Західноукраїнські землі в 1921 – 1939 роках

 

1. Становище Західної України в 1920 – 1940 рр.

2. Особливості політичної боротьби українців за національне та соціально-економічне визволення.

3. Проголошення незалежності Карпатської України.

 

1. Утворена у 1918 р. Польща успадкувала українські землі від Російської та Австро-Угорської імперій. Новий географічний регіон із центром у Львові було названо Західною Україною.

Понад 3 млн. українців Східної Галичини та Лемківщини, що раніше перебували у складі Австро-Угорщини, належали в основному до греко-католицької церкви. Більше 2 млн. українців, які населяли землі, що входили до Російської імперії були православними.

Внутрішня політика Польщі була спрямована на поглинання земель національних меншин. Державна полонізація була спрямована на підпорядкування непольського населення установам, що існували у Польщі, а також витіснення організацій, створених українцями на попередньому історичному етапі.

У березні 1923 р Рада Послів Антанти надала Польщі юридичні права на володіння Східною Галичиною. Піддаючись домаганням польського уряду, вона офіційно визнала східні кордони Польщі, встановлені Ризьким мирним договором. Це рішення позбавило Східну Галичину статусу міжнародної території і стало трагедією для її населення. Українці виявилися єдиним народом багатонаціональної Австро-Угорщини, який не зміг здобути національної державності.

В Румунії проживало близько мільйона українців. Вони поділялися на три громади. Найбільшою з них була буковинська.

Другу за чисельністю українську громаду становили українці анексованої Румунією у Росії Бессарабської губернії. Північна Бессарабія, або Хотинщина,становила одне ціле з Буковиною. Тут переважало автохтонне українське населення.

Третю, найменшу за чисельністю, громаду становили українці Марамуреша ( на кордоні із Закарпатською Україною).Представники Марамуреша брали участь у Хустському соборі у січні 1919р., де було ухвалено історичне рішення про возз’єднання з Україною. Однак румунська армія негайно окупувала Марамуреш, а держави Антанти визнали цю агресію правомірною.

Соціальне і національне гноблення українців у складі Румунії викликало опір місцевого населення. У 1919 р. спалахнуло повстання у Хотинському повіті на Буковині, а у 1924 р. – Татарбунарське повстання у Південній Бессарабії.

На Закарпатті, що перебувало у складі Чехословаччини, населення не відчувало відкритого насильства з боку влади. Уряд вкладав сюди більше коштів ніж отримував податків, але край залишався малорозвиненим регіоном держави.

2. Колонізаторська й асиміляторська політика польських і румунських властей викликала опір населення. 20 – 30 рр. у Західній Україні позначились гострою політичною боротьбою, в якій брали участь різні верстви населення й політичні сили.

Помірковані діячі, що виступали за компроміс з польською владою утворили 1925 р. міжпартійне Українське національно – демократичне об’єднання (УНДО) під керівництвом Дмитра Левицького. Членами УНДО були переважно представники інтелігенції. вони розвивали кооперативний рух, захищали українську школу. Проте відмова УНДО від боротьби за автономію Західної України відштовхнула від цієї організації значну частину населення.

Найбільшою громадською організацією західних українців залишалася греко-католицька церква, а найвпливовішим діячем в суспільстві був митрополит Андрій Шептицький. Він розглядав церкву як українську установу, що підтримувала національні прагнення свого народу.

Провідником ідеї возз’єднання з радянською Україною була нелегальна компартія Західної України (КПЗУ), авторитет якої залежав від ситуації в УРСР. Сталінські репресії 30-х рр. викликали різку негативну реакцію в Західній Україні і кризу всередині КНЗУ. Багато комуністів заявили про незгоду з політикою КП(б)У. у 1938 р. за наказом Сталіна Комінтерн розпустив КПЗУ.

Неможливість парламентськими методами досягти головної мети – створення незалежної Української держави і розчарування в легальних методах боротьби викликали до життя український інтегральний націоналізм, який ставив понад усе відданість нації і здобуття за всяку ціну незалежної держави. В 1929 р. була створена Організація Українських Націоналістів (ОУН). Очолив ОУН полковник Євген Коновалець.

Сила ОУН була в широкій підтримці з боку населення, особливо інтелігенції і молоді. Осередки ОУН були в кожному навчальному закладі. Члени ОУН працювали в усіх можливих організаціях, брали участь в масових протестах, вели пропаганду своїх ідей через пресу і різні видання.

Протягом 30-х років ОУН вела справжню війну з польським режимом, здійснюючи терористичні акти та акції саботажу. Організована по-воєнному, ОУН стала основним чинником політичного життя в Західній Україні.

3. За Мюнхенським пактом 1938 р. до нацистської Німеччини відійшла населена німцями частина Чехословаччини (Судетська область); за мовчазної згоди Англії та Франції Німеччина планувала подальше розчленування країни. Спираючись на підтримку німців, словаки дістали автономію в межах Чехословацької республіки. Провідники трьох закарпатських фракцій у парламенті Чехословаччини об’єдналися і також зажадали від чехословацького уряду автономії. Чехам не лишалося іншого вибору. як погодитися. 11 жовтня 1938 р. Закарпаття отримало самоврядування. Прага призначила кабінет міністрів Закарпаття, що складався з українофілів на чолі з Августином Волошиним. Уряд Волошина негайно приступив до перетворення Закарпаття на автономну українську державу. Українізувалися система освіти, видавнича справа та адміністрація.

У лютому1938 р. на виборах до регіонального парламенту українофілів підтримали 86% усіх виборців. Тоді ж сформована Карпатська Січ - військова організація,що налічувала 5 тисяч бійців.

15 березня 1939 р. уряд Волошина символічно проголосив незалежну республіку – Карпатську Україну. А вже через кілька годин по тому він змушений був виїхати за кордон – територію Закарпаття за погодженням з Німеччиною окупували угорські війська. Незважаючи на коротке існування, Карпатська Україна мала великий вплив на зростання національної свідомості українців та відродження ідеї соборності українського народу.