Що значить загнати економію?
– Гроші за карточку віддам пізніше! – недбало кинув Кулаківськиймолодший.
Софійка йшла услід за Кулаківським, його дружиною і сином. Бруківки позолотило опале листя. Осінь стояла дзвінка, сонячна й тепла.
– Ну, Лизавето Львівно, це ви нині розорили нас не на жарт! – гнівно мовив чоловік до дружини.
– Якове Гордійовичу, але ж Васюня так рідко приїжджає на канікули, хай хоч якась пам’ять буде! – заперечила та.
– Приїжджає рідко, бо нема чого на дорогу тратитись. І так, Богу дякувати, недороге училище напитали, та й удома на один рот менше!
– Але ж бодай сьогодні, на Покрову, можемо купити якоїнебудь лакітки?
– Лакітки? І де лиш такі слова берете? – розізлився Яків. – Забули, що мені на зиму треба нової шапки? Що я загнав економію? І так ниньки вам до обіду виділив півфунта борошна й ціле горнятко олії!
– А ще пучку солі та повний кухоль води! Коли б ми часом не виздихали од вашої щедрості!
– Ліпше вгамуйте свій апетит. Погляньте, які часи! Усі бідують, війна, сирітські притулки по вінця заповнені! Кажіть спасибі, що нам спокійно, що маємо повні засіки. А ви нарікаєте! Все, годі! – Кулаківський зібрався повернути в інший завулок. – У мене справи! А ви йдіть додому, порайте господарство й лягайте спати: і вечеряти не схочеться, і гасу не будете палити!
“У Васюні та його мами навряд чи буде цікавий вечір”, – подумала Софійка і рушила за Яковом Кулаківським.
Той дійшов до кінця завулка, постукав до якогось тихого дому.
– Якове Гордійовичу? Знову? – усміхнулася, правда наче якось нещиро, із дверей сухенька літня жіночка. – Просимо, просимо!
Софійка прошмигнула за Кулаківським у довгий коридор. З кухні смачно пахло святковими наїдками, проте у вітальні столу ще не накривали. Молоді чоловіки й жінки, з яких дехто доводився господині дітьми, зятями й невістками, жваво перемовлялися, грали в карти.
Кулаківський приєднався до них.
– З Покровою будьте здорові!
– І ви будьте здорові! Як поживають Лизавета Львівна, Васюня?
– Спасибі, не скаржаться! Хоча, при нашій бідності…
– Батько не сниться?
– А чого має снитися? Поховали, як належить. І на дев’ятини, й на сороковини милостиню роздав.
– Ніколи б не повірив, що мішок з кукурудзою може впасти з горища і вбити.
– Кому що судилось.
– Як там Франя Гордіївна?
– О, відколи батечка не стало, вона рідко навідується. Все дується, що віддали без посагу! Але, видно, живе за своїм Корнієм непогано, хутко переселилась до його хатки в Половинчик, перепродують збіжжя, багатіють… Діти? Ні, не дає Господь. Та й нащо? Від них самі збитки!
Далі перейшли на ціни, врожай, на якусь нову економічну політику, комерційні плани.
Софійка геть знудилась, та ще й у животі булькотіло від голоду: зранкубо вмудрилась уникнути супу, ковтнути лише чаю. В куток, де вона сиділа, позиркували.
Нарешті вечеря! Однак подали далеко не все, що так смачно пахло в коридорі: стіл був накритий вельми скромно. Але жовті очі Кулаківського жадібно загорілися, він першим припав до печені, вихиляв чарку за чаркою. Розмова пожвавішала, Софійка й собі непомітно вхопила пирога з капустою.
По вечері обважнілий Кулаківський подякував і викотився за поріг.
– Прощавайте! – якось наче веселіше проказала сухенька пані.
– До завтра! – багатозначно поправив гість.
А йдучи додому, діставав із кишень та поїдав… пироги з капустою. Софійка гадала, що взяв їх для сина Васюні!
– Завтра ще раз вечерятиму в Дульських, позавтра – в їжакевичів, потім – знов у Дульських… Терплять мене, зарази: думають, що маю ще якісь батечкові боргові розписки, бояться, щоб не дав їм хід! Якби міг – знову їх розорив би! Ич, повід’їдалисятаки, свині! А я гарно придумав: заганяти економію! Ще тижденьдругий – і зекономлю собі на шапку!..
Дідусева історія
Ось вони з тітонькою Сніжаною знов у Половинчику. Як і того разу: прийшла, скомандувала, зібрала – поїхали. Софійці завтра проти ночі в зачакловану квартиру лізти, а тітоньку в Половинчик магнітом тягне!
Хоч і приємно сидіти отак біля дідуся й бабусі у холодочку за столом і сьорбати риб’ячу юшку!
– А чому ваш ліс називається Міщенським? – співала своєї дівчинка.
– Міщенський – не Міщенський, а колись, розказують, Міщенко його тримав, – одповіла бабуся. – Був у Вишнополі такий, багатий – не багатий, але земелька його якраз під Половинчиком закінчувалась отим ліском. Потім ніби до когось іншого той ліс перейшов, а люди й досі Міщенським кличуть.
– Та й сам він, кажуть, прізвище змінив. Тобто син його. Чогось йому розхотілось Міщенком бути, записався якось інакше, – втрутився дідусь. – А як? І не згадаю! Пам’ятаєш, Ліно, колись тобі розказував? – звернувся до бабусі. – Він ще із моїм дідом разом документи ходив міняти. Дідові папери у громадянську війну згоріли, мусив поновлювати. Ходив за цим до Вишнополя, там у якійсь конторі з Міщенком і здибався.
– І що? – Софійка забула про юшку, бо ковтала тепер кожнісіньке слово.
– Тільки й знаю, що якось інтересно він своє прізвище перекрутив. “Новим і чистим чоловіком зробитися хочу!” – пояснював. Тоді ж і з моїм дідом оказія сталась: переплутали його прізвище і замість Вишні Ягодою записали.
– Наше родове прізвище було Вишня? – здивувалася тітонька.
– О, це було знаменито! – Дідусь замріяно примружився. – Дід мій із Вишнополя. Кажуть, це містечко заснував могутній та здоровенний козак Вишня. Потім неподалік од його куреня церкву збудували – на моїх очах її й валили, пам’ятник поставили, блакитними ялинками обсадили.
“Та це ж біля тієї церкви я старця зустрічала!” – зметикувала Софійка.
– А я собі ще думаю, – продовжував дідусь Максим, – чи не від самого бога Вішну, що колись і на нашій землі свій босий слід залишив? Бачили над Відьминим ставком скелю з наче вдавленою гігантською ступнею? Від нього пішли дерева вишні й козаки Вишні, а потім і Вишнопіль. Дуже на те скидається!
– Ох і брехун! – похитала головою бабуся.
– Наш тато поначитувався – є що послухати, – лагідно усміхнулася тітонька. – Не второпаю тільки, як вам, наче ж освіченим людям, учителям, козакам та замандюрилося мене Сніжаною назвати? Ім’я таке, що жодне прізвище до нього не клеїться!
– Ім’ято якраз і наше, рідне! – заперечив дідусь. – Ти ж як народилася, бабуся ніяк не могла придумати, як маєш зватися. Так – не гарно, так – застаріло, так – на собаку кинь, а в це ім’я попадеш! Тиждень минає, другий – дитина безіменна! Я вже не витримав та й кажу: коли до завтра не визначишся, назвемо іменем того, хто першим у двір зайде! І що ж? До обіду – ні душі, в обід – нікого. А під вечір – серед жовтня! – такий сніг пішов!.. От ім’я і впало з неба.
– Дідусю, а ви ніколи не хотіли переписатися знов на Вишню? – устряла Софійка.
– Хотів, а нащо? Тільки дочками Бог нагородив. Рано чи пізно заміж повискакують, навіть Ягід не стане!
– Я заміж не піду, – пробубоніла Сніжана.
– Змінювати – то вже змінювати! Яке там Вишня! На Вішну й перепишемось!.. – змела гілочкою риб’ячі кістки бабуся Ліна.
Пристрасті у Половинчику
Надвечір’я у бабусиному дворику все гарнішало, а тітонька Сніжана все відвертіше нудилась, ніяк не знаходила собі місця.
– Знаєш, люба племінничко, – мовила нарешті, – ходімо погуляємо!
Тітоньку тягнуло до Відьминого ставка. Софійка тихо ступала поруч.
– Дивіться: це ж дерево, за яким ховалась Франя! – Уклякла перед старим пеньком, на якому за дня возсідала старапресуха бабця.
– Яка Франя? – прокинулась від своїх далеких думок Сніжана. – Яке дерево? Пеньок!
Призахідне сонце виблискувало на плесі усіма барвами веселки. Ще й комарі не кусали – благодать!
Раптом і Сніжана засвітилась, повеселішала, ніби скинула сонний панцир. Вона вже не озиралася й залепетала про якісь дурниці, щедро пересипаючи їх срібним сміхом.
А он і причина тітоньчиного оживання: віддалік бовваніла постать художника. Цього разу він малював краєвид зі скелею, на якій справді проглядався відбиток величезної ступні. Все виглядало б вельми романтично, якби той малярчук на Сніжану хоч бровою повів!..
– Як гадаєш, може, варто заговорити першій? – Сніжана тяжко зітхнула.
– А що, навіть світова казка знає подібні випадки! Ммм… – Софійка замислилась. – Он Русалонька власними силами добиралася до палацу коханого. Англійська КейтЛузаночка… Зрештою, царівнажаба теж сама нав’язалась Іванкові…
– Ти мене переконала, – ще тяжче зітхнула тітонька.
Поверталися в сутінках повільно й неохоче. А художник майже навпомацки все чаклував над своїм полотном.
Снідали, як завжди, у дворі під густим виноградним шатром. І, як завжди, рибою. Цього разу бабуся потішила фаршированою щукою, з якою возилася ще з досвіта.
Софійка розуміла: щодня так шикувати бабуся не може. Але це все одно щастя проти жахіть, що колись довелося пережити бабусиним батькам…
– А що з Мальвою зробили, як голод був? – боязко спитала Софійка.
– Мальви у нас на ту пору вже не було…
– Як?! Але ж Ніні вдалось урятувати її від червоноармійців!
– Невже я про це розповідала? – здивувалась бабуся. – Справді, повернувши Мальву, мама якийсь час переховували її в ярку. Але хіба ж таку сховаєш? Знайшли і таки відібрали!
– А Маківка, лошичка Мальвина?
– О, Маківка ще довго нам служила, поки її разом із Буйним – отим підміненим, кошлатим – не забрали. Тоді все у всіх забирали. В колгоспі обоє якийсь час животіли, поки не перевели до іншого – дальнього. І добре, що перевели, бо несила вже було на їхні ребра дивитись! А до цього Маківчиних синів – Майорів – дідусь багато років продавав і мав із того добрячий заробіток!
Така довга ніч
По сільрадівському телефону Софійка заявила мамі, що приїде тільки завтра вранці: добре, що тітонька, захоплена власними переживаннями, пропустила це повз вуха.
А як іще пояснити рідним, що ночуватиме в небезпечній сусідській квартирі? Хай посплять спокійно хоч цієї ночі, бо хтозна, що буде потім…
Дорогою зробила чималенький гак і порівнялась із будинком на Малофонтанній, три. За цією брамою весь цей час жило її кохання. Он, до речі, він іде: як завжди, проти ночі – з дому… Як завжди красивий, стрімкий, струшуючи набік свого ледь рудуватого чуба… Таким він і пройшов через усе її життя. Хай буде щасливим! Хай… хай завжди пам’ятає про ту, яка… Шкода, що не встигла звільнити його від прокляття!..
– Привіт! Я вже там, у сараї, підготував драбину, мотузку і сокиру, – сказав тремтячим голосом Сашко. – Щойно стемніє…
– А сокиру нащо? – собі затремтіла.
– Мало що!
– На ось, під язик! – простягла хлопцеві жовтеньку пігулку валер’янки. – Від нервів.
Кожен смоктав валер’янку й думав про своє.
– Ти вже зі своїми попрощ… своїх попередила? – запитав, складаючи товар.
– Я ще ніби в бабусі. А ти?
– Сказав, що сьогодні працюватиму в нічну зміну. Під подушкою про всяк випадок залишив записку, сповістив, де зберігаю свої заощадження. Хоч матимуть за що жити.
– Слухай, а може…
– Відступити? І далі тремтітимеш кожної повні й кожної нічної грози?
– Та я б уже якось… Так і боялася б собі…
– Не чекав такого від тебе! – глянув, наче на крадіжці піймав.
– Ні, та хіба я що? Просто запитала…
Кватирка була відчинена: хазяйновита баба Валя регулярно провітрювала помешкання.
Сашко поліз першим. Софійка й не зогледілась, як за склом щезла його голова, а за хвилю впірнули й вишурувані штанці та подряпані загорілі ноги.
Софійчині ноги чомусь безпорадно звисали з вікна, хоч як старанно пхалась у вузьку дерев’яну раму. Ніколи не думала, що така товста! Хай йому грець: здається, ноги так і стримітимуть під повним місяцем на вулиці! Як той ВінніПух у кроликовій хатці! Як та Аліса з Країни Чудес!.. Як…
– Штовхай драбину! Назад стрибатимемо вручну! – прошепотів Сашко, як тільки йому вдалосьтаки затягти Софійку.
Драбина звалилася невдало, набакир. Здається, її край видно якраз із балкона баби Валі. Надія тільки на темряву!
Вазони поставили на місце, кватирку залишили напіввідчиненою, як і було.
У кімнатах, як завжди, чисто. Усе перевірили – нікого. Почали обирати місце засідки. Повагавшись, уподобали куток за розкладним диваном: і просторо, і захищено, і до кватирки близько. Якби ще стати невидимими! Шкода, що намисто помагає тільки в минулому. Ще до Половинчика зоставила його вдома – хоч комусь колись знадобиться!
Вмостилися на відстані одне від одного: якщо їх колись тут знайдуть неживими, щоб не подумали, ніби в них любов! Між собою поклали мотузок та сокиру.
Виявляється, чекати ой як нелегко.
– Знаєш, я почуваюся злодієм, котрий заліз у чужу квартиру! – по довгій мовчанці звірився Сашко.
– Чого б то? – ще знайшла силу всміхнутися.
Угорі заплакав Ростик.
Іди, іди, дощику!.
Це було схоже на сон.
У двері загупали. Чому не скористалися дзвінком? Стрілки настінного годинника показували за десять дванадцяту.
– Іду, йду! – пролунав наче зі спальні старечий голос. – Ось лиш намацаю свою палицю!
– Мамо, це Семенко! Я відчиню! – долинув із кухні інший – молодий – голос.
Загупализашурхотіли кроки, зарипіли одночасно всі двері.
– їсти зварено? – басовито спитав той, хто ввійшов.
– Борщику в горщику! Борщику в горщику! – заспівав молодий жіночий. – Ось тільки знайду свою блакитну стрічку!
До вітальні, де, прикипівши до підлоги та обливаючись холодним потом, сиділи Софійка і Сашко, вбігла… дівчина – розпатлана й украй бліда. Вона занипала кімнатою, шукаючи.
– Моя блакитна стрічка! – скімлила. – Хтось знов украв мою блакитну стрічку!
Їй вторив протяжний старечий стогінзавивання.
– Мила, я купив тобі нову! – почулося з коридора.
Леле, як увійде сюди!..
– Купив, Семенку? – подалась на поклик. – Як добре! Хахаха! Хахахаха!..
– Гигигиги! – засміявся хтось беззубим ротом.
Зареготали всі, кожен на свій лад.
– Яка я гарна! – Дівчина, вже зі стрічкою, знов убігла до вітальні, стала вдивлятись у стіну над диваном, наче у дзеркало.
– Яка я гарна! Хаха! – затанцювала на килимі.
Софійка наважилася підвести голову й обімліла: дівчина мала якісь моторошні, неприродне блакитні очі. На синюватоблідому обличчі вони здавалися не на жарт страшними!
– Їсти зварено? – вдруге запитав бас.
Дівчина знову заспівала:
– Борщик у горщику!
Зварю тобі борщику!
І підстрибці вибігла з кімнати:
– Іди, іди, дощику!
Зварю тобі борщику!
Та поставлю на горі!
Закусають комарі!
Ууух, закусаютьзакусають –
закусають комарі!
– Гигигиги! – прохрипіло, як відлуння.
Здійнявся гармидер, писк і ґвалт. Час від часу
влітали якісь блідосинюваті люди. Незнайомі жоден не схожий на бабу Валю! Стрибали, танцювали, трощили меблі, обривали картини…
Часом здавалося, що привиди отот викриють їх із Сашком. Хтось навіть зіперся на бильце дивана!.. Але ні, відступив, не помітив!
Скільки так сиділи, не знати. Може, вічність, а може, лише ніч? Усе обірвалося перед світанком після чийогось голосного довгого свисту.
– Ой, моя блакитна стрічка! – тільки й гукнула майже нечутно вже майже прозора дівчина.
І все стихло.
Ще довго сиділи нерухомо. Аж коли розвиднялося, зважились вийти зі схованки. Лиш тепер помітили, що сиділи разом, притиснувшись, міцно вчепившись одне одному в руки. Добре, що не померли, бо якби їх отако знайшли – сорому не обібрались би!..
У кімнатах нічого не змінилося. Порядок, чистота. Меблі цілісінькі. Вхідні двері замкнені.
Тільки на килимі… блакитна стрічка!
– Тікаймо… Тобто ходімо швидше звідсіля! – прошепотів Сашко.
Він поджентльменськи пустив першою Софійку. Цього разу вона трісочкою вилетіла через вузьку раму. Потім спустилась по мотузці, яку Сашко з усіх сил тримав за протилежний кінець.
У будинку ще спали, коли двоє дітлахів, пригинаючись, витягли з колючих кущів драбину йповолокли геть. Один із них тримав під пахвою ще й сокиру. За драбиною тяглася мотузка, лишаючи в пилюці зміїстий слід.
Таємна вечеря
Цього разу потрапила одразу до оселі Якова Кулаківського.
В темній вогкій кімнаті край голого столу при кволій свічці латала щось Лизавета Львівна. Яків Гордійович ходив круг неї з клаптиком паперу й пером.
– Сала в діжці поменшало на два пальці! – супився невдоволено.
– Змилуйтеся! Таж Васюні треба щось у дорогу!
– П’ятьох яєць не дорахувався!
– Хто винен, що в коморі миші й щури завелися? Ви ж не даєте кота впустити: щоб вершків не поспивав!
– Цукор закінчується!
– Закінчується?! – Лизавета Львівна стрепенулась, аж колихнулося полум’я свічки. – Ще два мішки у вас у коморі! Та хай би воно вам поскисало! Казала мені ворожка: “Не виходь за того лічокрупа, бо під повного замкненою коморою у великий голод помреш!”
– Ворожки брешуть, лиш гроші видурюють!
– З вас видуриш, аякже!
– Досить теревенів: із ними каші не звариш! – тупнув Кулаківський. – Швидше дошивайте й гасіте свічку. А в мене – справи!
Софійка сьогодні залишиться тут: подивиться, як бідна родина виживає. Все одно хазяїн сьогодні вечеряє у якихось їжакевичів. Краще за ним вирушить завтра до тих… Дульських, чи як?
По тому, як за Яковом зачинилися двері, жінка ще хвилинудругу посиділа за шитвом. Коли вже рипнула й хвіртка, Лизавета Львівна поспішила до плити і заходилась мерщій топити. Поки розгорялось, дістала зпід рясної спідниці ще одного ключа: такого, як у чоловіка.
– Гарний майстер із нашого Васюні! – Помилувалася ключем і попрямувала до комори.
Швидко на припічку з’явилося кілька картоплин, цибулина, полумисок зі сметаною. Незабаром і в горщику забулькотіло.
– Піднімайся, Васюню! – гукнула в темряву кімнат. – Вечеря готова!
Хлопець, очевидно, й не думав спати – просто лежав у темряві. Удруге кликати його не треба! Він уже сидів біля столу і тримав ложку!
Їли поспіхом, озираючись і прислухаючись.
По трапезі мати перемила й поховала посуд. Узялася гасити в плиті.
– Мамо, я ще трохи погріюсь! – запросився Васюня.
– Коло грубки грійся, поки ще тепла! – гарикнула мати, хлюпаючи на жар водою з чавунка. – Мушу якнайшвидше сліди замести!
Ще за якихось п’ять хвилин у плиті стало чорно, мовби ніхто ніколи там і не топив. Лизавета Львівна хотіла було відчинити двері, вивітрити запахи, та не ризикнула напускати холоду. Мати й син пішли спати, і Софійка вірила, що тепер, після вечері, їм таки вдасться заснути.
У тиші кімнат чулося сите сопіння. Запах страви ще нагадував про себе, однак хатнім затишком тут і не пахло. Софійка з радістю покинула це місце, повертаючись додому.
Що ж далі?
– Софійко, чи не хочеш… – стояла в дверях мама, тримаючи новеньке дитяче покривальце.
– Погуляти з Ростиком! – докінчила дівчинка.
– Так! Він сьогодні у новенькому костюмчику, гарненький, мов лялечка! – Мама прагнула догодити Софійці. – А я займуся пранням!
– Звичайно, як у казці: хату заметеш – сядеш посидиш, посуд помиєш – сядеш посидиш, хліба купиш – сядеш посидиш, з Ростиком погуляєш – сядеш посидиш. Відпочивати, то відпочивати! Канікули ж!
– Останнім часом у тобі наче поселився якийсь буркотунчик! – сумно похитала головою мама. – Що ж, і справді. Яке маю право когось просити? Моя дитина – мені й гуляти! А ти, донечко, полеж, подивися телевізор: таки ж канікули!
– Ні, мамусю, вибач – підупіду!
Сашко продавав пакети з липовим цвітом.
– Як пишеться “на здоров’я”? – запитав одразу.
– Тобі для чого?
– Ну ось, поглянь: “Предбайте липовий цвіт” я написав, а як додати “на здоров’я”? Разом чи окремо?
– Не “предбайте”, а “придбайте”! Давай виправлю і домалюю!
– От спасибі! А то старенькі купують, а молоді… не знають і для чого!..
– І ще ось що думаю, – додав по хвилі, коли Софійка, закусивши губу, старанно переробляла оголошення. – Про ту квартиру і все інше…
– І що думаєш?
– Чи не баба Валя користується нею в своїх відьомських цілях? Щось у ній нечисто!
– Признатись, я нічого не можу збагнути. Ще не обміркувала як слід.
– А я впевнений, що насамперед потрібно нейтралізувати бабу Валю! Тільки як це зробити?
– Може, через Фантика?
– Можна! А ще – через оту стрічку. Нам би годилося прихопити її з собою!
– Добре, хоч самі вирвалися!!
– Давай так: ти поки що приглядайся до ситуації, а я вже щось зметикую. Якось порятуємо тебе від тих нічних кошмарів!
Невдала гостина
У Дульських Якова Гордійовича приймали ввічливо. Теж запросили до світлиці, принесли карти, завели балачку. Але з кухні тепер нічим не пахло.
Розмови були довгі й ні про що. Софійка мало не закуняла, очамрівши від нудьги й тютюнового диму. Коли тут вечоріє, в Софійчиному часі ранок, тож їй важко пристосуватись.
– Як там найдостойніший із достойних? – єхидно хихикнула котрась дама.
– Ви про старого Міщенка? Ах, пак, Міщенкова!!!
Софійка нашорошилась.
– Подейкують, цей бабій довго переховувався в Кривих Колінах у якоїсь молодички. Потім захворів, а та його належно не гляділа. То він і не дурний: повернувся до Вишнополя й кинувся в ноги рідній жінці! Щось, видать, наплів, бо та простила і тепер глядить його і годить, як болячці! Він же досі вважає, що так і треба!
– Ет, попався б він до рук моєму батькові! Розтерзав би того зрадника, того нехлюя! Через нього ми досі під каблуком у того злодія Ку… Куди це я поклав… свій тютюн? Кахикахи!.. Кахикахи – кахи! Кахикаххх! Закашлявся ні сіло ні впало.
Господиня осудливо глянула на балакуна, сторожко перевела погляд на Кулаківського: ні, наче не розшолопав! Може, якраз обійдеться без скандалу?
– Проте син його молодший, чула, вдався совісним і роботящим, – поспішила перейти на інше. – Оженився, вже й хлопця до школи віддав!
– А старший же? Михайло?
– Відколи пішов по тюрмах, то чи й живий іще!
– Бачили його в наших місцях. Кажуть, в Половинчику з червоними стояв, якусь ніби ще й коняку вигравав! А потім – хтозна…
– До речі, коні почім нині?
Балачки перескочили на худобу, ціни та політику. Софійка знову згадала, що недоспала і недоїла: коли там уже подаватимуть до столу?
Ще за годину гри та балачок господиня смачно позіхнула й оголосила:
– Пора спати!..
– Таки пора! – старанно запозіхали присутні.
– А вечеря? – аж підскочив у кріслі Кулаківський.
– Хіба не знаєте? – вдала подив хазяйка. – Ми ж тут постановили… Якщо хтось тричі поспіль у карти програє – полетить вечеря з вікна! А ви ж, Якове Гордійовичу, самі ниньки тричі мого зятька обіграли!
– Е… я? А може, ще не викинули? – занепокоївся той.
– Викинули, Якове Гордійовичу, викинули! Власноруч пожбурляла тарілки – просто до яру!
– Тож на добраніч, пановетовариші! Щасливо, Гордійовичу, вам додому добратися! – потерла сонні очі господиня і рушила випроводжати гостя.
– Але ж… Та я… Добром розкидатись?.. Ну, раз так, бувайте! – Яків неохоче поплентався до дверей.
Коли за відвідувачем задзвеніли клямка та дверний ланцюжок, у коридорі зачулася радісна біганина, шкварчання, дзенькіт посуду.
Пророкування старця
Софійка гнівалася на себе. Вона бачила, як поступово діє прокляття, але нічого не зробила, щоб перешкодити йому! Найстаршого Кулаківського прибито мішком із власним скарбом у власному ж домі. Ще напередодні його молодшого самовпевненолегковажного сина застрелила власна зброя. А ще до цього, казали, померла їхня матінка. Франя теж карається. Що може бути гірше від щоденної неприязні коханого чоловіка? Від безсилих заздрощів до Клави? Корній завше пам’ятатиме колишнє кохання, завше почуватиметься, як дурманом обпоєний! А те, що Лизаветі ворожка напророчила!..
Усіх Кулаківських неминуче вражає прокляття – отож виходити заміж за Вадима Кулаківського поки що було б вельми необачно й небезпечно. Також не йшло з голови почутепобачене в іще одній мандрівці у минуле. Тоді сліпий старець дав бабуні Клаві заповітне намисто! Дав і мовив:
– Як народиться в тебе Корнієва дочка, ти одужаєш! І ще пам’ятай: захочеш собі нову долю знайти – вбери ці коралі і не скидай. Коли щастя прагнеш дітямонукам своїм – убирати не здумай, заховай далеко й подаруй своїй доньці аж на весілля!
Ось чому прапрабабуня намиста ніколи не вдягала. Тому ні щастя не мала, ні віку довгого! Заради нас пожертвувала!
Але… Прокляття діє, а вона, Софійка, мовчки спостерігає! І досі не може вловити мить, коли зійдуться небо і земля. І, що найприкріше, їй анітрохи не хочеться рятувати цих скупеньких людців! Як там вчили на позакласному читанні, у Тичини? “Та нехай собі, як знають, божеволіють, конають!.. божеволіють, конають: нам – своє робить…”
Саме так: нам своє робить! Допоки може, Софійка робитиме все, що їй під силу!
Поки там що
На цій світлині, здається, Васюнин син: такий же біленький (насправді – Софійка знає – рудуватий), тільки вже в іншому, ближчому до Софійчиного, часі. І не в салоні, а десь біля огорожі.
Ну, шафонько, вперед:
– Коррралі!
– Іване, мерщій переберися в стареньке! – закомандувала якась гладкенька жіночка, що поралась у дворику. – І гайда вчити уроки!
– А ти, Катерино, сиди й не вередуй! – мовила кудись у бік призьби. – Тобі зніматись на картонку? Що там знімати?
Аж тепер Софійка помітила: на порозі, засланому ряднами, сиділа маленька худюща дівчинка і плакала. Років їй, може, із чотири, але яка ж немічна! На блідому личенятку тільки сині очі й видно.
Хлопчик вийшов у двір вже в буденних штанцях і сорочці.
– А уроки? – жінка знову за своє.
– Мамо, той вірш про Сталіна ніяк не лізе в голову!
– Цццить, дурню! – прошипіла господиня й поспіхом озирнулась, чи ніхто не чує. – Не можна такого казати, бо заберуть і нас, як он Василенків, Жуків, Пашків, Старосвітських! Марш до хати: сиди, мовчи та диш!
Хлопчик неохоче зник за дверима. Зате біля хвіртки заманячила незнайома постать.
– Доброго здоров’я вам, хазяйко!
– Чого ви хочете, діду? – стривожилася жінка, готуючись утекти до хати.
– Дайте старому бодай шкоринку хліба.
Молодиця завагалась, а Софійка підступила ближче й мало не зойкнула: той самий старець!!! Тільки ще біліша сивина, ще довша борода, ще глибші зморшки… Це ж йому вже років зо сто, не менше! Може, він вічний?
– Зараз винесу! – Жінка побігла в сіни.
Блимав порожніми більмами, хоч, мабуть, бачив біля хатньої стіни непрохану гостю. Мабуть, чув і розмову з розчиненої кватирки:
– Багато їх бродить, усім не настачиш! – дорікнув чоловічий голос.
– Батько твій нікому не подавав: що з того? – відказала молодиця. – Дружину свою голодом заморив, а сам удавився картоплиною на чужому обіді. Та й по всьому! Чи ж годиться шматка хліба жаліти?
– Зате при такому батечкові я гарно хитрувати й маскуватись навчився! Чи інакше мала б ти усе це добро? Я все до хати тягну, недосипаю, а ти з хати? – Голос колишнього Васюні, щоправда, трохи пом’якшав.
– Кажуть, ніби під виглядом такого жебрака може ходити святий.
– Святий? А що немає ні Бога, ні святих, тебе не вчили? Злодії хіба що!
Але жінка вже вибігла у двір зі шматком сала, хлібиною і кухлем молока.
– Дякую, дочко! – Старець надпив із кухля, взяв частунок. І кивнув у бік синьоокої дівчинки: – А що то за примара на порозі сидить?
– Краще не питайте! – махнула рукою. – Дитина молодша! Таке щось із неї: не живе й не помирає, тільки очі зриває. З болячок не вилазить!..
– Купіть на базарі якнайбільшого баняка, зваріть у ньому доброго борщу і нагодуйте всіх неімущих за здравіє раби Божої… Катерини!
Але старця вже ані сліду.
– От лишень… А звідки знаєте, що її Катериною звуть? – спохопилася жінка.
– Хто ви? – нетямилась від здивування хазяйка. – Де ви пропали? Агов!
Нейтралізація баби Валі
Сашко пригнався, щойно розвиднілось:
– То як, нейтралізовуємо бабу Валю?
– Спочатку б дістати стрічку! – погодилась дівчинка. – Я вчора зазирала: вона там ще є!
– Шкода, – засмутився хлопець. – Не прихопив драбини! Хоча… якщо через балкон?
Софійка дістала простирадла. Сашко пов’язав їх між собою морськими вузлами.
Коли простирадлова линва уже звисала з балконних перил, Софійка збентежено поглянула на її кінець, що теліпався внизу.
– Хто дбатиме про твоїх сестер, якщо ти раптом покалічишся?
Але це не могло вже спинити хлопця. Якщо надумав, то…
– Є! – гордо проголосив Сашко, щойно простирадла втягли назад, і поклав перед Софійкою блакитну стрічку. Чорнобілка, яка мирно спала неподалік, засичала й відскочила.
Сьогодні їм щастить: Фантик якраз сидить на порозі бабиної квартири прив’язаний, – баба часто його вигулює на мотузочку. Сидить і несамовито нявчить.
Коли йому підсунули блакитну стрічку, зреагував спокійно, тобто продовжував нявчати.
– Видно, звик до подібної чортівні, не те що Чорнобілка! – підсумував Сашко.
– Та й на шиї в нього така ж!
Поки Фантик нявчав, Софійка подзвонила в двері.
– Що скажемо? – спитала Сашка.
– Поцікавимось, чи то не її Фантик загубив оцю стрічку? Мовляв, у дворі знайшли.
– Правильно!
– А баба Валя хай здивується: чого б то у дворі?
– Адже знає: такі лише в сусідській квартирі!
– Якщо здивується, – Сашко проявляв здібності справжнього пошуковця, – то певна ознака: щось не чисто!
– Точно!
Баба Валя не відчиняла. Тактак, двері зоставалися зачиненими! Сама, безперечно, сиділа зараз по той бік, підглядала й підслуховувала.
– Розкусила! – мовив Сашко. – Побачила в нас речовий доказ і злякалася!
– Еге ж!
Потоптавшись отак під порогом ще хвилин десять, навмисне трохи спустилися сходами. Цікаво, що робитиме баба, коли ворог відступив?
Фантикове нявчання дуже заважало, та, зрештою, в під’їзді таки почулося гупотіння і немічне жіноче квиління… поверхом нижче.
Не змовляючись, кинулись до помешкання внизу. Двері були не замкнені, тому без усяких церемоній увірвалися всередину.
Баба Валя лежала під вікном і стогнала.
– Води!
Софійка подала кухлика, що стояв біля вазонів.
– Прийшла поливати… – хрипко пояснила, вихлебтавши воду. – А на балконі привид зі стрічкою блакитною… Угору полетів. Білий такий… Правду ви казали: нечисто в цій квартирі! Напишу, хай шукають іншу, дурнішу, доглядачку…
– А хіба стрічки – не ваші? – обережно спитала Софійка.
– Признаюсь вам, дітки… Не мої вони… Тут знаходила… Завше їх повно: дай, думаю, Фантикові прихоплю! Хай Бог милує, щоб іще хоч нитку взяла!..
Софійка й Сашко допомогли бабі підвестись і допровадили на рідний другий поверх.
Фантик, забачивши хазяйку, щасливо замуркотів.
– Плакав за мною, рідненький? Прив’язала тебе, думала, на хвилинку, а вийшло… – пригорнула кота баба Валя. – Я чую знизу, а відгукнутись не годна. Якби не ви, діточки… то й не знаю!.. Спасибі вам сердечне!
– Нема за що, – зашарілась дівчинка. – Може, швидку викликати?
– Дякую, мені вже легше. Одне попрошу…
– Що, бабусю?
– Прізвища: твоє, Софійко, і цього хлопчика. В газету хочу написати, за порятунок подякувати. Такі славні діти у нашому Вишнополі ростуть, а ми й прізвищ не знаємо!..
За здоров’я Катерини
Софійка потрапила до Кулаківських якраз на обід. За широкими дерев’яними столами сиділи вишнопільці та всі ярмарчани, які цього дня зустрілися Василеві та його дружині Олені. Прийшло багато жебраків, Софійка виглядала знайомого старця, та його не було.
Столи було заставлено всіма наїдками, на які тільки спромоглися господарі.
– Їжте, пийте, люди добрі, за здоров’я… – Олена не зважувалася мовити “раби Божої”. Софійка знала, що в ті часи за таке по голівці не гладили. – За здоров’я Катерини!
І люди їли й пили.
Оскільки Софійка забула вдягти намисто, а вертатись по нього полінувалася, то примостилась на лаві й собі. За банкетом на неї не звертали уваги – це чудово. А ще звідси видно через відчинене вікно малу Катерину, яка, вкутавшись, дригоніла на лежанці. Серед літа! Ото вже справді злиденна!
– А ви ж ізвідки? Бачу, не вишнопільський? – спитала молодичка вусаня, який сидів праворуч від Софійки. (Добре, що не Софійку!)
– Це як сказати, – ворухнув той вусом. – І дід мій звідси, і батько. Та й дядько мешкав тут із сім’єю – виїхав далеко, з нами не родичається.
– Як вас прозивали? Ніби ж усіх тут знаю! – допитувалась цікава жіночка.
– Як прозивали, тепер уже не звуть! – загадково підморгнув чоловік. – А якби знали моє колишнє прізвище, то не сидів би я тута з вами! Бо, чув, предки цих Кулаківських добряче насолили моєму дідові, добряче його, тюхтія, підвели під монастир!
– Еее, стривайте… Міщенки, чи що?
– Тссс! – Вусань грайливо поклав пальця на уста молодиці. – Та й ніякий уже я не Міщенко: батько мій переписався поіншому, і я поіншому пишусь!
– І як же?
– Не сказав би, але такій гарній молодичці…
– Ой! – пищала балакунка. – Мабуть, удома жінка, діти, а ви таке?..
– Жінка й діти, правду ви кажете, вдома. Із Кривих Колін тут нас не дістануть. Та ще коли ви мене десь заховаєте!..
– Вай, тут же діти! – захихотіла жінка.
– Ті діти не страшні, аби і не мої, й не ваші!
Фу, яка мерзота! Софійка навіть одвернулась.
Терпіти не могла татів, що крадькома до чужих мамів залицяються! Здається, їй із татом пощастило, але декому…
– То як, говорите, ваше прізвище? – мало не співала молодичка.
– Ну, гаразд, тільки вам одкриюся. Може, чули про розбій, вчинений Мішкою Бєлим в одному столичному замкові? У гражданську війну? Розбив буржуя ще й хороми підпалив! Чули?
– Ні, а що?
– Так от: Мішка – то мій батько! Навмисне придумав зватися Білим: чистим, значить, без гріхів попереднього життя. Розумієте? Мішка той ще довго жив, у Кривих Колінах начальствував, нове радянське життя будував. А перед смертю признався…
– У чому признався?
– Ну добре, лише вам! Помираючи, повідав: той маєток був його колишньої коханки, графині Юзефи… Щось не помирились вони – Мішка з гарнізоном і напав на маєток. Але Юзефа з дітьми (одна дочка від Мішки!) встигла утекти. Нині вони десь за кордоном, а маєток до кінця не згорів і, либонь, досі стоїть. Можна вважати, з нього й мені частка належиться! А сестру маю, уявіть собі, за кордоном! Підсудне діло! Тільки ж ви – нічичирк, бо гаплик мені. Вічно в моєму роду когось то язик підводить, то любов до вас, жіночок!
Чоловік знову нахилився до співбесідниці, вони шепотілися й кихкотіли. Тільки й почула Софійка жінчине:
– То ваше прізвище тепер Білий? Вай, безгрішний ви мій!
По черешні
Увечері Софійка зі Сніжаною вже були в Половинчику. А вранці наступного дня, подзенькуючи відрами, прямували з дідусем до лісу.
– А прізвище той Міщенко поміняв часом не на Білий? – спитала Софійка.
– О! – притупнув ногою дідусь. – Точно! Як це таке просте міг забути? А ти звідки знаєш?
– Просто подумала так… Он ромашки обіч шляху біліють. Дай, думаю, спитаю…
Сніжану аж пересмикнуло:
– То це ми зараз ідемо до колишнього лісу колишнього нашого мало не родича?
Усі Міщенки схожі: і балакун Данило МіщенкоМіщенков, і його син МихайлоМішельМішка, і онуквусань, і, нарешті, прапраправнук Валентин… У всіх немовби подвійна душа. Усі хвалькуваті, брехливі, ненадійні. І з таким вони мало не породичалися! Як доречно зникли тоді коралі!
Які ж соковиті, які ж добірні черешні! Наче стрибали до рота! Лиш кісточки фуркали навсібіч. Коли ж апетити вгамувались, почали заповнюватися відра.
– Цікаво, де в цьому дикому лісі взялися черешні? – спитала Софійка.
– Ге! – усміхнувся дідусь. – Тут колись чого тільки не було! І кизили, і яблука, і горіхи, і груші, як баняки!.. Ще й вишні п’яні!
– П’яні?
– Еге ж! Хлопці бувало понаїдаються тих вишень – і попадають п’яні з дерев!
– І хто ж це такий чарівний сад виростив? – звеселіла Сніжана.
– А мій прадід Вишня й виростив! Якщо Лінині предки на худобі зналися, то мої – садівники неабиякі! Повсюди запрошували їх щеплювати дерева, підбирати саджанці. А прадід у цьому садку, вже у нових власників, не в Міщенка, садівником підробляв. Досі дивуються в Половинчику одній оказії. Стоїть якось узимку прадід під грушею і лупить її палицею, аж кора тріщить! Його питають: “Нащо?” А він: “Не родить, ледащо!” І що думаєте? Як пошептало! На весну груша обвішалась плодами – підпирати мусили! Чарівник!
– Хіба таке можливо? – не вірила Софійка.
– Було! Я собі думаю: може, він канали які в стовбурі попробивав, розчистив – дерево й зародило. От вам і народні традиції!
– Ну, тато не був би татом, якби наукової теорії під кожну казочку не підвів! – скептично підкинула тітонька. Хоч видно було, що вона ладна у кожну ту казку чи наукову теорію беззастережно вірити.
Надтобо все у дідуся гладенько одне до одного вкладалося!
Перша зустріч із Нею
– Краса яка, Господи! – Тітонька Сніжана поставила обважніле відро, обвела поглядом сонячну галяву.
Софійка вже хотіла з нею погодитись, як обидві уздріли на тім боці галяви… самотнього художника з мольбертом! Пустельник, як завжди, робив своє і на них не зважав.
– Далі так тривати не може! – гупнула відром об землю Софійка. І рушила до загадкового маляра.
– Куди, Софіє? – зашипіла вслід тітонька.
Але дівчинка була вже біля Пустельника.
– Добрий день! – привітно всміхнулася.
– Привіт! – не відривався від картини.
– Правда, гарні у нас місця?
– Гарні, – погодився. – Тільки не у вас. Бо ти не тутешня, а з Вишнополя. І Половинчик більше мій, аніж твій, бо я тут частіше буваю!
Ага! Знає, що з Вишнополя…
– Поглянути можна? – наступала далі Софійка.
– Дивись, як хочеш!
– Тітонько, йдітьно сюди! – покликала дівчинка. Проте Сніжану як вітром здуло. Ото ще страхополох!
Картина була як картина. Пейзаж. Гарний. Контури нечіткі, трохи наче розмазані. Мабуть, фарби розтікаються. І не дуже схожий. Там оно три берези, а на полотні тільки дві. Єдине, що сподобалось, – це загадковість, казковість картини. Так і жди якоїсь мавки чи лісовика!
Про все це Софійка щиро звірилась художникові. Той не знати чого засміявся.
– А інші полотна? Можна якось їх побачити? – Софійка йшла напролом.
– Приходьте нині ввечері зі Сніжаною до моєї хижки. Знаєте, де живу? Подивитесь, коли цікаво!
– Справді? А ви будете вдома?
– Якщо пообіцяв – доведеться бути!
– Дякую! Ми обов’язково навідаємось! – Софійка підстрибцем кинулась по травах. Раптом зупинилась: – А звідки… звідки знаєте, що моя тітонька зветься Сніжаною?
– Мммм… Ти ж мені сама сказала!
Сама то й сама! Хоча… Наче ж не кликала тітоньку на ймення… Певно, забула!
Відтоді як Софійка відшукала за якимось деревом ледь притомну Сніжану й повідомила про запросини Пустельника, тітонька не знаходила собі місця. Важко сказати, чи драглювала вона ягоди, чи мила банки. Здається, більше метушилась, панікувала та поринала глибоко у свої думки, забуваючи, що робить…
А коли почала вбиратися! Мала в Половинчику всього дві сукні й джинси з футболкою, але як довго те все приміряла, як вагалася!
Та хай там що, вони уже на Пустельниковім подвір’ї. Останньої миті Сніжана з якогось дива надумала тікати, але Софійка так вчепилась у її сукню, що довелося здатись – порвала б!
Художник чекав. Запросив гостей у свою скромну келіювітальню, почастував чаєм. Розмова не клеїлась, не знали, про що балакати. Тому з полегкістю взялися до картин.
Тітоньку Сніжану мовби хто підмінив! Над кожним полотном видавала мало не промову! Про переливи світла, поєднання барв, перегуки із Шишкіним та Куїнджі!.. Найцікавішими були, однак, її власні думки та враження. Подекуди смішні й несерйозні, та Пустельник слухав із захватом.
– Ніколи не думав, що лікартравматолог може дотепно і так тонко говорити про живопис! – похитав головою.
– Ви знаєте, що тітонька – лікартравматолог? – вчепилася до слова Софійка.
– Та… А що, це якась таємниця? – викрутився пейзажист. – У селі всі одне одного знають…
– Але ж ви майже не спілкуєтесь із селянами? – вела своєї дівчинка.
– Ну… Щось і до мене доходить, – паленів, не знати чому.
Знову зависла незручна мовчанка. Та Софійка була бойова:
– А що то за полотно, в кутку?
Пустельник завагався, але тітонька Сніжана так благально подивилась на нього й на те полотно, що мусив показувати.
Глянули – і обімліли.
…Звалена у воду стара верба, густий, наче мохом порослий, очерет, дрімливе латаття… І серед усього цього – немов свічка, тоненька дівоча постать. Сніжанина постать!
А внизу – розмашистий напис: “Перша зустріч із Нею”.
– Стривайте, а мене? – аж захлинулась від несправедливості Софійка. – Я теж була поруч зі Сніжаною! Чому ж на малюнку немає мене?
Але, зиркнувши на тітоньку й Пустельника, збагнула, що її не слухають. Вони стояли й дивились одне на одного. Софійка тихенько відчинила двері й пішла додому.
День, з якого не втекти
– Наша Катеринка так вилюдніла!
Це були перші слова, що їх почула, потрапивши знов у світлину. То промовляла Олена до малого Іванка. Жінка з дітьми вирушала на базар.
Катеринка так зміцніла, що тепер її не те що брали в дорогу, а навіть доручили нести кошика! Рум’яніли щічки, личко покруглішало. Упізнати в ній колишню хворобливу дитину тепер можна хіба по великих синіх оченятах.
Софійка помандрувала крутосхилами за Кулаківськими. Як цікаво бачити колишні завулки, будинки! Деякі з них Софійка навіть упізнавала. А он і торгові ряди тодішнього вишнопільського базару: майже такі, як і в Софійчиному часі!
Що це? Біля центральних воріт з’юрмилися люди. Мовби про щось радяться, а мовби й про щось мовчать.
Зненацька – чи сказав це хтось, чи це вже висіло в повітрі: “Війна!”
– Ви не знаєте, що сьогодні почалася війна? – спитала в Олени жінка.
– Війна?.. – Олена, мов осліпла, намацала за спиною паркан і сперлась на нього. Діти притулилися до неї – теж відчули недобре.
Світило сонце, і тиша стояла, як перед грозою. Як перед кінцем світу!..
Софійці зробилося моторошно. Боже, швидше до своєї кімнати!!!
Удома вскочила у рідне ліжко й накрилася з головою. Прокляття? Так, але не Кулаківських. Прокляття інше, від якого страждають усі.
Втім, думати про це – не на її розум. Їй досить таємниці роду Кулаківських, інших – не хоче і не подужає!..
Вискочила зпід ковдри, закрокувала кімнатою. Чому їй має боліти горе, яке впало на голови людей багато років тому? Чому досі пече в горлі пилюка, яку здійняли на шляху перелякана Олена, її діти, люди, які похмуро снували мимо?..
– Води!
Вибігла в коридор, хапаючись за стіни, зіпаючи спраглим ротом.
Календарик! Відривний календарик! Двадцять друге червня! Сьогодні – двадцять друге червня. Цього дня багатобагато років тому почалася війна! Софійка побувала в тому страшному дні! Вона в ньому й досі! Як утекти? Де сховатися? Що таке життя? Куди дівається минуле? Куди діваємось ми?
Софійка вперше відкрила давно усім відому істину: вона нічого не знає і не розуміє в цьому житті.
Бабусі й онуки
Втекла до кімнати, але спокою не знайшла. По якомусь часі вирішила: спекатися сумних думок зможе, тільки потрапивши в іншу світлину.
Почала порпатись у Вадимових скарбах. Ця дівчина, здається, Катерина? їй років до двадцяти. Красуня! Саме на виданні. Війна вже позаду, за дівчину можна не хвилюватися.
Тому ліпше пошукає іншої світлини. Ось напис на звороті: “1970ті рр.” – вже ближче до сьогодення. На фото – двадцятирічний юнак із хитринкою в очах і світлою кучмою. Іванків син?
– Тепер ще зайти до баби, бодай її… – Хлопець куйовдить чуба, прилизаного для фотографування, і виходить з ательє. Він сердитий, і добре, що не бачить Софійки, а то б і їй перепало!
Переходить із ним Холерний Яр: колишня річка вже скидається на струмок, проте ще удвічі більша. Виходить на крутий пагорб, з якого вперше за всі подорожі в минуле не видніється церква. Еге ж, дідусь казав, що в шістдесяті її зруйнували. Пагорби ті ж самі, хіба у виярках більше сміття. А от будинки інші тепер… Жодного сліду, що колись (для Софійки – зо дві години тому!) тут розпочалася війна.
Ось і знайомий двір! Це тут їлипили за здоров’я Катерини.
Спершу показувало, ніби в хаті нікого немає, але Толик тричі якось поособливому постукав у вікно, і двері скрипуче й непривітно відчинилися.
– Чого тобі, онучку? – Стара Олена впускає хлопця, а з ним і невидимку Софійку до світлиці.
Тут колись Олена розповідала чоловікові про старця, на цій печі сиділа раніше миршава Катерина.
– То що ви надумали?
– А що ж тут надумувати? Не можу я тебе тут поселити: стара я, вередлива, хати холодні – задубієш. Сиди поки в знайомих, а там, мо’, оженишся на якійсь хаті!
– Ну й бабусю маю! – Толик копнув баняка, що стояв біля печі. Той перекинувся, вивернувши на долівку гарячу картоплю в лушпайках.
– Нащо ж ти так, Толику? – Олена заходилась визбирувати картоплю.
– Для кого це наварили? Чи не жениха ждете проти вечора? Вже ж не внука рідного! Он і м’ясом тушкованим пахне: гарно живете!
– Яке м’ясо, дитино? – заметушилась Олена, засовуючи під штандари ще якогось горщика. – Де ж бо мені взяти?
– Словом, так. Ви самі, коли хочете, за хату й виходьте! А мені цю віддасте! Що ж це діється: я, єдиний нащадок, та не маю власного кутка? Чи ж заради цього мої батько й мати гнули спину, порпаючи бараболю на чужих городах? Чи ж заради цього люди їм печінки поодбивали? Та вони в цій хаті, будьте певні, грошей наховали, а я – жебрак жебраком! Чи ж заради цього, кінець кінцем, мій дід Василь на фронті загинув?
Стара присіла на лаву і вхопилася за серце. Софійка ж дивувалася: таки на фронті?.. Ти ба, не припускала! А де ж Катерина, її діти?
Толик тим часом правив своєї:
– Поперше, я все тут перешукаю. Подруге, треба цю хату продавати. Потретє, гроші заберу я, але не переживайте. Куплю вам якусь халупу на околиці. Якби лиш погреба підправити: до нього, відколи я, ніхто не заглядав, мабуть, пообвалювався!
– Не зачіпай погреба! – скрикнула Олена.
– Умовили! – реготнув Толик. – Ото погріб вам і зоставимо! Поселитесь у ньому й тамечки будете жити. Можете звідти й не вилазити: все одно сусіди кажуть, що ви од людей ховаєтесь!
Толик нишпорив по хаті, витягуючи з кутків одяг, папери, посуд, інше добро. Коли дістав зпід штандарів горщика, відкрив покришку й побачив печеню, Олена знітилась і сіла на стілець:
– Часом і старій хочеться смачненького… Пригощайся, внучку, тут і на тебе стане. Умліло саме…
– Тут і справді на дві, як тепер кажуть, персони! Ой бабо, бабо, чи не здумали ви на старість заміж вискочити? Діда якогось у моїй законній хаті пригріти?
– Дивіться, бо непереливки буде, як займу вас обох!
Він пожбурив горщиком у вікно – розлетілася шибка, їжа впереміш із черепками розсипалася по підвіконню.
– Завтра купців приведу!
Пішов, хряснувши дверима.
Олена голосила і примовляла:
– Нащо ти, Іванку, так рано оженився? Воно, звісно, після війни і сімнадцятирічний – парубок хоч куди, але нащо мені така гризота з онуком?..
Невдалий продаж
Дорога, якось так виходило, вкотре пролягала повз Малофонтанну, три. Але як не стишувала ходу, як не озиралась, як не вдавала, ніби чогось чекає, Вадим із дому так і не вийшов. Або ж не повернувся, тиняється десь.
Нічого! Принаймні Сашка застане під липою.
– Торгівля твоя як? – поцікавилася одразу.
– Ох, як бачиш… Воно б і нічого, та конкуренти наступають. У центрі вже теж позбивали ціни: важать за п’ятнадцять. Коли б не підробіток на фірмі… Якби швидше черешні в нашому дворі достигали, можна б непогано заробити!
– До речі, можу підказати, де зараз дістати прекрасних стиглих черешень!
– Чесним шляхом? – загорівся Сашко.
Ти ба, яке чесне!..
– Інших не пропонуємо! В Міщенському лісі усім дозволяється рвати! – детально повідала шлях до Половинчика й до самого лісу.
– Це можна й велосипедом! – стішився хлопчина. – Сьогодні ж поїду!
Софійка уявила, як Сашко іде своїм деренчливим транспортом з приладнаним до багажника відром ягід. Ще й відро обв’язане якоюсь пілочкою! Простотаки принц на білому коні! Глянути б на розтелепу, котра вляпається колись йому в дружини!
Наступного дня Софійка була в Кулаківських. Толик саме увірвався до бабиної хати з якимось подружжям – покупцями.
Як не впиралась Олена, як не просилась, онук уперто вихваляв чоловікові й жінці хатину, гупав у міцну підлогу, колупав стіни, вказував на стелю. Потім пішли оглядати подвір’я. У дворі покупці кисло глипнули на високі бур’яни, але в цілому зосталися вдоволені.
– А погріб? І його покажіть! – закомандувала жінка.
– Тільки не погріб! – заблагала стара.
– Баба зоставлять його для себе! – зневажливо гмикнув Толик. – А то дуже бояться в нього людей пускати!
– Не можна туди! Завалиться! – придумала раптом Олена.
– Підремонтуємо! А може, його взагалі доведеться знести! – планував чоловік. – Подивимось! Ключі далеко?
Олена мінилась на лиці. Нарешті зареклась:
– Чиєїсь загибелі на своєму обійсті не хочу! Якщо хто й полізе в погріб, то лиш я з онуком: краще хай нас приб’є, аніж чужого!
– Ану! – погодився Толик.
Олена так легко відімкнула замок, наче робила це щодня. Присвічуючи ліхтарем, ступили на сходи. За ними скочила Софійка. Дуже боялась висоти, мишей і темряви, але ще дужче сумнівалась у тому, що погріб валиться.
Коли вже майже зійшли донизу, з темряви почувся хрипкий кашель. Софійка похолола, але бачила, що Толик з Оленою настроєні рішуче.
– Так рано обід? – озвалася пітьма, і сяйво ліхтаря вихопило… привида, який прикрився од світла й підвівся з устеленої соломою, ряднами та кожухами розкладачки.
Це був сивийпресивий, довгобородий, але ще при силі дідуган.
– Кого ти привела? Згинь, маро! – замахав руками і залаявся дід.
– Це не мара, Васюню! – приречено сповістила Олена. – Це онучок наш, Іванів син! А це, Толику, твій дід Василь!
– Той, що… загинув на фронті?! – витріщився на прояву Толик.
– Не загинув, – глухо мовила Олена. – Якоїсь ночі… ще на початку війни… Діти – Катря й Іванко – спали… Прийшов із боїв і не схотів повертатись. Заховала його в цей льох… Ось, більше, як тридцять літ…
– Он для кого м’ясце варилося! – здогадався онук. – Ганьба яка! Підсудне діло! І що далі?
– А що далі? – перепитала стара. – Нічого. Ховатиметься до смерті!..
З погреба Толик виліз іншою людиною.
– Погріб таки дуже завалений, – заявив сердито. – Роботи непочатий край!
– То загорнути! – відповів чоловік.
– Що загорнути? Кого загорнути? Приперлись і командують тут! Я ще хазяїн! Геть звідси!.
Покупці сторопіло дивились на Толика.
– Геть! Кому сказав?!
У Катерини
Кілька днів допомагала ремонтувати квартиру. Принести, подати, потримати, побавити Ростика – все, що тільки можна, звалювалося на беззахисну Софійчину голову! І терпіла, бо куди дінешся? Вбирають, годують, з хати не виганяють. Не так, як повелося Толикові Кулаківському!
То ось про якого сивого чоловіка, що вийшов з будинку міліції і вхопився за голову, читала тоді в газеті!.. “Сорок років у підземеллі”!.. “Судити його вже не стали”… Сам себе покарав! Довів існування родового прокляття!
Чим Софійка могла зарадити? Чи сходилося тут небо з землею? Ні! Зрештою, чи не наснився їй той старець? Чи не даремно шукає, сподівається врятувати?
І де Катерина? Якби не згадала про неї Олена в підземеллі, то вирішила б, що й вона примарилась! Утім, є ж світлина, де Катерина доросла й гарна, отже, таки виросла, розцвіла!
Софійка мусить повернутись у часі, в Катеринину світлину!
Біля фотосалону Катерину причікував ставний хлопець.
– До твоїх? – ніжно узяв її під руку.
– Ходімо! Не дуже мама полюбляє гостей, але я попередила, що сьогодні гостем будеш ти, вона чекатиме!
Ішли неспішно, перемовляючись. Дівчина щось приспівувала. А ще підзбирувала на букетики осіннє листя і жартівливо лоскотала ними парубкову шию. Той щасливо усміхався.
У хаті Олена вже накривала на стіл.
– Тихше. Толик заснув… – приклала пальця до вуст, указавши очима в бік завішеної ширмою лежанки.
– І я там завше вигрівалась! – засміялася до хлопця Катерина. – Побачив би ти мене тоді: самі мощі!
– Не уявляю! – розвів руками парубок і лагідно поправив дівчині неслухняного кучерика.
Сіли до столу.
– Це ви добре придумали: не робити весілля, – сказала Олена, підрізаючи хліба. – Менше завидющих очей – більше пуття.
– Мамо, це ж ясно: трохи більше року, як Іванко з дружиною… Хіба можемо робити гульки по такій трагедії? Ото й тільки, що в Семенових батьків справимо в неділю невеличку вечірку!
– Думаю, там і жити будете? – В Олениних очах засвітилася надія.
– Звісно, в нас! – озвався жених. – Місця доволі! А мама з бабою так полюбили Катрусю, що й не відпустять тепер!
– От і добречко! – з полегкістю вигукнула Олена і підклала зятеві куряче стегенце.
– Але ми навідуватимемось! – Катеринині сині очі сяяли добротою. – Підсоблятимем тобі й Толикові!
– Нічого, я з ним і сама потроху!..
– Е ні, будем помагати! – заперечив наречений.
Олена принесла узвару:
– Не переймайтеся! Грошей іще доволі зосталось, та й я те продам, те перепродам – свіжа копійка ведеться. На злидні Кулаківські ніколи не скаржилися!
Розмовляли пошепки, щоб не розбудити дитини. Потім якийсь час їли мовчки. Аж тут Олена ніби щось пригадала:
– Ой, треба ж до льоху сальце віднести! Сидіть, я зараз!
– Може, я полізу? – поривався прислужитися гість.
– Ніні!!! – Олена забула, що треба тихо. – Я сама!!!
– Мама до погреба нікого не допускає! – засміялась Катерина. – Дуже боїться, аби на крутих східцях не розбилися. Це відколи тато на війні загинув, у неї такий переляк.
– То я скоро! – пом’якшав Оленин голос. – А ви потуркочіть, голуб’ята!..
– Мама наша – такий відлюдько! – пояснювала Катерина Семенові. – Не віриться, що колись півміста зібрала у цьому дворі на обід задля мого одужання! Ось я тобі розкажу…
Так нічого й не з’ясувавши, Софійка повернулася додому.
До Києва
– Софійко, поїдеш зі мною до Києва? – спитала тітонька Сніжана.
До Києва? Завжди готова, але… З якої б то речі?
– З тієї, що мій Сергій… ну, Пустельник, запросив у гості, хоче познайомити зі своїми батьками, показати столичне помешкання.
– Ти диви, уже “мій”!..
– Нащо там я? – здвигнула плечима.
– Прошу в тебе помочі. Розумієш, життя вже трошки навчило мене… з Валентином… Якщо й у Києві на Сергія… на Пустельника… чекає дружина… й діти… Мені стане потрібним хоч якесь дружнє плече, в яке можна буде виплакатись…
Он воно що! Софійка не без гордості подивилась на своє гостреньке плічко: скількито сліз може по ньому стекти?
Пустельник ніби намагався виговоритись, надолужити час, згаяний у мовчанці. Розказував і розказував: про кожен камінчик, будинок, завулок…
У Софійки навіть заболіло вухо, але Сніжана!.. Захоплено ловила кожнісіньке слово і щиро всьому дивувалась. ЇйБогу, ніби вперше Київ побачила!..
Софійка слухняно пленталася містом за тітонькою і тим, кого подумки вже називала дядьком, ласувала морозивом та милувалась краєвидами.
Ані дружини, ані дітей у Пустельника в Києві не було. Софійчине гостре плічко не знадобилося.
Та й де та дружина, а тим паче діти могли поміститись у тісній Пустельниковій квартирікелії? Вузька та довга, вона більше нагадувала коридор. Тільки й того, що височенна стеля, оздоблена старовинним карнизом, та стіни, всуціль обвішані картинами.
– Мені в такому помешканні можна рости тільки вгору, аж ніяк не вшир! – жартував господар. А ще весело хвалився, що мешкає в колишній комірчині графського маєтку.
Усі сусідні комірки теж були натовчені людьми. Від цього маєток безперервно рипав дверима, човгав, стукотів, шкварчав і перемовлявся. Але мешканці видалися Софійці напрочуд гордими. Адже усі вони, волею долі чи завдяки власним зусиллям, були киянами.
Ночували Софійка зі Сніжаною на вузькому та довгому тапчані, впакувавшись бочком, як оселедці, що їх бабуся дуже вміло засолювала в банці. Сергій же щовечора мусив іти спати до батьків у хрущівку (а де б він тут помістився?). Хрущівка – це, мабуть, квартира для хрущиків. Так називають у Половинчику худих людей. То це й Сергієві батьки такі ж худенькі?
А ще вночі на них зі Сніжаною мовби навалювалось вікно – ще графських часів, величезне, на усеньку протилежну стіну. Фіранок не було, і, здавалося, просто на голову сиплються міські вогні й зорі. Сиплються, обіцяючи казку…
Такий тісний світ!
Софійку вражала велич будинків, театрів, соборів (один із них Софійський – це ж треба!) і смак щонайвигадливіших морозив, які для своїх дам не втомлювався купувати Сергій. Та найбільше полюбляла тинятися в дворі Пустельникового будинку. Великий занедбаний сад, наповнений бур’янами і таємницями… Дивно: в домі всі товчуться мало не одне в одного на головах. А тут простір і тиша, людська нога не ступає, людська рука не наводить хоча б якогось ладу.
Колишній замок, видно, був розкішний: кімнати ще не поділили перестінками на вузенькі й глибокі квартиркиколодязі. Та й підвальні віконця навряд чи були отак завалені мотлохом.
Натрапила на старезні кущі перецвілого білого бузку. Дійшла до заплетеної диким виноградом і хмелем купи цегли й тонкого гнутого залізяччя. Леле, та тут колись була арка, через яку ходили! Це ж… Справді, це ж чорний хід, через який колись… Мішель виводив Юзю!!! Все так змінилось і заросло!.. Водночас усе так нагадувало про минулі події!
Пустельник підтвердив Софійчині здогади. Сказав, ніби Юзефа з дітьми й досі блукають цим домом, а може, то легенди про привидів панів, яких вигнали колись із розореного й підпаленого замку.
– Хоча де тут бродити примарам! Живим ніде розвернутися! – додав по хвилі.
Всі знайомі, всі свої
У напіврозваленій альтанці, обвитій хмелем та диким виноградом, Софійка встигла обладнати собі невеличку хатку. Сюди із закутків приволокла давні черепки та деталі кінської упряжі: Юзефа ж любила коней!
Тут, намостивши трави на викорчуваний пеньок, вечорами Софійка всідалась і гортала книжки про художників, якими в Пустельника були заставлені широченне підвіконня й саморобна підвісна шафка. Репродукції, самотність і затишний листяний дах давали такий простір для мрій! Певно, Русалонька так само усамітнювалась і очікувала принца!.. Невдовзі він з’явиться, звичним рухом відкине вбік рудуватого чуба, відведе Русалоньку до своїх хоромів на Малофонтанній, три, і заживуть вони щасливо, радісно й без проклять! Ось уже в зелені майнуло світляве волосся… Ось…
– Нащо ти взяла мої речі?
Перед Софійкою стояла дівчинка років дев’яти. Ображено показувала на черепки та упряж.
– Ти цим граєшся? Я не знала. Вибач. Звісно, як хочеш забрати…
– Моя мама іграшок не купує: не має за що. Навіть м’яча не купує, хоч так люблю на фізкультурі