Стан безпеки праці та соціальний діалог у світі

Соціальний діалог– процес визначення та зближення позицій, досягнення спільних домовленостей та прийняття узгоджених рішень сторонами соціального діалогу, які представляють інтереси працівників, роботодавців та органів виконавчої влади і органів місцевого самоврядування, з питань формування та реалізації державної соціальної та економічної політики, регулювання трудових, соціальних, економічних відносин.

Закон «Про соціальний діалог в Україні» набрав чинність з 18.01.2011 р.,

Законодавство України про соціальний діалог базується на Конституції України і складається із законів України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності», «Про організації роботодавців», «Про колективні договори і угоди», «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)», цього Закону, трудового законодавства, інших нормативно-правових актів.

Рівні соціального діалогу (тристороння або двостороння основі)

· національний

· галузевий

· територіальний

· локальний (підприємство, установа, організація) рівнях

Сторони соціального діалогу:

¨ на національному рівні

профспілкова сторона- об'єднання всеукраїнських професійних спілок

сторона роботодавців – всеукраїнські об'єднання організацій робото­давців

сторона органів виконавчої влади - Кабінет Міністрів України;

¨ на галузевому рівні

профспілкова сторона – всеукраїнські профспілки та їх об'єднання у межах певного виду або кількох видів економічної діяльності;

сторона роботодавців - всеукраїнські об'єднання організацій роботодавців, що діють у межах певного виду або кількох видів економічної діяльності;

сторона органів виконавчої влади- відповідні центральні органи виконавчої влади;

¨ на територіальному рівні

профспілкова сторона - профспілки відповідного рівня та їх об'єднання, що діють на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці;

сторона роботодавців –організації роботодавців та їх об'єд­нання, що діють на території відповідної адміністративно-територі­альної одиниці;

сторона органів виконавчої влади - місцеві органи виконавчої влади, що діють на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці.

¨ на локальному рівні

сторона працівників - первинні профспілкові організації чи вільно обрані для ведення колективних переговорів представники (предста­вник) працівників;

сторона роботодавця– роботода­вець та/або уповноважені представники роботодавця.

Форми здійснення соціального діалогу:

· обміну інформацією;

· консультацій;

· узгоджувальних процедур;

· колективних переговорів з укладення колективних договорів і угод.

Обмін інформацією здійснюється з метою з'ясування позицій, досягнення домовленостей, пошуку компромісу і прийняття спільних рішень з питань економічної та соціальної політики.

Консультації проводяться за пропозицією сторони соціального діалогу з метою визначення та зближення позицій сторін при прийнятті ними рішень, що належать до їх компетенції.

Узгоджувальні процедури здійснюються з метою врахування позицій сторін, вироблення компромісних узгоджених рішень під час розроблення проектів нормативно-правових актів.

Колективні переговори проводяться з метою укладення колективних договорів і угод.

За результатами колективних переговорів укладаються колективні договори та угоди:

· на національному рівні – генеральна угода;

· на галузевому рівні – галузеві (міжгалузеві) угоди;

· на територіальному рівні – територіальні угоди;

· на локальному рівні – колективні договори.

Напрямки реалізації соціального діалогу в Європейських країнах:

1. Політика зайнятості ( соціальні партнери відповідають за проведення модернізації методів організації праці: ведення переговорів і виконання на всіх відповідних рівнях угод, спрямованих на модернізацію методів організації праці, сприяння досяг­не­нню необхідного балансу між гнучкістю та гарантією роботи, підвищення якості робочих місць (запровадження нових технологій, нових форм роботи тощо).

2. Політика розвитку трудових ресурсів та професійної підготовки (створенні національної бази (за підтримки соціальних партнерів) для розвитку людських ресурсів і професійної підготовки, що надає загальні рекомендації для реформування систем освіти і професійної підготовки в новій перспективі постійного навчання. Створено тристоронні та двосторонні інститути (навчальні ради або правління) для регулювання питань навчання та професійної підготовки.

3. Політика оплати праці (середньострокові соціальні пакти замість генеральної угоди, конвенції, гарантійні фонди)

4. Соціальний захист (система соціального страхування, солідарність, Європейська хартія про основні соціальні права трудящих, статтею 10 тут закріплено права у сфері соціального забезпечення)

5. Трудове законодавство (запровадження і широке використання так званих нетипових трудових відносин, таких, як неповний робочий день/тиждень, контракти зайнятості з визначеним строком дії, випробні контракти на основі консультацій для полегшення охоплення тих категорій працівників, які перебувають у несприятливому становищі (молодь, працівники похилого віку, інваліди тощо) на ринку праці.

6. Безпека та гігієна праці (в ЄС близько 50 відсотків міжнародних норм МОП, прийнятих Міжнарод­ною конфедерацією праці, так чи інакше стосуються охорони здоров’я. В 1974 році створено Консультативний комітет з питань безпеки, гігієни праці та охорони здоров’я на робочих місцях, що має тристоронню структуру, завдання якого полягає у наданні допомоги Європейській комісії та активізації співпраці між національною адміністрацією, профспілками й організаціями роботодавців)