До панівного класу феодалів належали князі, бояри і дружинники
Феодальна власність на землю мала ієрархічний характер. Господарі окремих феодальних володінь перебували у васальній залежності від великого князя київського. Маючи в надлишку незаймані земельні угіддя, він роздавав їх дружині за вірну службу. Місцеві князі теж мали своїх дружинників, яким надавали землю в умовне володіння. Право умовного володіння землею означало, що у першу – ліпшу хвилину непокірний васал міг втратити наділ. Таке становище до деякої міри забезпечувало систему економічної підпорядкованості. З кінця ХІ ст. все більшого значення набуває спадкове (вотчинне) землеволодіння.
Боярство поділялося на земських (старовинного місцевого походження) і княжих мужів – верхівку князівської військової дружини. Найпривілейованішою групою були земські бояри – члени боярської ради (думи), які виконували роль радників князя і посідали високі посади в державі. Верства бояр в Київській Русі, однак, не була замкненою кастою, як, наприклад, шляхта на Заході: боярином могла стати й особа небоярського походження, яка мала значні заслуги перед князем (власне – перед державою).
Духовенство поділялося на “чорне” і “біле”. Чорне – ченці й черниці – складалося переважно з представників вищих верств населення: князів, членів їх роду, бояр. У середовищі білого духовенства найбільш привілейованими були митрополит, єпископи, архімандрити.
Населення міст складалося:
а) із заможних городян (міська аристократія): князі й вище духовенство; бояри, які мешкали в містах, здаючи в найм землю селянам, за що брали частину їхньої продукції, яку продавали на ринку; великі купці, які займалися міжнародною торгівлею; фінансова та чиновницька еліта;
б) міських низів – “молодших людей”: - дрібні торговці, крамарі, ремісники, які гуртувалися в ремісничі корпорації та утворювали територіальні об’єднання; рядове духовенство, тощо;
в) “черні” – тих, хто нічого не мали й наймалися на будь-яку чорну роботу.
Переважна більшість міського населення була особисто вільною. “Молодші люди” сплачували до скарбниці податки.
Основною частиною населення Київської Русі були особисто вільні селяни – общинники, або смерди. Вони жили на общинній землі або на землі князя, сплачували данину, виконували натуральні повинності, постачали коней для князівської дружини, а головне – самі брали участь як “вої” в ополченні.
Людей, які з тих чи інших причин вибули з однієї категорії населення й не потрапили до іншої, називали ізгоями. Вони не мали засобів до існування і, як правило, перебували під захистом церкви.
На найнижчому щаблі соціальної драбини перебували невільники – челядь і холопи. Це були раби, які не мали жодних прав і були живою власністю феодала. Однак невільництво в Київській Русі не набуло широкого поширення.
Таким чином, населення Київської держави поділялося на дві великі категорії: вільних і невільних людей (до них можна також приєднати і напіввільних). Особливістю тогочасної соціальної структури було те, що будь-яка верства населення не була цілком замкненою, перехід з однієї до іншої був можливим.
В добу піднесення Русі, в кінці Х – першій половині ХІ ст. формується відносно централізована монархія: вся повнота законодавчої, виконавчої, військової та судової влади все більше концентрується в руках князя. В своїй діяльності він спирався на військову підтримку дружини та на місцеву адміністрацію (удільні князі, намісники, посадники та ін.).
9. .Розвиток міжнародних відносин після завершення Другої світової війни визначався як власне загостренням системного протистояння, так і протистоянням США і СРСР. За умов фактичного поділу Європи та світу на "сфери впливу" виникла ідея створення Організації Об'єднаних Націй, однак не на завершальному етапі Другої світової війни. Перше обговорення планів майбутньої організації на вищому рівні відбулось під час Тегеранської конференції керівників трьох держав у грудні 1943 р. Воно мало попередній характер, і в підсумку була підтверджена відповідальність СРСР, США і Англії та всіх Об'єднаних Націй за забезпечення міцного миру.
У ході переговорів щодо утворення ООН радянська сторона , висунула пропозицію про включення до майбутньої міжнародної організації усіх радянських республік як повноправних членів. Цю пропозицію союзники відкинули, але для України та Білорусії, що були найзначнішими за чисельністю населення та за територією і найбільше постраждали від війни, був зроблений виняток. 26 червня 1945 р. на конференції Об'єднаних Націй у Сан-Франциско делегація Української РСР, як і делегації інших держав-засновниць, підписала Статут ООН. Як член ООН, Україна брала участь у роботі різних її структур, у міжнародних конференціях, зокрема Паризької конференції з питань розробки і підписання договорів з колишніми союзниками Німеччини.
Однак самостійність України в питаннях зовнішньої політики була чисто умовною і мала імітаційний характер. Українські дипломати завжди погоджували свою позицію з установками відповідних зовнішньополітичних служб Наркомату, а пізніше Міністерства закордонних справ СРСР.
До того ж ніякі дипломатичні зв'язки з іншими країнами Україні не були дозволені. Вона не мала жодного посольства в зарубіжних країнах.
Та незважаючи на відсутність власної лінії у зовнішньополітичній діяльності, вихід України на міжнародну арену мав, безперечно, позитивне значення. Він підтримував у масах населення України державницькі настрої і розкривав очі на кричущу невідповідність між формальним зовнішньополітичним статусом України та її фактичним становищем абсолютно залежної території радянської імперії.Наслідки Другої світової війни призвели до великих політичних змін на міжнародній арені й поступового розвитку тенденції до співробітництва держав з різними соціальними системами. З метою запобігання новим світовим конфліктам, створення в післявоєнний період системи безпеки і співпраці між країнами в кінці війни була створена Організація Об'єднаних Націй (ООН), Статут якої був підписаний 26 червня 1945 р. в Сан-Франциско 50 державами (СРСР, США, Великобританія, Китай тощо)
Воз`єднання зх.-українських земель:
Для узаконення радянського режиму в Західній Україні 22 жовтня 1939 р. під контролем нової влади було проведено вибори до Народних зборів, які наприкінці жовтня прийняли Декларацію про входження Західної України до складу СРСР і возз’єднання її з УРСР. У листопаді 1939 р. сесії Верховної Ради СРСР і УРСР ухвалили відповідні закони.
На території Західної України, офіційно включеної до складу УРСР, було створено шість областей: Львівську, Станіславську, Волинську, Тернопільську, Рівненську, Дрогобицьку.
Менш як через рік було законодавчо оформлено і включено до складу УРСР територію Північної Буковини та придунайські землі. У червні 1940 р., ураховуючи радянсько-німецьку домовленість про розмежування сфер впливу, СРСР заявив Румунії ультиматум щодо передачі йому Бессарабії та Буковини. 28 червня південна група військ Червоної армії під командуванням Г. Жукова перейшла р. Дністер і вступила на ці території. 2 серпня 1940 р. за рішенням VII сесії Верховної Ради СРСР було створено Молдавську РСР, а в Північній Буковині організовано Чернівецьку область й передано її до складу УРСР.
Із приєднанням західноукраїнських земель до СРСР розпочався процес їх радянізації, тобто зміни в усіх сферах життя відповідно до вироблених за роки радянської влади зразків. У процесі радянізації виділяються два етапи:
– до весни 1940 р., коли режим хоча б зовні зберігав демократичність, а реформи зустрічали підтримку більшості населення;
– з весни 1940 р. відбувається поглиблення соціалістичного змісту перетворень, що супроводжуються масовими репресіями через неприйняття цих перетворень більшістю місцевого населення.
Підтримку у населення зустріли такі заходи: ліквідація польського держапарату, конфіскація земель великих власників, націоналізація торгівлі та промисловості (ці галузі знаходилися в руках поляків та євреїв), українізація та зміцнення системи освіти
Невдоволення викликали: заміна польських чиновників на місцевих комуністів та людей, присланих зі Сходу України, насильницька колективізація (на червень 1941 р. в колгоспи було об’єднано 15% господарств), тиск на церкву (як греко-католицьку, так і православну), розгром політичних партій і громадських об’єднань, у тому числі таких шанованих у народі, як «Просвіта», а також масові репресії.
Репресії розпочалися практично відразу після зайняття краю Червоною армією Західної України, але спочатку вони торкнулися переважно поляків – було депортовано на Схід СРСР мільйон поляків та розстріляно 15 тис. польських офіцерів.
Радянізація західних областей України особливо наполегливо здійснювалася після вигнання фашистських загарбників. У післявоєнні роки цей процес мав такі основні етапи:
– організаційно-кадрова робота (направлення різного роду кадрових працівників з інших районів СРСР)
– індустріалізація і колективізація (створюються нові галузі промисловості: швейна, хімічна; розширюється видобуток і переробка природного газу)
– ліквідація греко-католицької церкви (1946 р.) і перехід її в підпілля;
– боротьба з ОУН – УПА, депортація українського населення тощо.
Об’єднання західноукраїнських земель з УРСР мало позитивне значення: уперше за кілька століть своєї історії українці були в одній державі. Але принесений на багнетах Червоної армії репресивний режим остаточно переконав західноукраїнське населення в тому, що його майбутнє в творенні незалежної соборної української держави.
10. Трипільці були одним із найцивілізованіших етносів неолітичної доби. Основне заняття – орне землеробство. Культура набула найбільшого розквіту між 5500 та 2750 роками до н. е., розташовувалась між Карпатами та річкою Дніпро на території сучасних України, Молдови та Румунії. В часи розквіту цій культурі належали найбільші за розміром поселення у Європі. Трипільська культура – одна із перших землеробських культур Європи. Вирощували: ячмінь, просо, пшеницю, садо-огородні культури. Виготовляли вироби із міді. Займалися гончарством. Користувалися рослинним та геометричним орнаментом; використовували білий, чорний, жовтий, червоний кольори.
Трипільці будували протоміста площею до 400 га, 2-3 поверхові будинки; населення міст сягало до 50 тис осіб. У трипільців існувала писемність, буквенно-звуковий алфавіт, який є одним з найдавніших у світі.
11. Київська Русь відігравала надзвичайно важливу роль у міжнародному житті, посідаючи чільне місце в системі тогочасного світу й активно впливаючи на хід розвитку світової історії. Часто стікаючи кров´ю, вона відбивала напади степових кочівників, які вторгалися зі сходу в причорноморські степи і мали намір рухатися на захід, тобто була могутнім щитом для Європи.
Перебуваючи в у центрі торгових шляхів, Київська Русь була контактною зоною між Арабським Сходом і Західною Європою, Візантією та Скандинавією, підтримувала широкі торговельні зв´язки з багатьма країнами світу, сприяючи активізації світової торгівлі.
Різноманітні політичні та культурні зв´язки мала Русь з Візантією і такими слов´янськими країнами, як Болгарія, Чехія, Польща, а також з Угорщиною, Німеччиною, Францією, Англією, Норвегією та Швецією. Досить широкими були контакти з країнами Кавказу та з арабським Сходом. З київськими князями підтримували родинні стосунки правлячі кола більшості європейських країн, які прагнули поріднитися з великими князями могутньої Русі.
Високий рівень економіки, культури, вдала дипломатична діяльність на міжнародній арені, підкріплювана силою зброї у боротьбі проти іноземних загарбників, широке використання здобутків світової цивілізації висунули Русь на провідні позиції у Європі.
Київська Русь започаткувала українську державність, бо без неї не було б усіх наступних етапів національного державотворення. Матеріальні, духовні, історичні традиції Київської Русі зокрема - мова, ментальність, звичаї, національні кольори, символи-тризуб і т. д. перейшли в наступні часи нашої історії. Руси-праукраїнці були основою державотворчого етносу на центральній території великої держави – імперії. Основа держави, її політичний, економічний і духовний центр знаходився на території середнього Подніпровя, споконвічною столицею був Київ, і власне територія сучасної України повністю вміщається в рамки середньовічної Руси-України.
Отже, тут корені нашої державності, тут центр руської, а не російської цивілізації, бо всі новоутворені північно-східні князівства підпорядковувались, залежали від столиці Києва, а Москви на той час небуло.
12. До мирного життя український народ повернувся у надзвичайно тяжких умовах. Великих втрат зазнало народне господарство. Перед країною стояло велетенське завдання відбудови господарства, і насамперед важкої промисловості. У 1945 р. розпочалась відбудова великих підприємств металургії — "Азовсталь”, "Запоріжсталь", Макіївського, Криворізького та інших заводів. До кінця 1945 р. досягнуто близько 44% довоєнних виробничих потужностей машинобудівної і 30% — легкої промисловості, введено в дію 123 великих і 508 дрібних шахт у Донбасі. Загалом промислове виробництво в Україні у 1945 р. становило лише 26% довоєнного рівня. Це пояснюється надзвичайно великими втратами від воєнних дій та окупації, а також тим, що значна частина майна була евакуйована в східні райони.
Проводились певні роботи з відновлення житла, лікувальних закладів, культурно-побутових об'єктів тощо. На кінець 1945 р. в республіці було відновлено та побудовано 7,9 млн м2 житла, функціонувало 4025 поліклінік і амбулаторій, На початок осені 1945 р. працювало 30512 шкіл, 150 вузів і 532 технікуми
У березні 1946 р. Верховна Рада затвердила п'ятирічний план відбудови і розвитку народного господарства на 1946—1950 рр. Основні завдання четвертої п’ятирічки полягали у відбудові зруйнованих районів країни, відновленні довоєнного рівня промисловості й сільського господарства, і навіть його перевищенні. Нехтуючи потребами й можливостями людей, план вимагав відбудови народного господарства менше ніж за п'ять років, відновлення розорених районів, підняття промисловості і сільського господарства на довоєнний рівень і навіть його перевищення, підвищення продуктивності праці на 36%. Виснажені війною робітники змушені були тяжко працювати.
І все ж відбудова важкої промисловості принесла свої результати. Україна за окремими показниками випереджала розвинуті європейські країни. Промислове виробництво на 15% перевищувало довоєнний рівень. Незважаючи на те що українська промисловість стала потужнішою порівняно з довоєнною, її відбудова значно відстала від загальносоюзних темпів. У 1950 р. народне господарство України майже у всіх галузях промисловості мало найнижчі показники за весь час її перебування у складі Радянського Союзу.
Така ситуація була зумовлена не лише воєнними втратами. Тут позначилася й економічна політика центру, яка стимулювала швидку відбудову і розвиток, насамперед, нових індустріальних східних російських центрів, щоб у такий спосіб унезалежнити союзне народне господарство від українського промислового потенціалу та перевести його на другорядні позиції.
Однак зі зростанням промисловості не підвищився життєвий рівень людей. Випуск товарів споживання досяг у 1950 р. тільки 80% довоєнного рівня. Складно було купити продукти споживання. Особливо ці труднощі посилилися після грошової "реформи" 1947 р., яка звела нанівець особисті заощадження.
Особливості відбудови в Україні:
· Значні масштаби відбудовчих робіт (більше ніж у будь-якій іншій країні Європи)
· Розрахунок лише на власні сили і на ресурси Радянського Союзу, а не на зовнішню допомогу. «Холодна війна» робила неможливим використання західної, перш за все американської фінансової та технічної допомоги. Широке використання для відновлення потужностей промисловості, залучення техніки та обладнання, що отримував СРСР як репарації
· Під час відбудови ставка робилась на важку промисловість та енергетику (80 % капіталовкладень) за рахунок легкої промисловості, соціальної сфери та сільського господарства (на останнє відводилось лише 7 % капіталовкладень)
· Відбудова здійснювалася централізовано за чітким державним планом
· Економіка України відбудовувалася і добудовувалася не як самостійний, замкнутий і самодостатній комплекс, а як частина загальносоюзної економічної системи. Крім того, завдяки розвитку нових промислових центрів за Уралом та Казахстані доля України в загальносоюзному виробництві знизилась з 18 % у довоєнний період до 7 % у 1945 р.
· Вагома роль адміністративно-командної системи. Саме вона давала змогу в короткий термін мобілізувати і зосередити значні матеріальні та людські ресурси на певних об'єктах
· Непропорційно велика роль ідеології, яка знаходила свій вияв у широкомасштабних мобілізаційно-пропагандистських заходах: соціалістичних змаганнях, рухах передовиків і новаторів;
· Ускладнення процесу відбудови голодом 1946—1947 pp.
· Нестача робочої сили, а особливо кваліфікованої, сучасного устаткування, обладнання і технологій
· Широке використання під час відбудовчого періоду праці в'язнів ГУЛАГу і військовополонених (222 тис. осіб, що утримувалися у 23 таборах)