Державний лад Риму періоду республіки

 

За формою правління Рим був аристократичною республікою[13].

Найвищим органом державної влади були народні збори — центуріатні, трибутні та куріатні коміції.

Центуріатні коміції Трибутні коміції Куріатні коміції
КОМПЕТЕНЦІЯ
— прийняття законів; — обрання найви­щих посадових осіб; — оголошення війни та укладення миру; — апеляції на смертні вироки — обирали нижчих посадових осіб; — розглядали апеляції на цивільні справи — формально вводили на посаду осіб, обраних іншими коміціями; — стежили за дотриманням релігійних культів

Сенат був другим за статусом органом влади і значною мірою органом безпосереднього управління, який формувався цензорами з числа найбагатших і найзначніших громадян Риму. Формально термін повноважень сенаторів визначався у п’ять років (склад цього органу переглядався цензорами), а фактично сенатори обіймали свої посади довічно. Це і призвело до виділення знаті в окрему верству — сенаторський стан. Головував у сенаті перший сенатор (princeps senatus). Засідання цього органу відбувалися за ініціативи консулів або преторів, які нерідко головували на них. Для вищих магістратів рішення сенату не були обов’язковими.

Магістратура[14] з’явилася після реформ Сервія Туллія. До магістратів належали службові особи держави, урядовці різних рівнів. Це були виборні посади, які користувалися особливою увагою та повагою народу. Образа такої особи прирівнювалася до образи всього римського народу. За виконання своїх обов’язків магістрат не міг бути притягнутий до відповідальності чи достроково усунутий з посади.

Магістратура включала в себе два види магістратів: ординарні та екстраординарні (надзвичайні). До ординарних магістратів належали:

1. Консули, які обиралися у кількості двох чоловік на центуріатних коміціях. На території міста-поліса їхня влада обмежувалася народними зборами, а у провінціях була необмеженою. Командували армією, головували на народних зборах, мали низку інших повноважень.

2. Претори — заступники консулів, які відали головним чином питаннями судочинства та управління провінціями.

3. Цензори обиралися народними зборами на п’ять років у кількості двох осіб. Визначали майновий стан громадян і зараховували їх до певних центурій, формували сенат, здійснювали нагляд за дотриманням правил пристойної поведінки.

4. Народні трибуни представляли інтереси плебеїв і складали своєрідну противагу іншим аристократичним органам влади. Трибун володів правом вето на будь-які рішення народних зборів чи посадових осіб. Вони вносили законопроекти на народні збори, контролювали діяльність магістратів. Але їхні повноваження не поширювалися за межі міста.

5. Едили — помічники трибунів. Здійснювали нагляд за порядком у місті, дотриманням правил санітарії, пожежної безпеки, керували поліцією.

6. Квестори. Мали статус помічників консулів. Відали державною скарбницею, архівом, контролювали діяльність державної канцелярії.

Екстраординарною магістратурою в Римі був диктатор. Він призначався консулами на пропозицію сенату терміном не більше шести місяців і після виконання необхідних завдань мусив скласти свої повноваження. Йому підпорядковувалися всі магістрати, армія, посадові особи, громадяни. Після складення своїх повноважень диктатор міг бути притягнутий до відповідальності перед народними зборами.

Насамкінець, слід зупинитися на характеристиці основних рис римських магістратур.

Виборність. Магістратів обирали на народних зборах з віковим цензом 27 років і старших, залежно від посади. За часів правління диктатора Сулли віковий ценз було збільшено: для квесторів — до 30 років; преторів — до 40 років; консулів — до 42 років.

Колегіальність. На кожну посаду обиралися кілька осіб, які працювали окремо, а при вирішенні важливих питань узгоджували між собою рішення. При виникненні спору магістрат міг позбавити юридичної сили рішення свого колеги, наклавши на нього вето.

Строковість перебування на посаді, яка обмежувалася, зазвичай, одним роком.

Підзвітність народним зборам.

Безоплатність. Магістрати не отримували грошової винагороди за свою працю. Їхня діяльність являла собою виконання почесного обов’язку, і вважалося ганебним брати гроші за служіння батьківщині.

Характеристику Римської імперіїварто розпочати із передумов переходу до монархічної форми правління. Слід мати на увазі, що республіканські інститути влади виявилися нездатними до управління величезними територіями. За рахунок грабіжницьких воєн відбувалося швидке збагачення римлян. Дешева рабська праця робила нерентабельним дрібне товарне виробництво, селяни та ремісники швидко розорялися. Це призводило до появи декласованих елементів, які нерідко шляхом підкупу використовувалися у політичній боротьбі. Здійснена у 105 р. до н. е. реформа армії призвела до створення професійного боєздатного війська, яке теж використовувалось у боротьбі за владу. Нарешті, державу розхитували масові повстання рабів, які жорстоко придушувалися.

Боротьба за політичну владу в Римі призвела до сформування двох політичних партій — оптиматів і популарів. Першу партію очолив видатний і популярний в народі полководець Луцій Корнелій Сулла. У 82 р. до н. е. йому були надані повноваження диктатора з необмеженим терміном, що призвело до припинення республіки і встановлення одноосібного правління. Формально сенат був перетворений на найвищий державний орган, який відтепер складався з 600 осіб і набув широких судових повноважень. Збільшилася кількість магістратів. Скликалися народні збори, але лише для того, щоб без обговорення схвалити законопроекти Сулли.

Диктатура Сулли тривала до 79 р. до н. е. Через хворобу він був змушений скласти свої повноваження, а наступного року помер.

Після смерті диктатора почалися заворушення противників диктатури, робилися спроби повернутися до респуб­ліканських форм правління, які на той час вже відмерли. У 74 р. до н. е. розпочалося найбільше в історії Стародавнього Світу повстання рабів, очолюване Спартаком. Армія Спартака досягла 100 тисяч осіб. Перед смертельною за­грозою правлячі сили припинили внутрішні чвари. До влади приходить Перший тріумвірат (Помпей, Цезар, Красс). Здобувши популярність у завойовницьких походах, Цезар відсторонив від влади своїх колишніх союзників і у 44 р. до н. е. був обраний на посаду довічного диктатора і проголошений імператором. Його реформаторська діяльність мала намір задовольнити інтереси всіх верств населення, усунути соці­альні суперечності. Серед верхів римського суспільства це розцінювалося як зазіхання на республіканські традиції. У 44 р. до н.е. у результаті змови в сенаті Цезар був убитий.

Наступного року був утворений Другий тріумвірат (Октавіан, Антоній, Лепід), головну роль в якому відігравав Гай Октавіан. У 27 р. до н. е. Октавіану був наданий титул першого сенатора (princeps senatus). Звідси бере початок нова епоха в історії Римської держави — доба імперії, першим етапом якої є принципат. Октавіану присвоюється титул Августа («божественного»). Він стає главою церкви, головнокомандувачем, найвищим магістратом, здійснює судочинство, управляє провінціями, видає закони. Його особа була недоторканною.

У державному устрої відбуваються істотні зміни. Працює сенат у кількості 300 осіб, народні збори, на яких приймаються запропоновані принцепсом законопроекти. Консули (їх стає декілька) стають виконавцями розпоряджень сенату і принцепса. У розпорядження принцепса пере­йшли народні трибуни, яких позбавили права вето. Претори у кількості 18 осіб розглядали лише цивільні справи, а кримінальні підпадали під юрисдикцію принцепса. Функції едилів обмежуються наглядом за громадським порядком і правилами торгівлі.

Крім старих республіканських органів влади, при принцепсі створюється консиліум (особиста рада), який з часом замінює сенат. Запроваджується посада префекта Риму (забезпечував порядок у місті), префекта преторія (заступника принцепса з військових справ та юридичного радника), функціонує імператорська канцелярія.

Зміни у суспільному устрої стосувалися остаточного оформлення привілейованого сенаторського стану, вершників та муніципальної знаті. Більшу частину вільних громадян складав плебс (народ). Змінює своє обличчя рабо­власництво. Поширеним явищем стає рабський пекулій, а система колонату створювала передумови для перетворення рабів на феодально залежних селян.

Починаючи з ІІІ ст. н. е. римська держава переживає розпад рабовласницької системи господарювання. Численні повстання рабів і колонів, визвольна боротьба поневолених народів, безперервні напади на Рим варварських племен підривають соціально-економічний устрій держави. З 284 р. н. е. починається новий період історії Римської держави — епоха пізньої імперії (домінат). Імператор ви­знається абсолютним монархом, а все населення перетворюється на його підданих. Сенат і магістратури, які збереглися з республіканських часів, вже не займалися справами законодавства, управління та судочинства. Вони організовували святкування, видовища, контролювали виконання різноманітних державних повинностей тощо. Народні збори не скликалися.

У 476 р. н. е. варварські племена в черговий раз напали на Рим, після чого Західна Римська імперія припинила існування.

Загальна характеристика римського права. У правовій історії людства римське право займає унікальне місце, знаменуючи собою найвищу ступінь розвитку античного і всього рабовласницького права. Йому притаманна надзвичайна широта охоплення різноманітних життєвих ситуацій і суспільних відносин. Саме римляни, спираючись на досягнення правової думки і практики попередніх років, вперше детально піддали правовій регламентації та захисту приватну власність, а також інші майнові права та інтереси осіб. Римське право стало базовим для розквіту правової культури світової цивілізації, яке стало спільним надбанням людства, а римська юриспруденція поклала початок як самостійній науці про право, так і професійній юридичній освіті.

Римське право пережило ту рабовласницьку державність (Західну Римську імперію), на основі якої воно склалося і розвинулося. Воно стало діючим правом Східної Римської імперії (Візантії), інших європейських країн наступних історичних епох. В історії римського права виділяють три періоди:

а) найдавніший період (УІ – середина Ш ст.. до н.е.), для якого була притаманна полісна замкнутість права, архаїзм його норм, сакральний характер інститутів і бідна джерельна база;

б) класичний період (середина Ш ст.. до н.е. – кінець Ш ст.. н.е.), який характеризується звільненням права від нашарувань патріархальності і релігійності, становленням його як світської юридичної системи. Правові інститути досягають своєї завершеності, а класична юриспруденція дає світові зразки правового аналізу складних соціальних відносин і філігранної юридичної техніки;

в) посткласичний період (ІУ – УІ ст.. н.е.). Право ніби застигає на місці, перестає розвиватися і віддзеркалює на собі економічну і політичну кризу рабовласницького суспільства. Позитивною стороною права цієї доби є його систематизація і поступове пристосування до нових, феодальних відносин в умовах Візантійської держави як правонаступниці Римської імперії.

Уяснити сутність римського права, його приписів та інститутів неможливо без уявлення про особливості римського характеру, моральність римського громадянина, його зв'язок з релігійними віруваннями. В житті давньоримського суспільства надзвичайно важливе значення відігравали такі інститути, як рід і сім″я (родина). У найдавніший період рід був основоположною одиницею поліса, а його глава представляв увесь рід у найвпливовішому органі Риму – сенаті. Патріархальна родина була осередком суспільства з практично необмеженою владою домовладики (pater familias). Між дітьми і батьками існували повага та приязнь, стриманість у проявах емоцій.

Родичів об’єднували спільні родинні культи, божества, уявлення про честь і гідність. В родині дитина зустрічалася з першими божествами, своїми охоронцями – духами предків. Давня римська релігія зробила значний внесок у моральність суспільних відносин, створила фундамент для сприйняття римським громадянином приписів права і безумовному їм підкоренню. Правовим нормам надавався релігійний ореол, а тому злочин вважався не лише порушенням суспільного порядку і правил співжиття, а й зазіханням на небесний спокій і образою богів.

Закони ХІІ Таблиць як джерело права Стародавнього Риму. З огляду на подальше вивчення навчального курсу «Основи римського приватного права» варто більше уваги приділити характеристиці публічного права Стародавнього Риму.

Появу збірника «Закони ХІІ Таблиць» історична традиція відносить до 451—450 рр. до н. е. На той час тлумачниками норм звичаєвого права були жерці-понтифіки — вихідці з патриціїв, які нерідко довільно тлумачили право на догоду власним інтересам. Тому плебеї поставили вимогу здійснити запис таких норм і надати їм публічного характеру. Під тиском плебеїв у 451 р. до н. е. було обрано комісію із 10 децемвірів для запису законів. Закони були схвалені народними зборами, після чого їх висікли на 12 мідних листах, закріпивши на дерев’яних дошках і виставивши у центрі Риму. Первісний текст законів до нас не дійшов, бо, очевидно, був знищений під час завоювання Риму галлами, але їх зміст був відновлений за працями пізніших римських авторів, які дають посилання на ці закони. У результаті, хоч і не повно, але вдалося реконструювати зміст Законів ХІІ Таблиць. Їх не можна вважати кодексом. Це, швидше за все, збірник коротких звичаєвих норм із найголовніших питань суспільного життя Риму.

У цілому Закони ХІІ Таблиць відображали соціальні відносини римського суспільства в епоху його переходу від первіснообщинного до рабовласницького ладу. Історик і мислитель Тіт Лівій назвав їх «джерелом усього публічного і приватного права». Коментуванню і тлумаченню їхніх положень присвячені численні праці римських юристів.

У Законах знаходимо ряд статей, що зберігали пережитки римської патріархальної общини. Так, в її руках залишалося розпорядження землею. Земельний наділ не можна було заповісти храмам і навіть богам. Земля не повинна була виходити з-під контролю общини, а продовжувала залишатися її власністю. Таким чином, приватна власність на земельні ділянки була обмеженою. Купівля-продаж, успадкування, дарування важливих об’єктів власності – землі, будівель, робочої худоби, рабів перебували під контролем общини.

Зазначені об’єкти належали до так званих манципованих речей. Їх відчуження супроводжувалося звичаєвим ритуалом, у кому брали участь, крім продавця і покупця, вагар та п’ять свідків з числа римських громадян. На вагу клали злиток міді, який символізував гроші, покупець торкався рукою придбаної речі (або її символу) та промовляв установлену формулу. Обряд був спрямований на те, щоб ускладнити іноземцям доступ до власності римських громадян. Усі інші речі вважалися неманципованими і відчужувалися спрощеним чином.

Володіти землею і розпоряджатися нею на території Риму міг лише римський громадянин. У Законах детально йдеться про межі земельних наділів, давність володіння ними, порядок успадкування. Захист прав власника забезпечувався суворими покараннями. Так, злодій, винний у нічній крадіжці врожаю, підлягав розп’яттю на дереві. За підпал будинку і зерна, що лежало поряд, на злочинця одягали кайдани, а після побиття публічно спалювали.

Як пережиток минулого слід розцінювати фіксацію в Законах охорони патріархальної сім″ї і величезної влади домовладики – глави сімейства. Він мав виняткове право розпоряджатися майном сім″ї, володів практично необмеженою владою над дружиною і всіма нащадками. Батько сімейства міг убити дитину-виродка, емансипувати сина (тобто звільнити його з-під батьківської влади символічним обрядом продажу у рабство), прогнати з дому дружину.

Закони забороняли шлюби між патриціями і плебеями. Із стародавніх часів в Римі існували три форми укладення шлюбу – дві стародавні і одна нова. Стародавні здійснювалися в урочистій обстановці і віддавали жінку-наречену під владу чоловіка. У першому випадку шлюб відбувався в релігійній формі, в присутності жерців. Друга форма шлюбу полягала в купівлі нареченої.

Новою формою шлюбу був шлюб ″sine manu″, тобто ″без влади чоловіка″. Жінка при цьому мала свободу розлучення і могла забрати особисте майно, яке вона принесла як посаг, а також майно, нажите чи придбане нею під час шлюбу. Специфічною особливістю цього шлюбу було те, що його слід було поновлювати щорічно. Для цього дружина у визначений час на три дні залишала будинок чоловіка і тим самим символічно переривала термін давності шлюбу. За будь-якого шлюбу чоловік міг розпоряджатися посагом дружини, для нього розлучення було майже безперешкодним.

Після смерті домовладики майно сім″ї переходило агнатам за законом, а якщо небіжчик залишав заповіт, його слід було суворо дотримуватися. Заповіт мав затверджуватися куріатною або навіть центуріатною коміцією. Вдова небіжчика в усіх випадках одержувала якусь частину майна як для себе, так і на утримання малолітніх дітей. Спадкоємці могли і не ділити майно, а вести господарство спільно.

Особливо детально регламентується в Законах ХІІ Таблиць договір позики. Крім звичайних позичкових операцій, пов’язаних з процентами, заставою та ін.., відомий був і так званий нексум або само застава боржники. Це положення було скасоване у 326 р. до н.е. Законом Петелія. Відтепер боржник став відповідати перед кредитором лише власним майном.

Крім зобов’язань із договорів, були відомі зобов’язання із спричинення шкоди та протиправних дій взагалі – крадіжки, потрави посівів, знищення чи пошкодження майна.

Кримінально-правові постанови Законів ХП Таблиць були дуже суворі. Смертною карою карався той, хто зумисне потравив посіви або зібрав врожай з ″обробленого плугом поля″. Злодія, захопленого вночі можна було безкарно вбити на місці злочину. ″Якщо злодій крав уночі і був убитий на місці, то нехай його вбивство буде вважатися правомірним″ (Табл. УШ, ст..12). Злодій, затриманий вдень, піддавався фізичному покаранню і віддавався потерпілому, що тягло за собою обернення в рабство. Закони ХП Таблиць розглядають крадіжку чужого майна не стільки як злочин, що посягав на інтереси держави, скільки як дію, що завдавала приватномайнову шкоду.

Для свого часу Закони ХП Таблиць були широковживаним джерелом для регулювання порівняно простих товарних, сімейних, спадкових та інших відносин. Звідси і та зовнішня повага до них у пізніший час, незважаючи на те, що багато положень стали архаїчними і практика їх застосування або зовсім виключалась, або була мінімальною.

В результаті постійних війн Рим виходить за межі територій міста-поліса, підкоривши Італію, а потім й інші європейські, азіатські та північно-африканські землі. Відбувається зростання ремісничої і торговельної діяльності держави. Формується стан вершників, чиєю професією стає торговельна і промислова діяльність. На новій економічній основі виростає нове право. В цих історичних умовах на юридичне поле вступають претори як творці, тлумачники і охоронці права. Вони заклали основи римської класичної юриспруденції, творцями якої стали також римські ″класичні″ юристи – Ульпіан, Папиніан, Гай, Модестин та ін.. Відходить в минуле юридичний формалізм, котрий пронизував Закони ХП Таблиць. Одержують визнання принципи рівності сторін, справедливості, доброї совісті. Коли право суперечить справедливості, говорить Ульпіан, слід надати перевагу останньому, і, таким чином, справедливість матиме перевагу перед жорстким розумінням права.

Джерела права класичного та посткласичного періодів. Появившись у середині У ст.. до н.е., Закони ХП Таблиць формально продовжували діяти і в класичну добу і були офіційно скасовані аж у УІ ст.. н.е. в ході законодавчих реформ візантійського імператора Юстиніана. Глибока повага римлян до своїх правових традицій не давала ім. змоги відкрито відмовитися від цього джерела, незважаючи на його архаїзм і суперечливість норм.

В добу республіки найхарактернішим джерелом римського права стають едикти преторів, на основі яких поряд з квіритським правом (його уособлювали Закони ХП Таблиць) з’являються і дістають значне поширення дві самостійні правові системи - ″преторське право″ (jus praetorium) і ″право народів″ (jus gentium) Обидві системи були результатом правотворчості преторів.

Як з’явилося преторське право і в чому його сутність? Вступаючи на посаду, претор обнародував свій едикт (програму дій в галузі судочинства), у якому містилися юридичні формули, з допомогою яких претор мав намір підтримувати правопорядок в державі і вершити суд. Нерідко преторські формули суттєво відхилялися від діючих норм квіритського (цивільного) права, але зважаючи на архаїзм останніх, це сприймалося як належне. Положення, котрі містилися в едиктах, самі по собі сили закону не мали, але вони ставали загальнообов’язковими, оскільки підтримувалися авторитетом преторської влади.

Преторські едикти діяли один рік (термін перебування претора при владі). Його наступник, як правило, лише трохи удосконалював едикт свого попередника, вносив свої зміни, які відповідали новим суспільним відносинам, відкидав застаріле. Так виникло і поширилося власне ″преторське право″, тобто діяльність преторів квіритів, регулюючи відносини лише в середовищі римських громадян (квіритів).

Але ж у Римі проживала чимала кількість людей, які не мали римського громадянства і практично не могли його отримати. Яким правом можна було регулювати відносини у їхньому середовищі? Як бути, коли виникали правовідносини між римськими громадянами і особами, котрі не мали громадянських прав ( в тому числі перегринами)? З огляду на це у 242 р. до н.е. була запроваджена посада претора перегринів (згодом їх стало декілька). Цей посадовець теж видавав свої едикти, які регулювали відносини серед перегринів і між перегринами і квіритами. Претор перегринів не був пов'язаний з нормами квіритського права, у своїх едиктах використовував національне право інших народів (греків, фінікійців, єгиптян тощо). Завдяки діяльності преторів перегринів, римське право збагачувалося надбаннями правової думки і практики інших народів.

Із становленням монархічної форми правління змінилося і становище преторів в системі управління і судочинства. Їх активна правотворчість суперечила зростаючому самовладдю правителів. Тому вже в перші століття нашої ери претори просто копіювали едикти своїх попередників, не вносячи туди нічого нового. А за дорученням імператора Адріана відомий юрист Юліан у 125-138 рр. н.е. кодифікував преторське право і склав едикт (едикт Юліана), який отримав офіційне схвалення. Під назвою ″вічного едикту″ він став обов’язковим для всіх наступних магістратів. З цього цасу преторський едикт ніби застигає на місці, перестаючи бути ″живим джерелом″ римського права.

На початок імперії народні збори (коміції) скликалися рідко, вони перестали приймати нові закони. Натомість посилилася законодавча функція сенату, а імператор Адріан повністю передав йому законодавчі повноваження. На той час склад сенату фактично формувався правителем і був повністю керованим. Сенатус-консульти (тлумачення законів, інших нормативних актів сенатом) набули сили закону і стали вагомим джерелом права. Їх роль зросла внаслідок того, що нормативні акти перш ніж попасти в сенат санкціонувалися правителем і нерідко навіть називалися його іменем.

Правотворчість імператорів, їх самостійна законодавча діяльність знайшла своє відображення в імператорських конституціях. Вони поділялися на едикти (публічні оголошення імператора при вступі на посаду), рескрипти (письмові відповіді імператора на запитання юристів чи посадових осіб), декрети (рішення імператора у судових справах) і мандати ( інструкції та розпорядження імператора правителям провінцій).

Виключно важливим і своєрідним джерелом римського права класичного періоду стає юриспруденція (діяльність юристів).Вона набула світського характеру, починаючи з плебейського понтифікат Тіберія Корункалія (з 254 р. до н.е.). Його правові консультації, на відміну від патриціанських жерців-понтифіуів, вперше отримали публічний, відкритий і доступний характер. Юристи республіканського періоду надавали юридичні консультації громадянам Риму, редагували і складали юридичні акти, брали участь у судочинстві. Вони були справжніми творцями класичного римського права. З-під їхнього пера вийшли численні праці, одні з яких призначалися для навчальних цілей, інші – для практичного використання. З’являються перші юристи-викладачі (І – поч..П ст.. н.е.), діяльність яких призвела до утворення двох основних шкіл права: сабіньянської (за іменем юриста Сабіна) і прокульянської (юрист Прокул).

В період домінанту у зв’язку з глибокою кризою рабовласницької системи римське право видозмінюється, але його головні інститути зберігаються. Зміни торкалися головним чином правових джерел, серед яких панівне становище займає законодавство імператорів. Юристи поступово втрачають право давати обов’язкові для виконання консультації, не мають можливості формулювати нові правові норми, як це раніше робили претори. А в 426 р. н.е. був прийнятий закон ″Про цитування юристів″, згідно з яким юридичнп сила визнавалася за творами лише 5 юристів: Папиніана, Ульпіана, Модестина, Гая і Павла.

Втрата римським правом своєї динамічності, звуження кола джерел, стабільність імператорського законодавства створили сприятливі умови для здійснення кодифікаційних робіт. У Східній Римській імперії (Візантії) в кінці Ш ст.. були складені приватні збірники римського права – кодекс Грегоріана, кодекс Гермогеніана, а в 438 р. здійснена перша кодифікація імператорських конституцій (кодекс Феодосія).

Але повна систематизація римського права була проведена лише в 528-534 рр. у Візантії за вказівкою імператора Юстиніана, яка отримала назву ″Звід цивільного права″ або ″Кодифікація імператора Юстиніана″ (″Corpus juris civilis″). З одного боку це – джерело права Візантійської держави (набуло чинності 29 грудня 534 року), а з іншого – джерело знань про римське право, яке акумулювало в собі, зберегло і донесло до наших часів все багатство римського права. Кодифікація Юстиніана підвела своєрідний підсумок під тисячолітнім розвитком римського права, набула характеру його концентрованого відображення з урахуванням попередніх епох.

Кримінальне право Стародавнього РимуУ ранньому римському кримінальному праві зберігалися численні риси родоплемінних відносин. Воно ще не відокремилося в самостійну правову галузь і було тісно пов’язане з релігією, звичаями, традиціями. Тобто норми права мали синкретичний характер. Водночас ще з найдавніших часів у кримінальному праві вже почали розрізняти правопорушення приватного і публічного характеру. До публічних деліктів належали злочини проти держави, вбивство, зґвалтування, підпал, брехливі свідчення в суді, крадіжка або знищення врожаю, порушення межових знаків, складання та поширення пасквілів. Тісний зв’язок права з релігією призводив до того, що багато з правопорушень вважалися образою богів, що, крім світських покарань, спричиняло релігійні прокляття. До приватних деліктів відносили будь-яку крадіжку майна, посягання на гідність, честь, здоров’я особи, знищення чи пошкодження чужих речей.

Покарання поділялися на тяжкі та легкі. До перших належали смертна кара (проста і кваліфікована), вигнання та позбавлення громадянства. Легкими покараннями були тілесні покарання та штрафи.

У пізньореспубліканський період спостерігається значний розвиток інститутів римського кримінального права. З’являється поняття вини, умислу, необережності та випадковості. Замах на злочин ще не відокремлюється від здійснення самого злочину (покарання було однаковим). Намір вчинити злочин, який не був реалізований, не підлягав покаранню. Зберігаються залишки самосуду. Публічні злочини дістають детальнішої кваліфікації. Умовно їх можна поділити на чотири групи:

— проти держави — державна зрада, збройний напад на державні установи чи опір представникам влади, казнокрадство, фальшивомонетництво, образа величі римського народу, заподіяння відчутної шкоди державі;

— релігійні злочини — порушення правил здійснення релігійних обрядів, образа богів;

— злочини проти моралі — подружня зрада, полігамія, зґвалтування;

— злочини проти особи — вбивство, підпал, крадіжка рабів, нічна крадіжка чи крадіжки зі зломом, брехливі свідчення в суді тощо.

За доби імперії продовжувало діяти республіканське кримінальне законодавство, доповнене численними імператорськими конституціями та іншими нормативними актами. Новими характеристиками кримінального законодавства цього часу є:

а) встановлення відповідальності за злочини, вчинені з необережності;

б) покарання зловмисника залежно від ступеня його вини;

в) визначення різниці у приготуванні до злочину, посяганні на нього та вчинення самого злочину;

г) поява інституту неосудності. До неосудних (таких, які звільнялися від покарання), належали душевнохворі та малолітні.

Розширилася система складів злочинів, хоча саме поняття «злочин» так і не було визначене.

Розрізнялися такі види злочинів:

проти держави (конкретний їх перелік суттєво не відрізнявся від таких самих злочинів республіканської доби);

проти імператора (поширення образливої інформації на правителя держави);

проти християнської релігії (образа релігії, церкви, священнослужителів, поширення єресі);

проти суду (перешкода у здійсненні правосуддя, змова обвинувача з обвинуваченим, підкуп у суді, хабарництво службових осіб);

проти порядку управління (підбурювання рабів на бунт, здобуття виборних посад недозволеними методами, хабарництво чиновників, привласнення чужого імені, зміна встановлених державою мір і ваги та ін.);

проти власності (крадіжка державного чи церковного майна, худоби, підпал, порушення межових знаків);

проти особи (вбивство, побиття, крадіжка вільних людей, переховування рабів, подружня невірність).

Система покарань значно ускладнилася, а вид покарання визначався соціальним статусом зловмисника та потерпілого. Залякувальна мета продовжувала діяти, але із прийняттям християнства спостерігається деяке пом’якшення покарань, особливо таких, які завдавали додаткових страждань злочинцю перед смертною карою. Було ліквідоване розп’яття на хресті, таврування розпеченим металом, криваві видовища у цирку, гладіаторські бої тощо. Суворо каралися злочини проти моралі. Набули поширення каторжні роботи на державних рудниках, виселення за межі держави, заслання у далекі провінції, ув’язнення, тілесні кари та штрафи. Конфіскація майна застосовувалася переважно як додаткове покарання.

Формування професійної найманої армії в Римі зумовило появу норм, які визначали поведінку воїна, порядок проходження служби, встановлювали дисциплінарну чи кримінальну відповідальність воїнів. У кримінальному праві утво­рюються групи злочинів, які кваліфікуються як військові. Серед них найтяжчими були зрада, непокора наказу командира, заклик до бунту, невиконання розпоряджень, образа командира чи фізичний опір йому, втрата зброї, дезертирство. Спроба вчинити самогубство, навіть під впливом нестерпного болю, страждань, розчарувань чи хвороби супроводжувалося вигнанням з ганьбою із армії. До менш тяжких правопорушень військового характеру належало самовільне залишення місця перебування воїна з наступним його поверненням, ухилення від військової служби, переховування з метою уникнення служби у мирний чи воєнний час.

Судочинство. У розвитку судочинства Стародавнього Риму можна виділити три основних етапи. На першому з них слабка державна влада не вважала своїм обов’язком втручатися у приватноправову сферу і розглядати спори, що виникали між громадянами, стаючи на захист їхніх прав та інтересів. Громадяни захищали себе самі. Звичайно, такий захист нерідко набував форми самоуправства і не вкладався у визначені правом норми поведінки. Тому згодом відкрите самоуправство було заборонене під страхом покарання.

На другому етапі головною фігурою у сфері судочинства стає претор. Цивільні справи відокремлюються від кримінальних. Правотворча роль магістратів у цивільному процесі посилюється, хоча у вирішенні майнових спорів ще продовжували керуватися звичаєвим правом, а в ролі суддів виступали авторитетні старійшини, жерці, голови місцевих общин.

Третій етап у розвитку судочинства співпадає з кардинальними перетвореннями в державному устрої Риму. Він припадає на монархічний період римської державності, коли судовий процес став виключною монополією державних органів.

У кримінальному судочинстві ніяких правил його здійснення не встановлювалося Розслідування справи спершу проводили самі магістрати. Вони ж розглядали справу, керуючись при цьому звичаєвим правом, законодавством, власними едиктами або просто чинили на власний розсуд. Правда, у звинуваченнях у вчиненні злочину була можливість апелювати на рішення магістратів до центуріатних чи трибутних коміцій.

У П ст.. до н.е. для розгляду кримінальних справ створюються постійні судові колегії. Особливістю розгляду справ в них було те, що ініціатива в їх порушенні і обвинуваченні належала виключно приватним особам. На них покладався обов’язок збирати докази, запрошувати свідків, доводити свою правоту в суді. Справа могла бути припинена на будь-якій стадії, якщо позивач відмовлявся від своїх вимог. За бездоказовість чи наклепницьке звинувачення позивача можна було притягти до відповідальності. Комісії здійснювали судочинство усно і відкрито, оратори виступали як із звинувачувальними, так і із захисними промовами.

В добу імперії у судочинстві відбулися значні зміни. Імператор особисто або через урядовців на прохання тієї чи іншої сторони розглядав важливі спірні справи. У провінціях така форма судочинства була домінуючою завжди. Правителі в них самостійно розглядали майже всі справи, судили і постановляли рішення чи виносили вироки. У 294 р. н.е. імператор Діоклетіан спеціальною конституцією узаконив цю давню практику, надавши право правителям провінцій одноосібно розглядати судові справи. Сфера діяльності слідчих комісій поступово обмежувалася і вони врешті-решт припинили існування.

У пізньоримський період доставка відповідача до суду перестала бути приватною справою. Виклик у суд здійснювався офіційно, за участю представника державної влади. Розслідування справи і суд проводили певні урядовці – префект преторія, префекти міст чи правителі провінцій. Слідство набуло таємного і письмового характеру, оцінку доказів здійснювали судді. Серед доказів вини правопорушника першорядного значення набувало власне зізнання, яке нерідко давалося під тортурами, шляхом погроз чи залякування. Тортури не застосовували щодо осіб з привілейованих станів і воїнів. Судові засідання часто зводилися до формальної процедури ознайомлення з протоколом слідства, іноді без допиту свідків і самого обвинуваченого. Існували спеціальні станові суди, котрі розглядали справи сенаторів, придворних чинів, духовенства, військових.

Запитання та завдання для самоконтролю

1. Дайте періодизацію історії Римської держави.

2. Хто такі квірити?

3. У чому полягала обмеженість статусу плебеїв?

4. Що таке система патронату?

5. У чому суть класичного рабовласництва?

6. Назвіть політичні структури Риму дореспубліканського періоду.

7. Порівняйте реформи Сервія Тулія з реформами Солона і Клісфена в Афінах.

8. Що надавало римській республіці аристократичного характеру?

9. Що таке магістратура?

10. Назвіть риси римських магістратур.

11. У чому суть тріумвіратної форми правління?

12. Якому імператорові було надано титул Августа?

13. Які передумови появи Законів ХІІ Таблиць?

14. Дайте класифікацію кримінальних злочинів за римським правом.

15. Мета та система покарань у Стародавньому Римі.

16. Дайте класифікацію військових злочинів та систему покарань за них.

Тести-тренінги

1. Обмеженість статусу плебеїв у Стародавньому Римі полягала у:

а) забороні обіймати військові посади;

б) забороні займатися політичною діяльністю;

в) забороні займатися торгівлею;

г) все разом узяте.

2. Встановлення республіканського ладу в Римі пов’язане з:

а) реформами Сервія Тулія;

б) поваленням влади рексів;

в) запровадженням центуріатних коміцій;

г) всі відповіді правильні.

3. Перший запис норм звичаєвого права відображений у:

а) Законах ХІІ Таблиць;

б) постановах сенату;

в) кодифікації Юстиніана;

г) всі відповіді вірні.

4. До якої правової сфери слід віднести інститут манципації у Стародавньому Римі?

а) до процесуального права;

б) до договірного права;

в) до шлюбно-сімейного права;

г) до кримінального права.

Другий модуль

Історія держави і права Середніх віків

Тема 3.Феодальна держава і право країн Європи

§ 1. Ранньофеодальна держава і право

1. Загальна характеристика феодальної держави і права.

2. Утворення та розвиток Франкської держави.

3. Суспільний устрій та державний лад Франкського королівства.

4. Джерела та характеристика права.

 

Література:1 (с. 157; 165—186); 2 (т. 1, с. 359—393); 3 (с. 117—127); 4 (с. 275—308); 6 (т. 1, с. 245—280); 7 (с. 77—83); 8 (с. 99—122); 9( с.84-101); 10 (с. 224—229); 11 (с. 200—215); 12 (с. 67—84); 13 (с. 115—132); 14 (с. 117—134).

 

Загибель Західної Римської імперії у другій половині У ст.. мала своїм наслідком втрату на тривалий час багатого духовного спадку античного світу, в тому числі розвинених інститутів держави і права. Але це не стало регресом в історії державності і права людства в цілому. Розвал величезної Римської рабовласницької держави спонукав вихід на політичну арену Західної Європи нових етносів і народів (франків, германців, готів, саксів тощо). Вони, звичайно, поступалися римлянам у політико-правовій культурі, але зуміли в добу Середньовіччя створити свої, невідомі раніше і перспективніші форми організації економічного, соціального і політичного життя. Важливим чинником у прогресі західноєвропейської феодальної цивілізації була успадкована від античності приватна власність у вигляді феодальних маєтностей і християнська релігія.

Феодальний період державності і права країн Західної Європи можна поділити на декілька етапів, користуючись загальноприйнятими в науці історії держави і права критеріями*.

 

________________

*Див.: История государства и права зарубежных стран: Учебник для вузов. В 2 ч., ч.1 (под общ. Ред. О.А.Жидкова и Н.А.Крашенинниковой). – М.: Норма, 2003, - С.246.

Перший етап у розвитку феодальних держав Європи характеризується становленням становленням ранніх (варварських) держав. Численний стан земельних власників – духовних і світських феодалів гуртувався навколо королівської влади, яка користувалася підтримкою селян-общинників, частини міського населення і християнської церкви. Формою державного правління стає ранньофеодальна монархія (У - ІХ ст..).

Наступні століття (Х - ХШ ст..) характеризуються політичною децентралізацією, феодальною роздрібненістю. Правителі держави набувають статусу ″перших серед рівних″. Єдиним засобом організації і збереження державної влади стали особливі договірні відносини, побудовані на засадах сюзеренітету-васалітету. Середньовічна держава, яка номінально являла собою єдине ціле, а фактично перетворилася на численні держави-вотчини, була економічно і політично децентралізованою і мала форму сеньйоральної монархії.

Доба ХШ-ХІУ ст.. характеризувалася економічним піднесенням міст, зростанням в них бюргерсько-торговельної верхівки, середніх прошарків міщан – так званого ″третього стану″, який став об’єднавчою ланкою процесу станової консолідації західноєвропейського суспільства. У нових умовах точки зору та інтереси королівської влади і ″третього стану″ на централізацію держави, обмеження свавілля місцевих феодалів, подолання середньовічних усобиць співпадають. Виникла можливість поступового територіального об’єднання держав на національній основі, посилення королівської влади, яка спиралася на представників трьох станів суспільства – духовенства, дворянства і ″третього стану″. Держава набула вигляду станово-представницької монархії.

Пізньому Середньовіччю (ХУІ-ХУП ст..) притаманний розклад феодалізму і формування елементів капіталістичної системи. Лише сильна королівська влада була здатною зміцнити і продовжити розвиток суспільно-політичної системи. Вона забезпечила певне економічне піднесення, притупила соціальні антагонізми. Але при цьому влада правителя все більше віддалялася від суспільства, спираючись на розгалужений чиновницько-бюрократичний апарат, військово-поліцейські структури, знищувала всяку опозицію існуючому ладові. У своїй останній стадії феодальна держава виступає в формі абсолютної монархії.

Таким чином, у середині І тисячоліття н. е. західноєвро­пейський світ вступив в епоху Середніх віків (V—ХVІІ ст.), головним змістом якої стало утвердження та розвиток феодальної суспільно-економічної формації.

Поняття «феодалізм», «феодальне суспільство» виникли напередодні Великої Французької буржуазної революції і означали «старий порядок». Друге значення цьому терміну надали марксисти, які вважали феодалізм суспільно-економічною формацією, в основі виробничих відносин якої знаходилась монопольна власність феодала на землю, інші засоби виробництва і неповна власність на залежне населення (перш за все — селянство). У сучасній історико-правовій науці феодалізмом іменується чисто європейська соціально-політична система, яка домінувала тут в епоху Середньовіччя.

Однією з головних характеристик феодального ладу, яка істотно впливала на соціальну структуру суспільства і по­літичний лад країн Європи, є поземельні відносини.

В основі соціально-політичного устрою феодалізму були міжособистісні відносини як всередині самого класу феодалів, так і між селянином та землевласником. Новим інститутом, у порівнянні з рабовласницькою державою, постає система сюзеренітету-васалітету[15].

Феодалізму притаманна станово-ієрархічна нерівність, закріплена правом, та рицарська воєнна організація. Ідеологічною основою феодалізму стало християнство.

Формування феодалізму відноситься до V—IX ст. — після завоювання Риму варварами. На ХІІ—ХІІІ ст. припадає період його розквіту, коли економічно і політично зміцнюються міста, зростає міське населення, формуються станово-представницькі установи. Правляча станова еліта змушена рахуватися з інтересами не лише знаті, а й інших, у тому числі й непривілейованих, верств. Протистояння папства та світської монархії створювало простір для утвердження особистої свободи та підприємництва. Зростання ремесла та торгівлі підірвало натурально-господарські основи панування аристократії, а вільнодумство сприяло переростанню єресі[16] у Реформацію ХVI ст. Протестантизм з його новою системою цінностей сприяв розвитку підприємницької діяльності капіталістичного спрямування.

До визначальних ознак феодалізму слід віднести:

а) панування натурального господарства;

б) особиста та майнова залежність селянина від землевласника;

в) позбавлення безпосереднього виробника права власності на землю та засоби виробництва;

г) наділення селянина землею під умову виконання ним феодальних повинностей.

Територія держави поділялася на володіння (сеньйорії у Франції, менори в Англії, землі у Німеччині). У кожному з них верховодив свій правитель, якому підпорядковувалося все населення, що проживало в межах володіння, зокрема і міста) та на користь якого підвладне населення відбувало різні повинності.

Основною формою експлуатації феодально-залежного населення була феодальна рента, яка мала три форми: а) від­робіткова (наприклад панщина); б) продуктова (натуральний оброк); в) грошова (грошовий оброк, податки).

У своєму розвитку феодальна держава пройшла три етапи: ранньофеодальна монархія, станово-представницька монархія та абсолютна монархія.

Головним інститутом у політичній системі феодального суспільства була держава. Її політичне значення визначалося тим, що навіть у періоди глибокої децентралізації і занепаду держава виступала як головна політична організація класу феодалів. Хоча одночасно вона претендувала на роль представника всього суспільства.

За формою правління феодальні держави на різних історичних відтинках відрізнялися надзвичайною різноманітністю. Однак у добу Середньовіччя перевагу мали монархічні форми правління. Республіка була порівняно рідкісним явищем і виявлялася головним чином у вигляді міських республік європейських країн. Що ж стосується державного устрою, то феодалізмові були притаманні як централізовані, так і децентралізовані форми. Високий рівень політичної децентралізації, «приватний» характер державної влади були типовими для раннього і розвинутого феодалізму Західної Європи. Вони знайшли відображення у фактичному розпаді феодальних монархій і складному переплетенні відносин сюзеренітету-васалітету.

Політичні режими (методи і форми здійснення політичної влади) у феодальних державах характеризувалися своєю різноманітністю та специфікою у кожній країні. Однак демократичні методи правління не мали під собою соціального підґрунтя, як це спостерігалося в античних державах. Вони зберігалися до деякої міри лише у ранньофеодальних монархіях (як пережитки «військової демократії»), а також частково на рівні общинного і міського самоуправління.

Особливістю соціальної структури феодального суспільства був її становий характер. Це означає, що отримало правове закріплення місце кожного стану чи прошарку населення у багатоповерховій соціальній піраміді.

В епоху Середніх віків в межах держав з переважно однонаціональним складом населення поступово формуються основи майбутніх національних правових систем (сімей). Завершення цього процесу припало вже на Новий час.

Головне призначення феодального права полягало у юридичному оформленні та врегулюванні монопольного права власності феодалів на землю, неповного права на залежне населення та відносин серед прошарків класу феодалів.

До основних рис феодального права відносять:

а) головне місце у феодальному праві посідали норми, які регулювали поземельні відносини;

б) феодальне право було «правом-привілеєм»;

в) відсутність поділу на галузі права;

г) феодальне право було «кулачним правом», тобто правом сильного;

ґ) появу канонічного права як особливого відгалуження правової системи феодальних держав;

д) партикуляризм права;

е) у феодальному праві вперше рецептується римське рабовласницьке право.