Один день из жизни маленького Парижа или путешествие в прошлое
Великий ґешефт
Нині шум, вереск, гелгетання в єврейському кварталі навіювало думу, а чи не відсьогодні в Бердичеві знову шумить-розорюється ярмарок.
Коло дому кравця Берки Гальперина євреї сновигали, вештались й кричали мов несамовиті. Біля двору стриміла повозка урядника, запряжена парою баских, гладких як сам урядник, коней. Екіпаж стримів посеред улиці наче гора. Він був схожий на ті карети, в яких їздили давні єгипетські фараони-мумії або ж московські цариці: боки круто загинались униз і спускались мало не до землі; вигнуті ресори стриміли як гусячі шиї; щоб побачити погонича, треба було задерти голову високо вгору. Ситі коняки поспинали свої голови на захуджені ворота й сумно дивились кумедію, яка тим часом діялась у дворі.
А посеред двору діялась притичина. Пикатий, аж червоний, становий, укупі з огрядним урядником присікались до Гальперина та наганяли страху на весь єврейський куток. Високі чини тільки що вилізли з підвалу під домом Берка і Герши Каца, були запилені та добряче роздратовані. Становий грізно махав кулачищем перед носом Берки. Урядник у шапці з блискучою кокардою, що ледь трималась на здоровій, як гарбуз голові, товк Берку у спину якимось папером так, що він її мало не нюхав.
- Читай Берку! Тут чорним по-білому написано, капосний жид: «…Усє корридоры, подземныя хода, подвальныя помещенія подлежат подробной проверке и тщательному задокументированію оных, с подробной описью і ревизіей…», -товкмачив урядник, - чуєш Берка, подробной ревізіей! У тебе під домом цілий підземний лабіринт, а ти брешеш нам, що нема ключів, мелеш нам про привидів, га, баки забиваєш?
При цих словах врядник так трусонув Берку, що його засмоктані пейсики аж земетлялись в повітрі. Жидівки за ворітьми завейкали, заойкали, оплакуючи бідолаху Гальперина.
Берка Гальперин, довгий та сухий як комар, в рябенькому шлафроці підскакував перед начальством так, аж в його борода тряслася. З-за вугла старезних домків, там і сям виглядали чорні купи жидів і жиденят.
-Не можу, панночку, їй богу-не можу, - Берка корчився перед урядником аж до землі, - покійний Лейзор тут жив і ключів мені не залишав. Їй-богу, - бив себе у груди хитрий жид.
- Якщо бідний еврей тримає у підвалі пару бутлів хлібного вина, щоб випити на свято Пейсаху,ой-йо-йой, що ж цьому поганого? А за привида я чисту правду говорю. Нехай мене грім поб’є, паннночку, не можна там ходить, - скиглив далі Гальперин.
- Що ти мелеш єврейські байки, Берку, - визвірився врядник. - Захотів до Сибіру, що не виконуєш губернського приказу?
- Та це байка, - підхопив мову писар, що стояв з десяцьким осторонь змажки. – Євреї часто нею лякають народ. Мабуть, щоб той тримався подалі від їх темних закутків. Усім розказують, буцімто бродить в підземних галереях старого міста привид великого Гешевту, якого поважають й бояться усі місцеві жиди. Нібито старигань дає щасливцю, якого пострічає талан бачити зиск і вигоду у будь-яких справах, а натомість забирає в нього справжні очі...
- Чого тільки не видумають жиди, аби сховати свої темні справи, - реготали повітові начальники, йдучи геть з двору. Урядник наостанок добряче трусонув жида за пейси, і, сідаючи в свій фараонський екіпаж, погрозив кулаком Берці:
- Дивись, Берка, шукай ключів! Завтра по обіді знову завернем до тебе. Як не зможеш відкрити ти, то десяцькі з сокирами тобі допоможуть. Й не думай втекти, Берко! З-під землі дістану…
Екіпаж поволі покотився улицею, а Берка Гальперин, б ючи себе у груди, мало не рвав волосся на своїй сивій голові...
Декілька тижнів з тому він пострічав в Бердичеві Йосю Нехамкеса. Йосік, цей знаний хитрун та торгівець м яко кажучи, не дуже чесним товаром, запропонував йому таку оборудку, від якої Берка, завжди бувалий в злиднях Берка, не зміг відмовитись. Підземний тунель під домом Гальперина слався мало не з півверстви і вів до іншого краю річки П’ятки, чи як її називали, Гнилої п’яти. В одній із цих довжелезних підземних галерей Йосік заховав здорову кількість барил з контрабандним виноградним вином. Подібне вино могли дозволити собі лише багатії і коштувало воно дуже дорого. Йосік пообіцяв такі скажені гроші за переховок, що у Берка закрутились очі, - завжди, ох завжди такий обережний Берка, що й ноги не ступить без дозволу своєї Сури, дав маху й потай зголосився на цей ґешефт…Вже за пару днів вино мало вивезтись Йосіком до Вінниці…
Нежданна ревізія впала на Берку несподівано і зопалу сплутала всі плани.
Беркові доводилося або пропадати, або ховати бочки з вином у пазусі.
Сердешний кравець був ладний приплести що завгодно, аби виборсатися з біди.
Урядник від їхав, а громада ще гомоніла і гула, неначе то гули бджоли в маї. Берка вступив до хати не живий і не мертвий. Його Сура, чи як її називали в кварталі Велика Сура, за непомірну фактуру, одразу зметикувала, що сталося дещо незвичне. Дерзка на вдачу, з сильним характером, вона одразу приступила до Берки з докорами. Берка плакав, каявся й одразу розказав жінці за бочки в галереях. Примовляючи на ідіш, Берка бідкався як ніколи в житті.
- Не плач Берка, - Сура була міцніша духом і раяла слушну думку, - шли хутчіш Лейбу Бельмана і Мойшу Фігнера з грішми, чи з чим хоч тихцем до урядничого дому.
Велика Сура знала, коли можна підступити до начальства запанібрата, а коли треба зігнутися в три погибелі. Вона й добре знала, що пани братаються з жидами на самоті, а перед людьми держать їх на відстані.
В неї була слушна думка заплатить нишком відступного.
Проте Мойшик з Лейбою стрілою повернулися назад. Лепечучи й махаючи руками, вони смутно захитали головами в ярмулках: товстий урядник грошей не взяв й нагнав євреїв геть.
Справа дійсно виходила серйозна. Гальперин, почувши це, зовсім занепав духом.
- Вже ніколи Гальперин не буде грати на скрипці, а дітки Берки помруть з голоду, ой вер, мій вер - бився головою об глиняну стіну розхристаний Берка. Принишкла злякана малеча тихо сиділа в кутку. Сура мовчки сиділа й думала думку. Врешті решт вона встала, й наказавши Берці глядіти дітей, виринула у місто.
Підіймаючись бруківкою по Кармелітській вулиці, вона прямувала до улиці Грецької. На місті стояв ще базар. Неподалік костьолу тягнулися ряди з ятками. По один бік стояли гончарі, велика сила горшків була розставлена над самою вулицею. По другий бік сиділи перекупки та еврейські сидухи з бубликами, паляницями та рибою. Соковитий ідіш перемежався з українською, руською, польською мовою. Тут і там стояли вози повні шапликів з дьогтем. Народу сновигала сила. Товару було багато. Дух торгівлі вирував в повітрі.
На Грецькій вулиці в допотопному домку Шмуля Бартока у два етажі на горищі мешкав аптекар Мортка Немиронецький. Мортку усі поважали неабияк. Деякий час Мортка прислужував в аптеці аж у Варшаві, тому Мортку мали в Бердичеві за вченого. Він непогано розбирався в людях, трохи зневірився в них і вважав за краще спостерігати за мирською суєтою сидячи високо на горищі. Мортка Немиронецький жив одинаком і був сливе дивакуватим відлюдником. Годинами сидів він вдома, обклавшись склянками і посудинами, мішаючи мікстури та товчучи порошки. Не дивлячись на теє люди казали, що у Мортки непогане почуття гумору...
Мортку Сура застала якраз за варінням якогось розчину. На горищі була справжня хімічна лабораторія. Мортка, сухий, закіпчений у довгому шлафроці зосередженно мішав щось у скляній посудині. Явно не дуже радий гості, він кивнув Сурі на закопчений стілець.
- Ось що Мортку, - почала Сура, - те, що зараз розкажу тобі, повинно тут і вмерти. Але якщо зарадиш моїй біді, клянуся, тут великі очі Сурки блиснули, - підійшовши до Мортки, вона вдарила кулак об кулак, - не будь я велика Сура, що ти, Мортка, кожної неділі будеш їсти найсмачнішу рибу-фіш, яку зробить не кожна бердичівська єврейка! З цими словами Сурка повідала все, що сталося сьогодні з Гальперинами.
Мортка кинув склянки й слухав уважно, не пропускаючи жодної деталі. Погладжуючи куцу чорну бороду, він раз по раз зиркав на Суру, немов хотів випитати всю її душу. Вислухавши, Мортка підійшов до вікна й задумався, дивлячись вниз на дорогу. На шляху сновигали люди й вози. Публіка була колоритна. По улиці проходжали дами з паничами, бігли жиди-кравці з крамом, тут і там чимчикували селяни, спродавши овощ на базарі.
Якраз навпроти дому Мортки товкся на улиці божевільний Хаєм, чи то блаженний Хаїмка, як називали його сердешні молодиці. Старий худий Хаєм вже зовсім збожеволів і тинявся по селам, просячи в людей то копієчку, то шага. Всю милостиню він збирав у подерту пазуху та все нахвалявся що купить шапку як в царя. От і зараз, випрохавши пару шагів, Хаїм у драній свиті пританцьовував босими худими ногами тропака, чи то з радості чи то з холоду. Публіка підняла Хаїма на сміх. Усі позбігалися подивитись на божевільного. Хаєм одначе скоро втомився, витріщив очі на двері книжкового магазину й став, наче остовпів.
То ти кажеш, Берка молов становому за стариганя Гешефта у підвалі? - Засміявся Мортка.
- Добре, Суро, - Морткові спала думка пожартувати трохи над становим з урядником, - буде їм ґешефт, ще й добрий ґешефт, надовго запам ятають. А Берка хай шукає на ранок ключі од підземелля, Суро. Будемо готуватися до зустрічі гостей.
А зранку Мортка встругнув ось яку штуку. Пообіцявши Хаїму шапку «як в царя», Мортка сховав його в одній з дальніх Беркових підземних галерей, попередньо вимазавши старого сумішшю із фосфору та сірки, яка світилась в темряві зеленим ядучим світлом. Він густо покрив фарбою довгі розкувойдані пасма старого, обмалював очі великими кружалами, повимальовував хребці та кістляві руки Хаїмки. У темряві підвалу Хаєм став схожий якщо не на привида, то на мерця з того світу точно. Тикнувши стариганю недогарок свічки, Мортка наказав Хаєму сидіти тихо, а от коли прийдуть люди і принесуть йому шапку – хай Хаєм не соромиться...
Становий з урядником завернули до Гальперина сливе опівдні. Після ревізії Шмулевої винарні вони були добре напідпитку. Однак, витребувавши ключі в Берка, всі рішуче спустились в підземелля.
Попереду рушив урядник з становим. Позаду плентались писар з паперами та десяцький з ліхтарем.
Одкривши старезні залізні двері, компанія ступила в першу галерею, а потім і в другу. Галереї були нечисті. Ходи крутилися в різні сторони.
- Кляті жидівські бебехи, аж у голові крутиться, - бубонів про себе невдоволений становий. Все кругом було замазано й чорніло як земля. Тхнуло цвіллю і смердючим льохом. Павуки заснували кругом густою павутиною наче мохом. Усюди була пустка. Писар в темряві оступився, і тепер плентався десь позаду тихо лаючись.
А Хаїм тим часом видерся на причілок високої галереї мало не під саму стелю. Недогарок свічки ледь-ледь блимав. Недовзі брязнув засув й чимала кумпанія ступила в галерею. Хаєм миттю схопився. Купка людей завмерла й застрягла в розчахнутих дверях, угледівши моторошну примару... У світлі ліхтаря блиснула сяйвом кокарда на урядничій фуражці. З радісним вереском зелений Хаїм кулею злетів з верхотури, кинувся до урядника та хапнув шапку. Ефект був великий. З криком «Гешефт!» всі нажахано протовпом шугнули з галереї. Уряднику здалося, що то привид хоче видерти його очі. Не дивлячись на свою неповоротку постать, він так майнув з підземелля, що збив з ніг писаря. Потоптаний писарчук вискочив останнім за всіх. Усі з жахом миттю майнули у повозку й чкурнули геть. Сура аж у долоні плескала.
Відтоді ще довго урядник із становим остерігались спускатись в бердичівські «разныя подземныя помещенія», Берка Гальперин голосно грав на своїй скрипці, хитрий Мортка їв, мружачись на сонці, смачну рибу фіш, а Хаєм… Хаєм весело танцював на вигоні біля річки Гнилоп’ятки. В нього була нова шапка…
Пасічник Михайло,
1953 року народження, письменник, проживає у селищі Гришківці Бердичівського району, переможець міжнародного літературного конкурсу імені Василя Гроссмана «В городе Бердичеве - 2014» (2 місце).
Вольєр
1.
День для Матвія – редактора рекламного відділу холдингу, котрий в останні роки (в тому числі й завдяки Матвієві, у що він простакувато вірив) ставав дедалі відомішим і все більше затребуваним у Бердичеві – завжди розпочинався по-різному, але неодмінним атрибутом майже кожного такого дня десь на рівні підсвідомості був (смішно й сказати…) вольєр на обійсті Діда, повз яке двічі і більше на добу він проходив.
Якось Матвій пробував згадати, як звати цього опецькуватого, приземкуватого чоловіка, та так і не згадав: Дідом не зовсім справжнього за віком діда називали всі…
Цю колоритну постать можна було впізнати у місті за півкілометра по його ході, котра нагадувала пересування качки: ноги старого були настільки карячкуватими, що інколи здавалося – зробивши погойдувальний крок уліво чи вправо, він може покотитися колесом в один чи інший – правий чи лівий – бік…
Коли він посміхався, у роті миттю спалахував ліхтарик золотого зуба – чи не найголовніша ознака працівника торгівлі. Ця посмішка вселяла надію, що настрій у Діда не кепський і він не бурчатиме, наливаючи в свою фірмову матову чарку самогон…
А його вольєр був своєрідним мірилом часу і для господаря, і для численних приятелів і поодиноких приятельниць, котрі щодня навідувалися сюди.
Завжди справно о шостій ранку Дід відмикав замок на хвіртці, котрий надійно кріпив разом з цепом залізну браму, відкривав плетені з грубого дроту дверці вольєра, заганяв туди вівчарку, що цілу ніч відв’язаною стерегла господу і територію навколо неї, замикав ті дверці щойно знятим з хвіртки замком…
Це означало, що життя розпочалося і вхід до хати не заборонений, ба навіть очікуваний Дідом.
Саме з цієї хвіртки і боязкого позирання на вольєр і розпочинався останнім часом не один Матвіїв світанок.
Пообертавшись навкруги, щоб, бува, не засікли його потаємного відвідування дому Діда-самогонника знайомі і сусіди по п’ятиповерхівці, у якій Матвій мешкав, він квапливо знімав дротяний круг на хвіртці, обережно прочиняв її, і вже за кілька кроків стукав у коричнево-шоколадні двері: тук-тук, ще раз тук-тук, і Дід уже знав, що прийшов саме він.
В руках господаря миттю з’являлася ганчірка, він хазяйновито шаркав нею по клейонці столу, хоч вона і була чистою (в цю пору тут ще й не снідали…), діставав з тумбочки пляшку, огірок чи яблуко, а бувало що й шматочок сала на крихітному окрайчику: це вже було як заохочення приходити ще…
Для годиться пожуривши Матвія своїм шаблонним «ще й півень води не пив…», він уже по хвилі щиро співчував ранковій тузі відвідувача і наливав чарочку по самі вінця, перед тим шанобливо розрівнюючи гривневі купюри, за традицією тричі поплювавши на них для вдалого дня і поклавши у чашечку на мисничку…
Бувало, що з іншої кімнати визирала і його сонна дружина, що було дуже небажаним для Матвія: вона журила його не для годиться, а на повному серйозі: як це йти на роботу під хейликом?
Винувато посміхаючись і пробубонівши щось про «відгул», «відрядження» чи якусь іншу марність, ранковий Дідів гість виходив (знову обачно роззирнувшись) на вулицю, полегшено зітхав і справді починав думати про роботу.
Дивні стосунки мав Матвій з нею. Вона, та робота, відверто не любила його, і він її недолюблював. Вона його за те, що приступав до взаємин без особливого ентузіазму, якось ніби з примусу, а робота, як і жінка, любить запал, жагу, старання; він її за те, що була щоденно однаковою, рутинною, морально обтяжливою.
Колись Матвій мріяв бути журналістом, а став лише рекламотворцем, таким собі погукайликом-закликайликом: приходьте! купляйте! наше – найкраще!
Може, через те і став п’яничкою, вже й сам не радий такій халепі…
2.
Того дня Матвій постав перед нелегким вибором. Дружина оголосила про тридцяту річницю з часу закінчення школи, про рішення однокласників зібратися і відзначити цю дату.
Вранці запитав її:
– З чоловіками і жінками?
– З якими ще чоловіками? Не буде в нас зустрічі разом з чоловіками. Та ще й з такими, як ти…
Бачив, що хитрує, очі відвертає, тамує образу, що стала вже хронічною.
– З якими – такими?
– Сам знаєш…
Проте по хвилі пом’якшала, розтала:
– Прийдеш сьогодні на годину раніше, дихнеш, якщо нічого не внюхаю, побачимо…
– Ну й зануда ти…
Проходячи повз обійстя Діда, Матвій за звичкою подивився на вольєр. У ньому з кутка в куток металася вівчарка. За багато років знайомства з ним так і не навчившись признавати в чоловікові «свого», підступно загавкала. Показав їй язика, бо твердо вирішив не заходити до Діда, не пити сьогодні. Не хотів відпускати дружину саму: любов приходить і відходить, а ревнощі… ревнощі у чоловіків залишаються навіки…
На службі нудився, щось пробував вигадувати, захотілося блювати від того. А може, й не від того, а тому, що не похмелився…
Опівдні – дзвінок від Олега, давнього приятеля і провокатора: міг підбити на таке, що й у сні не присниться…
– Виходь до «Вареничної», є розмова.
– Валяй до мене в офіс. Сьогодні «Варенична» відпадає…
– А це ж чого? П’ятниця ж, старий, традицію порушуєш…
– Та хай би і в понеділок. Але не сьогодні.
– Ну, як знаєш. Потім жалкуватимеш.
У цю хвилину Матвій як ніколи раніше розумів біблійну Єву, що спокусилася звичайним яблуком! Намагався думати про одне, а в голову лізло зовсім інше: що хотів сказати Олег? Бувало, що крізь пустослів’я у нього прозирали й реальні ідеї, котрими можна було скористатися, у тому числі й по роботі.
Може, і справді варто зустрітися? Сказав же дружині й собі: не питиму! Хіба що… півгальби пива, а Олег хай п’є, що захоче. Заодно перевірю свою стійкість. Увечері ж – банкетик, там і дружина дозволить пререхилити чарчину-другу…
Набрав Олега:
– Давай, змій-горинич, через півгодини. Там, де сказав…
– Окей, гамлет!
Розмова з другом була короткою, але, як здалося Матвієві, конкретною і змістовною. І що саме цікаве – друг не пропонував випити перед балачкою!
– Дивись, рекламоудавець (Олег полюбляв коверкати слова, щоб знівелювати їх зміст), назріває гут момент! Скоро вибори, Говерла задумав створити власну газету. Громадсько-політичну. Шукає працівників. Газета, каже, буде виходити незалежно від того, пройде він у Верховний Мурашник, чи не пройде. Говерлу (так прозивали місцевого напіволігарха Гаврилюка) Матвій знав як людину діла і слова – не раз виготовляв йому виробничу рекламу… І як це він йому самому про створення газети не сказав? Може, думає, що я в цьому холокостингу (теж Олег перекрутив слово «холдинг») заробляю мільйони? А може, як і моя дружина, запашку не любить, – промайнула гірка здогадка…
Як би там не було, а новина хвилювала, наповнювала голову шаленими думками і сподіваннями: може, це шанс стати справжнім журналістом?
Матвій уже не раз помічав, що коли з головою діється ось таке, то рішення випити приходить ніби вмотивовано і логічно… Тому на пропозицію обміркувати ситуацію ґрунтовніше хоч і тяжко, але погодився, подумавши:
– А, Бог з нею, з тією зустріччю випускників… Я ж не заливатимусь, сто грамів – і баста. Можливо, Катя й не вчує…
3.
Кажуть, що простіше знайти жінку, котра не зраджувала чоловікові зовсім, аніж ту, котра зрадила один раз і не зрадить більше. Так і з горілкою: випивши одну чарку, втрачаєш будь-які причини не випити другу, третю…
Коли Матвій уже вкотре бив «по руках» з Олегом під відповідний цокальний дзвін, була вже п’ята…
Катя не телефонувала, мовчав і він.
– Треба швиденько їхати, можливо, ще чекає…
17.40. Зупинка «Поліграфічна фабрика». Звернувши на вулицю Раскової, двічі виймав з кишені побілку, двічі повертав її до кишені. Діставши втретє, не втримався, набрав таки дружину… У відповідь – довші, ніж зазвичай, чи це лише здалося, гудки… І так – тричі!
Незчувся, як підійшов до Дідових воріт. Автоматично зиркнув на вольєр. Дід вдома. В голові роїлися думки: пішла… не подзвонила… не бере трубки… зараза… зрадниця… катюха… катюга…
Рука сама торкнулася хвіртки, вона різонула слух єхидним скрипом, по дверях застукала Матвієва морзянка: стук-стук, стук-стук…
Дід широко розчинив двері, цього разу його ліва брова піднялася вище, ніж зазвичай, а права не так, як завжди, опустилася нижче. Ця перекошеність Дідового обличчя завжди дратувала його, а цього разу розсмішила і підняла настрій:
– Не чекали? А я – ось він, не забарився!
– Ну, сьогодні не гріх, п’ятниця ж. Та ти, я бачу, вже десь відмітився в неї!
І знову – ритуальна ганчірка в руках, матова чарка, матовий колір самогону в пляшці, традиційний шматочок огірочка: вечерятимеш, мовляв, удома, козаче… а це так, щоб на зуб покласти…
…На четвертий поверх збіг миттю – допінг діяв, енергія, підкріплена злом на дружину, переповнювала тіло. Перед тим, як відімкнути двері (час був такий, що дружина вже точно його не чекала), ще раз дістав з кишені мобілку. Набравши «Катя», одразу ж почув дзвінок за дверима своєї квартири. Перервав виклик, бо здогадався: або Катя й сама не пішла (ура!) на зустріч випускників, або… забула телефон удома.
Відімкнувши нарешті двері, побачив на поличці стаціонарного телефона блакитну мобілочку жони…
Матвієві враз здалося, що в його душі стався якийсь обвал, якесь могутнє сходження лавини, його тіпонуло так, що мало не вдарився головою об одвірок.
«Пішла… Залишила телефон… Відрізала мене від себе… Навмисне? У поспіху випадково? Хто те зна…».
Роззувшись у коридорі, почвалав до своєї кімнати-кабінету, впав, не знімаючи одягу, на диван.
Спати не збирався, але пройшло хвилин п’ять-сім – і тілом розлилася важка втома, очі, закрившись перед світом, відкрилися хаотичним сновидінням, перемішаним з реальністю, з тим, що оце сьогодні сталося.
Здригнувся десь об 11-ій вечора. Ввімкнув світло, подивився на годинник. Спросоння набрав Катю, але, почувши гудок її телефона з вітальні, жбурнув свого під письмовий стіл.
– Оце так халепа… Коли її чекати?
Згадав, що зустріч випускників мала відбутися на швейній фабриці – там працював один з ровесників Каті. Інтуїтивно взяв до рук телефонного довідника, знайшов номер прохідної. Знав, що фабрика працює цілодобово, отже, й вахтер на посту, при телефоні.
– Алло, прохідна швейної?
– Так.
Зрадів неймовірно, пожвавився:
– Скажіть, у вас там мала відбутися зустріч випускників. Ну, концерт, фуршет і таке інше…
– Чому мав? – гордо пролунав голос у трубці. Вона й відбулася. Щойно свято закінчилося, всі поїхали зустрічати світанок. Як колись, школярами-випускниками!
– А куди – не скажете?
– Та звідки я знаю? У Солотвин, мабуть, до своєї школи, до річки чи до лісу… Згадати випуск – це ж діло святе!
– До річки… до лісу… – промимрив Матвій і з притиском поклав трубку…
Знову приліг на диван, але тривога і злість аж розпирали груди. «Зараз майже дванадцята, якщо вони лише виїхали, то на зупинці «Поліграфічна фабрика» будуть за хвилин двадцять-тридцять… Мені до зупинки – хвилин 5-7… Підйом?!
Витрачати час на одягання не довелося, бо й не роздягався, швиденько взувся, замкнув за собою двері і побіг східцями…
4.
За кількасот метрів забовваніла Дідова садиба, за звичкою подивився на вольєр. Він був порожнім. З-за рогу будинку тут же вистрибнула руда вівчарка, прожогом кинулася до воріт. Інтуїтивно Матвій відсахнувся від неї:
– А бодай ти пропала! У вікнах будинку – темрява. Та й заходити Матвій не мав наміру – поспішав перехопити автобус з дружиною та її однокласниками, що виїхали зустрічати світанок… Це найбільше непокоїло Матвія – «зустрічати світанок…».
Підходячи до автобусної зупинки, на якій не відомо яким чином мав зупинити автобус з дружиною і по можливості забрати її, помітив освітлений продуктовий кіоск. Звернув увагу на світло всередині «будки»: там явно хтось був. Хто? Адже цей кіоск працює лише вдень. Може, товар завезли чи мало що могло прийти в голову власникам цієї торгової точки…
Ховаючись за дерева і стовпи, непомітно підійшов до вітрин. Як же Матвій здивувався, коли побачив за ними двох підлітків, що пакували товар у мішок!
– А що це ви тут робите?! – вигукнув.
Хлопчаки ніби в долівку повгрузали. Не сподівалися, що їх застукають на гарячому.
– Та ми… Тут було відкрито, от… ми і зайшли… цукерок трохи взяти. Дядьку, ви теж беріть щось: ось і горілка є, і вино…
Ошелешений таким поворотом подій Матвій був настільки розгубленим і зніченим, що не знав, як бути. Взяти злодюжок за шкірки і зателефонувати в міліцію? А як же автобус з Катею? Покликати когось? Кого?
– Ану швиденько виходьте звідти і – марш додому! Бо зараз викличу міліцію і здам вас! Хлопці, як дві принишклі мишки, не знали, що робити, навіть поворухнутися боялися.
І тут Матвій почув голос із протилежного боку вулиці:
– Дивись, он хтось біля кіоску зависає, може, це один із грабіжників!
Не став утікати (для чого? В кіоску ж не він, а ці босячки, навіть полегшення відчув: нехай оці круті чоловіки у спортивній формі розбираються з малявами), але коли ті наблизилися до нього, відчув, як по тілу побігли мурахи.
– Ты кто? Что здесь делаешь? – набичився перший, а другий тимчасом зайшов до кіоску, вхопив за шкірки підлітків.
– Я? Жінку виглядаю, зараз має проїжджати тут, повинен її забрати з автобуса…
– Че ты гонишь? Какая жинка? Ночь на дворе!
Матвій нирками відчув, що вони зараз будуть биті. А можливо, і повідпадають під кулаками…
В руках іншого молодика тремтіли пацани, які захотіли опівночі дармових цукерок і вирішили задовольнити це бажання просто – залізти до нічного кіоску…
– Вы знаете этого хмыря? – запитав той, хто вже готовий був розтерзати Матвія, у підлітків.
– Ні, цей дядько проходив мимо, застав нас тут і хотів здати міліції…
Це, очевидно, і врятувало Матвія від жорстокої розправи ймовірних власників кіоска. Він лише уявив: що б то було, якби взяв у хлопчаків пляшку горілки чи вина? А вони йому були дуже доречними у хвилини розпачу…
– Чеши отсюда, охламон!
Матвій не вірив, що так легко все закінчується і, повертаючи неслухняне тіло на 180 градусів, повільно пішов через дорогу у бік поліграфічної фабрики…
5.
Катю зустрічати перехотілося, та й навряд чи він розпізнав би автобуса, котрий мав везти випускників «зустрічати світанок»… Ця фраза за якихось там кілька годин настільки впеклася в його мозок, що він аж сплюнув, укотре подумки повторюючи її.
Додому повертатися не хотілося і Матвій повільно й важко почвалав вулицею у напрямку річки…
Вперше отак пізно він нікуди не поспішав. Інцидент з кіоском посилив тупу байдужість до всього, тіло було ватним від утоми й недавнього нервового напруження.
…Колись давно він уже ходив цією дорогою до річки. Біля неї жив його однокласник, який просто не міг існувати без води: виріс біля озера в Дубовій, змалечку конкретно займався риболовлею, а коли став дорослим, одружився, розвівся, знову одружився, знову розвівся, – купив собі хатину на березі Гнилоп’яті, та й почав жити як заманеться: ловив рибу мало не щодня, так само часто носив її на ринок, полював на ондатр, шив з їх шкірок шапки, теж продавав їх на ринку…
Матвій незчувся, як підійшов до його обійстя.
«Зайти? Але ж уже мало не третя ночі… Ні, не будитиму, та й навряд чи він відчинить: був самітником, нікому не довіряв, ні з ким не дружив. Лише риболовля, лише комерція, жодних інших особистих інтересів…», – міркував Матвій.
Голова боліла все більше, язик від спраги зашерх, хотілося спати і їсти, а додому – ні.
А річкові очерети ще й страх навівали, тривожно якось було на душі, гірко. Подзвякували цепи на човнах, то тут, то там обзивалися собаки, лише зорі горіли спокійно, байдуже спостерігаючи за усім внизу…
Один човен був наполовину витягнутий на берег, його не погойдувала вода, і Матвій присів на поперечну лаву між петель для весел.
Було не холодно, хоч і незатишно біля води, він уже вирішив був прилягти у човні, але побоявся: хто зна, що в тих очеретах водиться…
Голим і болючим нервом ніби відчував Катю, яка десь там далеко разом з усіма своїми однокласниками чекає світанку, веселиться і тішиться спогадами, чекає сходу сонця.
«А врешті, скільки тієї ночі? – думав. – Зустріну сонце і я. Просто отут, на березі річки. На зло Каті. На зло усім. На зло собі. На зло цьому похмурому й непривітному світові! Романтика…».
6.
…На годиннику – без чверті шоста. Крайнебо вже зарожевіло, ожив ранковий вітерець, зашелестіли верби і ще дужче – очерети. Дрижаки короткими чергами потрушували тіло, похмілля гнітило і складало плани на порятунок палаючих труб.
В уяві знову зринув вольєр Діда. Він ще порожній, собака гуляє двором, охороняючи хату, отже, візит сюди можливий чітко за неписаним графіком – о шостій.
«Вольєр, вольєр… – крутилося в голові це чудне слово. Чому вольєр? Від слова «воля»? Але яка ж то воля, коли вона обмежена, обтягнута дротом? Лише місця більше, ніж у буді. Ото й всього»…
Зненацька подумки провів паралель між собачим життям і своїм. У нього, Матвія, як і в пса, є свій вольєр – імітація свободи, волі. Хата, робота, будинок Діда, в кращому випадку – забігайлівка з друзями. Чим не вольєр?
А сонце тим часом уже піднялося над руслом річки, повільно віддаляючись від свого дзеркального відображення, зорі одна по одній розтали в небесній безодні, лише зблідлий місяць невиразною плямкою висів над обрієм…
…Нарізавши зо два круги вулицями імені Раскової та Іллічівській, аби хоч якось наблизити потрібний час, Матвій непомітно для себе опинився перед воротами Діда.
Двох думок – зайти або не зайти – бути не могло. Весь організм був уже в передчутті смаку рятівної гіркоти; розпач, біль, тривогу, роздратування, ревнощі, якусь незрозумілу ненависть до дружини могла зняти з душі лише вона, проклята.
Та чи не та гіркота будує людям вольєри, обмежуючи, обнікчемлюючи життя? Такий песимізм теж частенько свердлив Матвієві мізки… Така зневіра з’являлася як рефлекторний інстинкт самозбереження, але щоразу якісь обставини були сильнішими від нього. Як оце зараз.
Замок на хвіртці не висів, собака вже був у вольєрі, серце забилося частіше (зараз, скоро, за хвилину стане краще…) і Матвій нечітко, але рішуче постукав у двері: тук-тук, тук-тук…
…Додому йшов лише тому, що мав поспати бодай годину-другу перед роботою. Та й демидрол, який Дід додавав до самограю для більшого фізіологічного ефекту, мав снотворну дію, отож без передріму про роботу годі було й думати.
Не ноги його, а він доволік їх до четвертого поверху, віддихався перед дверима своєї квартири, дістав ключ і спробував вставити його в замок.
Ключ не входив і Матвій автоматично, але не без неймовірного страху і болючого здогаду, натиснув кнопку квартирного дзвінка.
За мить двері відчинила сонна Катя…
…Як дізнався Матвій від дружини пізніше, вона і гадки не мала їхати зустрічати світанок з однокласниками… А додому йшла не тією вулицею, якою чоловік ішов її зустрічати…
Максимів Галина,
1984 року народження, журналіст, проживає у місті Долина Івано-Франківської області, переможець міжнародного літературного конкурсу імені Василя Гроссмана «В городе Бердичеве - 2014» (3 місце).
Черешневе павутиння
… Того надвечір’я червоні півні люто розкльовували чорні черешні. Тривожились господині, бо їх чоловіки, їх добрі господарі, рахували поміж своїх ребер гостродзьобі патрони: один, два, три, десять …
А потому сорок днів минуло і сорок душеньок до Бога відбули.
Говорили всі пошепки… чорні звістки боялись нести листоноші… але треба було… бо холодильників не було.
І на кладовищі – горбки жовтими плямами… рядами, рядами…
А чорні … Вони – саранчею голодною… а потому падали від вкраїнських куль, як попіджинані снопи, невисохлі під сонцем, і стікали жовтими соками… бо відтяті від землі.
Ті, хто гордо носили автомати в руках… зупинили рефрижератор…
– Куда?
– До Житомира..
– Вилезай… Живва, сволочь… Вилезай!!!!
Затріщали шви рукава… зойкнула глухо кабіна… гупнув до дороги черевик…
Вони мали свого водія… Вони мали достатньо сил, щоб випотрошити холоднюче нутро вантажівки. Вивалювались на обочину акуратно поскладані ящики з морозивом. Біле… на білому чорне… біле…на білому червоне…
Джем… солодкий … черешневий…
Такий, як в дитинстві. Розкльовані шпаками, черешні червоні півні на землі докльовували… Андріяш тягнувся до гілок… Але гілки від нього втікали. До зірок втікали. Шмагали зіркам очі їх ясні… і очі зірок кров’ю наливались. Зірки сердились. Андріяш й на них ображався. Та через два літа підріс, і гілки перепрошували його, гладили по голові та обдаровували соковитими плодами.
…Він лежав, уткнувшись в теплу споконвічну черінь землі.
Чорні тим часом вантажили до його чистенької машини смердючий вантаж в темному целофані. Андріяш колись в школі на уроках біології вчив що люди ...походять від земноводних. Ото була якийсь мільйон років тому істота. Жила собі десь у темних водах солоного океану і нічого іншого не бачила, навіть подібних собі. Вона засинала отак, як Андріяш. Втикалась у глевкий намул і прагнула задихнутись. Але кожен новий день сірим киселем уривався до її ніздрів. Так було багато років. Одного ранку ця слизька істота виплила на поверхню води і затрималась на пругких хвилях, бо побачила невидане досі – землю.
Поволі поплила до жовтого горбочка , де пасмами – зелено, зелено…
До чого це він, Андріяш? А до того, що .. всі гниють однаково… і всі однакові. Ото: кілька в консервних банках… м’якенька така, без хребтів. Відкрий її, і їж сьогодні, бо завтра смердітиме. А тих, що в целофані – як кільок в томаті… з вчорашньої консервної банки.
Їх порохом присмажило…
Андріяшеві перед очима зазеленіло.
То перед ним прочвалав один з чорних – в зеленій «жаб’ячій» уніформі…
«Зелені чоловічки не лише Крим, але й мене настигли» – подумав мимоволі.
– Готово уже? – запитав «жаба» у вантажників.
– Да, командир!
– П’ять минут на отдих! – наказав чітко й голосно.
Тихенько скрипнули дверці рефрижератора, ляснула вже голосніше скоба – за непокору не розстріляють, бо вона тут все тримає…
– Етого куда? – показав котрийсь.
– Пускай лежит. Нам зачем? – це вже їх старший, їх «жабій» знову озвався…
Потім вони вийняли з його кабіни ледь розпочату пляшку мінеральної води. Вмивали руки від смороду й іржавиці, витирали їх байдуже об його, Андріяшевого коца, яким він вкривався, як приставав десь на обочині відпочити.
Того коца його Римка дбайливо після кожної поїздки відпирала, допитуючи ревниво в Андріяша, чи не кутав він якусь дівку, котрих при обочинах багато, у це тепле покривало.
Андріяш хрестився і божився… ревнива жінка зрештою вірила, бо відчувала, що він говорить правду.
Коца чорні пожбурили біля ящиків. Повсідались. Довго їли морозиво, вибираючи з ящиків найдорожче. Вишукували або по написах, або по тому, хто перший роздобув, і з якого.
Гелготіли на своїй, не зрозумілій Андріяшеві мові, дикій, погрозливій, наче громовиця в жнива…
Андріяш отямився від її гуркоту... Зерно в полі позбиране, а котре не позбиране, то поникло й плаче.. . а котре не плаче , то – вуглем, вуглем…
Пругкі краплини дощу застигали на його скуйдовженому напівсивому чубі, нишкли в бровах, вривались зрадливо за комір…
Били громовиці…
Серце калатало дзвонами..
В голові – море розбурхане хвилями до вух…
В очах – пів океану солоного…
Андріяш підводиться поволі, як та земноводна істота, котра щойно з моря вилізла на сушу…
Громи б’ють вже на землі.
– Хочу … назад в океан…
Він зрозумів, що жити так далі не зможе. Він знайшов, він підніс над головою… Він хотів вкритись своїм колишнім коцом… Але не зміг. Од нього тхнуло вчорашньою кількою і земляним білим хробаччям…
Андріяш зрозумів, що так, як вчора, вже не буде. Ніколи не буде.
Він чвалав під громовицями «Градів» по розкислій від дощу обочині і рахував кожен камінець, попри який проходив.
Сизий безпросвіток кусав його руки, лоскотав пальці ніг і кінчик язика. Топив його очі в драглистих мочарах, котрі виринали обабіч дороги що метра, щокроку…
Андріяшеві якоїсь миті камені на дорозі стали більшими. Вони росли, як гриби-порхавиці, сіруватими круглими клубками обплутували Андріяша невидимими, нетривкими павутинами.
«Мені б зараз бердиш гострий… щоб легенько… доторком розрізати павутину, звільняти себе від того безнадійного полону».
Його дід Іцхак так і зробив би. Дід з бердичівської м’ясорубки влітку 1941 року уцілів, залишився живим… тільки без правої руки…
А лівою збудував хату. Праця була важка. І правиця, якої не було, нила днями й ночами, доки дід не помер. Дід лишив свою руку в павутині війни і плакав за нею ночами ...
«Мені не можна без рук. Боже! Не можна... І без ніг не можна!! Не можна мені …!» - тривожиться Андріяш.
На обочині – тепло. Темний острівець омиває вода… Андріяш хотів побачити Бога, попросити, щоб залишив йому руки й ноги, бо інакше він не зможе більше сісти за кермо…
Але Бог не вийшов до нього з райського Саду. Може відпочивав, а, може, втихомирював бунт на котрійсь з планет. Бо то не тільки на землі чорний неспокій панує.
Андріяш раптом побачив, як якийсь корабель причалив до його острівця. Звідти вийшов сивий бородатий чоловік, а за ним – хлопці високі, статні, чубаті. Сим… Хам… Яфет…
«Котрий з них мій рід розпочав?»
Андріяш вдивляється в обличчя молодиків, але не впізнає нікого… обличчя віддаляються…
Оте земноводне, що вийшло з тьми океану, повинно піти назад, в солоні слизькі води. Бо на сушу прийшов Ной.
– Він марить… змочи-но серветку водою… – просить бородатий когось мовчазного…
Хтось мовчазний набирає снігу з верхів’я Арарату і прикладає Андріяшеві до чола.
– Нам би до Житомира якнайшвидше… А там ..там легше буде. Врятують… – озивається нарешті молодим голосом його рятівник.
Та це ж… прародич…
Андріяш всміхається.
Він запросить бородатого Ноя… І того гладко виголеного – теж. Він обох до своєї господи запросить… дружина зрадіє… бо святі в хату не щодня ходять…
Андріяш збудував свій дім недалеко од Богданівського лісу. Від того лісу – вже й пеньки зотліли, але невидимі пугачі пугують всеньку весну й ще пів літа. А восени змовкають.
Римка сердилась:
«Не вигадуй, чоловіче! Нема там ніяких птахів!»
Андріяш знав, що птахи є, що вони завжди там були. Прилітали зі зворотного боку Місяця. Бо там жили…
Андріяш не мав тої підприємливої жилки, що його прадіди. На торговиці не опинився навіть в голодні дев’яності. Він вмів хіба що кермувати автомобілями. А всього решту не вмів. Ще любив читати Шолома Алейхема. А Бальзака мало що читав. Поважав хіба за те, що той француз, хоч і крутив голови пані Евеліні багато років, та таки обвінчався з нею в костьолі Святої Варвари, як порядний чоловік. Андріяш теж з Римкою обвінчався. Шкода, що Бог їх до спільного життя благословив, та дітьми не квапився обдарувати.
…Того дня мати наказала Андріяшеві, щоб нарвав черешень. Чорних черешень.
«Черешні спілі, синку… Як не зірвемо, то осипляться… Нарви трохи в дзбанок… Зваримо татові пирогів, як з роботи повернеться голодним».
Батько повернувся, щойно корови однесли до хліва поміж рогами сонце, та сховали його в жолобі й сіном притрусили…
Батько їсть пироги… встромляє виделку - червоно-чорна сукровиця по білому – цівкою, цівкою.
Андріяш підбігає до стола і вихоплює макітру. Пироги – додолу…
Андріяш підіймає з підлоги та заціплює одного пирога в руці:
Батько здивовано встає з-за стола:
« Що з тобою, синку?»
Рятівники раптом посуваються.
Батько сідає біля Андріяша, бере його за руку…
Коли зранку падав сніг –
Кіт зліпив собі пиріг.
Доки жарив, доки пік,
То пиріг… водою стік – декламує стиха батько.
Андріяш майже не бачить батькового обличчя.
– Тату, а чого так темно, тату? – Андріяшеві з очей котяться сльози.
– Давай руку, синку, та ходімо до хати. Он весь Бердичів спить вже… Я не серджуся. Замість пирогів я свіжим молоком та хлібом повечеряв… Ходімо…
Андріяш простягає руку…
Тих двоє з Ноєвого човна переглядаються поміж собою…
Вони щойно проїхали дорожній вказівник «Житомир».
А червоні півні клюють чорні черешні. Не перестають клювати ні вдень, ні вночі.
Шумить Гнилоп’ять до Римки, котра прийшла з відрами по воду:
– Йому сорок кілометрів залишилось… сорок залишилось… сорок…
– Як від землі до неба, – каже мовчазний до старшого, бородатого.
… і вже ніхто з них нікуди не поспішає.
Обшарська Раїса,
1965 року народження, проживає у місті Чортків, Тернопільської області. Учасниця міжнародного літературного конкурсу імені Василя Гроссмана «В городе Бердичеве - 2014».
Дивак
На захід сонця втомлено, поволі плететься сіра вервечка. "То дурний Стах зі своїми псами", — кажуть люди. Дурного Стаха знає весь Бердичів і всі собаки в окрузі. Опудало в капелюсі, оболонка із брудного лахміття, під якою ховається невизначеного віку патлатий, немитий, дивакуватий, та ні — просто дурний Стах. Бо ж хто, у кого є трішки розуму, стане жити з псами і цуценят продавати по сто "рублів". Так-так, відколи його пам'ятають люди, а це десь найближчих сорок років, він кожного дня йде з собаками на ринок, на своє місце, і продає їх. І всі ці роки, незалежно від зміни грошей і їх вартості, ціна у Стаха залишається незмінною — сто "рублів". Правда, за весь цей час він так і не продав жодного собачати, хоча потішитися з бідного знаходилося немало жартівників, але першою недоброзичливця помічала Нена і починала незадоволено гарчати. За нею всі вісім-десять собак піднімали дрімаючі голови, і в очах їхніх спалахували зелені злі вогники. На цьому жарти закінчувалися, і мастак на кпини відступав зі словами: "Ліпше дурного не чіпати. У нього не всі вдома".
А ось собаки знали зовсім іншого Стаха. Їм байдуже було, як він одягався, і те, що ніколи не вчився в школі, а словниковий запас мав дуже мізерний, десь близько п’ятдесяти слів, і то їх він вимовляв заїкаючись. Стах для псів був найрозумнішим у світі. Він для них був вожаком, ідеалом, уособленням добра і милосердя. Нена була для Стаха мамою, інші собаки — братами і сестрами. Усі вони були єдиною родиною. Гріли Стаха, обтуливши його у люті морози, приносили хліб і кістки, що знаходили на смітнику, оберігали його від зла у цьому жорстокому світі. Стах завжди ходив з мішком, на якому сідав посеред ринку. Була в ньому солома, кілька пластикових пляшок з водою, сухий хліб, оті самі кістки, що приносили собаки (але коли Стах діставав їх з мішка, їм вони здавалися подарунками), старі газети, сякий-такий одяг, десь знайдений, і фотографія. Це була навіть не фотографія, а картинка з якогось журналу, яку Стах знайшов випадково і дуже беріг. На ній була зображена сім'я — молода чорнява усміхнена жінка, що пригортала до себе хлопчика років чотирьох, і чоловік, ставний, ясноокий, котрий обіймав рукою жінку з дитиною. Стах беріг цю фотографію. Часто діставав її з мішка, розглядав, щось думав, напружуючи свою каламутну пам'ять, і промовляв: "нена, нена". До нього зразу ж підповзала стара довгов'яза сука, яка чомусь вважала, що саме вона так називається, зазирала в картинку, морщила носа, робила розумний вигляд і, зітхаючи, лягала біля Стахових ніг. Право так називатися вона гідно виборювала. Та не тільки вона. Було до неї п'ять чи, може, шість Ненів. І та, найперша у Стаховому житті, далека і ніжна, що вміла розчісувати дитяче волосся шорстким язиком, ним же і вмивати. І співати вміла. І оте журливо-мелодійне скавуління стало для малого Стаха продовженням доброї материнської колискової.
Тікали євреї від німців далекої лютої ночі. Бігли босими у тридцятиградусний мороз, прикривши тіла чим попало, рятуючи життя.
Бігла і Лейла, Стахова мати, гнана жахом, прив'язавши до себе старою хустиною, притуливши до серця єдине дитятко. Віхола шмагала тіло, сльози замерзали на блідо-кам'яному обличчі, серце вискакувало з грудей. Шум ворожих машин, гавкання собак, місяць-кат над головою, безвість, пітьма, постріли і тепло, що розливається липко, млосно, болісно по всьому тілі. І все ...
Ворожа куля, мов блискавка, пробила Лейлине серце, прошила його наскрізь і зупинилася в білявій голівці її чотирирічного сина. В передсмертній агонії, керуючись найвищим материнським інстинктом, Лейла розкинула руки, мов чайка, і навіки зімкнула їх, обіймаючи Стаха. І впала, накривши сина своїм молодим тілом. Ніколи не дізнається про її долю, про смерть, про сина, пшеничночубий, синьоокий українець, солдат першого фронту, що пройде всю війну і героєм повернеться в рідний Бердичів.
Скільки пролежав Стах під маминим тілом, ніхто не знає. Але першим словом, коли відкрив очі, було — Нена, напевно, що від слова неня, яким називав маму. Куля зачепила мовний центр у головному мозку, але не вбила. І не замерз він у темному лісі. Коли відкрив очі, то побачив довгий вологий червоний язик, а потім і голову собаки. "Нена , - простогнав він, і сука зрозуміла, що кличуть її. Теплим диханням зігріла змарніле личко, почала злизувати засохлу кров з голови. Нена стала для Стаха мамою, адже про те, що було до неї, він нічого не пам’ятав. Вона була турботливою ненькою, бо ж знайшла і витягнула його з-під мертвої матері, приволокла до старої скирти поблизу лісу, і строго-настрого наказала всім собакам зігрівати і любити його. Полювала на зайців, мишей, пізніше, як потепліло, - на кротів, розривала їх на шматки і давала Стахові їсти. А коли весною вона привела трьох кумедних цуценят, Стах ожив, став на ноги, бігав до лісу, радів життю, думаючи, що так буде завжди.
Незабаром, коли цуценята підросли, всі перебралися до міста, до людей. Оселилися біля скверу, в старому наметі, який звели колись цигани. Маленького хлопчика помітили люди, назвали вовченям і стали підгодовувати. Якась двірничка навіть хотіла забрати Стаха собі, бо була бездітною, але все марно, - Нена і близько нікого не підпускала до хлопчика. Та жінка, будучи доброю і м'якосердечною, приносила Стахові їсти і навіть познайомилася з ним. Як не дивно, але своє ім'я Стах пам'ятав, відтоді і люди дізналися про те, як він називається.
Біда прийшла неждано, у святу неділю, рано-ранесенько, тільки-но почало сіріти. Нена передчувала її своїм собачим серцем, та відвести не змогла. Усю ніч вона тихо і сумовито скавуліла, дивлячись на сонного Стаха та своїх цуценят, і дві великі кришталеві сльози викотилися з її розумних очей. Ні світ ні зоря в місті почалося відстрілювання бродячих собак.
Стах прокинувся. Личко його спотворилося від жаху, почала сильно боліти голова, мабуть, ці постріли нагадали йому щось далеке і страшне.
Пищали цуценята, що пробудилися разом зі Стахом, а неподалік лежала, стікаючи кров'ю, мертва Нена, а далі, далі — всі пси, вся Стахова родина. Це був найчорніший день у Стаховому житті.
Він кинувся до Нени, припав до неї всім тілом, і, здригаючись у конвульсіях, почав вити. Голосно і страшно, аж поки чоловіку військовій формі не відірвав його від мертвої Нени.
- А що з малими будемо робити? Потопимо в річці?
- Продамо, — криво засміявся жовтими зубами інший. — Сто рублів за одного.
Стах хотів взяти цуценя, що терлося до його чорних ніг, на руки, але його само го, мов песеня, запхали у машину і кудись повезли. А тих "сто рублів" врізалися у Стахову пам'ять назавжди. Було кілька дитбудинків, допоміжних шкіл-інтернатів, але більше тижня він ніде не затримувався. Завжди знаходив спосіб втекти. І зразу ж шукав друзів-собак та мандрував з ними по світі. Одного разу стрибнув з поїзда, сильно побився, майже рік пролежав у лікарні, і в сімнадцять років зробився старим, сірим та згорбленим. Як потрапив до нашого міста і чому залишився тут — ніхто не знає. Мабуть, собаки привели його сюди, а може, він їх…
Опускається на землю теплий літній вечір. Іде за заходом сонця за місто дурний Стах із собаками. Попереду Нена, збиваючи пилюку, часто озираючись, позаду інші пси, розморено крутячи хвостами. Ідуть, щоб завтра зі сходом сонця повернутися знову. І життя наше іде своїм ходом, і сонце світить, і ніч минає, і день встає однаково для всіх: і для людей, і для псів, і для дурного Стаха.
Прізімірскій Олександр,
1977 року народження, проживає у місті Бердичеві, учасник міжнародного літературного конкурсу імені Василя Гроссмана «В городе Бердичеве - 2014».
Один день из жизни маленького Парижа или путешествие в прошлое
В один из холодных дождливых осенних вечеров я сидел за ноутбуком, попивая сладкий чай с круассанами, и рассматривал старые фотографии Бердичева, размышляя о том, что хорошо бы увидеть такой Бердичев хоть один разочек, окунуться в атмосферу жизни города, про которую придумано столько песен и анекдотов. Я вглядывался в лица людей на старых фото и…
Начало путешествия
Я сидел в вагоне поезда, приближающегося к очередной станции. Рядом со мной в купе сидел молодой человек в старомодном костюме. Незнакомец мне чем-то напомнил Савелия Крамарова. Он без умолку мне что-то говорил, но смысл его слов доходил до меня не сразу. Мне почему-то показалось, что я давно знаю этого человека.
Постепенно в голове моей мысли начали проясняться и я уже понимал, о чём говорит мне мой собеседник.
- Саша, а Саша! Вы слышите меня? — Доносилась его безостановочная речь до меня, — мы сейчас сойдём в Бердичеве и я проведу вас по всем злачным местам, как и договаривались!
Честно говоря, я не мог вспомнить, когда же я успел о чём-то договориться с этим назойливым джентльменом, но это уже было совершенно не важно. Поезд остановился, и этот тип уже выводил меня за руку, продолжая всё также непрерывно бомбить меня своими речами.
Всё вокруг казалось странным: и здание вокзала, и паровоз, и булыжники на мостовой. Но в тот момент я не придавал этому особого значения, воспринимая всё как должное.
- Привет, Бердичев – старина! Привет, мой дом родно-о-ой! – Воскликнул мой попутчик, — Ицхак Левинзон умеет дарить людям праздник! Он положил по – дружески мне руку на плечо и мы вместе с ним направились к вагону конки.
- Шалом, Мойша! Как здоровье дражайшей супруги? — Спросил Ицхак у извозчика.
- О, Ицхак! Какое вам дело до моей супруги? — Шутливым тоном переспросил извозчик.
- Ну вот, вижу, что я уже в Бердичеве! Только здесь отвечают вопросом на вопрос! — Громко прохрипел суровый военный с саблей на боку, сидящий на заднем сиденье конки.
При взгляде на его саблю, у участников диалога не возникло ни малейшего желания как-то отреагировать на реплику незнакомца. Мало ли чего у него у него на уме?
«Держи пятак, Мойша! Ицхак любит путешествовать с комфортом!» — с этими словами мой попутчик взлетел в вагон и сел на переднее сиденье конки. Следом за ним взобрался туда и я, заплатив положенный медный пятак за дорогу.
– Куда мы поедем? – спросил я.
– На Соборную. Там вся жизнь кипит. Там закупимся и поедем дальше! – Ответил мой попутчик.
– Вьо! Пошёл! — Крикнул кучер, и вагончик конки неспешно поплыл по рельсам Белопольской улицы.
Всю дорогу мой попутчик рассказывал мне анекдоты, попутно описывая свою любовницу, с которой он, по его словам, «держит амур» уже больше года:
— Доктор, вы пролечили меня одиннадцать месяцев: скажите, наконец, что у меня такое?
— У вас, как я теперь начинаю примечать, одна хроническая болезнь, которая вовсе не принадлежит к моей специальности.
Рассказав очередной анекдот, мой попутчик заливался истерическим хохотом, настолько заразительным, что его подхватывал весь вагон и даже кучер.
— Вот, кстати, еврейская больница, — указал Ицхак жестом направо, где в глубине, за коммерческим училищем, виднелось добротное старое здание, фасад которого украшали колонны. — Рекомендую!
— Да нет, я как-нибудь обойдусь, — ответил я.
Мы поехали дальше. Проехали Фарный костёл и направились на конечную площадь перед высоким Успенским собором.
Сойдя с вагончика конки, мы с Ицхаком направились в трактир, чтобы чего-нибудь поесть. Мы шли, сопровождаемые громким перезвоном колоколов Успенского собора. Вокруг нас сновали туда – сюда люди, одетые на различный манер по моде начала ХХ века. У собора, опустив глаза вниз, просили подаяние нищие.
В трактире на Соборной было шумно, душно и стоял дым столбом. Здоровенный детина, в засаленном переднике, часто передёргивал усами и разливал бердичевское пиво в кружки.
— Шолом, Изя! — Поприветствовал здорованя Ицхак.
— Шолом, друг! Занимай свободный столик! Что сегодня будешь?
— Свинину!
— Тьфу на тебя! Впрочем, могу предложить и свинину…
— Да шучу я! Дай нам хорошей выморозки, жареной курицы с картошкой и борща две порции.
— А что такое выморозка? — Спросил я у Ицхака.
— Это наше местное бердичевское пойло! — Усмехнувшись, сказал мой попутчик, и мы уселись за столик.
Отобедав в шумном трактире, мы с Ицхаком направились в табачную Швайсблая купить хорошего табаку.
— Чем моху быть полезен, хоспода? — сильно картавя спросил продавец.
— Нам табачку-с будьте любезны!
О! У Шлёме Шфайсблая отличный табак! Лучший табак фо фсём Бегдычефе! Есть Аглицкий, Хранцузский! Вдохнёте — закачаетесь, я фам точно хофорю! У меня его покупает сам Доманский!
— Так ведь он же не курит?
— Зато его хости — курят!
Купив табаку, я и мой попутчик направились к площади перед городским театром. Там собралась толпа зевак. Протиснувшись сквозь толпу, в центре мы увидели человека, обладающего огромным ростом и большими мускулами. Он гнул руками и зубами железные гвозди, разбивал цепи и делал различные силовые трюки.
Ведущий мероприятия созывал всех на зрелище, приговаривая: «Кто положит силача на лопатки, тот получит приз — 100 рублей! Ну а если силач положит на лопатки вас, тогда вам придётся раскошелиться на такую же сумму!» Несмотря на призывы, бороться с силачом желающих не нашлось. Мы пошли далее.
Сердце Бердичева
На свете существует много различных городов. Они изменяются, растут или исчезают. И у каждого из них есть своё сердце. В Бердичеве таких сердца два: это старая крепость и базар.
Вот мы с Ицхаком и решили посетить ТОТ САМЫЙ, знаменитый городской базар Бердичева дореволюционной эпохи. Едва мы обошли Успенский собор и направились по Кармелитской улице в сторону крепости, так нам дорогу перегородили: пьяные и трезвые мужики, нервные старухи с мешками наперевес, прочие мещане и полицейские, лошади, всевозможные кареты и телеги.
Вы представляете, что такое оживлённый базар?!
Нет! Вы не представляете, какой базар был в Бердичеве в то время! От улицы Кармелитской и далее на запад весь город становился сплошным рынком. Только тесные улочки с еврейскими хижинами разрезали это море людей и товара! Гул стоял такой, как на футбольном матче Лиги Чемпионов с участием киевского «Динамо» (болельщики меня поймут).
Население города во время ярмарок увеличивалось настолько, что не все могли найти место для ночлега и ютились в тесной комнатушке так, что весь пол был занят спящими торговцами и покупателями. В кварталах вонь стояла такая, что это ставало притчей и поводом для новых анекдотов.
— Купите у меня сапоги! — Кричал сапожник Моня Шлейбнер. — У меня лучшие сапоги на всём рынке и ближе всего к вам, а время — деньги!
— А какого размера сапоги?
— Все размеры есть!
— А сколько стоят?
— За 5 рублей отдам! Вечные сапоги! Шлейбнер знает толк в сапогах!
— А у меня таких денег нету!
— Ани ло мэвин! Да что ж вы тогда на ярмарке делаете? Проходим! Не мешаем! Лучшие сапоги Мони Шлейбнера!..
И вся эта масса кричала, мычала, стонала и торговалась до наступления сумерек. Мы проходили около булочной, откуда шёл такой аромат, который просто выжимал все слюни. Я не удержался и купил ароматную булочку. Увы, никогда в жизни я ещё не ел такого вкусного хлеба. Сразу невозможно было определить, что там положено в тесто, только, её хотелось есть не переставая.
Медленно мы продвигались по Кармелитской, осматривая собор с правой стороны и с главного входа, а также каменные дома, нависшие по обе стороны узкой мощёной улочки, которая казалась уже ещё и оттого, что всё вокруг жило торговлей.
Всё в этой части города было мне незнакомым. Другое расположение улиц, другие дома, другие порядки. И в то же время, всё было таким до боли родным. Роскошь центральных улиц переплеталась здесь с бедностью рядовых бердичевлян. Ах, если бы знали эти люди, что им придётся пережить в будущем!
Мы шли по направлению к крепости по Кармелитской улице. На пути к крепости проходили около комплекса помещений, где размещались еврейские лавочки, внутри которых также было полно народу.
— Ицхак! А что это за помещения?
— А зохн вей! Хавер шели! В этих помещениях располагаются торговые лавочки евреев. Здесь тоже можно много чего купить!
— А в крепости сейчас что находится?
— А как ты думаешь?
— Я ничего не думаю, я тебя спрашиваю!
— Там находятся те, кто нас охраняет от бандитов, воров и пожаров — полиция да пожарники.
— А что, монахов тут нет?
Ицхак после моего вопроса посмотрел на меня, как на чумного, и мы пошли дальше. Во дворе крепости было людно, но все помещения, за исключением служебных, были закрыты.
Крепость устало смотрела на город циферблатами старых часов, словно большими глазами, украшенными длинными чёрными ресницами. К крепости примыкали различные жилые и хозяйственные постройки, обеспечивающие жизнедеятельность жителей города.
Свадьба
Зайдя в переулок Присутственный, мы услышали шум от музыки и пение. Это была свадьба. Торжественное шествие жениха с невестой после обряда венчания в Успенском соборе сопровождалось песнями, молодых осыпали монетами, конфетами и бросали им под ноги цветы. Длинный шлейф невесты поддерживали девочки. Вся эта процессия двигалась в один из дворов улицы, затянув заодно и нас. Во дворе играли музыканты, развлекая народ. Здесь же под навесом стояли длинные столы с различными вкусностями.
Свадебный генерал позвал всех к столу, где гостей ждала горячая и холодная закуска, водка, вино и сладости!
— Горько молодым! — Пробасил голос свадебного генерала, — давайте выпьем за здоровье наших замечательных молодожёнов Михаила и Анны! И споём им многая лета!
Все дружно встали и запели.
— А теперь отведайте гости того, что Бог послал. Дай Бог паре молодой дожить до свадьбы золотой! Жизнь прожить — не тужить, деток нажить!
Все словно только и ждали этой команды! Разом накинулись на еду.
— Циля, подай мне салатик!
— Мойша, салатик дома будешь есть! А здесь кушай бутерброды с икрой и мясо!
— Милый, смотри, у этой пигалицы платье, такое как у меня! Я иду срочно переодеваться! Нуа - нора! А шила на заказ в Бердичеве!
— Шэкет! Чего позоришь-то?!
— А теперь гости дорогие, покажите, как вы умеете танцевать-с! — Громко пробасил голос свадебного генерала.
Вышли музыканты и заиграли старые мелодии. Кругом всё закрутилось, завертелось и понеслось.
— Минуточку-с внимания! На правах свадебного генерала обля… ой, простите, объявляю белый танец! Дамы-с приглашают кавалеров.
Я сидел на скамейке в одиночестве. Мой попутчик куда-то пропал. Спиртное ударило в голову, и танцевать не особо хотелось.
Вдруг ко мне подошла молодая девушка, которая потянула меня за руку танцевать. Я повиновался, но мои ноги плохо меня слушались и периодически спотыкались о ноги танцующих.
— Как вас зовут? — Спросила незнакомка.
— Саша меня зовут, а вас?
— Оля! Я здесь на Качановке живу с родителями.
Я инстинктивно опустил свою руку чуть ниже талии девушки.
- Но-но! Только без фокусов! Я порядочная девушка! — Сказала она, но руку не одёрнула.
— Вы пьяны!
— Неужели?! А где ты видела на свадьбе трезвого? Мне трудно танцевать, я сяду отдохнуть.
— Подожди, я сейчас отведу тебя в помещение, где тебе никто не будет мешать!
Не помню, как я оказался в незнакомой комнате на кровати. Я лежал хмельной, не в силах пошевелиться. Оля снимала с меня сапоги и одежду, после чего уложила спать. Дальше произошло то, чего я никак не ожидал…
Она постепенно начала сбрасывать с себя одежду.
— Что это всё значит? — Спросил её я.
— Увидишь! Ведь ты же этого хочешь? Ведь хочешь?
— Чего я хочу?
— Этого самого!
— А кто-то говорил, что он порядочный!
— Молчи и не говори глупостей!
Девушка вдруг больно схватила меня зубами за предплечье правой руки! Я стал одёргивать руку, но она сжала челюсти ещё сильнее. Она вдруг зубами начала стаскивать меня с кровати и зарычала.
— Ты ведьма? Ведьма, как та панночка из «Вия»?
В ответ послышалось только рычание и жалобное поскуливание.
— Уходи, ведьма, прочь!
В ответ опять послышалось поскуливание. Затем она залаяла… Я хотел было её ударить, но тут…
…Проснулся. Я всё также сидел дома в кресле перед ноутбуком, на экране которого отображалась старая фотография города Бердичева. Меня держала за руку зубами моя любимая овчарка Найда. Она скулила и лаяла, прося, чтоб я её накормил. «Ну, ничего себе сон!» — сказал я, и направился на кухню.
Гудована Наталія,
1996 року народження, проживає у місті Бердичеві, учасниця міжнародного літературного конкурсу імені Василя Гроссмана «В городе Бердичеве - 2014».
Замок для щастя
Вони знали один одного ще зі шкільних років.
Коли Тетянці виповнилося сім, її родина переїхала із затишного будинку, що на Новоіванівській, у маленьку двокімнатну квартиру біля ринку. Саме туди, де проживала родина Мішанчуків, яка виховувала єдиного синочка Сергійка. Їх познайомила мама хлопчика, котра працювала вчителькою початкових класів у школі, де обоє мали навчатись. А сталося це так.
Сергійко був дуже непосидючим хлопчиком, навіть мати інколи не могла дати йому ради: то вазу розіб’є, то вазона з ринки висмикне, то дідів капелюх заховає, - але фізично його не карав ніхто. Такі методи виховання не сприймалися в родині, хоча батько таки ставив малого в куток.
Після лінійки перша вчителька покликала всіх діток на їх перший у житті урок. Для Сергійка уроки не були чимось новим, бо він частенько ходив із мамою на роботу і вважав їх нудними й нецікавими.
- Сергію, - загукала вчителька, й хлопчик перестав смикати за косички світловолосу дівчинку, яка сиділа перед ним, – щось наші вазони посмутніли, сходи по водичку, оживимо їх.
Малий покрутив носом і, скоса зиркаючи на ту саму світловолосу дівчинку, сказав:
- Сам не піду, важко буде. Хай хтось допоможе!
- Допоможе! – М’яко усміхнулася Олена Петрівна. – Танечка Нагірняк. Підеш?
Сергійко, мов шкідливе кошеня, вишкірився, а маленька сутула дівчинка миттю підвелася й, не глянувши на хлопчика, подалась до дверей. Той почалапав за нею.
- Ти ж Танька, Нагірняків донька? Ви нещодавно переїхали в нову квартиру, – спитав хлопчик, коли вони покинули клас.
- Може, й так, а тобі що до того?
- Та нічого… - Злобно вишкірився малий. – Просто питаю.