії моралі», «Так казав Заратустра».
Ніцше утверджував мораль через її заперечення, ставив питання про цінність моральних цінностей, зробив їх предметом філософських сумнівів. Завдання етики полягає в критиці моральної свідомості. Він стверджував, що існує багато моралей, які можна розділити на два види:
Ø мораль рабів, яка сформувалася під впливом античної філософії та християнської релігії і втілилась у численних аскетичних церковно-доброчинних, соціалістичних та інших концепціях людської солідарності. В Європі, за його переконаннями, панує мораль рабів, яку вважають єдино можливою мораллю, мораллю загалом. Вона захищає інтереси стада, суспільства, а не особистості, завжди фальшива, лицемірна. Основною характеристикою моралі рабів є претензія на безумовність, абсолютність. Уявлення про недосяжний абсолют є хибними, вигадкою, яка дозволяє людині примиритися зі своєю ницістю, виправдати її.
Ø мораль аристократів (мораль надлюдини) – це «мораль переваги», одвічна, природна, самодостатня. Люди високородні, будучи активними, сповненими сили, почуваються щасливими. Вони не відокремлюють діяльність від щастя. Основою аристократичної моралі є «воля до влади». Вона – вища будь-яких норм життя і поведінки людей, зокрема нормативних настанов релігії і сучасної моралі. З «волі до влади» Ніцше виводив усі основи моралі. Суб'єктом аристократичної моралі є надлюдина, яку характеризує вроджене благородство, гармонійність, органічне поєднання фізичної досконалості і духовного багатства. Благородна людина навіть ворога вимагає гідного.
Ніцшеанська «надлюдина» перебуває «по той бік добра і зла». Поняття «добро» і «зло» – результат протесту рабів. Поняття зла первинне, є персоніфікацією ворогів, всього того, що раби не могли подолати. Поняття добра виникло як антипод зла, це трансформована заздрість, нездійснена помста. Добро – це ілюзія добра, слабкість, бездіяльність, злидарство; зло – розум, хитрість, руйнівна сила. Подолати рабську мораль означає позбутися ілюзії морального осуду.
Англійський філософ Джон Стюарт Мілль (1806–1873) розробив етичну теорію утилітаризму. Утилітаризм (від лат. utilitas – користь) переконання, що в основі моралі лежить прагнення до загального блага, користі. Свої етичні погляди Мілль систематизував у працях «Утилітаризм», «Основи політекономії».
Мілль стверджував, що всі люди прагнуть до задоволення своїх потреб і бажань. Критерієм моральної оцінки задоволення, користі є відповідність найвищій меті – загальному щастю. Основою моралі він вважав принцип користі, який є імперативним, оскільки це обов’язок людей. Завдання людини – сприяти щастю інших людей. На думку Мілля щастю перешкоджають:
- себелюбство, песимізм і егоїзм людей
- недостатній розумовий розвиток, який веде до нерозуміння істинного щастя;
- свавілля держави, що заважає людині користуватися джерелами щастя.
Міль виділяв два види моральних санкцій, що спонукають людей до здійснення вчинків:
- внутрішнє: совість – безкорисне почуття, зумовлене моральним обов’язком;
- зовнішнє: любов до Бога, страх гніву Божого чи немилості людей.
Міль стверджував, що чеснота не самоцінна, а є засобом досягнення щастя. Людина, орієнтуючись на загальне благо, повинна досягти хоча би свого особистого блага. В процесі досягнення вона повинна керуватися совістю. Щастя – це задоволення, відсутність страждань. Людина може отримати задоволення від того, що робить добро. Якщо людина творить добро не заради задоволення, то мета її дій – благо інших.
На його думку, основними вимогами справедливості є:
ü «не нашкодь»
ü вдячність (добром за добро)
ü відплата
ü безпристрасність (вдячність або відплата по заслугах, незважаючи ні на що)
Етичні вчення ХХ ст.
Альберт Швейцер (1875–1965) виклав свої етичне вчення в працях «Культура і етика», «Філософія релігії І. Канта» та інших.
Швейцер виділяв в житті людини два періоди:
ü егоїстичний (період самоствердження) – присвячений задоволенню особистісних прагнень;
ü моральний (християнський) – період самозречення, служіння людям.
Чим більше уваги людина приділяла собі в першому періоді життя, тим краще вона розвинула свої здібності і тим більше буде корисною людям у другому періоді життя (особистий приклад Швейцера).
Швейцер побудував схему прийняття морального рішення (переходу до другого періоду життя):
v загальна ціннісна орієнтація, визначення мотивів;
v конкретний намір, оцінка протилежних сил, вибір засобів досягнення;
v прийняття рішення.
Швейцер стверджував, що європейська культура перебуває в глибокій кризі. Її ознаки: панування матеріального над духовним, підпорядкування індивіда цілям суспільства. Головною причиною кризи культури є криза світогляду, що проявилася в:
ü песимістичному мисленні
ü втраті зв’язку з етичними ідеалами
ü прагненні до зовнішніх успіхів і благоустрою
ü поверхового обґрунтування етичного ідеалу
Центральною ідеєю його вчення була концепція благоговіння перед життям («Ніхто з нас не має права пройти повз страждання, за які, ми, власне, не несемо відповідальності, і не запобігти їм»). За його словами, етика благоговіння перед життям спонукає усіх людей виявляти інтерес до кожної людини, її долі і віддавати всю людську теплоту тим, хто її потребує. Теорія благоговіння перед життям вимагає від усіх, щоб вони частку свого життя віддали іншим людям. Як це зробити, кожна людина повинна вирішити відповідно до свого розуміння і обставин життя.
Представники екзистенційної філософії вважали, що моральність ворожа людині і є засобом маніпуляції.
Етичне вчення Жана-Поля Сартра (1905–1980). Свої етичні погляди він виклав у праці «Буття і ніщо». Сартр стверджував, що людина створена Богом незавершеною, тому вона сама створює свою сутність (робить себе чесною, благородною або навпаки). У своєму внутрішньому світі людина не залежить від суспільства, моральних і релігійних норм і власного досвіду прожитого життя.
Людина здійснює вибір вільно і неминуче (навіть якщо не хоче вибирати), «з нуля», без впливу ціннісних установок, обставин тощо. Вибір людини реалізується у вчинках. Тільки за ними можна судити про її якості. Людина сама створює моральні цінності, на які орієнтується, і несе повну відповідальність за свій вибір і дії перед самою собою. Головною чеснотою, на думку Сартра, є чесність. Людина не повинна шукати виправдання своїх вчинків, перекладати вину на інших.
Етичне вчення Альбера Камю (1913–1960). Камю вважав деякі положення Сартра апологією вседозволеності. Він стверджував, що природа людини незмінна і їй притаманні моральні цінності. Камю вважав, що людина пізнає саму себе і світ за допомогою почуттів, а не наукового пізнання. Почуттям, яке характеризує буття людини, є почуття абсурдності, постійного конфлікту людини з абсурдним світом. Людина запитує себе: «А чи варте взагалі життя того, щоб його прожити?».
У своїй праці «Бунтівна людина» Камю виклав ідею метафізичного і політичного бунту проти несправедливої долі людини. Бунт, відмова від рабської долі утверджують свободу, рівність, важливість і гідність кожної людини. На його думку, абсурд подолати неможливо, і не варто миритися з ним. Людина повинна:
Ø утвердити саму себе
Ø володіти максимальною ясністю розуму
Ø розуміти свою долю і жити, не примиряючись з нею
Еріх Фромм (1900–1980) – представник психоаналітичного напрямку. Найбільше етичним проблемам присвячена його праця «Людина для самої себе».
Фромм вважав етику прикладною наукою («мистецтвом жити»). Істинним критерієм моральності є розум. Існування людини – це динамічний процес розкриття її здібностей і можливостей. Людині потрібно пізнати себе: свою природу, властивості, характер тощо. Залежно від переважаючих основ, Фромм виділяв такі типи людини:
- біофіл (переважає інстинкт життя) – конструктивний тип людини-творця;
- некрофіл (переважає інстинкт смерті) – деструктивний тип, людина-руйнівник, вбивця, маніяк тощо.
Фромм виділяв такі моральні орієнтації людей: продуктивна та непродуктивна. Непродуктивна орієнтація включає такі типи поведінки:
ü рецептивний – людина вважає, що речовий світ їй не належить, розчиняється в тому, що любить, важко переживає втрату улюблених речей і людей;
ü експлуататорський – людина відчуває світ поза собою, активно прагне присвоїти цінності зовнішнього світу, їй властиві заздрість, жадоба володіння всім, що належить іншому;
ü користолюбний – людина замкнена на собі, на своєму речовому світі, протистоїть впливу зовні, не любить ризику;
ü ринковий – людина живе за принципами «ти – мені, я – тобі», «все продається, все купується», здатні до активного навчання, може зрадити.
За Фроммом, позитивна особистість – це людина з продуктивною моральною орієнтацією. Продуктивність – це реалізація здібностей людини і її сил, активність розумового і емоційного потенціалу людини. Продуктивними силами людини є:
v сила розуму (осягнення сутності явищ)
v сила любові (сприяє об’єднанню людей)
v сила уяви (планування дій)
Християнська етика Семена Людвіговича Франка (1877–1950). У своїй праці «Сенс життя» він стверджував беззмістовність:
- існування людини поза відносинами з Богом;
- спроби людини змінити недосконалий світ;
- впевненості людей в істинності їх уявлень про добро і справедливість.
Абсолютним і вічним благом є Бог. Людина повинна віддавати життя служінню Богу, усвідомлювати це служіння, свідомо знищувати в собі тварне заради Божественного начала. Істинна моральна дія не проявляється у зовнішній активності, а полягає в душевній праці, накопиченні духовних багатств. Людські блага (любов, багатство тощо) повинні служити Богові, любові до ближніх і полегшенню їх страждань. На думку Франка, зло – це порожнеча, яку необхідно заповнити добром. Силою зі злом боротися не можна, але слід відмежовувати добро від його руйнівної сили.
Християнська етика Клайва Стейплза Льюїса (1898–1963). У своїх працях «Просто християнство», «Любов» та інших він охарактеризував таку чесноту, як християнська любов. Льюїс стверджував, що істинно віруюча людина повинна пожертвувати земною любов’ю, прив’язаністю до рідних і близьких заради любові до Бога. Бог подарував людині благодатну любов – милосердя. Воно безкорисне, може бути зверенене на ворогів і злочинців, обернене до Бога.
Льюїс також охарактеризував любов-необхідність: людина потребує Бога, чия благодать робить цю залежність свободою; людина потребує любові та співчуття інших людей. Оптимальним є поєднання природної любові людини (дружба, прив’язаність) і милосердя.