Дослідження політичних режимів в порівняльній політології
сравнительный анализ политических режимов
Для начала анализа форм политических режимов необходимо определить критерии сравнения. Проследим, как и посредством каких механизмов различные режимы осуществляют свою власть в обществе:
1. организация структуры правления:
В тоталитарных режимах государство контролирует все сферы жизни общества. Господствует одна партия, сращённая с государственным аппаратом. Такая партия обладает строгой иерархией, стоит над правительством. Наличие партии-государства подразумевает отсутствие оппозиции. Как правило, тоталитарный режим опирается на харизматического лидера.
При авторитаризме же контроль над обществом ослабевает. Допускается ограниченный плюрализм, однако влияние общества на принятие решений минимально. Существует одна или несколько партий, одна из которых обладает привилегированным положением, но, в отличие от тоталитарного режима, она не является столь сильной и дисциплинированной. Роль лидера высока, но обычно он не обладает харизматическими качествами.
В демократических политических режимах государственные органы подконтрольны и ответственны перед выборными учреждениями. Признаётся суверенитет народа, воля большинства в качестве источника власти. Руководители избираются и отвечают за свои действия перед гражданами. Наличие развитой дву- или многопартийности. Демократия подразумевает конкуренцию интересов и мнений;
2. ограничение деятельности правящих структур:
При тоталитарном и авторитарном режимах деятельность государственного аппарата и правящей партии неподконтрольна гражданам, они никак не влияют на принятие политических решений и политический процесс.
А в демократических обществах государство ставит своей целью обеспечение и защиту интересов и прав граждан. Так как все органы являются выборными, то у граждан есть возможность контролировать их деятельность посредством разнообразных институтов (к ним можно отнести политические партии, различные общественные организации, конституционные и правовые гарантии и т.д.);
3. ответственность правящих структур:
При тоталитаризме и авторитаризме государственные лидеры и партийная элита принимают решения самостоятельно и не несут никакой ответственности за их последствия перед гражданами.
Демократия же подразумевает наличие эффективной системы контроля и надзора за деятельностью государственных органов. Государство несет ответственность перед международным сообществом, перед народом, перед частными лицами за проводимую политику.
4. проникновение органов власти в структуры общества:
При тоталитарном режиме государство стремится контролировать все сферы жизни общества: контроль над экономической жизнью необходим для укрепления собственной материальной базы, для свободного распоряжения сырьём и ресурсами; наличие официальной идеологии, направленной на поддержку режима и мобилизацию масс; контроль над политической сферой.
При авторитарном правлении проникновение органов власти в общественные структуры не такое сильное, контроль над обществом перестаёт быть тотальным.
Воздействие органов власти на общество при демократии существенно ограничено. Доминируют методы убеждения, согласования, компромисса. В демократических режимах развито гражданское общество – это тип общества, в котором имеется и постоянно расширяется область свободного волеизъявления людей, где компетенция государственного вмешательства в их деятельность ограничена. Это комплекс частных лиц, их добровольных ассоциаций и институтов, взаимодействие которых регулируется гражданским правом и которые как таковые прямо не зависят от самого государства.
5. официальная идеология:
В основе тоталитарного политического режима лежит официальная идеология, которая рисует некое идеальное будущее, пути его достижения, объясняет место и роль лидера или правящей группы в построении нового порядка, ставит своей целью легитимацию установленного политического режима и его курса.
При авторитарном режиме нет чётко сформулированной идеологии, что ведёт к отчуждению от режима определённых социальных групп.
В демократических государствах ни одна идеология не признаётся в качестве официальной. Провозглашается принцип плюрализма, содействующий существованию многообразия политических сил с конкуренцией между ними за представительство в органах государственной власти. Он предполагает легальное столкновение интересов, дискуссии между сторонниками различных точек зрения. Необходимыми условиями для существования политического плюрализма являются свобода слова и свобода СМИ, многопартийная система, политическая оппозиция, свободные выборы, парламентаризм, независимые от государства общественные организации [6].
6. наличие политических партий:
При тоталитаризме господствует одна политическая партия, имеющая монопольное право на политическую деятельность. Такая партия имеет строгую иерархию, её члены занимают все важнейшие посты в государстве. Эта партия придаёт своей идеологии статус официальной. Отсутствует легальная оппозиция, терпимость к политическому инакомыслию, жесткое преследование любого сопротивления и даже личных мнений и оправдание, учитывая это, любых форм насилия.
При авторитаризме возможно существование нескольких партий, одна из которых обладает привилегированным положением. Однако партии не обладают строгой иерархией и дисциплиной как при тоталитарном режиме. Существует ограничение или запрещение деятельности оппозиционных к режиму объединений граждан.
Неотъемлемой частью политической системы современного демократического общества являются политические партии. Политические партии в современных обществах выполняют следующие функции:
- представительство - выражение интересов определенных групп населения;
- социализация - вовлечение части населения в число своих членов и сторонников;
- идеологическая функция - разработка привлекательной для определенной части общества политической платформы;
- участие в борьбе за власть - подбор, выдвижение политических кадров и обеспечение условий их деятельности;
- участие в формировании политических систем - их принципов, элементов, структур.
Демократия подразумевает соревнование политических партий, существование на законных основаниях политической оппозиции.
7. обеспечение прав и свобод индивидов:
При тоталитарном политическом режиме отсутствует правовое государство и гражданское общество, права и свободы человека носят формальный характер, полностью отсутствуют гарантии их реализации. Игнорируются личные цели и интересы ради общих целей режима. Существует система тотального полицейского контроля, предназначенная для всеобщего устрашения и подавления населения. Для его осуществления режим использует органы безопасности, милиции, полиции и др. (КГБ, НКВД, гестапо), способные обеспечить надзор за людьми и использующие насильственные методы морального и физического принуждения.
В авторитарных режимах права и свободы человека и гражданина главным образом провозглашаются, но реально не обеспечиваются, ограничены их юридические гарантии. Власть опирается на силу, однако режим не прибегает к массовым репрессиям. Допускается наличие ограниченного плюрализма. Влияние граждан на политический процесс и принятие политических решений в частности минимально. Авторитаризм не оспаривает права на автономное самовыражение различных групп общества.
В демократических режимах провозглашаются и обеспечивается основные демократические права и свободы, равенство граждан перед законом, равное право на участие в политической жизни страны и управлении государством, легальное существование плюрализма во всех сферах жизни общества. Свободно действуют политические и общественные организации, представляющие интересы различных социальных слоёв общества, абсолютный приоритет правовых методов смены власти. При правлении большинства уважаются права меньшинства, которое имеет возможность отстаивать свои интересы и располагает конституционными гарантиями защиты от дискриминации. Провозглашается взаимная ответственность государства и личности.
Таким образом, можно сделать вывод о том, что политические режимы оказывают большое влияние на жизнь государства, отражают функционирование политической системы. Формы политических режимов имеют существенные различия по многим позициям, и их сравнительный анализ позволяет выявить сильные и слабые стороны каждого.
• Порівняльне дослідження перехідних режимів.
Інтерес дослідників до проблем перехідних систем у політичній науці, і в тому числі до порівняльної політології, з’явився завдяки політичним змінам, які трапились в останній чверті ХХ ст. Спочатку він був пов’язаний із процесом переходу від авторитаризму країн Південної Європи в середині 70-х рр. і відмовою від військових диктатур у Латинській Америці у 80-і рр. На підставі емпіричного матеріалу цих регіонів створювалися теорії і перші класифікаційні схеми еволюційних систем. У 80–90-і рр. тематика робіт розширилася географічно за рахунок включення в дослідницьке поле країн Східної і Південної Азії, Східної і Центральної Європи, Африки. Первинну увагу автори приділяли проблемі експортування західних моделей політичних систем («Вестмінстерська система», «Американська вестернізація») на інші регіони. Невдалий досвід поширення цих моделей, а також несхожість цих процесів у різних державах привели до появи маси порівняльних досліджень, де увага компаративістів концентрувалася на проблемах обумовленості, причинах, рушійних силах, шляхах, стадіях і моделях перехідного процесу (Д. Растоу, Х. Лінц, Г. ОґДоннелл, Ф. Шміттер, С. Хантігтон, Р. Даль, Б. Пауелл та ін.). В результаті проведених компаративних досліджень і вже досить великого масиву робіт з проблем перехідних процесів установлено, що порівняльний аналіз країн, що трансформуються, має свої специфічні особливості. В першу чергу компаративісту необхідно враховувати те, що порівнюються системи, які перебувають у динамічному політичному процесі. З точки зору системного підходу під політичним процесом розуміють послідовну і тривалу в часі зміну станів політичної системи і її підсистем або зміну в них окремих елементів, які здійснюються під впливом внутрішніх і зовнішніх умов життя суспільства. Він характеризується конкретним порядком взаємодії його компонентів і різними темпами на кожній зі своїх стадій [1, с. 331].
У сучасній порівняльній політології багато дослідників при поясненні перехідних процесів прагнуть відійти від ліберально-демократичної ідеї транзиту і «прозахідного» варіанта політичної модернізації і демократизації, розглядаючи світовий політичний процес із позиції регіональних і цивілізаційних закономірностей. Як правильно відмітив російський дослідник А. Воскресенський, не йдеться про категоричне заперечення цих теорій, а лише про необхідність розширити методологічну базу сучасної компаративістики [3, с. 6]. Один із класиків західної політології Л. Пай застосовує цивілізаційний підхід, намагаючись створити узагальнену модель перехідного політичного процесу в незахідних суспільствах, на підставі якої можна буде проводити достовірний порівняльний аналіз.
Учений сформулював 17 специфічних закономірностей «незахідного» політичного процесу:
1. У незахідних суспільствах політична сфера не чітко відокремлена від суспільних і особистих взаємин.
2. Політичні партії в незахідних суспільствах зазвичай виступають представниками певного світогляду, певного способу життя.
3. Характерною особливістю політичного процесу незахідних країн є наявність великого числа різного роду клік.
4. Особливості політичної лояльності в незахідних суспільствах дають лідерам політичних груп вельми високу міру свободи у виборі як довготривалої, так і короткострокової стратегії.
5. У незахідному політичному процесі опозиційні партії і еліти, що претендують на владу, часто стають ініціаторами революційних рухів.
6. Для незахідного політичного процесу характерна відсутність інтеграції його учасників; це є результатом відсутності єдиної системи комунікації в суспільстві.
7. Незахідний політичний процес відрізняється високими темпами рекрутування нових політиків.
8. Для незахідного політичного процесу характерні серйозні відмінності в політичних орієнтаціях різних поколінь.
9. У незахідних суспільствах практично відсутня єдина думка з приводу легітимності цілей та засобів політичної дії.
10. У незахідних суспільствах процес ухвалення політичних рішень майже не залежить від інтенсивності і масштабу дискусій.
11. У незахідному політичному процесі дуже висока взаємозамінність ролей.
12. Для незахідного політичного процесу характерна наявність досить малого числа організованих груп інтересів, що володіють функціонально певною роллю.
13. Лідери незахідних країн прагнуть до досягнення популярності у всьому суспільстві, не розділяючи його на групи.
14. Аморфний характер політичного процесу незахідних країн сприяє тому, що позиції їх лідерів з питань міжнародних відносин визначені чіткіше, ніж із питань внутрішньої політики.
15. У незахідних державах емоційний і експресивний аспекти політики часто переважають над процесом вирішення проблем і визначення державної політики.
16. Тип лідерства в незахідних суспільствах переважно харизматичний.
17. Незахідні політичні системи функціонують, в основному, без участі політичних «брокерів» [4, с. 66–86].
Які ж найбільш відповідні методи порівняння і оцінки динамічних процесів? Вирішальний вклад у цю галузь був зроблений у 1970 р. Д. Растоу, який увів в компаративістику поняття «динамічної» моделі. Він показав, що умови, які ініціюють перехід до демократії, можуть бути абсолютно іншими, ніж умови, які необхідні для її подальшого зміцнення. При такому підході увага змістилася з передбачуваних подій, що запустили процес демократизації, на динаміку процесу, що вже почався. І хоча складні процеси, що порівнюються, мають свої національні особливості і відрізняються один від одного за часом, змістом і результатами, проте їх розглядають сукупно, без розподілу на складові частини у пошуках схожості. Таким чином, усілякі процеси демократизації можна охопити єдиною схемою порівняльного аналізу [5, с. 353–354].
Концепції перехідних систем належать до теорій середнього рівня, і в свою чергу вони є основним науковим потенціалом для розробки теоретичних узагальнень з проблем політичних транзитів. Прикладом узагальненого уявлення моделі перехідного процесу є робота американського політолога С. Хангтінтона «Третя хвиля: демократизація в кінці ХХ ст.» [6], де він виділяє три типи процесів демократизації:
1. Трансформація (перехід передбачає реформи, де еліти ініціюють і очолюють перехід);
2. Зсув (опозиція на чолі процесу, авторитарний режим зміщують або руйнується сам)
3. Заміщення (демократизація як результат спільних дій уряду і опозиції).
Застосовуючи регіональний метод порівняння, компаративісти мають змогу ставити в дослідженнях більш загальні гіпотези і розробляти нові моделі, класифікації і типології перехідних процесів. Використовуючи для аналізу меншу кількість країн (дві — бінарне порівняння, одну — case-study), компаративіст може більш глибоко дослідити національний контекст і з’ясувати специфіку окремого (их) алгоритму (ів) переходу до демократії.
Внаслідок того, що перехідні системи не мають сталих типологічних рис, компаративісти віддають перевагу порівнянням за принципом максимальної схожості систем, роблячи акцент на їх відмінностях. При цьому в першу чергу враховується регіональна специфіка перехідних процесів. Так, схожими рисами володіють групи країн Східної Європи, Південної Європи, Латинської Америки, Азії, Африки. Вся сукупність порівняльних досліджень нових демократій зосереджена довкола розвитку цього процесу в межах одного регіону.
Висновок, до якого привели ці дослідження, було твердження того, що демократизація, у загальних рисах, утверджується всюди за практично однаковою схемою, але істотно відрізняється у важливих деталях і має свої регіональні особливості. Регіональні відмінності відмічають у своїх роботах А. Пшеворський, Л. Пай, С. Майклджон Террі, К. Оффе, Ф. Шміттер, Т. Карл, В. Васовіч, А. Мельвіль та ін. Так, наприклад, за результатами аналізу демократизації в латиноамериканських країнах, з’явився термін «демократичний перехід», який визначає період з моменту падіння диктатури до моменту затвердження демократичного режиму. Російський учений В. Желтов, проаналізувавши праці транзитологів по Латинській Америці, наводить приклади різних трактувань вищезгаданого терміна. Наприклад, Хосе Мануель Гарретон визначає демократичний перехід стосовно країн Латинської Америки як період, що охоплює час кінцевої фази військового режиму до проведення перших вільних виборів. Інші дослідники, наприклад, Р. Гюнтер, П. Н. Діамандурос і Г. Пюл, кінцеву частину переходу визначають моментом «глобальної інституціоналізації» [7, с. 328]. А. Пшеворський вважає, що успіх переходу залежить від результату політичних партій (правлячих і опозиційних) на виборах [8]. Дослідник Сара Майклджон Террі виділяє основні специфічні відмінності між східноєвропейськими «посткомуністичними» державами і південноєвропейськими та латиноамериканськими країнами в тому, що в перших системах спостерігається спроба одночасної побудови плюралістичної демократії і ринкової економіки, тоді як у випадку перехідних «правих» режимів ринкові умови вже були в наявності [9, с. 14].
Російський учений А. Мельвіль, аналізуючи роботи західних компаративістів В. Бане, М. Макфола з даної проблеми, приходить до висновку, що немає жодних підстав порівнювати посткомуністичну трансформацію із поставторитарною демократизацією, характерною для Південної Європи і Латинської Америки. Як показує аналіз, проведений М. Макфолом, у разі посткомуністичних трансформацій не працюють дві базові посилки конвенціональної транзитологічної моделі, а саме: 1) уявлення про те, що виходом із політичного тупика, що виникає внаслідок зразкової рівноваги консервативних і реформаторських сил, є пакт, що створює основи для успішної демократизації, і 2) ідея нав’язування демократії «зверху» в результаті компромісу еліт. Для посткомуністичних країн характернішим був варіант не пакту, а силового розв’язання протиріччя, причому тип виникаючого режиму значною мірою визначався тим, звідки йшов імпульс політичних перетворень. Якщо перевагу в політичному протиборстві отримували радикальні реформатори, які спиралися на підтримку «знизу» і діяли «ззовні» традиційного істеблішменту, то відкривалися перспективи справжньої демократизації. Якщо сила була на стороні «мімікрірувальних» представників ancient regime (старих режимів), які «зверху» нав’язували нові правила гри, результатом було затвердження нової версії авторитарного режиму. Нарешті, якщо переможець визначався лише після відносно тривалого періоду балансу сил, то виникали ті або інші різновиди «гібридних» режимів («напівдемократій-напівдиктатур»). За підрахунками Макфола, перевага на користь опозиції в дев’яти випадках (Хорватія, Чехія, Естонія, Угорщина, Латвія, Литва, Польща, Словаччина і Словенія) сприяла появі «демократій» і в трьох — «часткових демократій» (Вірменія, Боснія і Герцеговина, Грузія); ситуація балансу сил в одному випадку породила «диктатуру» (Таджикистан), у шести (Молдова, Росія, Україна, Албанія, Азербайджан, Македонія) — «часткові демократії» і в двох (Болгарія і Монголія) —«демократії»; а домінування старого режиму в п’яти випадках (Білорусія, Казахстан, Киргизія, Туркменістан та Узбекистан) привело до затвердження «диктатури» і лише в двох — до появи «часткової» (Сербія) або «повної» (Румунія) «демократії» [10].
При складанні типологій перехідних (еволюційних) систем і процесів, а також при визначенні змінних аналізу існує ряд труднощів, на які слід звернути увагу. Окрім уже описаної вище компаративістами регіональної специфіки, Л. Сморгунов виділяє такі труднощі у визначенні типологій переходів: оскільки системи перебувають у розвитку, важко однозначно інтерпретувати вміст їх ознак. Тому зазвичай виділяють змішані системи і режими, що характеризуються як межами авторитарних, так і демократичних систем. Ще одна проблема полягає в тому, що вчені більшого значення надають процесуальним характеристикам, а не стійким системним, тому типологізують переважно не системи, а політичні перехідні процеси. У зв’язку із цим приділяється увага різним видам розриву із старою авторитарною системою. В результаті типології перехідних процесів розглядають або динаміку переходу в групі країн, або умови, сприятливі або несприятливі для консолідації демократії [11, с. 186].
Для компаративістів поважливо визначитися, які етапи, фази переходів системи вони будуть розглядати. Більшість транзитологів відмічають циклічність процесів переходу до демократії, виділяючи етапи: лібералізації, встановлення демократії і консолідації. І хоча стадії, які вони виділяють, різні за назвами і за часом, усе ж послідовність змін, динаміка досить схожі. Так, наприклад А. Степан виділив дві фази переходу: «лібералізацію» і «демократизацію». Такі ж етапи запропонував А. Пшеворський, з тією лише різницею, що диференціював другий етап, поділивши його на дві стадії: відхід від авторитаризму і конституювання демократії [12]. Д. Растоу, порівнюючи переходи до демократії в Швеції (з 1890 до 1920 гг.) і Туреччині (з 1940 по 1960 гг.), виділив три фази політичних змін:
1. Підготовча фаза.
2. Фаза ухвалення рішень.
3. Фаза того, до чого звикають (консолідації) 13].
Г. ОґДоннелл і Ф. Шміттер виділяють: лібералізацію, демократизацію і соціалізацію [14]. Цікаву концепцію фаз переходу до демократії на рівні політичних еліт запропонував А. Родрігес Діаз, ґрунтуючи свої гіпотези на таких змінних, як обсяг реформ, переговори і угоди:
1. ініціація переходу — нові стратегії,
2. офіційна мобілізація,
3. лібералізація,
4. передвиборчі переговори,
5. конституційні пакти,
6. встановлення конституції,
7. кінець переходу — узгодження політичних конфліктів [15, с. 55].
Процес переходу до демократії, як правило, багатоскладний процес, із безліччю ендогенних і екзогенних чинників. Тому дослідникам досить важко розмежувати окремі фази його процесу. Проте, більшість авторів схиляються до того, щоб диференціювати сам процес переходу і процес консолідації демократії. Так, наприклад, Ф. Шміттер і Г. ОґДоннелл бачать відмінність між двома цими процесами. На їхню думку, в умовах переходу з’являються інститути нового порядку, які починають діяти згідно з новими правилами гри. Етап консолідації передбачає інституалізацію нових норм і структур режиму, розширення їх легітимації й усунення перешкод, які на первинних етапах роблять їх установлення важким [16, с. 73] Проблемам політичної консолідації і забезпечення достатнього рівня політичної стабільності в умовах демократичного транзиту присвячено багато компаративних досліджень західних учених, які написані в рамках системно-структурного і неоінституціонального підходів. Компаративні дослідження періоду 70–90-х рр. XX ст. мають як інтегральний характер, тобто вивчається цілий спектр чинників, що сприяють консолідації суспільств в умовах демократичних переходів, так і конкретно контекстуальний характер, тобто акцент робиться на якомусь одному або декількох чинниках. Деякі дослідники, працюючи в рамках цього напряму, вивчають вектор, протилежний до консолідації: ризики політичної поляризації, а також причини виникнення й інституціоналізації соціальних і політичних розколів (розбіжностей і конфліктів), які визначаються як політичні кліведжи. Політичними кліведжами вважаються відносно стабільні паттерни (стандарти) політичної поляризації (Patterns of Polarization), які, у свою чергу, виступають основою розбіжностей, невідповідностей і конфліктів у співвідношенні аттіт’юдів та преференцій у цивільному суспільстві, що формується [17].
В умовах переходу кожна країна стикається на етапі консолідації з певними проблемами, які вимагають своїх рішень. С. Хантігтон у концепції хвиль демократизації виділяє три проблеми консолідації демократії: проблеми транзиту, контекстуальні проблеми і системні проблеми.
Проблеми транзиту випливають безпосередньо із феномена зміни режиму, переходу від авторитаризму до демократії. До них належать проблеми введення нових конституційних і електоральних систем, відчуження старої еліти і заміни її новою демократичною елітою, скасування або корінної зміни авторитарних установ, таких, наприклад, як таємна поліція, а в колишніх однопартійних системах — розділу партійного і державного майна, функцій, кадрів. Дві ключові проблеми транзиту для багатьох країн полягали в тому: 1) що робити з авторитарними посадовими особами, які відкрито порушували права людини («проблема катів»), і 2) як обмежити участь військових у політиці і встановити професійну модель взаємин між цивільними особами і армією («проблема преторіанців»).
Контекстуальні проблеми коренилися в природі самого суспільства, в його економіці, культурі й історії і якоюсь мірою були спочатку властиві країні, незалежно від форми правління. Авторитарні правителі цих проблем не вирішили та ймовірно, не вирішать і демократичні. Хоча проблеми мають національну специфіку, можна виділити ті, які превалювали в демократіях третьої хвилі. Це — повстанські рухи, етнічні конфлікти, регіональні протиріччя, соціально-економічна нерівність, інфляція, зовнішні борги, низькі темпи економічного зростання. На думку С. Хангтінтона, гострота контекстуальних проблем країни, за винятком низького рівня економічного розвитку, має помірне відношення стосовно успіхів або невдач у справі демократичної консолідації.
С. Хангтінтон відносить системні проблеми, до третьої групи проблем консолідації демократії. Вони породжуються самим функціонуванням політичної системи. Авторитарні системи страждають від проблем, які випливають із самої їх природи: надмірно концентрованого ухвалення рішень, недостатнього зворотного зв’язку, залежності від функціональної легітимності. Демократичні системи, що існують тривалий період, мають свої проблеми, з якими зіткнуться згодом і нові демократії «третьої хвилі»: створення патових ситуацій, нездатність приймати рішення, тяжіння до демагогії, домінування групових економічних інтересів [18, с. 226–228]. Розташування трьох типів проблем на тимчасовій шкалі представлене схемою.
У дослідженнях 90-х рр., які були проведені в рамках структурного підходу звертається увага на те, що етнічно і культурно гетерогенні суспільства вважаються менш схильними до досягнення політичної консолідації. Тим самим політична стабільність та становлення цивільної культури стають більш досяжними в етнічно і культурно гомогенних суспільствах і суспільствах із протестантськими традиціями в політичній культурі: (Алмонд Р., Інглхарт Р., Болен К., Еспозіто Дж., Дав Р., Газеровськи М., Пауер Т. та ін.) Поєднання якісних і кількісних методів у компаративістській науці є однією із найскладніших проблем. Учені намагаються відійти від державно-статистичних пояснень і заглибитися в проблему за допомогою якісних методів аналізу. На думку російського компаративіста А. Воскресенського «інколи корисно «опуститися всередину» однієї національної держави, на субнаціональний рівень, щоб виявити відмінності політичних систем різних держав. Порівняльному дослідженню може піддатися одна і та ж одиниця, але така, що розглядається в різних часових відрізках. Можливий аналіз однієї держави або навіть темпоральний аналіз однієї держави, або навіть політичного інституту держави» [19, с. 5]. Тому при поясненні перехідних політичних процесів можна застосовувати методи case-study, синхронного або асинхронного темпорального методів порівняння.
Досліджувати перехідні системи можна і за допомогою глобальних методів порівняння. А. Мельвіль звертає нашу увагу на те, що змінні, які відображають той або інший критерій розвиненості демократії, зазвичай агрегуються в комплексні індекси, які і покликані зафіксувати загальний рівень демократичності тієї або іншої країни. За результатами розрахунків індексів країни ранжуються, що дозволяє порівнювати їх одну з одною, а також відстежувати зміни їх позицій у рейтингу з часом. Прикладами таких досліджень є проекти: «Polity» («Політія»), «Freedomhouse», Тату Ванханена, Фонду Бертельсманна (Індекс трансформації Бертельсманна), «Політичний атлас сучасності» та ін. [20, с. 40]. Ці проекти показують тенденцію демократизації тієї або іншої системи. Наприклад, головна мета досліджень у рамках проектів «Polity» — виявлення тенденцій трансформації політичних режимів в окремих країнах світу в динаміці. А спільний дослідницький проект МДІМВ(У) МЗС Росії й Інституту суспільного проектування «Політичний атлас сучасності» робить акцент на кількісних даних, що спираються на загальновизнані і релевантні для всіх 192 країн світу інформаційні джерела (інформаційні бази ООН, ЮНЕСКО, Всесвітнього банку, МВФ, СОТ, ВОЗ, Міжпарламентського союзу, СІПРІ, національна статистика й ін.). Мета проекту — розробити якісні і кількісні інструменти порівняльного аналізу, які були б адекватні складності та суперечності сучасної світової політичної реальності. У проекті намагаються розробити багатовимірні моделі порівняльного аналізу політичних систем і політичних режимів. Автори проекту визнають, що політичні системи неоднорідні, тому структура сучасного світу має багатовекторний характер політичного розвитку в сучасних умовах. Цей розвиток одночасно відображає різні моделі і різноспрямовані траєкторії трансформацій систем. Автори ще незавершенного проекту стверджують, що в сучасному світі немає і не може бути універсальних моделей розвитку однаково придатних для всіх країн і народів [21].
Таким чином, у сучасний період політична наука посилюється методологічно і методично, з’являється безліч нових теоретичних обґрунтувань переходів систем. Проте пошук узагальнюючих моделей продовжується завдяки компаративним дослідженням. За допомогою теорій середнього рівня і емпіричного матеріалу країн, що трансформуються можна буде створити нові парадигми.
• Структурний та процедурний підходи до дослідження демократичного транзиту.
Структурна теорія(Лінц, Сміт, Ханґтінгтон)багато в чому наслідує позиції прихильників модернізаційної теорії, але оновлює їх відповідно до сучасних реалій. Але в той же час, сьогодні для прихильників цієї теорії вже неможливо використовувати кореляції, які були поширенні раніше, між демократизацією та такими факторами, як рівень економічного багатства та розподіл економічних благ, наявність ринкової економіки, ступінь пережитків і позиції буржуазії та середнього класу, рівень освіченості, характер політичної культури та релігійних традицій, ступінь розвинутості громадянського суспільства та соціального плюралізму, рівень екстремізму та прихильність еліт демократичним цінностям. Ранній С. Ханґтінгтон пише: «по-перше, жоден вище зазначений фактор не може вважатися вичерпним у розумінні розвитку демократії в усіх або навіть в одній конкретній державі.По-друге, жоден з таких факторів не може вважатися в цьому відношенні необхідним. По-третє, демократизація всюди є комбінацією низки чинники. По-четверте, така комбінація веде до встановлення демократичних режимів, які відрізняються від держави до держави. По-п’яте, хвилі демократизації містять в собі різноманітні комбінації факторів. І, нарешті, по-шосте, комплекс факторів, що ініціюють хвилю демократичного переходу в низці держав, відрізняються від того, який призводить до подальших змін режиму в межах цієї хвилі»[19, с.54]
Принципово інший підхід обстоюють прихильники процедурногопояснення демократичнихпроцесів.Представники цієї теорії Д. Растоу, А. Пшеворський,Ф. Шміттервідкидають існування будь – яких передумов демократизації, вони захищають значимість національного досвіду, а також факторів випадковості у формуванні соціальних та політичних інститутів. Що дійсно має значення у процесі трансформації, так це реальна політична ситуація, яка склалася на момент переходу та контекст її змін. Те, що робить демократію можливою, є не комплекс тих чи інших передумов, а сам перехідний процес, якому притаманні складність та непередбачуваність.
В контексті цієї теорії приділяється значна увага політичним елітам (як тим, які при владі, так і опозиційним) в процесі трансформації. Саме тому, що рішення, які вони приймають та обрана ними стратегія дій, перш за все, визначає динаміку, а багато в чому і результат переходу. Пакт, який укладають еліти, визначає правила політичної гри, строк дії яких буде дуже тривалим, поширюючись, навіть, на постперехідний період. Таким чином, акцент в даному випадку робиться не на структурі, а на процесі та мистецтві самих політичних акторів. Кінцевий результат, в даному випадку, не може бути передбачений, а сам підхід залишає великий простір для творчості політичних еліт. Не відмовляючись від формування теорії переходу, прихильники даної концепції виходять з, так званого, «волюнтаристського розуміння політичної демократії». Завдання еліт так і формулюється як задача виходу за межі відведені їм передумовами демократизації «зони вибору» .
• Зовнішні та внутрішні чинники демократичного транзиту.
Останньою групою теорій, якій деякі дослідники приділяють значної уваги, є теорія зовнішнього впливу. Згідно з однією з теорій демократизації, яку обстоює М. Нюгент, держави, які здійснюють перехід, мають різні можливості. З точки зору Нюгента, трансформації в посткомуністичних країнах будуть відрізнятися та проходити з різною складністю, виходячи з того, як сильно тут були усталені інститути «авторитаризму». Складніше всього трансформація буде проходити в країнах колишнього СРСР та Китаї, бо в них сформувався внутрішньо орієнтований «ленінський тип авторитаризму». Перехід буде менш болючим в країнах, де авторитаризм такого типу був нав’язаний ззовні, як це було в країнах Східної Європи та Монголії. В цих країнах є більше шансів на встановлення ліберальної демократії, бо вони більш схильні до такого типу політичного режиму [25, с.17] .
Інша теорія, яку відстоював пізній С. Ханґтінгтон у своїй книзі “Третя хвиля” стверджує, що демократизація є міжнародним процесом і здійснюється «хвилями», які охоплюють відразу декілька країн і справляє на них взаємний позитивний або негативний вплив. Внутрішня демократія здійснюється більш чи менш успішно, в залежності від того, наскільки сприятливими є зовнішні фактори. Така демократія може призвести до зависання між авторитаризмом та демократією, не даючи можливості зробити вибір в бік того чи іншого режиму,до нових спроб демократизуватися, до переривання демократичної трансформації, до прямого переходу від стабільного авторитарного режиму до стабільної демократії (що є типовим, вважає С. Ханґтінгтон, для третьої хвилі демократії, яка почалася в 1974 р.), нарешті, до її закріплення в результаті деколонізації та успішно позиченого досвіду демократичного правління від держав метрополій ( держави з розвинутою сталою ліберальною демократією) [20, с.33].
Можна сказати, що на різних етапах демократичних транзитів велике значення відіграють ендогенні (англ. breeding, endogenic – зумовлений внутрішніми причинами) фактори демократії та демократизації – вибір політичними акторами своїх дій і системи взаємовідносин, оперативних підходів та інституційної стратегії. Однак, такий вибір зумовлений політико-культурними традиціями, історичним і соціально-культурним контекстом, зовнішніми та іншими структурними обставинами. Ці глибинні структурні – перш за все економічні та соціокультурні – передумови та умови демократії починають відігравати все більш значущу роль у процесі транзиту, а особливо в консолідації демократії. Інша справа, що в силу зазначених структурних обставин далеко не всі держави, які розпочали транзит допускаючи, що по його завершенні буде встановлена саме демократія, мають вдалі можливості пройти цей шлях до логічного завершення.
Внутрішні чинники:
В межах цієї теорії сформувалася концепція – теорія політичноїкультури. Представниками її були Г. Алмонд, С. Верба, Дж. Коулмен. Згідно з цією теорією в основі демократичної трансформації лежать політичні норми суспільства, які підтримуються більшістю, що призводить до формування «громадянської культури» , яка є найбільш схильною до встановлення та функціонування демократичних інститутів.
Однак історичний розвиток поставив під сумнів виправданість новим реаліям цих теорій, тому що рівень економічного розвитку не завжди стає гарантом успіху демократичних процесів, чому свідчить повернення до авторитаризму цілого ряду латиноамериканських країн. Навпроти, розроблена Г. О’Донелом теорія бюрократичного авторитаризму стверджувала, що такий тип політичного режиму є більш імовірним в умовах відносно розвинутої економіки. Щодо теорії громадянської культури, то вона є, швидше, результатом демократичного розвитку, ніж його передумовою.
Другу теорію, що поясняє демократичний транзит, запропонував Д. Растоу, він назвав її динамічною моделлю. Він сформулював так зване «генетичне»пояснення демократичних процесів, яке бере до уваги історичне походження держав, котрі постали перед проблемою адаптації демократичних інститутів. Статистичних кореляцій(кореляції властивостей вихідного та кінцевого станів процесу демократизації) недостатньо, вважав Д. Растоу, бо вони лише фіксують збіг передумов і результатів, не пропонуючи пояснення логіки трансформації передумов у результат. Вони недостатні тому, що недооцінюють можливу різноманітність шляхів демократичного транзиту.Д.Растоу виокремив чотири фази демократизації, які розглядаються науковцями, як неминучі, навіть в сучасності.
На першій фазі формуються передумови для трансформації. Однією з основних передумов є досягнення національної єдності, остання може досягатися різними шляхами та в різних умовах, але ця єдність, складається стихійно та є недостатньо вербалізованою. Водному випадку економічні чинники, наприклад, низький рівень розвитку економіки, роблять значний внесок у досягнення національної єдності, в інших випадках виявляються несуттєвими.
Друга фаза демократизації – це підготовка до зміни існуючого режиму та характеризується довготривалою політичною боротьбою. Зміст такої боротьби полягає у формуванні та затвердженні нової еліти.
Процес демократичного транзиту складний і може розтягнутися на дуже тривалий час, однак важливим є те, що на підготовчих фазах не репресується ні свобода діяльності опозиції, ні виборче право населення, Д. Растоу зазначає: «від національної єдності як платформи демократизації, через боротьбу, компроміс та звикання – до демократії». Поступово завершення перших двох фаз демократизації підводить політичних лідерів до інституціоналізації деяких важливих демократичнихпроцедур. Фактично це означає настання третьої фази – фази рішень. Однак іституціонування демократичних процедур не виключає можливості політичної боротьби. І тільки, коли настає четверта фаза – фаза звикання, демократія починає працювати як цілісний механізм. Це фаза навчання громадян та політичних еліт, фаза освоєння механізмів демократії та надбання для її функціонування навичок та умінь[14, с.6-8].
В сучасних теоріях трансформації політичних режимів сформувалося чітке розмежування структурного та лінійного пояснення таких процесів.
• Проблема інституціонального вибору в перехідних країнах.
Інституційний підхіднадає в наше розпорядження типологію існуючих політичних інститутів таозброює нас результатами аналізу їх функціонування в умовах різних суспільств. Кожна країна (а можливо й кожен регіон всередині країни), що стають на дорогу демократизації в сучасному взаємозалежному світі, повинні скористатися вже нагромадженим знанням і зробити певні порівняння, “приміряючи” існуючі демократичні механізми до власного суспільства і вибираючи такі форми правління, виборчих та партійних систем, які найкраще враховують його специфічні характеристики. Скориставшись напрацюваннями цього підходу, спробуємо окреслити варіант оптимального для України інституційного дизайну та зупинимося на обгрунтуванні доцільності конкретних інститутів демократичного правління.
Інституційний дизайн — лише один із чинників, що забезпечує більш або менш успішний перехід до демократії. Адже тривалість і специфіка руху до демократії залежить від низки культурних, соціально-психологічних чинників, а також від розстановки політичних сил всередині країни та від її міжнародного становища. Однак систему інститутів влади, обрану суспільством, що перебуває в стані переходу, також не можна недооцінювати, оскільки будь-яка суспільна трансформація починається саме з заміни інститутів. Якщо вони вибрані вдало, відповідають різноплановим умовам країни (а не лише її традиції, яка в пост-комуністичних країнах є перерваною, а тому, часто, непевною), то можна вважати, що добрий початок переходу покладено, хоч це ще й не гарантує її успіх. Якщо ж інститути вибрані невідповідні — справа демократичного розвитку може виявитись приреченою від самого початку.
В українській політології маємо декілька спроб окреслити оптимальну модель інституційного дизайну з позицій традицій і менталітету[1]. Цікаво, що їх автори в більшості сходяться на тому, що система влади, запроваджена в Україні з часу проголошення незалежності і виписана в новій Конституції держави є близькою до оптимальної. Вона є компромісом не лише між діючими нині політичними силами, але й між історичними взірцями політичного дизайну української державності, є відображенням потреб чи то стимулювати, чи то обмежити ті чи інші політичні та культурно-психологічні тенденції, притаманні українському суспільству.
Здавалось би дискусію можна закінчувати. Конституція є, і для перехідного суспільства не настільки важливим є те, чи вона досконала (вдосконаленню, як відомо, немає меж), як те, чи вона діє на практиці і чи суспільство (як еліта, так і пересічні громадяни) навчилося узгоджувати з нею свою громадську (публічну) поведінку. Творці української Конституції цілком обгрунтовано зробили її жорсткою щодо змін, передбачивши ускладнену процедуру внесення змін і поправок (див. розділ ХІІІ Конституції). Адже стабільні інститути сприяють налагодженню чіткої роботи органів влади, створюють ситуацію визначеності “правил гри” і дозволяють урядам брати на себе зобов’язання, які заслуговують на довіру. Звичайно, деякі поправки, якщо вони знову не втягнуть український політикум у боротьбу навкруг питання про перерозподіл повноважень, доцільно робити в міру нагромадження досвіду і виявлення неефективно працюючих положень Конституції. Недоцільним, однак, є постановка питання про зміну усієї системи правління, типу моделі врядування, а саме до цього прагнуть українські ліві, навіть якщо вони й говорять виключно про “вдосконалення” основного Закону.
Ідеалом лівих є парламентська республіка. А президент або має виконувати суто представницькі функції, або його посада має взагалі бути ліквідована. Виникає питання, чому? Яка різниця комуністам, при якій системі діяти. Адже в західних країнах ліві партії успішно зберігають свій вплив як за змішаної, президентсько-парламентської форми правління (Франція), так і за парламентської (Італія, Скандинавські країни). Відповівши на це питання, можемо зрозуміти, звідки справді може вирости загроза закріпленим конституцією першим паросткам української демократії та чому, на переконання автора цієї публікації, наявність достатньо сильної фігури Президента відповідає не лише українській традиції та українському менталітетові, а й інтересам виживання демократії за теперішньої розстановки політичних сил в Україні.
Доводити необхідність посади впливового, всенародно обраного Президента у перехідних до демократії системах — справа нелегка з огляду на те, що у більшості європейських посткомуністичних країн утвердилась парламентська форма правління (див. додаток, табл. 1), а також тому, що порівняльна політологія накопичила значну інформацію про нестiйкiсть президентської демократії у перехідних суспільствах. Більшість президентських республік, що виникали в післявоєнний час в Латинській Америці, спочатку набували рис так званої “делегативної демократії”[2], а потім тим чи іншим способом перетворювалися на авторитарні режими[3]. Безперечно, що частина країн колишнього “комуністичного блоку” також стоять перед цією загрозою, хоч у цілому їх проблеми та можливості є інші, ніж у латиноамериканських країн. То що ж чекає Україну? В чому полягають відмінності її становища та з якими інститутами можна пов’язувати більші надії на виживання демократії в ній?
• Проблема консолідації нових демократій.
Вивчення інституціональної специфіки сучасних «нових демократій» нині стає важливою й усе більш зростаючою сферою наукових досліджень. Зростаюча розмаїтість і розгалуження шляхів розвитку демократичних режимів, а також фіаско прямолінійних схем «переходу до демократії» додає особливу актуальність дослідженню інституціональних передумов і параметрів, що визначають успіх або фіаско «проекту демократизації». Провали демократизації на пострадянському просторі переконливо демонструють, що дуже часто збереження стабільності демократії є завданням настільки ж важкою, як і її встановлення [1,91].
Одним із ключових аспектів дослідження переходів до демократії є проблема консолідації нових демократичних режимів, аналіз умов їхньої стабілізації і стійкого відтворення. Спираючись на досвід розробки даної проблеми в західній політичній науці (Х. Лінц і А. Степан, С. Гантінгтон, Ф. Шміттер, А. Шедлер, Л. Даймонд) дана стаття аналізує зміст і основні підходи до інтерпретації поняття демократичної консолідації в сучасних транзитологічних дослідженнях.
На нашу думку, цікаву системну спробу класифікувати підходи щодо трактування «демократичній консолідації» здійснив А. Шедлер, якій справедливо відзначає, що це поняття первісно було достатньо «мрячним концептом» (nebulous concept), при цьому концептуальний туман усе згущався у міру поширення даного поняття в академічному і політичному світі [1,92]. Для того, щоб розібратися з цим поняттям, А. Шедлер уводить поняття негативної і позитивної консолідації, які він співвідносить з чотириланковим континуумом політичних режимів, куди входить (1) авторитаризм, (2) електоральна (або «diminished», скорочена) демократія, (3) ліберальна демократія (або поліархія), (4) передова демократія.
Як пише А. Шедлер, «сьогодні ті вчені, що дивляться (зі страхом) з боку електоральної або ліберальної демократії на авторитаризм, ототожнюють демократичну консолідацію з відхиленням від авторитарної регресії, від «швидкої смерті» демократії. Ті, хто дивляться (з надією) з боку електоральної або ліберальної демократії на передову демократію, ототожнюють демократичну консолідацію з поглибленням демократії і розвитком її якісного змісту. Ті, хто дивляться (із заклопотаністю) з боку ліберальної демократії на електоральну демократію, ототожнюють демократичну консолідацію з відхиленням від «повільної смерті» демократії, від ерозії певних фундаментальних демократичних характеристик. І, нарешті, ті, хто дивляться (з нетерпінням) з боку електоральних демократій на ліберальну демократію, ототожнюють демократичну консолідацію з добудуванням демократії, з додаванням їй відсутніх характеристик» [1,94].
У цьому смислі, на його думку, ті хто стурбований проблемами демократичної стабільності і намагається уникнути регресу до авторитаризму або напівдемократії, підтримують «негативне» розуміння демократичної консолідації, тоді як ті, хто стурбований прогресом демократії і намагається домогтися чи просування чи до ліберальної поліархії, чи до більш просунутої високоякісної демократії, виходять з «позитивного» уявлення про демократичну консолідацію. Негативне розуміння консолідації як неможливості авторитарного регресу слід, на його думку, розділити на два підтипи: відхилення від раптової смерті демократії в результаті, наприклад, військового перевороту і нейтралізацію можливостей поступової ерозії демократії. демократичний консолідація транзитологія
У першому випадку консолідація демократії означає усунення потенційних можливостей краху режиму за рахунок нейтралізації різних нелояльних або несистемних гравців, у другому його поступового занепаду за рахунок скорочення демократичної політики з боку системних гравців і навіть самих продемократичних сил. Останнє, наприклад, може виражатися у всіляких формах: «партія влади» може підривати демократичну конкуренцію, маніпулювання електоральними інститутами зі сторони може впливати на чесність підрахунку голосів, представники виконавчої влади можуть впливати на СМІ, порушуючи стандарти справедливості електорального суперництва і рівності можливостей.
У другому випадку, позитивної консолідації, під нею розуміється скоріше не усунення можливостей того або іншого авторитарного регресу, а скоріше, розвиток різних демократичних якостей. У випадку переходу від електоральної до ліберальної демократії це, насамперед, завершення «другого транзиту», перехід від «скороченого підтипу» демократії до «нескороченого» її різновиду (від демократичного уряду до демократичного режиму), коли послідовно усуваються залишкові сфери й анклави недемократичної політики (наприклад, усуваються недемократичні елементи конституційного устрою, партія влади починає грати за загальними правилами електоральної конкуренції і стає можливим її реальний програш на виборах, дійсний характер набуває верховенство права). У випадку ж удосконалювання і розвитку якостей власне ліберальної демократії, прогрес у напрямку до передової високоякісної демократії припускає подолання споконвічної напруги між демократією і лібералізмом, ліквідацію хронічного демократичного дефіциту ліберальних режимів і поширення принципів демократії на всі сфери людської життєдіяльності.
Таким чином, ми бачимо дві традиції розуміння демократичної консолідації по-перше, як стабілізації демократії (як неможливості її як швидкого краху, так і поступового занепаду), по-друге, як поглиблення демократії (у напрямку як мінімальної ліберальної поліархії, так і високоякісної передової демократії). На думку А. Шедлера, для того щоб уникнути концептуальної двозначності і непотрібних нормативних конотацій, ми повинні звузити поняття консолідації до свого вихідного «негативного» значення, а саме нейтралізації можливостей як краху демократичного режиму, так і його поступової авторитарної ерозії. «Термін «демократична консолідація» пише А. Шедлер, повинен припускати лише усталеність режиму, і нічого більше. Відповідно, поняття «консолідованої демократії» усього лише описує той або інший демократичний режим, що володіє можливостями свого відтворення й у майбутньому, і нічого більше» [1,103].
Навпроти, ототожнення поняття консолідації з розвитком і/або поглибленням демократії приводить до безмежного і малопродуктивного розширення границь концепту, тому що дозволяє довільним образом інтерпретувати зміст нормативного ідеалу і вкладати в нього будь-який зміст. «Отже, за нинішнього стану дебатів концептуалі- зація демократичної консолідації як поглиблення демократії рівносильна запрошенню до нескінченної суперечки щодо понять. Вона дозволяє суб'єктивним і довільним образом включати у визначення демократичної консолідації будь-які типи цілей і критеріїв, що представляються кому небудь необхідними для високоякісної і тому «консолідованої» демократії (яка стає лише ще одним нечітким ярликом для «реальної» демократії). Це, звичайно ж, не може не вести до не підтверджуваним та хибким висновкам щодо емпіричного стану демократичної консолідації» [1,104].
Таким чином, у сучасній транзитологічний літературі у цілому панує «вузька» процедурно-конфліктна інтерпретація поняття демократичної консолідації, що підкреслює значення правил функціонування демократичних інститутів, а також «демократичну» поведінку та установки політичних еліт, які розглядаються в якості основних «драйверів» процесу консолідації. Якщо в ході власне переходу до демократії створюються нові демократичні інститути, що припускають нові правила гри, то консолідація демократії є стійка інституціоналізація цих нових норм і правил у якості пануючих і визначальних. Захисниками такого підходу являються, зокрема, Х. Лінц і А. Степан, що відзначають консолідовану демократію як політичний режим «за якого демократія як складна система інститутів, правил, стійких стимулів і заборон стає, фігурально кажучи, «єдиною грою в даній системі» [2,15]. Режим може вважатися консолідованим, коли всі основні актори розглядають (вимушено або добровільно) дані правила гри в якості єдино можливих.
Як відзначає Ф. Шміттер, «консолідацію демократії можна визначити як процес, коли епізодичні угоди, половинчаті норми і випадкові рішення періоду переходу від авторитаризму трансформуються у відносини співробітництва і конкуренції, міцно засвоєні, постійно діючі і добровільно прийняті тими особами і колективами (тобто політиками і громадянами), що беруть участь у демократичному керуванні» [3,17].
Ключовою дилемою консолідації Ф. Шміттер вважає питання про той набір інститутів, з якими політики можуть погодитися, а громадяни побажають підтримати. Необхідна згода щодо деякого набору правил, з використанням яких розв'язувалися б виникаючі конфлікти. Як відзначає Ф. Шміттер, «при консолідації демократичного режиму відбувається інституціоналізація невизначеності деяких ролей і областей політичного життя, але одночасно громадяни одержують упевненість, що боротьба за державні посади і/або вплив буде чесної і не вийде за рамки передбачуваного набору варіантів» [3,17].
Демократичний режим є консолідованим, коли правлячі і керовані однаково підкоряються механізмові вирішення конфлікту у рамках особливих законів, процедур і інститутів, санкціонованих новою демократичною конституцією. Ключовим аспектом консолідації демократії стає, таким чином, закріплення демократичних правил гри на рівні поведінкових установок і політичної культури.
Як відзначає Л. Раймонд, «суть консолідації полягає в досягненні широкої і глибокої легітимації, такий, коли всі найважливіші політичні актори як на елітному, так і на масовому рівні упевнені, що для їхньої країни демократичний режим краще за будь-які інші реальні альтернативи, що вони можуть уявити» [4,22].
На думку А. Шедлера, можливе формування середнього нейтрального синтетичного розуміння консолідації, що переборює як негативну (як нейтралізацію демократичного регресу), так і позитивну інтерпретацію (як прогресу до заданих ідеалів). Консолідація демократії може бути розглянута не тільки як інституціоналізація мінімальних демократичних правил, але і як формування демократичної організаційної інфраструктури, як будівництво інститутів демократії, що включає партії і партійні системи, законодавчі органи, державну бюрократію, судові системи і системи узгодження інтересів [1,100 101].
Важливим критерієм консолідації демократії є дві послідовні зміни правлячих груп (партій або рухів) у ході вільних і прозорих виборів. Відповідно до цього критерію, демократія є консолідованою тоді, коли партії або групи, що одержали владу в перехідний період, у ході перших демократичних виборів передають владу переможцям, а останні в ході чергового електорального циклу здійснюють це ж з наступними переможцями. Вільні вибори взагалі розглядаються в транзитологічний парадигмі як найважливіша характеристика демократії, що стає по- справжньому реальної лише тоді, що коли правлячі групи, що програли, мають намір віддати владу переможцям.
Тому сучасні транзитологи особливо підкреслюють те, що особливе значення має саме перша електоральна передача влади в ході демократичних виборів, що свідчить про інституціоналізацію демократичного режиму. Друга передача влади в ході виборів свідчить, на думку С. Гантінгтона, як мінімум про дві речі. По-перше, про те, що два головних угруповання політичної еліти достатньо засвоїли демократичні норми, принаймні для того, щоб залишити свої місця і віддати владу після поразки на виборах. По-друге, про те, що й еліти, і публіка діють у рамках демократичної системи: «коли справи йдуть погано, відзначає С. Гантінгтон, ви змінюєте правителів, а не сам режим» [5,267].
Таким чином, можна сказати, що традиційна транзитологія розглядає консолідацію демократії як процес досягнення точки рівноваги, за якої зміна статус-кво стає невигідною ні для одного учасника політичної боротьби. Це пов'язано с тим, що процеси переходу і консолідації демократії в рамках позитивістської теорії раціонального вибору розглядаються як різновид гри з чотирма основними учасниками (поміркованими та радикалами від влади та опозиції), а різні варіанти режимів є наслідком тих чи інших взаємодій між цими групами. Відповідно до теорії ігор, ці інтеракції спрямують до деякої точки Парето оптимуму, якою є пактування еліт, а саме досягнення стратегічної угоди між поміркованими фракціями влади та опозиції.
Саме пактування веде до успішних демократичних переходів, тому що воно дозволяє:
— обмежити кількість проблемних зон, які виносяться на обговорення, спростивши ситуацію невизначеності для всіх учасників гри;
— пропорційно розподілити «бенефіти» всім учасникам угоди;
— обмежити участь радикалів та мас з тієї й другої сторони, що дозволяє маргіналізувати політичних аутсайдерів.
Режим з точки зору транзитологічної парадигми можна вважати консолідованим, коли всі його основні актори розглядають (вимушено або добровільно) ці правила гри як єдино можливі.
Відзначимо ще один важливий ракурс проблематики консолідації демократії. Мені здається, що ми повинні чітко розділяти два типи консолідації нормативну і процедурну. Перша стосується сфери культурних, ментальних, релігійних, геополітичних, класових цінностей і установок, друга пов'язана з правилами розв'язання конфліктів між різними нормативними групами інтересів.
Справа у тому, що найважливішою тезою транзитологів, яка дозволила певною мірою переглянути наші минулі знання про механізми народження демократії, стала ідея про те, що демократія з'являється в результаті глибокого внутрішньоелітного конфлікту, а конкретні траєкторії розвитку демократичних політій визначаються структурою та композицією протистояння основних елітних угруповань. Порівняльне вивчення процесів переходу до демократії в рамках переважно політико економічних концепцій раціонального вибору досить переконливо продемонструвало, що консолідована демократія (у формі сучасної поліархії) є наслідком зіткнення та конфлікту, який приводить до стану пату, за якого, через взаємний страх один перед одним, основні учасники роблять вибір на користь демократії [6;7].
Тим самим протиборчі сторони здійснюють вибір не на користь найбільш сприятливого варіанта монопольного розподілення виграшів, а на користь більш поміркованого, але зате й більш гарантованого кооперативного варіанта розподілення (ніхто ніколи не залишається у повному програші, просто виграш одних іноді трохи більший за виграш других). Якщо полемічно підсилити цю тезу, то можна сказати, що демократія значною мірою виникає через страх взаємного знищення, тобто, у певному сенсі, це розв'язання проблеми політичних гарантій для переможених, радикальне зниження ставок, які розігруються у політичній грі.
Як відзначає С. Гантінгтон, виживання політичного режиму і його консолідація значною мірою скоріше залежить від встановлених практик і процедур «розв'язання проблем», тобто, конкретних стратегій дії основних політичних акторов [5,208 279]. Сучасні демократії неодноразово зіштовхувалися з найтяжкими внутрішніми проблемами, однак більшість з них успішно справлялися з труднощами, і лише в деяких з них відбувався колапс (досить згадати, наприклад, Велику депресію між першою і другою світовою війною). «Політичний інжиніринг», оптимально обрана стратегія політичних реформ може, на думку С. Гантінгтона, значно знизити (або взагалі нейтралізувати) детерміністську дію несприятливих соціальних і економічних обставин.
Стабільність нових демократичних режимів залежить, таким чином, по-перше, від здатності основних політичних еліт спільно діяти в ім'я довгострокових цілей національного розвитку, утримуючись від «спокуси» досягнення короткочасних переваг у середньостро- ковій перспективі, по-друге, стабільність демократії значною мірою залежить від здатності громадськості проводити принципове різницю між демократичним режимом і демократичними правителями. Розчарування в результатах діяльності конкретних еліт не повинне переноситися на ідею демократії в цілому (наприклад, трансформуватися у вимогу переходу до більш авторитарного правління, що, нібито, здатне «навести порядок»).
Як відзначає С. Гантінгтон, «розчарування» у конкретних демократично обраних правителях і «авторитарна (або комуністична) ностальгія» може бути свідоцтвом видужування суспільства і важливим кроком по шляху демократичної консолідації: «вони також є знаком того, що еліти і громадськість, пише С. Гантінгтон, відходять від ейфорії та ефемерних ілюзій про «високу» демократію і пристосовуються до реалій «брудної» і повільної «низької» демократичній роботи» [5,262].
І еліти, і громадяни вчаться тому, що демократичний устрій припускає те, що уряд може помилятися, і що існують інституціональні шляхи зміни цієї ситуації. Демократичний стрій не означає розв'язання всіх проблем, він свідчить тільки про те, що уряд являється змінюваним, і проблеми піддаються рішенню через вибір будь-яких можливих альтернативних стратегій (що існують у рамках демократичної політичної гри). «Розчарування і зниження рівня очікувань створюють фундамент демократичної стабільності, відзначає С. Гантінгтона. Демократія стає консолідованою тоді, коли люди починають усвідомлювати, що демократія розв'язує лише проблему тиранії, але не обов'язково вирішує всі інші проблеми взагалі» [5,263].
Демократія, за С. Гантінгтоном, таким чином, лише створює інсти- туціональну передумову рішення нікуди автоматично не зникаючих контекстуальних проблем за допомогою правил демократичної процедури.
Як свідчить західноєвропейський і американський досвід, демократія дійсно народжується з дуже глибоких і серйозних нормативних конфліктів (регіональних, релігійних, класових), що приводили до виникнення тих чи інших глибинних соцієтальних розколів («проблемних вимірів демократії»). Демократія і в цьому її відмінність від тоталітарних і авторитарних режимів, не ліквідує, а зберігає цей нормативний плюралізм, при цьому різко знижуючи «ціну» програшу в політичному протистоянні. Перефразуючи Р. Нібура,
С. Гантінгтон у однієї своїй статті проникливо зауважує, що «здатність еліт до компромісу утворює можливість демократії, а схильність еліт до помсти створює її необхідність» [8,212].
У цьому смислі, наприклад, не Французька революція сама по собі спричинила народження демократії, а, швидше, розробка механізмів «примирення» конфліктів і розколов, що вона породила, стало причиною виникнення у Франції демократичної системи.
Демократія є своєрідним різновидом відкритого політичного ринку, коли розкол сегментів політичного поля такий, що конкуруючі сили не дозволяють нікому здійснити його повне захоплення, і жодна, навіть наймогутніша група не може претендувати на повну владу. Більше того, транзитологія, власне кажучи, дала принципово нове вирішення питання про те, що з'являється раніше демократія чи демократи.
«Великі теорії» 1950-60-х років (марксизм, теорія модернізації, структурно-функціональний аналіз, біхевіоризм) наполягали на обов'язковому виникненні тих чи інших передумов демократії, елементом яких обов'язково було і виникнення рушійного суб'єкта демократичної трансформації, тобто «демократів» (у вигляді пролетаріату, буржуазії, середнього класу, інтелектуалів, дисидентів, національно- визвольних рухів тощо). Справжня ж іронія демократії полягає в тому, що вона завжди стає неочікуваним наслідком дії егоїстичних груп інтересів, котрі, переслідуючи власні, аж ніяк не завжди шляхетні, частіше за все елементарно брудні цілі та інтереси, вимушені приймати демократичні правила гри через інстинкт самозбереження, тобто приймати їх як стратегічно найбільш раціональну лінію поведінки у довгостроковій грі з кількома циклами інтеракцій.