Система права — це комплекс взаємопов'язаних і взаємодіючих чинних юридичних норм певної держави

Існує кілька класифікацій системи права:

1. за призначенням виділяють матеріальне і процесуальне право. Норми матеріального права безпосередньо регулюють суспільні відносини (наприклад, цивільне право, кримінальне право), тоді як норми процесуального права встановлюють порядок застосування норм матеріального права (наприклад, цивільно-процесуальне право, кримінально-процесуальне право).

2. за характером регульованих відносин — приватне і публічне право.

3. за формою права — звичаєве, прецедентне, договірне і статутне (інша назва право законів, кодифіковане, декретне право)право.

Отже, структура системи права — це об'єктивно зумовлена внутрішня організація права певної держави, яка полягає в єдності й погодженості всіх юридичних норм держави та в їхньому розподілі за галузями та інститутами права.

Основними елементами структурисистеми права є 1) правові (юридичні) норми, 2) інститути права, 3) галузі права.

 

31. Норма права та система нормативного акту.

32. Основні вимоги правозастосування.

Механізм правозастосування складне структурне утворення, яке включає наступні елементи:

1) владну діяльність компетентних органів і осіб по здійсненню своїх повноважень;

2) діяльність, направлену в сферу суспільних відносин інших суб"єктів права;

3) надання їм допомоги і створення умов для нормального використання прав, виконання обв"язків, дотримання основних вимог;

4) здійснення примусового впливу на суб"єктів права з метою підпорядкування їх поведінки вимогам закону.1

Такий підхід до розуміння механізму правозастосування в цілому правильний, але він звужує зміст процесу правозастосування. Без попередніх положень неможливо правильно і ефективно застосовувати правові норми.

----------------------------------------------------

1Див.: Зуев Л.Б. Правоприменение: его механизм, понятие.- Тезисьі докладов Межреспуб. научн.-практич. коференции. "Проблемьі обеспечения законности в механизме правоприменения". - Волгоград, 1990. ст. - 9-10.

В механізм правозастосування повинні входити також суб"єкти правозастосувальної діяльності, без яких неможливий процес реалізації права. Дані суб"єкти повинні мати високий рівень професійної підготовки, професійну правосвідомість і високий рівень правової, політичної і моральної культури, вміти правильно застосовувати правові норми і приймати правильні рішення.

Вся діяльність суб"єктів зводиться до певних етапів або стадій процесу застосування правових норм. Таким чином, в механізм правозастосування необхідно включити і основні стадії правозастосувальної діяльності.

В теоретичній літературі по-різному розглядають цей процес і виділяють в одних випадках три, а в інших - шість стадій. В даній курсовій роботі ми розглянемо два варіанти стадій застосування правових норм.

Найбільш доцільно виділити шість стадій, оскільки всі вони мають самостійне і важливе значення в процесі правозастосувальної діяльності. До них можна віднести:

1) аналіз і вивчення фактичних обставин справи, встановлення юридично значимих фактів і їх оцінка;

2) вибір нормативного акта відповідної норми права, яку належить застосувати до них;

3) перевірка справжності і правильності тексту, визначення меж дії та юридичної сили правової норми;

4) аналіз змісту і тлумачення правової норми;

5) прийняття рішення по справі і оформлення в індивідуальному акті застосування правових норм;

6) доведення цього рішення до суб"єктів, яких вони стосуються, і його виконання, використання або дотримання.

 

33. Поняття, ознаки та види правовідносин.

Правові відносини є результатом дії приписів норм права на відносини між різними суб’єктами.

Види правовідносин:

1). За функціональною спрямованістю норм права:

- регулятивні (в яких поведінка суб’єкта є правомірною);

- охоронні (виникають з факту неправомірної поведінки суб’єкта).

2). За рівнем індивідуалізації суб’єктів:

- відносні (яких точно визначені права і обов’язки всіх учасників);

- абсолютні (в яких визначена одна уповноважена сторона).

3). За галузями норм права (конституційно-правові, адміністративно-правові,...).

4). За кількістю суб’єктів: прості (між двома суб’єктами), складні (три і більше суб’єктів).

5). За розділом прав і обов’язків між суб’єктами: односторонні (кожна сторона відносно іншої має або лише права або лише обов’язки), двосторонні(в яких кожна із сторін має як права так і обов’язки).

6). За характером дій зобов’язаного суб’єкта: активні (зобов’язаний суб’єкт мусить вчинити певні дії), пасивні (зобов’язаний суб’єкт повинен утримуватись від вчинення певних дій).

7). За волевиявленням сторін: договірні (для виникнення яких необхідне волевиявлення як уповноваженої так зобов’язаної сторони), управлінські (для виникнення яких досить волевиявлення лише уповноваженої сторони).

 

34. Структура правовідносин.

Правовідносини — це врегульовані нормами права суспільні відносини, учасники яких виступають як носії суб'єктивних прав і юридичних обов'язків, що забезпечуються державою. Основні ознаки правовідносин: а) вони виникають на основі норм права; б) характеризуються наявністю сторін, які мають суб'єктивні права та юридичні обов'язки; в) є видом суспільних відносин фізичних чи юридичних осіб, організацій і спільностей; г) здійснення суб'єктивних прав чи додержання юридичних обов'язків у правовідносинах контролюється і забезпечується державою. Правовідносини мають складну будову і охоплюють: суб'єктів; об'єкти; зміст правовідносин. Суб'єктами правовідносин уважають тих учасників, які є носіями суб'єктивних прав і юридичних обов'язків. Суб'єкти правовідносин можна поділити на: фізичних і юридичних осіб; державні та громадські організації; різні спільності, громадянське суспільство.

 

Суб'єкти правовідносин повинні володіти правосуб'єктністю, тобто здатністю бути носіями прав та обов'язків, здійснювати їх від свого імені та нести юридичну відповідальність за свої дії. Правоздатність — здатність суб'єкта бути носієм суб'єктивних прав і юридичних обов'язків. Дієздатність — здатність суб'єктів своїми діями набувати і самостійно здійснювати суб'єктивні права і виконувати юридичні обов'язки. Фізичні особи як суб'єкти правовідносин можуть бути громадянами України, іноземними громадянами, особами без громадянства, їх також можна поділити на приватних осіб, посадових осіб і спеціальні суб'єкти. Юридичними особами визнаються організації, що мають особисте майно, можуть від свого імені набувати майнових та особистих немайнових прав, виконувати обов'язки та нести юридичну відповідальність за свої дії.

Об'єкти правовідносин — ті реальні соціальні блага, що задовольняють інтереси й потреби людей і з приводу яких між суб'єктами виникають, змінюються чи припиняються суб'єктивні права та юридичні обов'язки, їх поділяють на матеріальні, духовні блага, дії суб'єктів правовідносин, результат їхньої діяльності. Зміст правовідносин характеризується синтезом фактичного і юридичного. Юридичний зміст — суб'єктивні права та юридичні обов'язки суб'єктів правовідносин. Фактичний зміст — сама поведінка суб'єктів, їхня діяльність, у якій реалізуються суб'єктивні права та юридичні обов'язки сторін.

35. Правосуб’єктність.

Правосуб’єктність – здатність суб’єкта бути учасником правовідносин.

Елементи правосуб’єктності :

1). Правоздатність – це обумовлена нормами права здатність суб’єкта мати суб’єктивні права та юридичні обов’язки:

Види правоздатності:

- загальна правоздатність;

- галузева правоздатність;

- спеціальна правоздатність – здатність суб’єкта мати права та обов’язки, що виникають з факту займання певної посади (президента, судді, водія громадського транспорту тощо).

2). Дієздатність – це обумовлена нормами права здатність суб’єкта своїми діями набувати і здійснювати суб’єктивні права та юридичні обов’язки.

А). Рівень дієздатності залежить від:

- від віку (18 років повна дієздатність);

- від стану психологічного та фізичного здоров’я;

- від рівня освіти тощо.

В). Однією з форм дієздатності є:

Деліктоздатність – здатність особи нести юрид. відповідальність за скоєні правопорушення.

 

36. Поняття та види юридичних фактів.

Юридичні факти – це конкретні життєві обставини, з якими норми права пов’язують виникнення, зміну або припинення правових відносин.

Види юридичних фактів:

1). За юридичними наслідками:

- правостворюючі, на основі яких суб’єкти набувають певних прав та обов’язків;

- правозмінюючі, що тягнуть за собою збільшення або зменшення обсягу певних прав чи обов’язків (службове підвищення);

- правоприпиняючі, що ліквідують певні права і обов’язки, носієм яких суб’єкт був до виникнення цих фактів;

2). За складом:

- прості, що складаються з 1-го факту, якого досить для настання юридичних наслідків (оплата проїзду у транспорті (досить лише зайти до нього));

- складні, що являть собою певну сукупність окремих фактів, необхідних для настання юридичних наслідків (пенсійні відносини (вік, трудовий стаж, рішення відповідного органу));

3).За тривалістю у часі:

- одноактні, що складаються з одноразового акту їх виявлення (купівля квитка для проїзду);

- триваючі (або юридичні стани) – обставини, що існують упродовж певного часу (перебування у шлюбі);

4). Відносно волі суб’єктів:

- події – життєві обставини, що виникають незалежно від волі суб’єктів (стихійне лихо...);

- діє - життєві обставини виникнення яких залежить від волі суб’єктів (подача заяви про прийом на роботу).

Дії бувають:

- правомірні, що відповідають приписам норм права;

- протиправні, що не відповідають приписам правових норм.

Як юридичні факти можуть виступати правові презумпції.

Презумпція – це припущення про наявність або відсутність певних фактів, що спираються на зв’язок між фактами, які припускаються, та такими, що існують, і це підтверджується наявним життєвим досвідом.

Правова презумпція –це закріплене в законодавстві припущення про наявність або відсутність певних юридичних фактів.

Поділяються правові презумпції на:

- презумпції, що не можуть бути спростовані; (презумпція недієздатності неповнолітнього)

- презумпції, що можуть бути спростовані (презумпція не винуватості).

 

37. Зміст правовідносин.

Оскільки правов відносини поєднують у собі фактичні суспільні відносини та юрид. норми, розрізняють їх юридичний та фактичний зміст.

Юрид. зміст правовідносин утворюють зафіксовані у нормах права суб’єктивні права та юрид. обов’язки їх сторін.

Суб’єктивне право – міра можливої поведінки, що належить уповноваженій особі для задоволення її інтересів і потреб і забезпечується відповідними юридичними обов’язками інших зобов’язаних осіб.

Юридичний обов’язок – це покладена на зобов’язану особу й забезпечена можливістю застосування засобів державного примусу міра необхідної поведінки, яку вона повинна здійснювати в інтересах уповноваженої особи. Фактичний зміст правовідносин – це реально здійснювані учасниками правовідносин дії, спрямовані на реалізацію їх суб’єктивних прав і юридичних обов’язків.

Юрид. зміст правовідносин визначає те, як правовідносини повинні відбуватись, а фактичний зміст правовідносин показує те, як вони відбувались у реальній дійсності.

 

38. Поняття, ознаки та види правової поведінки.

Поведінка людини є одним із видів людської діяльності, вона не тільки спрямована на безпосереднє задоволення різних потреб, а й зорієнтована на досягнення певних інтересів (суспільних, державних, особистих, національних тощо), відповідної позиції у сфері суспільних відносин, вона є зовнішньою системою дій, в основі якої покладені внутрішні прагнення людини.

Поведінка має соціальний характер і визначається як сукупність певних дій, що викликають зміни у оточуючому світі чи у самому суб'єкті. У даному визначенні на першому місці перебуває саме суспільна цінність дій суб'єкта.

Енциклопедична література під поведінкою людини розуміє систему взаємопов'язаних дій, здійснюваних суб'єктами, що вимагають його взаємодії із середовищем з метою реалізації певної функції.

Поведінка — це багатоаспектна категорія, яка включає в себе наступні ознаки: це аспект діяльності чи спілкування, які відображають внутрішній стан людини; це поведінка, що фіксується органами відчуття інших суб'єктів; вона є соціально значущою; вона контролюється волею людини.

Поведінка людини може регулюватись нормами права або бути поза сферою цього регулювання (відносини дружби, заняття музикою тощо).

Ряд авторів виділяють так звану девіантну поведінку — поведінка, яка не відповідає прийнятим у суспільстві стандартам на даному етапі розвитку, але у майбутньому може їм відповідати.

Заслуговує на увагу позиція науковців, які виділяють нормативну поведінку, під якою розуміють таку поведінку, яка врегульована будь-яким видом соціальних норм — звичаями, релігійними або корпоративними нормами, нормами права та ін.

Нас цікавить поведінка, яка регулюється нормами права та отримала назву «правова поведінка».

У юридичній літературі під правовою поведінкою розуміють соціально значиму, усвідомлену поведінку індивідуальних чи колективних суб'єктів, врегульовану нормами права, що тягне за собою юридичні наслідки.

Даної точки зору щодо поняття правової поведінки дотримуються і українські науковці. Так О. Скакун зазначає, що правова поведінка — це соціальна поведінка особи (дія чи бездіяльність) свідомо-вольового характеру, врегульована нормами права, що тягне за собою юридичні наслідки.

Слід погодитись з даною позицією автора, оскільки правова поведінка — це соціально значимі, свідомі вчинки суб'єктів права, що передбачені нормами права та контрольовані їх волею, які тягнуть за собою юридичні наслідки.

Правовій поведінці притаманні ряд ознак:

— соціальна значущість — це оцінка поведінки суб'єктів з точки зору сукупності її соціальної характеристики. Вчинки людей перебувають у сфері суспільних відносин. Вони певним чином впливають на них та одночасно породжують відповідну реакцію оточуючого середовища залежно від того, чи є вони соціально корисними, чи суспільно шкідливими, або, навіть, небезпечними;

— суб'єктивізм — тобто ставлення особи до своїх дій та наслідків, які вони породжують. Суб'єкти мають певний рівень свідомості та волі, вони здатні управляти своїми вчинками відповідно до тих цінностей, які склалися у даному суспільстві та норм, що в ньому існують;

— регламентованість поведінки нормами права — тобто за допомогою норм права впроваджується у життя суспільно корисна поведінка та витісняється небажана. Регулятивна функція права передбачає вплив на поведінку суб'єктів права у процесі регулювання суспільних відносин. Правомірна поведінка повинна відповідати тим вимогам, які містяться у нормі права. Остання містить основні цілі, умови, форми поведінки суб'єктів, які є найбільш важливими для суспільства чи соціальної групи;

— підконтрольність поведінки державі — держава контролює діяльність суб'єктів суспільного життя залежно від соціальної значимості вчинків. Держава через свої структури гарантує діяльність суб'єктів, створюючи відповідні умови, застосовуючи у необхідних випадках засоби примусу чи заохочення, тощо;

— здатність правової поведінки породжувати юридичні наслідки. Поведінка суб'єктів надзвичайно різноманітна. Вона має різні форми вияву, мотиви та наслідки. Норми права можуть дозволяти (уповноважуючі норми), забороняти (забороняючі норми) чи зобов'язувати (зобов'язуючі норми) суб'єктів до певної поведінки. Поведінка, яка не заборонена нормою права, є правовою. Деякі вчинки не заборонені нормою права, але не тягнуть юридичних наслідків, оскільки є юридично нейтральними (заняття спортом, музикою тощо).

Правова поведінка має соціальну та юридичну сторону, що дає можливість виділити її види:

1) правомірна поведінка;

2) правопорушення;

3) зловживання правом;

4) об'єктивно протиправне діяння.

Окрім зазначених видів правової поведінки, О. Скакун за формою зовнішнього прояву виділяє: фізичну поведінку (діяльність); усну (вербальну) та письмову (документальну).

Ряд авторів зазначають, що правова поведінка характеризується внутрішньою структурою, елементним складом, якої є правові вчинки. Під правовим вчинком вони розуміють діяння, складовими елементами якого є суб'єкт (фізична чи юридична особа, наділена правоздатністю, дієздатністю та деліктоздатністю), суб'єктивна сторона (передбачає внутрішнє ставлення суб'єкта до свого діяння та включає цілі, мотиви, правові установки тощо), об'єкт (явища навколишнього середовища, на які спрямовані діяння — суспільні відносини, соціальні цінності) та об'єктивна сторона (форма зовнішнього прояву вчинку — діяння, суспільно значущі наслідки та причинний зв'язок між діянням та його наслідками).

 

39. Поняття, структура правосвідомості.

Правова свідомість (правосвідомість) – це специфічна форма свідомості, система відображення правової дійсності у поглядах, теоріях, концепціях, почуттях, уявленнях людей про право, його роль і місце щодо забезпечення свободи особи та інших загальнолюдських цінностей. Правосвідомість суспільства складається з трьох елементів: 1). Правова ідеологія – це система правових принципів, ідей, теорій, концепцій, які відображають теоретичне (наукове) ставлення суспільства до права, державно-правового розвитку, правових режимів, до юридичного упорядкування суспільних відносин. 2). Правова психологія характеризує ставлення до правових явищ з боку окремих індивідів, вона утворюється стихійно на основі безпосереднього відображення суб’єктами правової поведінки у вигляді індивідуальних правових переживань, почуттів, емоцій, оцінок і т.д.. 3). Поведінкову частину правосвідомості складають мотиви правової поведінки, правові установки.

Структуру правової свідомості становлять три складові: правові знання, правові оцінки, правові установки. Правосвідомість в особи виникають не сама по собі, а як результат процесу її правової соціалізації. Однією з найважливіших форм правової соціалізації є правове виховання, складовими якого є юридичні види навчання, правова пропаганда й агітація самовиховання.

 

40. Способи тлумачення.

Тлумачення норм права означає переклад його абстрактних приписів на більш зрозумілу й доступну мову конкретних понять і висновків. Види тлумачення права:

1. за своїм змістом тлумачення поділяється на:

А) Буквальне тлумачення (зміст норми права відповідає її словесному виразу).

Б) розширювальне (розповсюджене) тлумачення (зміст норми права ширше її буквального значення).

В) Обмежувальне тлумачення (зміст норми права вужче її буквального значення).

2. За суб’єктами (за юрид. силою):

А) офіційне тлумачення:

- нормативне тлумачення,

- казуальне тлумачення.

Б) неофіційне тлумачення:

- доктринальне (наукове),

- компетентне (професійне),

- повсякденне (буденне).

 

41. Поняття, основні завдання та функції правової культури.

Правова культура – це своєрідна система правових цінностей, що відповідають рівню досягнутого суспільством правового прогресу й відображають у правовій формі стан свободи особи, інші найважливіші соціальні цінності.

 

42. Поняття законності.

Законність – один з основоположних принципів діяльності держ. органів, громадських організацій, роботи посадових осіб і поведінки громадян. Законність розглядається у двох аспектах:

- законність як правовий режим точного і неухильного здійснення законів та інших нормативно – правових актів сіх сферах державного і суспільного життя;

- законність як існування належного та ефективного та контролю за неухильним дотриманням приписів правових норм , виявлення правопорушень і притягнення винних у їх здійсненні до юридичної відповідальності.

 

43.Вимоги законності.

Вимоги законності (те, чого вимагає законність) відображають її спрямованість, обумовлену змістом норм права. На відміну від принципів, які виражають зміст законності, діють у всіх її сферах, стосуються всіх видів діяльності будь-яких суб'єктів суспільних відносин, вимоги законності пов'язані з окремими видами діяльності певних суб'єктів. Вони є юридичними умовами (правилами) втілення в життя принципів права.

Розглянемо вимоги законності у сфері правотворчості і реалізації права.

Вимоги законності в правотворчості:

1) забезпечення відповідності змісту закону потребам життя. Для цього необхідно створювати закони на науковій основі, на основі рекомендацій і узагальнень учених;

 

2) забезпечення верховенства закону щодо інших правових актів, тобто додержання субординації в нормативних актах (наприклад, укази президента повинні відповідати законам, акти уряду — указам президента);

3) забезпечення своєчасного створення закону і його скасування з додержанням певної процедури;

4) забезпечення стабільності правових актів, більш тривалого строку 'їх чинності, за винятком тих, які жадаються на певні строки (наприклад, закон про бюджет на рік);

5) видання правових актів у тій формі, яка передбачена законом, з усіма необхідними для цього реквізитами.

Вимоги законності у сфері реалізації права:

1) наявність спеціальних і юридичних механізмів, які забезпечують реалізацію права (додержання і виконання обов'язків, наявність можливостей для здійснення суб'єктивного права);

2) гарантоване якісне застосування права з урахуванням усіх обставин;

3) правильне тлумачення правових норм;

4) стабільність судової практики та ін.

44.Гарантія законності.

Принципи законності – це ті основні начала, керівні ідеї і основоположні вимоги, що розривають її сутність, основу її змісту як обов’язкового режиму державного та суспільного життя.

ПРИНЦИПИ:

1). верховенство закону в системі нормативно –правових актів;

2). нерозривний зв’язок, підпорядкування, зумовленість законності режимом демократії;

3). обов’язковість вимог законності для всіх громадян, посадових осіб .державних органів і громадських організацій;

4). забезпечення верховенства закону в системі правових актів;

5). зв’язок законності із загальною та правовою культурою населення, посадових осіб;

6). неприпустимість протиставлення законності та доцільності;

7). єдність законності;

8). встановлення дієвого контролю і нагляду за дотриманням законності;

9). участь мас у діяльності із забезпечення законності;

10). притягнення до юридичної відповідальності за правопорушення лише при наявності вини за його споєння;

11). невідворотність юридичної відповідальності за скоєне правопорушення.

 

45.Поняття і ознаки правопорядку

. Правопорядок – це система спільних відносин, будь – яких інших дій, що мають правове значення здійснюється в суспільстві відповідно до вимог норм права. Правопорядок пов’язаний з реалізацією правових норм. 46. Функції правопорядку.

47. Поняття та види правопорушень.

Правопорушення – це суспільно шкідливе, винне протиправне діяння, здійснення якого передбачає юридичну відповідальність.

Види правопорушень:

1). Злочини – це суспільно небезпечні, протиправні, винні й карні діяння, які вчиняють чи можуть вчиняти суттєву шкоду певним суспільним відношенням, що охороняється кримінальним законом.

2). Провини – це правопорушення, що порушують приписи інших, крім Кримінального Кодексу, норм права і не досягають рівня суспільної небезпеки.

Види провин:

1). Адміністративні – порушення, які посягають на суспільні відносини, пов’язані із здійсненням держ. Управління (адміністративне, фінансове, аграрне право);

2). Дисциплінарні – правопорушення, що здійснюються у сфері трудових, службових відносин, шкодять порядку діяльності трудових колективів, порушують трудову дисципліну, тому утрудняють виконання їх виробничих функцій.

3). Цивільно – правові провини – це – правопорушення, що здійснюються у сфері майнових і певних немайнових відносин.

 

48. Склад правопорушень.

Склад правопорушень – це сукупність передбачених у законі ознак, при наявності яких діяння визначається правопорушенням. Елементи складу правопорушень: - об’єкт – це ті суспільні відносини, які охороняються правом і на які дане правопорушення посягає , - суб’єкт – це особа яка вчинила правопорушення, - об’єктивний бік правопорушення – це зовнішнє вираження протиправного діяння, те як воно виявилось у реальній дійсності. Елементи об’єктивного боку правопорушень – це час, місце, спосіб його вивчення, причинний зв’язок між скоєним діяння і шкідливими наслідками – результат його діяння, - суб’єктивний бік правопорушення – характеризує внутрішнє психологічне ставлення суб’єкту до вивченого протиправного діяння та його наслідки (вина, умисел, необережність).

 

49.Деформації правосвідомості.

Деформація правосвідомості — це її перекручування, "руйнування" позитивних ідей, установок, почуттів та переконань.

Види деформації правосвідомості такі.

 

1. Правовий інфантилізм — несформованість, недостатній рівень правових знань за особистої впевненості у власній високій професійній юридичній підготовці.

2. Правовий дилетантизм — вільне поводження із законами або з оцінками юридичної ситуації не через корисливі мотиви, а через недбалість ставлення до юридичних цінностей.

3. Правовий ідеалізм — гіпертрофоване уявлення про роль юридичних засобів при вирішенні соціально-економічних, політичних та інших завдань.

4. Правовий нігілізм — заперечення соціальної цінності права, свідоме ігнорування вимог закону, різко критичне ставлення до вимог дотримання права та поваги до нього.

Правовий нігілізм українського суспільства має глибоке історичні коріння. Багатовікова правова незабезпеченість суспільства, нерівність перед законом і судом, правовий цинізм уряду та інших вищих органів влади, викорінення національної самобутності народу — все це "вбивало будь-яку повагу до законності" в Російській державі, до складу якої протягом століть входила більшість території України.

Правовий нігілізм в Україні за часів СРСР — результат певної деформації правосвідомості та правового регулювання того періоду.

У СРСР правовий нігілізм мав дві форми:

1) теоретичній (ідеологічній), коли на державному рівні обґрунтовувалися ідеї про відмирання держави і права при соціалізмі, що принижувало роль права в суспільному житті, про перевагу всесвітньої пролетарської революції над правами людини, про перевагу постанов Комуністичної партії перед законами, про вторинність права та ін.;

2) практичній, коли згідно з офіційною ідеологією було накопичено велику кількість нормативних актів, які або були морально застарілими, або містили декларації та лозунги, неясні та нечіткі формулювання, або суперечили один одному. Це призвело до правової деградації суспільства, до зневіри у право, до зневаження ним; встановлені державою норми права не виконувалися самими ж органами держави та посадовими особами, що спричинило появу відомчого нігілізму; правозастосовчі та правоохоронні органи діяли відповідно до принципу пріоритету доцільності перед правом та законом.

Нині причинами (крім економічних, політичних та інших) прояву правового нігілізму в Україні можна вважати:

• невпорядкованість законодавства, його нестабільність та наявність суперечностей;

• низьку правову культуру в суспільстві;

• слабкість механізму приведення в дію прийнятих законів та ін.

Спеціальними засобами, які можуть сприяти подоланню правового нігілізму, можна назвати:

1) якість законів та інших нормативних актів; забезпечення належної ролі законів у системі нормативних актів; наявність стабільності та одноманітності в регулюванні суспільних відносин;

2) авторитет державної влади та відпрацьованість механізму її дії; наявність розвиненої державної структури, що здатна забезпечити виконання права; удосконалення системи правоохоронних органів та правозастосовчої діяльності; зміцнення законності; підвищення ролі судів;

3) високий рівень правосвідомості, який би дозволяв працювати закону: збереження самобутності правової культури; поліпшення системи правової інформації, професійного навчання та виховання юристів тощо.

 

50. Юридична відповідальність: поняття, ознаки, види.

. У сучасному правознавстві розрізняють перспективну та ретроспективну юридичну відповідальність.

Перспективна (позитивна) юридична відповідальність – це сумлінне (відповідальне) виконання суб’єктом усіх правових приписів

Ретроспективна (негативна) юридична відповідальність – полягає в закріпленому в законі обов’язку правопорушника перетерпіти з боку держави певні негативні наслідки (санкції) за скоєне ним правопорушення.

Види юридичної відповідальності:

1). Кримінальна відповідальність настає за вчинення злочину і передбачає найбільш жорстокі заходи (застосовується тільки у судовому порядку);

2). Адміністративна відповідальність (передбачає штрафи, втрати спеціальних прав, попередження); застосовується органами державного управління до осіб, які не підпорядковані їм по службі, і в судовому порядку;

3). Цивільна відповідальність (за порушення обов’язків, що зазначені у договорах, інших умовах. У разі заподіяння шкоди здоровлю чи майну особи), вирішується судом, арбітражем або адміністративними органами держави;

4). Дисциплінарна відповідальність здійснюється у формі накладення адміністрацією підприємств і установ внаслідок порушення правил внутрішнього розпорядку. Вона накладається згідно з нормами трудового законодавства. Притягнення до юридичної відповідальності здійснюється на основі акта застосування норми права.

 

51. Функції права.

Функції права - це напрямки його впливу на суспільні відносини.

Розрізняють наступні основні функції права:

1) регулятивні (напрямку правового впливу, націлені на впорядкування суспільних відносинах, введення їх у певні рамки), які у свою чергу підрозділяються на:

а) регулятивно-статическую (виражається в закріпленні певних суспільних відносин);

б) регулятивно-динамическую (виражається в розвитку певних суспільних відносин);

2) охоронна (виражається в охороні певних суспільних відносин, забезпеченні їхньої недоторканності й одночасному витисненні відносин конфронтуючих охоронюваним)

Існують і інші функції:

а) інформаційна (право - джерело знань про державно організоване суспільство й правовий статус особистості, волі законодавця, вираженої в юридичний нормах і т.д.);

б) оріентаційная (право - джерело знань про механізм держави, про що дозволяє або забороняє формах, щоМ

в) оцінна (право - критерій оцінки поводження як правомірного або протиправного);

г) виховна (право - фактор, що впливає на формування поведінкових установок особистості).

 

52. Акти п Акт застосування права — це такий правовий акт, у якому формально закріплюється рішення державного органу в конк­ретній юридичній справі. Він являє собою різновид юридичних актів на відміну від правових приписів і має такі ознаки:

а) видасться компетентними державними органами чи поса­довими особами в процесі правозастосовної діяльності, має дер­жавно-владний характер. Відмова від їх виконання або неналеж­не виконання можуть тягти за собою юридичну відповідальність: дисциплінарну, адміністративну, майнову, кримінальну;

б) спрямований на реалізацію вимог правових норм, оскільки конкретизується їх загальний характер щодо певних життєвих ситуацій;

в) адресований конкретним особам (персоніфікований), фіксує їхні суб'єктивні права, обов'язки і міру юридичної відповідальності, направлений на індивідуальне регулювання суспіль­них відносин (конкретної життєвої ситуації);

г) акти застосування норм права вичерпуються виконанням, хоча правові стани, що породжуються ними, можуть мати тривалий характер (наприклад, рішення про призначення пенсії);

ґ) правозастосовні акти на відміну від нормативно-правових актів не можуть мати зворотної сили в часі.

Офіційний характер правозастосовного акта потребує його виконання за відповідною формою. Обов'язковими елементами правозастосовного акта є: назва, заголовок, дата та місце, де він був виданий, назва органу або посадової особи, яка видала акт, підписи уповноважених осіб. Структура акта застосування норм . права містить описову, мотивовану і резолютивну частини. Він повинен викладатися ясною, чіткою, дохідливою мовою, що не дозволяє подвійного тлумачення, містити терміни, передбачені чинним законодавством. У тексті не бажано застосування інозем­ної, архаїчної та вузькоспеціальної термінології, неблагозвучних або непоєднуваних словосполучень (наприклад, «живий грома­дянин», «тваринний організм»).

Класифікація правозастосовних актів здійснюється за такими підставами:

1) за суб'єктом прийняття: акти представницьких органів дер­жавної влади; глави держави; акти органів виконавчої влади; су­ду; контрольно-наглядових органів; органів місцевого самовря­дування;

за галузевою належністю норм, що застосовуються: акти застосування конституційно-правових, цивільно-правових, адмі­ністративно-правових, кримінально-правових норм та ін.;

за юридичною формою: укази, постанови, розпорядження, накази, ухвали, протести, подання, приписи прокурорів, вироки, рішення та ін.;

за характером правового впливу: регулятивні, охоронні;

за юридичним значенням: основні акти, які містять остаточ­ не рішення у юридичній справі (вирок, рішення суду, указ про на­ городження); допоміжні, тобто акти, що забезпечують прийняття основних актів (постанова про порушення кримінальної справи, ухвала суду);

за характером індивідуальних велінь: ті, що управомочують; ті, що зобов'язують або забороняють (наприклад, заборона обіймати відповідні посади або виконувати відповідні функції, зафіксовані вироком суду);

за характером юридичних наслідків: правоконстатуючі, правовідновлюючі, правозмінюючі, правоприпиняючі;

за формою зовнішнього виразу: акти-документи (окремі документи; резолюції на матеріалах справи, що виконані посадовими особами; наприклад, «до виконання», «сплатити», «до на­казу»); акти-дії (словесні; конклюдентні — виконуються у ви­гляді жестів, рухів і свідчать про вимогу до конкретних осіб дійснити відповідні дії, наприклад, порух жезлом працівника
державтоінспекції до учасників дорожнього руху).

равозастосування.

 

53.Інтерпретаційні акти.

Результат офіційного тлумачення норм права не приводить до появи нормативного акта, не встановлює й не скасовує норм пра­ва, тобто діяльність з тлумачення норм не слід ототожнювати з нормотворчою діяльністю. Акти тлумачення мають особливу правову природу, тому і діють у єдності з нормами права, не маю­чи самостійного значення. Ці акти є обов'язковими в тому ро­зумінні, що містять офіційну державно-владну позицію щодо ро­зуміння змісту правових норм і зобов'язують суб'єктів адекватно сприймати зміст норми. Однаковість у розумінні змісту норма­тивно-правових актів — передумова однаковості їх застосування, реалізації, ефективності, законності в цілому. Результати тлума­чення повинні бути вираженими в певних офіційних актах.

Отже, інтерпретаційний акт — це правовий акт-документ офіційного тлумачення правових норм, який містить формально-обов'язкове роз'яснення їх змісту. Інтерпретаційний акт — це документ, який містить результат інтелектуальної діяльності в осмисленні змісту правової норми, що здійснюється компе­тентними органами. Саме тому такі акти завжди мають офіційний характер.

Залежно від обсягу й характеру правотворчих повноважень органу розрізняють акти аутентичні (видані «автором» норми та акта, що тлумачаться) і легальні (акти, видані суб'єктом, який має спеціальне повноваження офіційно тлумачити норми, що ви­дані іншими органами, — так звані акти делегованого тлумачен­ня). Такі акти мають самостійне значення, їх зміст повністю при­свячений виключно роз'ясненню змісту правових норм, вони відбивають результати нормативних узагальнень юридичної практики (наприклад, висновки Конституційного Суду України).

Акти казуального тлумачення, як правило, містять і юридич­не рішення, і роз'яснення мотивів, що були враховані в нормі суб'єктом нормотворення, а потім лягли в основу рішення, що його прийняв правозастосовний суб'єкт у конкретній справі. Напри­клад, ухвала апеляційного чи касаційного суду включає роз'яснен­ня змісту норми до мотивувальної частини правозастосовного ак­та. Юридична чинність актів нормативного й казуального тлума­чення і сфера їх поширення різні. Про акти казуального тлумачен­ня можна говорити як про такі, що певним чином набувають обов'язкової значущості для конкретної справи, певних суб'єктів права, але мають певний вплив і на правозастосувачів під час роз­гляду та прийняття рішень з усіх аналогічних юридичних справ. Саме цією обставиною завжди була обумовлена головна причина, яка пояснює необхідність оприлюднення рішень з конкретних су­дових справ у офіційних виданнях. У таких рішеннях містяться зразки розуміння законів, які мають у певному розумінні обов'яз­кове орієнтовне значення для широкого кола правозастосовників.

Інтерпретаційні акти класифікують і за іншими підставами: за формою прояву (усні та письмові); за суб'єктами тлумачення (акти різних державних органів та посадових осіб); за формою (назвою) документа (постанови, рішення, ухвали, роз'яснення, висновки то­що). Наприклад, згідно зі ст. 62 Закону України «Про Конститу­ційний Суд України» Конституційний Суд дає висновки «з питань офіційного тлумачення Конституції України та законів України».

 

54.Юридична відповідальність та державний примус.

Юридична відповідальність є одним із примусових засобів, що застосовуються від імені держави. Особливістю відповідальності як примусового засобу впливу є те, що вона застосовується від імені держави, державними органами, має правовий характер, здійснюється у визначених законом формах та на законних підставах.

Однак юридична відповідальність не є єдиним засобом державного примусу. Це зумовлюється різноманітними цілями держави у процесі здійснення правового регулювання.

Окрім юридичної відповідальності, засобами примусового впливу є міри захисту суб'єктивних прав, заходи запобігання, примусові заходи виховного характеру, заходи медичного характеру.

Засоби захисту суб'єктивних прав застосовуються у передбачених законом випадках з метою поновлення порушеного права та захисту суб'єктивних прав без притягнення порушника до відповідальності. Саме такий характер мають примусове вилучення майна з чужого незаконного володіння, примусове стягнення аліментів на утримання дітей та ін. Особливістю цих засобів є те, що вони закріплені не санкціями норм права, а диспозиціями.

До примусових засобів належать заходи запобігання, що застосовуються для запобігання чи припинення правопорушень. Відсутність правопорушення зумовлює і відсутність покарання. До таких засобів належить затримання, обшук, вилучення речей та документів. Вони мають правовий характер, здійснюються за наявності певних підстав, а також у межах соціального процесу.

Примусові засоби виховного характеру застосовуються до неповнолітніх дітей чи недієздатних осіб за вчинення ними суспільно небезпечних діянь. Вони не несуть елементів кари, оскільки спрямовані на перевиховання осіб, які ще не можуть повністю усвідомлювати своєї поведінки чи не розуміють шкідливих результатів власної діяльності.

Засоби медичного характеру полягають у примусовому лікуванні правопорушників в умовах, що забезпечують їх суспільну безпеку. Це стосується осіб, які вчинили суспільно небезпечні діяння у стані неосудності.

Оскільки в юридичній літературі юридична відповідальність та державний примус або ж ототожнюються, або ж протиставляються, то важливого наукового та практичного значення має визначення їх співвідношення та взаємодії. Співвідношення цих категорій засновується на наявності спільних і особливих рис.

Спільні риси:

1. Всі засоби примусового впливу здійснюються спеціальними державними органами.

2. Вони мають правовий характер, оскільки здійснюються в рамках права.

3. Застосовуються на правовій основі у межах закріпленого нормативного процесу.

4. Переслідують певну мету.

5. Мають примусовий характер, тобто здійснюються поза волею правопорушника.

6. Спрямовані на охорону та відновлення порушених прав чи суспільних інтересів.

7. Підставою їх застосування є правопорушення.

Відмінні риси:

 

Юридична відповідальність Інші засоби державного примусу
Передбачається санкцією правової норми Передбачається диспозицією норми права
Застосовується з метою перевиховання та покарання Застосовується з метою відновлення порушеного права
Застосовується у випадку вчинення правопорушення Застосовується і для попередження чи припинення правопорушення
Пов'язана з новим додатковим обов'язком — нести відповідальність Не передбачає додаткового обов'язку
Примус має основне значення, оскільки через нього реалізується відповідальність Примус має допоміжне значення
Передбачає необхідність встановлення вини суб'єкта та доведення його протиправної поведінки Встановлення вини та наявності протиправної поведінки не є обов'язковим

 

Таким чином, юридична відповідальність є самостійним різновидом державно-примусових заходів, однак потрібно пам'ятати, що наявністю лише названої відповідальності державний примус не вичерпується.

 

55. Підстави застосування норм права.

Необхідність реалізації норм права у формі їх застосування виникає у таких випадках:

- Коли правовідносин можуть виникнути на основі рішення компетентного органу (зарахування на навчання, призов на службу).

- Коли важливість суспільних відносин потребує контролю з точки зору їх законності (реєстрація нотаріальним органом заповіту).

- Коли для виникнення правовідносин потрібне офіційне підтвердження наявності або відсутності певних юридичних фактів (визначення в судовому порядку батьківства).

- Коли виникає спір, що має юридичне значення, а сторони не можуть дійти згоди (поділ майна при розлученні).

- Коли слід вдатися до застосування заходів державного примусу (конфіскація майна, притягнення до певного виду юридичної. відповідності).

 

56. Вимоги правозастосування.

Вимоги до застосування норм права — юридичні правила (умови), за допомогою яких правозастосовний орган (суд, адміністрація державних органів та ін.) втілює в життя принципи права.

Правозастосовний орган керується такими вимогами:

1. Законності (належного додержання законних процедур):

а) при вирішенні справи грунтується на конкретній нормі чи права сукупності норм, які прямо стосуються розглянутої справи; дотримується їх точного змісту;

б) діє в рамках своєї компетенції; не виходить за межі повноважень, передбачених законом; у разі їх порушення несе юридичну відповідальність;

в) завжди застосовує правові норми, коли виникають обставини, передбачені нормою; не ухиляється від застосування норми; не припиняє дії норми з будь-якого приводу (застарілість, невідповідність місцевим умовам тощо) або під впливом особи (органу), не уповноваженої на те законом. Доки норма права не скасована, не змінена або не припинена у встановленому законом порядку, вона є обов'язковою для правозастосовного органу.

2. Обґрунтованості:

а) виявляє всі факти, що стосуються справи;

б) ретельно і неупереджено (об'єктивно) вивчає факти, визнає їх достовірними;

в) відкидає всі сумнівні факти і факти, що не стосуються справи.

3. Доцільності, тобто відповідності діяльності правозастосовних органів і осіб у рамках закону конкретним життєвим умовам місця і часу; обрання оптимального шляху реалізації норми в конкретній життєвій ситуації:

а) у межах змісту норми (яка передбачає межі в рамках одного рішення, можливість вибору між різними рішеннями, можливість застосувати норму або утриматися від її застосування) обирає рішення, яке найповніше та найправильніше відображає зміст закону;

б) при однаковому і неухильному виконанні юридичних розпоряджень діє ініціативно — з урахуванням місця і часу виконання, розумно розподіляє сили і засоби і т.д.;

в) зважує на індивідуальні особливості справи, соціальну значущість застосовуваної норми, її відповідність духу права.

4. Справедливості:

а) неупереджено ставиться до дослідження обставин справи, до осіб, що беруть участь у ній, до остаточного рішення;

б) приймає рішення, яке узгоджується з принципами моралі, загальнолюдськими цінностями, власними моральними переконаннями і моральними переконаннями суспільства в цілому.

 

57.Стадії правозастосування.

. Стадії процесу стадії застосувань норм права – це певна послідовність дій в результаті виконання яких норма права реалізується у формі застосування. Основними стадіями застосування норм права є: а). встановлення і аналіз фактичних обставин справи або ситуації, що потребує вирішення чи врегулювання. б). Вибір і встановлення автентичності тексту норми права, що регулює даний випадок (на цій стадії встановлюється норми права, на основі змісту якої повинна розглядатися дана конкретна ситуація). в). Тлумачення норм права (на цій стадії встановлюється дійсний зміст норм права, тобто державна воля правотворчого органу, що виражена у нормі права).

 

58.Поняття, суть та значення тлумачення.

Тлумачення нормативно-правових актів — це з'ясування і роз'яснення їх суті. Це означає переклад абстрактних приписів норм права більш зрозумілою і доступною мовою конкретних понять і висновків. Цим поняттям охоплюється єдність двох процесів: усвідомлення та роз'яснення змісту норм права.

Хоча тлумачення права здійснюється і в процесах правотворчості, систематизації правових норм та інших юридичних процесах, особливе місце воно посідає в процесі реалізації нормативно-правових актів. Реалізація норм права не може обійтися без установлення їх справжньої суті, розкриття точного змісту і призначення, виявлення істинної юридичної природи і сили, які містяться в цих нормах, велінь, масштабів поведінки і засобів їх забезпечення.

З'ясовуючи зміст норми, інтерпретатор досліджує: текст норми; юридичні зв'язки норми з іншими нормами і принципами; позаюридичні зв'язки норми з суспільними явищами.

Об'єктом тлумачення є закони та підзаконні нормативно-правові акти. При цьому важливого значення набувають не тільки нормативні приписи, що містяться в них, але і преамбули актів, інші правові положення.

Предметом тлумачення є відображена в законі воля законодавця, що відповідає часу видання акта, а також воля сучасного законодавця, яка міститься в актах, які доповнюють, змінюють окремі положення первісного акта.

Суб'єктами тлумачення є громадяни, юридичні особи, державні органи, але їх функції у сфері інтерпретації дещо різні. Тлумачення, висловлене індивідом, має приватний характер і визначається сферою конкретних відносин і не потребує спеціального аналізу. Тлумачення, яке надається уповноваженим на те органом, має особливий авторитет і потребує спеціального аналізу.

Ефективність тлумачення значною мірою залежить від рівня правової свідомості інтерпретатора. Якщо цей рівень високий, то кількість правопорушень зменшується, більш чітко діють державні органи, більш повно задовольняються права особи, зміцнюється правовий порядок.

Необхідність тлумачення нормативно-правових актів на практиці зумовлена деякими причинами, основними з яких є:

1) невідповідність юридичних норм фактичним умовам життя — виникнення відносин, які не існували або не були помітними на момент видання норм права, але з часом стають такими, що підпадають під дію;

2) наявність у нормативно-правових актах спеціальних правових понять, визначень, які мають багатозначний характер (поняття "джерела підвищеної небезпеки");

3) використання в нормативно-правових актах оцінних понять, що виражають лише соціальне значення тих чи інших явищ ("тяжкі наслідки");

4) нечіткість, недбалість, недогляд правотворчих органів, які часто трапляються під час оформлення їхніх думок у нормах права: часом їх воля знаходить своє відображення вельми схематично, деякі ознаки складу правопорушень взагалі не називаються, і встановити їх можна тільки тлумаченням норм права;

5) іноді така необхідність випливає зі змісту самого нормативного акта. Йдеться про випадки, коли правотворчий орган використовує вирази "інші", "тощо".

 

59. Поняття і види офіційного тлумачення.

Офіційне тлумачення – це сформульоване у соціальному акті роз’яснення змісту і мети правових норм, яке здійснюється уповноваженим органом і має обов’язкове значення.

Види офіційного тлумачення:

1). Нормативне тлумачення – це роз’яснення дійсного змісту норми права, що має загальнообов’язковий характер і неодноразово використовується в юридичній практиці. Нормативне тлумачення поділяється на: а). Автентичне, за якого зміст норми права роз’яснює той суб’єкт, що її видав. б). легальне – яке здійснюється суб’єктом, що не видав дану норму, але уповноважений її тлумачити (Конституційний суд, Пленум суддів).

2). Казуальне тлумачення – це роз’яснення дійсного змісту норми права, яке має обов’язкове значення лише для даного конкретного випадку і стосовно осіб, які мають до нього певне відношення.

Види казуального тлумачення:

а). Судове, яке здійснюється судовими органами при розгляданні конкретних справ і знаходить свій вираз у вироках чи рішеннях по цих справах.

б). Адміністративне, яке здійснюється міністерствами, відомствами, місцевою держ. адміністрації посадовими особами

 

60. Види тлумачення норм права.

Тлумачення правової норми - це діяльність із з'ясування (усвідомлення) або роз'яснення (інтерпретації') її змісту з метою правильного її застосування і реалізації всіма суб'єктами права.

Розрізняють такі тлумачення правових норм як тлумачення-з'ясування та тлумачення-роз'яснення, які, в свою чергу, діляться на окремі види та способи тлумачення залежно від тих або інших критеріїв.

За суб'єктами тлумачення норм права поділяється на офіційне та неофіційне. Офіційне тлумачення - це тлумачення правової норми уповноваженим органом, сформульоване у спеціальному акті роз'яснення змісту та мети правових норм і є загальнообов'язковим для всіх суб'єктів її застосування і реалізації. Офіційне тлумачення, в свою чергу, поділяється на нормативне і казуальне. Існують два різновиди нормативного тлумачення: аутентичне (власне, "авторське") та легальне (делеговане). Аутентичне - норма тлумачиться тим самим органом, який її встановив (суб'єктами такого тлумачення можуть бути всі правотворчі органи). Легальне -коли загальнообов'язкове тлумачення змісту правової норми дає орган, який дану норму не встановлював, але спеціально уповноважений законом давати її обов'язкове роз'яснення. Казуальне (казус - випадок), або індивідуальне тлумачення правової норми - роз'яснення, обов'язкове тільки для конкретного випадку, конкретної справи й обов'язкове лише для осіб, щодо яких воно провадиться.

Казуальне тлумачення буває судове і адміністративне. Судове - дається судовими органами при розгляді конкретних справ, і знаходить свій вираз у вироках чи рішеннях з цих справ. Адміністративне - здійснюється міністерствами, відомствами, місцевою державною адміністрацією (напр., наказ міністра у зв'язку з розглядом конкретної скарги). Найчастіше акт казуального тлумачення є складовою частиною правозастосовчого акта, яким вирішують конкретну юридичну справу.

Неофіційне тлумачення норми права - це тлумачення, що здійснюється будь-яким суб'єктом і не володіє юридичною силою. Поділяється неофіційне тлумачення на доктринальне, компетентне (професійне) і повсякденне (буденне). Доктринальне тлумачення - це науково обгрунтоване тлумачення вчених, науково-дослідних закладів у статтях, монографіях, наукових коментарях, усних або письмових обговореннях проектів нормативних актів; воно не має обов'язкової сили, але суттєво впливає на правотворчу та правозастосовчу діяльність. Професійне тлумачення - тлумачення юристів-практиків, адвокатів, роз'яснення в юридичних консультаціях, консультації в газетах з окремих питань права, вечори запитань і відповідей на правові теми - все це відноситься до неофіційного компетентного тлумачення норм права. Повсякденне (буденне) тлумачення - тлумачення не юристів, тобто всіх суб'єктів права на основі життєвого досвіду. Його значення для правозастосовчої діяльності пов'язане з виявленням правової свідомості широкого кола суб'єктів правовідносин.

 

61.Соціальна влада додержавного суспільства.

На етапі первісного розвитку суспільства держави не було, тому цей період називають додержавним суспільством. Універсальною формою організації аграрних та інших ранніх суспільств, через яку пройшли всі народи світу, е община. Найбільш соціально організованою була родова община завдяки колективізму у виробництві та споживанні. Спільність інтересів, виробництва та споживання членів роду зумовила таку організацію суспільної влади, як первісне самоуправління, яке характеризується такими ознаками:

• існувало тільки у межах роду, виражало Його волю та базувалося на кровно-родинних зв'язках;

• суб'єкт та об'єкт управління збігалися;

• влада не поділялася за окремими функціями на певні види;

• органами самоуправління виступали збори членів роду та старійшини (вожді), що на них обиралися;

• суспільні справи вирішувалися волевиявленням дорослих членів роду на цих зборах;

• влада старійшин (вождів) ґрунтувалась на їх авторитеті, досвіді, повазі до них, ця посада не давала ніяких переваг — старійшина вважався "першим серед рівних".

Поведінка членів первісного суспільства регламентувалася первісними соціальними нормами, такими як звичаї (правила поведінки, що склалися внаслідок фактичного їх застосування протягом тривалого часу) або табу (заборона, що накладалася на певний предмет, діяння, слово тощо, порушення яких призводило до покарання (статеве табу, харчове табу)).

Первісні норми ґрунтувалися на природній необхідності та мали значення для усіх сфер життя общини, роду, племені. Це були "мононорми", тобто нерозчленовані, єдині норми. У них змішувалися різні елементи: моральні, релігійні, правові начала.

Ознаки первісних соціальних норм:

• виникали і формувалися поступово в процесі суспільного життя, складалися в результаті багаторазового повторення;

• виражали волю та інтереси роду або племені;

• були наявні у свідомості людей, не мали письмової форми вираження;

• забезпечувалися засобами суспільного впливу, силою звички, традицій.

 

62. Основні теорії походження держави.

2.1. Теологічна теорія.

Ця теорія бере свій початок ще з часів Стародавнього Єгипту та країн Месопотамії. Згідно цієї теорії походження кожної держави пов’язане з божественною волею. Це обґрунтовує її вічність, непорушність і святість. Найбільшого поширення ця теорія набула у період становлення феодалізму. Відомими представниками цієї теорії у середньовічній Європі були богослови і мислителі Аврелій Августін і Фома Аквінський. Фома Аквінський стверджував, що процес створення держави є аналогічним процесу створення Землі Богом. У XX ст. палкий послідовник Фоми Аквінського відомий католицький професор і філософ Жак Мартен, виступаючи проти капіталізму і буржуазної демократії, протиставляє їм християнську демократію. Істинне буття, за Ж. Мартеном, - це духовний світ, а держава – це реальність другого порядку, підпорядкована духовному світові й залежна від нього.

Ця теорія багатоаспектна, сьогодні є поширеною в багатьох мусульманських країнах (Саудівська Аравія, ОАЕ та в інших).

Згідно з теологічною теорією, існує вищий божественний закон, який має лежати в основі держави. Прихильники цієї теорії пов’язують розвиток держави з діяльністю релігійних діячів, дотриманням релігійних канонів або орієнтацією держави на божественні начала.

Існування антигуманних режимів, з погляду віри, не суперечить їй, бо релігія не заперечує існування добра і зла на Землі [25].

 

2.2. Патріархальна теорія

Ця теорія бере свій початок у Стародавній Греції. ЇЇ засновником вважається Аристотель. Представниками цієї теорії були Платон, Р. Філер та Н. К. Михайлівський, М. Н. Покровський. Сутність цієї теорії полягає у твердженні, що держава походить від сім’ї, є результатом розростання сім’ї. Сім’я, як початковий осередок суспільного життя, розростається у плем’я, а плем’я – у державу. Батьківська влада над дітьми трансформується у владу монарха над своїми підданими. Піддані мають підкорятися своєму монархові, а монарх у свою чергу – проявляти до них батьківську турботу. Розглядаючи суспільні відносини у державі як аналогію сімейних відносин, Платон виступав проти поділу суспільства на бідних і багатих, проти права приватної власності. Як має бути мудрим глава сім’ї, так мають бути мудрими і правителі держави. Платон стверджував, що поки філософи не стануть царями або навпаки царі – філософами, а саме не об’єднають політика та філософія, до тих пір не буде кінця бідам держави. Прихильне ставлення до цієї теорії на території України було у історика, громадського діяча М. Драгоманова. В Росії цієї теорії дотримувався відомий теоретик М. Михайловський.

 

2.3. Договірна теорія

Представниками цієї теорії були Т. Гоббс в Англії, Г. Грацій у Голландії, Жан Жак Руссо у Франції, О. Радищев у Росії, ректори Київського університету святого Володимира К. Неволін, Я. Ковельський, Дж. Локк. Згідно цієї теорії держава вникає внаслідок укладання між людьми суспільного договору – добровільної угоди для забезпечення спільної справедливості. Держава має забезпечувати безпеку громадян та охорону їхньої власності. У разі порушення правителями умов договору і природних прав людини народ має право замінити правителів.

Ці положення знайшли вираження у конституціях ряду західних країн.

Так в декларації США від 1776 року зазначено: „Ми вважаємо самоочевидними істини: що всі люди створені рівними та наділені Творцем певними невід’ємними правами, до числа яких належать право на життя, на свободу і на прагненні до щастя; що для забезпечення цих благ люди створюють уряди, справедлива влада яких основана на погодженні тих, ким керують.”

 

2.4. Органічна та психологічна теорії

Представником органічної теорії був Спенсер. Він ототожнював процес виникнення і функціонування держави з біологічним організмом. У XIX ст.. Спенсер заявив, що держава – це суспільний організм, який складається з окремих людей, подібно до того, як живий організм складається з клітин.

Відповідно до його теорії держава, як і живе тіло, ґрунтується на диференціації та спеціалізації. Диференціація означає, що держава спочатку виникає як найпростіша політична реальність і в процесі свого становлення ускладнюється, розростається. Цей процес завершується загибеллю держави в результаті її старіння. Спеціалізація супроводжується об’єднанням індивідів у групи – органи, кожна з яких здійснює певну, тільки їй властиву функцію. У результаті складається систем органів держави. Все відбувається як у живому організмі. Саме тому, згідно цієї теорії, людина спочатку є створінням природи, потім – членом суспільства, а потім громадянином держави [12].

Психологічна теорія виникла у середині XIX століття. Одним із представників цієї теорії був професор Київського університету святого Володимира, а згодом Варшавського університету Л. Петражицький, Тард.

За цією теорією причини виникнення держави криються у властивостях психіки людей. Психології переважної частини людей притаманна потреба жити у організованому суспільстві, покорятися видатним особистостям. Залежність членів роду, племені від старійшин і вождів згодом закріплюється в праві. На чолі держави мають стояти особистості, наділені особливою волею і талантом керівництва. Отже, представники цієї теорії вважають, що держава є наслідком психологічного розвитку людей.

 

2.5. Теорія насильства

Представниками цієї теорії були австрійський правознавець і соціолог другої половини XIX – початку XX ст. Л. Гумплович, який стверджував, що у знищенні і підкоренні слабких проявляється природний закон боротьби за існування, а також німецький правознавець і філософ цього ж періоду Є. Дюрінг, на думку якого відносини між людьми з’ясовуються шляхом насильства, так званої „робінзонади”, а також Л. Гумплович. Прихильно ставилися до цієї теорії прибічники нацизму та расизму, вони проголошували насилля найважливішим чинником розвитку, а гуманізм – виправданням слабовілля.

Історія не уявляється нам, - писав Л. Гумплович у кінці XX століття, - жодного прикладу, де б держава виникала не за допомогою акту насилля. Держава завжди з’являлась в результаті насилля одного плем’я над іншим. Воно виражалось у завоюванні та поневоленні більш сильнішим чужим плем’ям більш слабкого вже осілого населення.

Ця теорія пояснює виникнення держави завдяки завоювання одними племенами, народами інших. Переможці згодом перетворюються на панівні класи, касти, стани, а переможені – на рабів, підневільних тощо. Для утримання поневолених у покорі, для управління ними необхідна держава – як апарат, створюваний переможцями для керування переможеними. Тому згідно цієї теорії, держава – породження ворожнечі, переваги грубої сили, війни й насильства. Ідеологічними підвалинами даної теорії певною мірою можна вважати філософію Ф. Ніцше, який пропагував ненаситне прагнення до влади, культ грубої сили, зверхність арійців, підкорення слабких народів та ін.

 

2.6. Історико-матеріалістична або соціально-класова теорія

Класова теорія походження держави має багато назв: матеріалістична, історико-матеріалістична, марксистська, класово-економічна. Алі ж які б назви вона не мала, базується ця теорія на тезі про економічні заподій (наявність приватної власності) виникнення держави, які породили розпад суспільства на класи з протилежними інтересами. Її виникнення пов'язують з іменами К.Маркса та Ф.Енгельса, часто забуваючи їх попередників, таких, як Л.Морган. Цю теорію намагався розвинути й Володимир Ленін. Сенс цієї теорії в тому, що держава виникає як результат природного розвитку первісного суспільства, розвитку, передусім економічного, який не тільки забезпечує матеріальні умови виникнення держави, а й визначає соціальні зміни суспільства, які також являють собою важливі заподій і умови виникнення держави.