Виникнення українського козацтва
Потужний культурно-освітній рух згуртовував позбавлений власної держави український народ, підносив його національну свідомість, сприяв утвердженню визвольних ідей. Високий злет української культури XVI — першої половини XVII ст,, оцінюваний дослідниками як золотий вік, засвідчив, що українці готові до боротьби за самостійний розвиток культури та за державну незалежність. Отже, коли з приходом Польщі було поставлено під сумнів формування українців як окремої етнічної спільності, в Україні розгортається визвольний рух проти польської колоніальної політики. Українська знать втрачає роль виразника національних інтересів, роль провідної верстви визвольного руху. Ці функції перебирає на себе козацтво, яке вже в XVI ст. заявило про себе як про помітну соціальну силу.
Литва та Польща недостатньо дбали про організацію оборони південних кордонів своїх держав від турецько-татарських нападів. Це призвело до утворення на півдні українських етнічних земель досить великого малозаселеного району — так званого Дикого Поля, у життя якого панівна верхівка майже не втручалася. Тому люди, котрі там проживали, ризикуючи стати жертвою нападу ординців, були вільними, але вимушеними самостійно дбати про збройний захист.
Слово «козак» уперше згадується в літописі 1240 р. У мовах тюркських народів воно означає вільну озброєну людину, котра несе прикордонну сторожову службу. Отже, подібна категорія людей була також і в інших народів, але унікальність козацтва в Україні полягає в тім, що тут воно стало окремим суспільним станом з певними правами й привілеями і мало свою територію, незалежну від державної адміністрації. Уперше в документах слово «козак» згадується в 1492 р. і пов'язується саме з українцями (схема 1).
Схема 1
| Причини виникнення козацтва | ||||
| Економічні - Захоплення польськими, литовськими та українськими феодалами степових земель - Нестача у селян власної орної землі - Перенаселення та освоєння земель Подніпровґя та за дніпровськими порогами – Дике Поле | Соціальні - Посилення феодального гніту українських селян та міщан з боку панства - Збільшення повинностей і податків - Запровадження кріпосної залежності | Політичні - Прагнення польської влади перетворити козацтво на стражів південних рубежів Речі Посполитої від турецько-татарських нападів, а також установити контроль над втікачами за Дніпрові пороги | Національні - Політика ополячення українського населення - Утиски і обмеження української культури та мови - Наступ католицької церкви на право православного населення | Військові - Виникли пізніше та були повґязані зі зростанням небезпеки з боку Кримського ханства - Козаки прагнули захистити рідну землю від спустошливих набігів татарських орд |
Соціальний склад козацтва був досить різноманітним: кріпосні селяни, міщани, а також усі незадоволені феодально-кріпосницькими порядками та національно-релігійним гнобленням.
У XVI ст. основним центром розселення козацтва стало Запорожжя, або Низ (територія Дніпрових порогів). Звідси назва козаків — запорозькі або низові. Козаки заснували укріплені поселення — січі. На початку XVI ст. вони заселили та освоїли Середнє Подніпров'я, Запорожжя. У середині XVI ст. ватажок козацтва, канівський та черкаський староста Дмитро Вишневецький (Байда) об'єднав козаків і заснував першу відому на сьогодні Січ-фортецю на острові Мала Хортиця (1556 p.). За Дніпровими порогами виникає козацька республіка — Запорозька Січ, яка кілька разів змінювала місце розташування (табл. 8).
Таблиця 8
Запорозька Січ у XV—XVIII ст.
| Назва Січі | Дата заснування |
| Січ на острові Мала Хортиця | 1556 р. |
| Томаківська | Кінець 60-х pp. XVI ст. |
| Вазавлуцька | 1593 p. |
| Микитинська | 1638 р. |
| Чортомлицька | 1652 p. |
| Кам'янська | 1709 p. |
| Олешківська | 1711 p. |
| Нова Січ | 1734 p. |
| Задунайська Січ | 1775 p. |
На освоєних землях козаки займалися землеробством, вирощували сільськогосподарські культури. Нескінченні татарські набіги робили землеробство непостійним, тому козаки відчували нестачу хліба. Умови степу якнайкраще сприяли розведенню дрібної та великої рогатої худоби. Провідною галуззю скотарства було конярство. Козаки також займалися полюванням, рибальством, бортництвом. Промисли не приносили достатнього прибутку, тому все більшого поширення набували ремесла: теслярство, ковальство, виготовлення зброї, бондарство.
Кожен козак мав навички торговця: необхідно було обмінювати або продавати вироби власного господарства, військові трофеї. Через Подніпров'я проходили торгові шляхи, козаки вдавалися до грабунків татарських купців. Від середини XVII ст. широко використовувалися можливості посередницької торгівлі.
14.характер війни — національно-визвольний, релігійний, антифеодальний (соціальний)
рушійні сили війни: козацтво (!), селяни і міщани, дрібна українська шляхта, православне духовенство
мета війни (для українців):
- зміцнення світового панування
- створення в етнічних межах України власної держави
- скасування кріпацтва, середньої та великої феодальної власності на землю
- утвердження козацького типу господарювання
15.
Періодизація Національно-визвольної війни
Національно-визвольна війна тривала довго, розвивалася поступово і суперечливо. У зв'язку з цим, питання про її хронологічні межі і періодизацію до сьогодні залишається дискусійним.
Українська національна революція розпочалася в 1648 р. і пройшла у своєму розвитку три основні періоди:
I період (лютий 1648 – серпень 1657р.) – початок і найбільше піднесення національно-визвольної та соціальної боротьби, яка привела до утворення Української національної держави – Гетьманщини.
II період (вересень 1657 – червень 1663 р.) – громадянська війна, що привела до поділу козацької України на Лівобережну і Правобережну.
III період (червень 1663 – вересень 1676 р.) – боротьба за возз’єднання української держави, за її суверенітет. Тобто закінчується українська національна революція після падіння гетьмана П. Дорошенка у 1676 р.
Основнi битви
Битва під Жовтими водами (29 квітня — 16 травня 1648) — битва між військами Речі Посполитої з одного боку і українськими козацько-селянськими військами Богдана Хмельницького та його татарськими союзниками з другого під Жовтими водами. Перемога козацько-татарського війська. Перша перемога породила надії українського народу до виходу з-під польської влади.
Битва під Ко́рсунем (26 травня 1648) перемога Козацько-Татарського війська
Битва під Пилявцями (21 - 23 вересня, 1648 року) перемога Козацько-татарського війська. Блискуча перемога української армії в Пилявецькій битві мала велике воєнно-політичне значення. В результаті Пилявецької битви польську армію було розгромлено, повністю звільнено Волинь і Поділля, створились сприятливі умови для визволення всіх західноукраїнських земель.
Зборівська битва (5 серпня — 6 серпня 1649 року) переможна битва української армії. Зборівський договір формально визнавав козацьке управління південно-східними територіями Речі Посполитої, однак не задовільняв потреб українських селян, що воювали разом з козаками.
Битва під Берестечком (28 червня — 10 липня 1651) найбільший бій Хмельниччини між Військом Запорозьким та союзним йому кримськотатарським військом з одного боку та армією Речі Посполитої з іншого. Поляки не зважилися продовжити війну й розпочали переговори. Внаслідок битви Хмельницький був змушений прийняти дискримінуючий мир (Білоцерківський мирний договір), підписаний під Білою Церквою 28 вересня 1651 р, однак не був затверджений.
Битва під Батогом (1-2 червня 1652 року) Битва була однією з важливих подій в ході Хмельниччини і завершилася перемогою Козацько-Татарського війська.
16.
1665—1676 pp. — гетьманування П. Дорошенка
Ставши гетьманом Правобережжя, Дорошенко відразу взявся за впорядкування країни, створення війська. До того ж він воював з поляками та вів нелегкі переговори з Туреччиною і Кримом.
Назрівав час великої боротьби з Московщиною, і гетьман Петро Дорошенко, бажаючи покласти край подвійній владі в Україні, увійшов з військом на Лівобережжя, скориставшись загибеллю Брюховецького. Таким чином, під владою Дорошенка опинились обидві частини України. Проте сусідні держави не бажали бачити незалежної української держави.
Намагаючись нейтралізувати ворожі дії Криму, а також отримати допомогу в боротьбі з Польщею та Московією, Дорошенко уклав договір з Туреччиною (1669 p.). Завдяки допомозі Туреччини було завдано поразки Польщі. У 1672 р. Польща змушена була укласти Бучацький мир, за яким відмовлялась від претензій на Правобережну Україну. Московська держава розцінила це як можливість, не порушуючи Андрусівського перемир'я, оволодіти Правобережжям.
У 1672 р московські війська рушили на Правобережжя і обложили Чигирин, але взяти його не змогли. Війська Дорошенка і турецькі війська завдали їм поразки. Незважаючи на перемогу, ситуація на Правобережжі була складною: турки поводили себе як загарбники, населення за краще вважало втекти на Лівобережжя, авторитет Дорошенка падав.
Розчарований політикою Туреччини, Дорошенко вирішив зректися булави.У такий спосіб Дорошенко намагався об'єднати Україну, але вже не під своєю зверхністю. Проте московський уряд вимагав від Дорошенка присягтися безпосередньо Самойловичу (на той час гетьман всієї України) Після відмови Дорошенка московська армія знову взяла в облогу Чигирин.П.Дорошенко, щоб уникнути кровопролиття, виїхав і перед брамою поклав булаву.
Усе життя і діяльність П.Дорошенка були спрямовані на досягнення повної державної незалежності та збереження територіальної єдності України.
Пiвнiчна вiйна
17)У 1700 р. в союзі з Польщею і Данією Московське царство починає війну зі Швецією, яка дістала назву Північної війни.
Україна змушена була брати участь у цій війні. Козаки воювали зі шведами поза межами України і зазнавали великих втрат. Страшним тягарем було будівництво фортець, утримання московського війська, збір податків, сума яких у зв'язку з війною значно зросла. Посилення централізації Московської держави, якої домагався Петро І, суперечило існуванню автономної України. Цар задумав переселити козацтво на східні землі, а Україну віддати під управління свого намісника.
Спочатку московське військо в Північній війні зазнавало невдач. У 1704 р. бойові дії почалися безпосередньо в Україні, де українські війська успішно воювали проти поляків — на той час прибічників шведів і самих шведських військ. Полкам Мазепи вдалося на деякий час захопити Правобережну Україну, узяти участь у захопленні Варшави. Але у 1706 р. Польща зазнала поразки, і основні сили шведів зосереджуються проти Москви. У вересні 1708 р. шведські війська вступають на територію України. На їх бік з 5-тисячним військом переходить і гетьман І. Мазепа.Коли Петро І дізнався про перехід Мазепи до шведів, він на казав провести в Україні масові репресії.Запорожці на чолі з кошовим отаманом Костем Гордієнком підтримали Мазепу.Вирішальна битва між московськими та шведськими війська ми відбулася 27 червня 1709 р. біля Полтави (42 тис. московітів проти 24 тис. шведів). Шведські війська зазнали поразки.Полтавська битва стала переломною в ході Північної війни. Значно зріс авторитет Москви і Петра І. Проте це стало катастрофою для Мазепи і його планів щодо незалежності України. У вересні 1709 p., приголомшений поразкою і крахом своїх надій, Мазепа помирає. Мазепа мав добрі наміри щодо зміцнення державності України, але прорахувався і тим самим ще більше погіршив становище.
18)Учасниками гайдамаччини були переважно незаможні селяни, що втікали від панщини, робітники з ґуралень, млинів і панських фільварків, запорізькі козаки, міщани, православні священики.
Спочатку гайдамацькі загони були невеликі і вели боротьбу розрізнено, грабуючи панські маєтки і фізично знищуючи своїх гнобителів. Виступи були стихійними і не мали виважених політичних цілей, що зумовлювало формування в свідомості певних кіл стереотипу українця — «різуна».
Незабаром гайдамацькі виступи переросли в масовий національно-визвольний та антикріпосницький рух українського народу, завданнями якого було відновлення козацьких вольностей, визволення від шляхетсько-магнатської залежності, захист прав православної церкви.
Перший значний вияв народного гніву на Правобережжі спалахнув 1734 р. Приводом до нього була боротьба шляхетських угруповань за польську корону та вступ на Правобережжя наприкінці 1733 р. царського війська для підтримки Августа III в боротьбі проти Станіслава Лещинського. наприкінці 1738 р. польсько-шляхетським каральним загонам за допомогою російського корпусу вдалося значно послабити гайдамацький рух. Гайдамаки зазнали великих втрат, більшість ватажків загинула.Широка хвиля гайдамацького руху знову прокотилася по Правобережній Україні в 1750 р. У травні загін О. Ляха розгромив шляхетський табір у Корсуні, а потім здійснив рейд через Таращу, Ржищів, ХодорІв та Інші міста й села. У районі містечка Мошни діяв загін М. Мамая, який згодом разом із загоном Г. Лисого здійснив похід на Чигиринщину. Гайдамацькі загони оволоділи Корсунем, Уманню, Фастовом, Вінницею та іншими містами. Однак це повстання, як і попереднє, було жорстоко придушене польськими військами.
Гайдамацький рух на Правобережжі, хоч І зазнав поразок, втягував у боротьбу значні маси людей, розхитував феодально-кріпосницьку систему, загрожував польському пануванню в Україні.
1750 р. ознаменувався новим піднесенням гайдамацького руху, який виник на початку XVIII ст. у вигляді невеликих повстанських загонів. Згодом він поширився на великі території України і залучив до боротьби значну частину українського народу.У 1768 р. спалахнуло повстання, відоме під назвою «коліївщина». Приводом була поява російських військ на Правобережній Україні. У народі вирішили, що солдати прийшли І захищати православних від насильницького насадження католицизму та уніатства. Центром підготовки повстання став Мотронинський монастир, де захисником православних був ігумен М. Значко-Яворський. Очолив повстання запорожець Максим Залізняк, син бідного селянина з села Медведівка на Чигиринщині.Хоч повстання закінчилося поразкою, образи героїв-гайдамаків назавжди закарбувалися в народній пам'яті, їх приклад надихав український народ на визвольну боротьбу проти поневолювачів.
Після придушення повстання виступи селян не припинялися. Так, протягом 1776—1784 рр. на території України діяли загони народного месника С. Гаркуші, учасника Коліївщини. Це були невеликі, але рухливі загони, які здійснювали раптові напади на панські маєтки, а забране майно розподіляли серед селянської бідноти.
20)
У першій половині XIX ст. в Україні культура розвивалася передусім в умовах національно-культурного відродження українського народу, під впливом антикріпосницького визвольного руху, а також революційних ідей, ідей утопічного соціалізму, романтизму та інших, які йшли з Західної Європи. Саме розвиток української культури був яскравим виявом дальшого формування української нації, відродження самосвідомості українського народу, його прагнення до утвердження себе як самобутнього окремого народу.
Українська культура розвивалася в тісному єднанні з культурами слов'янських народів, зокрема з російською культурою. Прогресивні російські письменники, художники, композитори виявляли великий інтерес до України і в своїй творчості широко розробляли мотиви й теми з життя українського народу, виступали на його захист, протестували проти політики національного гноблення, що її проводив царський уряд. Російські учені вивчали історію, мову, географію, побут українського народу, в ряді випадків працювали в Україні. Українські вчені, письменники, митці часто здобували освіту в російських навчальних закладах, запозичували досвід передових діячів російської культури, мали з ними тісні дружні взаємини, користувалися їхніми порадами. Багато з них працювали в Росії, писали твори російською мовою, їх стали вважати діячами російської культури.
19)
Кирило-Мефодіївське братство було першою українською політичною організацією, заснованою у Києві 1846 р.
До товариства входили молоді представники української інтелігенції на чолі з істориком, ад'юнкт-професором Київського університету Миколою Костомаровим, учителем з Полтави Василем Білозсрським, службовцем канцелярії генерал-губернатора Миколою Гулаком. Пізніше до них приєдналися Пантелеймон Куліш і Тарас Шевченко.
Програмні положення братства були викладені у «Книзі буття українського народу» і «Статуті Слов'янського братства св. Кирила і Мефодія», основним автором яких був Микола Костомаров, та у «Записці», написаній Василем Білозерським. В основу документів лягли ідеї українського національного відродження і панславізму.
Члени братства вели активну громадсько-політичну діяльність: вони поширювали ідеї братства через розповсюдження його програмних документів, прокламацій («До братів-українців», «До братів-великоросів і поляків»), творів Тараса Шевченка; займалися науковою працею і виступали з лекціями в навчальних закладах Києва, в яких проповідували свої погляди; піклувалися про розвиток народної освіти, збирали кошти на відкриття народних шкіл, написання і видання нових книг (зокрема, Пантелеймон Куліш підготував перший підручник з історії України «Повість про український народ», виданий 1846 року, та ін.).
| 21. Передумови проведення реформ. Аграрно-крестьянский питання до середині в XIX ст. стало найгострішою соціально-політичної проблемою у Росії. Серед європейських держав кріпосне право залишалося тільки у ній, гальмуючи економічний та соціально-політичний розвиток. Наприкінці XVIII – середині ХІХ ст. уряд не міг далі ігнорувати селянське питання. Проте спроби уряду пом'якшити кріпосне право виявилися малоефективними. На середину ХІХ ст. передумови, що обумовили крах кріпосницькій системи дозріли остаточно - кріпацтво заважало розвитку економіки та країни в цілому.Необхідність ліквідації кріпацтва обумовлювалася і тим, що люди відкрито протестували проти. Отже, скасування кріпацтва забезпечувалася політичними, економічними, соціальними і моральними передумовами. Ці передумови також зумовлювали проведення інших важливих реформ: у сфері місцевого управління, суду, освіти, фінансів. 19 лютого 1861 року Олександр II своїм маніфестом проголосив скасування кріпосного права. Згідно із селянською реформою 1861 року: · скасовувалася особиста залежність селянина від поміщика; · селяни дістали особисту свободу; · поміщики не мали права купувати, продавати або дарувати селян, тобто розпоряджатися ними як річчю. Відтепер селяни отримали право: · вступати в шлюб без дозволу поміщика; · самостійно укладати договори й торговельні угоди; · вільно торгувати або заробляти промислами; · переходити в інші верстви суспільства (міщани, купці); · вступати на службу або в навчальні заклади; · купувати рухоме й нерухоме майно; · вільно розпоряджатися нажитим майном і спадкувати його за законами. Селянин здобув права. Проте уряд зробив усе, щоб обмежити їхню свободу. За одержані земельні наділи, які розміром були менші, ніж попередні, а за родючістю — найгірші, селяни мусили заплатити поміщикові викуп. Проте селянам бракувало грошей, вони змушені були брати позику в держави, а потім сплачувати її з відсотками протягом 49 років. Так селянин одночасно потрапляв у залежність від поміщика, якому треба було відразу платити 20% викупу, і від держави. До викупної операції селяни вважалися тимчасово зобов'язаними й за користування наділами повинні були виконувати старі повинності — відробляти панщину або сплачувати податок. Проте деякі зміни у взаємовідносини між поміщиками і селянами реформа внесла відразу: • був установлений точний розмір повинностей; • поміщик позбавлявся права встановлювати різні додаткові повинності; • пан мав справу не з окремим селянином, а з усім селянським миром, тобто із селом; • була запроваджена загальноросійська система селянського управління (селянські громади, об'єднані у волості) та кругова порука для сплати податків. Реформи адміністративно-політичного управління 60—70-х років XIX ст: Земська реформа. Після скасування кріпосного права гостро постало питання про реформу . В 1864 році були створені виборні органи влади в масштабі губернії та повіту — земські установи, які: • відповідали тільки за господарські й культурні справи на території повіту й губернії; • відали будівництвом шляхів місцевого значення, охороною здоров'я, народною освітою, опікою, в'язницями тощо. Одночасно була проведена реформа міських рад. До компетенції міських рад уходили справи впорядкування міст, торгівлі й промисловості, гігієни тощо. Судова реформа. Ще гострішою була потреба в удосконаленні системи судочинства. У 1864 році була проведена судова реформа, яка проголошувала незалежність суду від адміністрації: • суддю призначав суд і зняти з посади міг також тільки суд; • запроваджувався загальностановий суд, тобто єдиний для всього населення; • на судових засіданнях могли бути присутніми представники преси й публіка; • утверджувалася змагальна система: обвинувачення підтримував прокурор, оборону — адвокат (присяжний повірений); • установлювалося кілька судових інстанцій: мировий суд, окружний суд, судова палата; • для розгляду особливо важливих справ створюва |
24)Розвиток культури України в другій половині XIX ст.
Царський уряд перешкоджав розвиткові української культури, зокрема мови, забороняв діяльність товариств, друкування книжок українською мовою, не допускав рідної мови у навчальні заклади, театри, судові й державні установи. Протягом другої половини XIX ст. кількість початкових шкіл в Україні збільшилась, але близько третини дітей шкільного віку зовсім не вчилися. За даними офіційного перепису 1897 р. неписьменність населення Наддніпрянської України була масовим явищем. Із кожних 100 осіб від 72 до 85 були неписьменні.
Школи на Наддніпрянській Україні - від вищої до нижчої - стали знаряддям русифікації української молоді. Цьому сприяла загальна військова повинність (з 1872 p.), бо українців навмисне засилали на службу далеко від рідного краю.
Незважаючи на збільшення кількості середніх навчальних закладів (гімназій, реальних та комерційних закладів), а також відкриття в Одесі Новоросійського університету (1864 p.), Політехнічного інституту в Києві (1898 p.), інших інститутів та навчальних закладів стан справ у народній освіті докорінно не змінився, оскільки доступ до навчання дітям робітників та селян фактично був закритий.
23.На початку 30-х років XIX ст. центром національного життя та національного руху в Галичині стає Львів. Саме тут виникає напівлегальне демократично-просвітницьке та літературне угруповання "Руська трійця"
Таку назву воно отримало тому, що його засновниками були троє друзів-студентів Львівського університету і водночас вихо ванців греко-католицької духовної семінарії: М. Шашкевич (1811−1843), І. Вагилевич (1811−1866) та Я. Головацький (1814−1888), які активно виступили на захист рідної української мови (термін "руська" для галичан означав українська).
В даній роботі ставиться за завдання висвітлити такі питання як передумови виникнення "Руської Трійці", початок суспільно-історичної діяльності "Руської Трійці", головні досягнення членів даного об'єднання, вивчити значення суспільно-історичної діяльності "Руської Трійці" на фоні галицького Відродження, зв’язки членів "Руської Трійці" з культурними діячами світу і т.п.