Поняття і види територій у міжнародному праві
Основні історичні етапи розвитку людства, прагнення держав до світової гегемонії чи регіонального лідерства пов'язані тією чи іншою мірою з боротьбою за територію. У таких умовах з'явилась об'єктивна необхідність у розробці міжнародно-правового режиму територій, що, своєю чергою, забезпечило б правову регламентацію територіального розмежування.
Термін "територія" розглядають у доктрині міжнародного права як юридичну категорію. Відповідно до цього підходу правова природа територій, їхні класифікації обумовлені відповідним правовим режимом, передбаченим міжнародно-правовими нормами. Саме тому в основу загальноприйнятої класифікації територій у теорії міжнародного права покладено принцип їхньої приналежності до того чи іншого правового режиму. З огляду на це території поділяють на три основні групи: державна територія, території зі змішаним режимом та території з міжнародним режимом (міжнародні території спільного користування)67.
Правовий режим державної території визначають головним чином норми національного права. Під правовим режимом державної території розуміють систему юридичних норм міжнародного і внутрішньодержавного права, які забезпечують реалізацію суверенних прав, територіального верховенства та територіальної юрисдикції в межах території держави68. Водночас статус окремих частин державної території, як і території загалом, можуть регулювати норми міжнародно-правових актів. У цьому випадку на увагу заслуговують міжнародні угоди, предмет яких стосується створення без'ядерних зон (договір про без'ядерну зону у Південній частині Тихого океану 1986 р.), демілітаризації територій (демілітаризація прикордонної смуги шириною 25 кілометрів - Договір між Швецією і Норвегією 1905 р.), оренди територій (Договір між колишнім Радянським Союзом і Фінляндією 1940 р. щодо оренди півострова Ханко) тощо.
До територій зі змішаним режимом відносять континентальний шельф, прилеглу зону, виключну економічну зону, а в окремих випадках міжнародні ріки, міжнародні протоки, що перекриваються територіальним морем прибережних держав, і міжнародні канали, що входять до складу територій прибережних держав. Тобто мають на увазі території морських просторів, що не входять до складу державної території, на які не поширюється суверенітет прибережної держави. Особливість такого виду територій полягає у тому, що їх правовий режим регулюється нормами як національного, так і міжнародного права. Акти національного законодавства, прийняті відповідно до норм міжнародного права (зокрема, Конвенція з морського права 1982 р.), визначають суверенні права держав щодо розвідки і розробки природних ресурсів, охорони навколишнього середовища континентального шельфу, виключної економічної зони тощо.
Правовий режим територій з міжнародним режимом (міжнародні території спільного користування), як-от: відкрите море, повітряний простір над відкритим морем, міжнародний район морського дна, космічний простір, Місяць та інші небесні тіла, Антарктика,78 ґрунтується виключно на нормах міжнародного права. З точки зору міжнародного права міжнародні території становлять спільну спадщину людства. Така концепція передбачає, з одного боку, можливість вільного дослідження і використання всіма державами міжнародного співтовариства цих територій, а з іншого - заборону поширення державного суверенітету.
На сучасному етапі розвитку міжнародних відносин, особливо на тлі загострення проблем територіального розмежування, виникли передумови щодо появи територій із невизначеним статусом. Серед таких територій потрібно виокремити, наприклад, самопроголошені території (Південна Осетія, Абхазія, Косово, Нагірний Карабах, Придністров'я), які частково отримують міжнародно-правове визнання, а також Боснію і Герцеговину. Феномен Боснії і Герцеговини, зокрема, вбачається в участі представників міжнародного співтовариства в роботі органів державної влади. Наприклад, Високий представник у Боснії і Герцеговині наділений правом звільняти посадових осіб, а також приймати закони на тимчасовій основі. Правовий режим такого роду територій можна охарактеризувати як перехідний.
Державний кордон – позначена на поверхні землі (суходолу або водного простору) або уявна, але позначена на карті лінія, та уявна вертикальна поверхня, яка проходить через неї у повітряному просторі та у надрах землі, що визначає межу території держави і відокремлює її від інших держав і відкритих морів.
З огляду на різноманітні особливості їх встановлення та функціонування виділяють кілька видів кордонів.
Офіційні державні кордони – це кордони між державами, залежними територіями, колоніальними володіннями окремих держав на суші. Вони визначають межі державної території, і в цьому їх основне призначення. Існують два типи встановлення державного кордону:делімітація й демаркація.
Делімітація – визначення за угодою між урядами суміжних держав загального напрямку проходження державного кордону і населення його на географічну карту. Делімітація кордонів здійснюється за участю експертів з багатьох напрямів діяльності, які враховують політичні, історичні, фізико-географічні, етнічні та інші аспекти їх проведення.
Демаркація – проведення лінії державного кордону на місцевості й позначення його відповідними прикордонними знаками.
Кордони територіальних вод встановлюють за зовнішньою лінією територіальних вод, що прилягають до території держави в межах 12 морських миль (22,224 км) від узбережжя. Проте деякі країни в односторонньому порядку оголосили своїми територіальними водами ширші смуги: Бразилія, Перу, Сьєрра-Леоне, Уругвай, Еквадор (200 миль) та інші.
Сухопутні та морські державні кордони склалися історично. За нормами міжнародного права вони є непорушними.
Формально недержавні кордони. До них належать:
- кордони за міжнародними угодами (наприклад, встановлені між етнічними територіями в колишній Югославії);
- тимчасові договірні кордони (встановлюються між зонами впливу різних угрупувань під час військово-політичних конфліктів);
- демаркаційні (розділові) кордони – розділяють Саудівську Аравію та Ірак (нейтральна зона);
- кордони економічних зон на морі.
Економічна зона на морі (морська економічна зона) – район поза межами територіальних вод завширшки 200 морських миль, у якому приморська держава має суверенні права на розвідування й розробку живих і мінеральних ресурсів моря.
Ініціаторами створення таких кордонів стали країнами Латинської Америки у 60-х роках ХХ ст.. На морські економічні зони припадає 40% площі Світового океану, в тому числі райони, які дають 96% вилову риби.
Кордони поділяють також за їх конфігурацією – морфологічними ознаками. За такою класифікацією виділяють кордони:
- геометричні („проведені по лінійці”, тобто переважно за паралелями та меридіанами). Такі кордони проводять переважно у рідконаселених, малоосвоєних місцевостях на час делімітації. Це кордони між Алжиром і Малі, Малі і Мавританією, США і Канадою, штатами Австралії та США;
- звивисті.
У політико-географічній теорії кордони класифікують за природними особливостями, залежно від того, по яких природних об’єктах вони проведені:
- орографічні (гірські);
- рівнинні;
- річкові;
- озерні (між США й Канадою);
- морські;
- кордони між секторами Арктики та ін.
Залежно від походження, історії та тривалості існування державні кордони бувають:
- антецедентні (попередні) – кордони, проведені до освоєння і масового заселення території, наприклад у США і Канаді;
- накладені – кордони, які розділяють уже сформовані етнічні, культурні й соціальні спільноти, наприклад у колоніальному суспільстві;
- субсеквентні – кордони, які виникли після формування певних соціально-культурних і економічних спільнот, але не ігнорують їх, а певною мірою враховують межі між ними;
- реліктові – кордони, успадковані від минулих історичних періодів, наприклад у Латинській Америці.
Функції кордонів. Державний кордон виконує дві основні функції: розділювальну і з’єднувальну (контактну).
Розділювальна функція виявляться в обмеженні умов виникнення потоків людей, товарів, капіталовкладень, інформації між країнами, а також в обмеженні умов їх пересування. У першому випадку ця функція полягає у блокуванні та фільтрації потоків. Для обмеження або припинення пересування людей, наприклад, вводять заборони або важко здолані формальності, встановлюють високі державні збори на візи, створюють перешкоди для маятникових міграцій через кордон. Заходами, які регулюють перевезення товарів через кордони, є диференціація митних зборів на різні групи товарів, товари різних країн.
З’єднувальна (контактна) функція пов’язана з об’єктивними процесами інтернаціоналізації господарського життя, різносторонніми зв’язками між державами. Посилення контактної функції кордонів – поки лише тенденція, яка виявляється переважно в Європі та Північній Америці. Частка цих регіонів у загальній протяжності кордонів невелика (8% загальної їх довжини у світі). В інших регіонах більш помітною є дія першої функції.
Усередині державної території виділяють межі адміністративно-територіальних одиниць (штатів, областей, кантонів, земель та інших) і економічних районів.
Усі види кордонів створюють геополітичний простір та виокремлюють різні політико-територіальні утворення, які у своїй сукупності формують політичну карту світу.
Перший етап охоплює час між Першою і Другою світовими війнами (19141939 рр.). Незадоволена перерозподілом світу Німеччина та її союзники (Австро-Угорщина, Італія, Османська імперія) почали війну за колонії з Великою Британією, Францією, Росією, США, Японією.
Перша світова війна завершилася поразкою Німеччини та її союзників. Німецькі колонії були поділені між країнами-переможницями. Основна їх частина відійшла до Великої Британії та Франції. Розпалися Австро-Угорщина та Турецько-Османська імперія.
Проаналізувавши політичну карту світу початку XX ст. (картосхема 1), назвіть країни, що залишалися в той час незалежними. З'ясуйте, між якими державами були поділені території в Африці, Азії, Океанії.
З їхніх окремих територій у 1918 р. була створена Югославія, яка штучно об'єднала кілька дуже різних за культурою, мовою, релігією народів.
У 1917 р. відбулася революція в Російській імперії. Внаслідок цього виник ряд суверенних держав. Не всім молодим державам удалося відстояти незалежність. У 1922 р. вони були втягнуті до Радянського Союзу (СРСР), зокрема, й Україна. Лише Польщі й Фінляндії поталанило відстояти свободу: у 1918 р. вони були проголошені незалежними країнами.
Другий етап тривав від початку Другої світової війни до середини 50-х рр. XX ст. Нову війну розпочинає Німеччина, не задоволена розподілом колоній. У ній встановлюється нацистський режим. Німеччину підтримує фашистська Італія. На сході у війну вступає мілітаристська Японія.
Друга світова війна призвела до перегляду кордонів у Європі. Після поразки Німеччина втратила частину своїх земель (Східна Прусія), які були передані Польщі та Радянському Союзу. Саму Німеччину було поділено на зони окупації. У 1949 р. в зоні окупації союзників (Великої Британії, Франції, США) було проголошено Федеративну Республіку Німеччини (ФРН), а в зоні окупації Радянського Союзу — Німецьку Демократичну Республіку (НДР), в якій установлено тоталітарний соціалістичний режим. Колишню столицю Німеччини також було поділено на зони окупації. Східна частина Берліна стала столицею НДР. Західний Берлін, окупований союзниками, набув особливого політичного статусу.
Після війни в Центральній Європі утворюється табір соціалістичних країн. До його складу увійшли: НДР, Польща, Чехословаччина, Угорщина, Румунія, Болгарія, Югославія, Албанія.
На Близькому Сході в 1948 р. було створено державу Ізраїль. За міжнародними угодами на цих землях мало бути дві держави: єврейська й арабська. Проте всі арабські території окупував Ізраїль, що спричинило проблему арабських біженців. Усупереч вимогам світової громадськості Ізраїль проголосив своєю столицею м. Єрусалим, яке забрав у Йорданії.
Третій етап ознаменувався руйнуванням величезних колоніальних імперій. Він охоплює період від середини 50-х до кінця 80-х рр. XX ст. Ослаблені війною європейські країни були не в змозі вести колоніальні війни та утримувати окупаційний режим на залежних територіях. Втрачають більшість своїх колоній Велика Британія і Франція. Позбуваються колоній також Нідерланди, Бельгія, Іспанія. На місці колишніх імперій виникають понад 100 суверенних держав в Азії, Африці, Океанії. 1960 р. було проголошено Роком Африки. За цей рік проголосили незалежність 17 африканських країн. Останньою розпалася Португальська колоніальна імперія — в 1974 р., після повалення в країні фашистського режиму.
Четвертий етап формування політичної карти розпочався наприкінці 80-х рр. XX ст. і триває й нині. Поштовхом до змін на політичній карті світу став крах соціалістичної ідеї. Ряд країн, штучно розділених кордонами через ідеологічні розбіжності, об'єдналися. У 1990 р. це відбулося з Німеччиною. Берлін у 1991 р. знову став єдиною столицею Німецької держави. У 1990 р. дві арабські держави о б'єдналися в єдину країну Ємен.
На початку 90-х рр. XX ст. розділилися на суверенні держави багатонаціональні країни, що були утворені на основі колишніх імперій. У 1991 р. Радянський Союз розпався на 15 держав, а в 1993 р. Чехословаччина — на дві суверенні країни. У кілька етапів йшов розпад Югославії. У 1991 р. на її теренах утворилися 5 держав. У 2006 р. відбулося відокремлення Чорногорії від Сербії, а у 2008 р. автономний край Косово в односторонньому порядку проголосив про вихід зі складу Сербії. Його суверенітет визнали не усі держави світу.
Наприкінці XX — на початку XXI ст. тривають процеси деколонізації. У 1990 р. звільнилася остання велика колонія в Африці — Намібія, що була окупована Південною Африкою. У 1991 р. позбулися опіки США острови Мікронезії в Тихому океані. Тут виникло кілька суверенних держав. Китаю було повернено Великою Британією на особливих правах Сянган (Гонконг) у 1997 р., а Португалією — Аоминь (Макао) у 1999 р. У травні 2002 р. звільнився Східний Тімор, що майже 30 років перебував під окупаційним режимом Індонезії.
Зіставляючи сучасну політичну карту світу з картою початку XX ст., назвіть приклади країн з різних частин світу, що звільнилися в повоєнні роки.
За політичною картою світу назвіть незалежні держави, що виникли після розпаду Радянського Союзу, Югославії й Чехословаччини, та їхні столиці.
Політична карта залишається динамічною, її формування триває.
Сучасна політична карта світу охоплює близько 240 держав та залежних територій. Кількість суверенних держав у XX ст. постійно зростала. Нині їх офіційно 193. Крім того, фактично незалежною країною є Тайвань, хоча за конституцією Китаю він вважається провінцією цієї держави.
Крім суверенних держав, у світі існує понад 40 залежних територій, які мають різний політичний статус. Переважно це невеликі острівні володіння. Залежні території мають Велика Британія (зокрема Гібралтар, Фолкленд-ські Острови, Бермудські Острови, Острів Святої Єлени), Франція (Французька Полінезія, Нова Каледонія, Гвіана), США (Пуерто-Рико та деякі інші острови в Карибському морі та Океанії), Данія (Гренландія), Іспанія (міста Сеута і Мелілья на півночі Африки), Нідерланди (Антильські Острови та о-в Аруба), Австралія та Нова Зеландія (групи островів в Океанії). Крім того, територія Західної Сахари окупована Марокко. Її майбутнє підлягає врегулюванню згідно з відповідними рішеннями ООН. Залишаються окупованими Ізраїлем Палестинські території. Тут триває процес формування самоврядування в рамках мирного врегулювання на Близькому Сході.
Особливий статус має Антарктида. Згідно з договором від 1 жовтня 1959 р. вона є континентом нейтральним, без кордонів, де заборонена будь-яка господарська та військова діяльність.