Джерела та характеристика права. 2 страница
одним західним регіоном. Однак на той час візантійські імператори міцно утримували при собі церкву, використовуючи її для зміцнення свого єдиновладдя, а тому не допустили підпорядкування її папі. Протистояння двох християнських центрів (Риму і Константинополя) завершилося у 1054 р., коли східна (православна) церква остаточно відокремилася від західної (католицької).
Католицьке духовенство розглядало церкву як своєрідну духовну монархію. Церковнослужителі є в ній найвищим станом, призначеним наставляти на шлях істини, освічувати, управляти, а в деяких випадках – судити. Всі інші – миряни, які мусять коритися духовенству. Але ж поряд з церквою у західноєвропейських державах існувала світська (королівська) влада, котра базувалася на феодальних відносинах. Правителі роздавали своїм васалам землі, на яких нерідко розташовувалися церкви та монастирі. Феодали розглядали їх як свою власність, джерело прибутків, а духовенство – як своїх підданих поряд з іншими верствами населення. Звичайно, це не могло не породити суперечностей між церквою і структурами світської влади.
Протистояння духовної і світської влади у західноєвропейських країнах, на відміну від держав Східної Європи, завершилося на користь церкви. Римським папам вдалося звільнитися від впливу світських феодалів, а закони, що стосувалися церковного життя, стали видаватися лише папами. В руках Папи Римського зосередилися повноваження по скликанню церковних (вселенських) соборів, затвердженню на посади в церковній ієрархії.
На той час (Х-ХШ ст..) континентальні західноєвропейські держави переживали період феодальної роздрібненості, децентралізації влади, міжусобиць, занепаду економічних і політичних зв’язків. Цим не могла не скористатись католицька верхівка, яка прагнула підпорядкувати собі світську владу. Першим кроком на цьому шляху стала поява у середині ІХ ст.. збірки документів, які містили в собі ухвали апостолів, церковних соборів і римських пап, більшість з яких у природі не існувало. Метою видання збірника було виправдання зазіхання пап на зверхність над світською владою*.
___________________
*В кінці ХП ст.. папа Інокентій Ш заявляв, що подібно тому, як місяць отримує світло від сонця, королівська влада вбирає свій блиск від папської влади.
Наступним етапом у підпорядкуванні світської влади церкві стало вчення папи Боніфація УП (поч..ХІУ ст..) про двох мечів: меч духовний і меч світський. Папа є провідником влади духовного меча, а світський меч передається з рук папи правителям держав, які є васалами папи. Тому вони були зобов’язані застосовувати свою владу і силу (світський меч) для захисту католицької віри.
Церковна організація мала суворо ієрархічний характер. На чолі її був Папа Римський, який обирався найвищими церковними сановниками – кардиналами. Зібрання кардиналів для обрання папи називалося конклавом. Колегія кардиналів являла собою своєрідний уряд, який допомагав папі управляти церквою і вирішувати найневідкладніші справи. Безпосереднє управління церковною організацією здійснювала канцелярія. Судовими установами церкви були трибунали, але найвищою інстанцією у цій сфері був Папа Римський. Колегія кардиналів, канцелярія і трибунали складали папську курію – своєрідний державно-церковний апарат.
Католицька церква мала величезні прибутки, які надходили у вигляді податків, митних зборів та інших поборів з Папської області в Італії. Крім того, існував ″динарій святого Петра″ - добровільні пожертви на користь церкви, які вносилися деякими державами. До папської казни також надходили кошти за надання церковних посад, які мали офіційний і неофіційний характер; за відпущення гріхів (індульгенцію) тощо. Вагомим джерелом збагачення церкви була так звана ″десятина″ - зібрання однієї десятої частини прибутків з феодально залежного населення, яке було запроваджене ще в добу раннього християнства (УІ ст..). Розпорядженням Карла Великого десятині був наданий статус обов’язкового платежу, ігнорування якого прирівнювалося до несплати податку на користь казни.
В добу Середньовіччя церква зосередила в своїх руках освіту. Серед феодального стану освіченість не була поширена, тому з середовища духовенства правителі добирали собі радників, послів, різного роду чиновників.
На місцях церковні приходи очолювали священики, які призначались єпископами, але нерідко кандидатури на ці посади підбирали місцеві феодали. Це було вигідно церкві, оскільки в такому разі феодал брав на себе витрати на утримання церкви і священика. На відміну від православ’я, де рядові священнослужителі мало чим відрізнялися від своїх прихожан, католицька церква намагалася поставити чітку межу між духовним і світським життям. З цією метою ще з ранніх часів робилися спроби запровадити целібат (безшлюбність) духовенства. Але лише при папі Григорію УП (1073-1080) встановлення целібату набуло загальнообов’язкового характеру.
Поряд з білим духівництвом існували численні монашеські ордени. Серед них найвпливовішими були францисканці і домініканці, засновані на початку ХШ ст.. з метою боротьби з єресями. Францисканці були зобов’язані проповідувати віровчення серед широких мас населення, а домініканський орден займався розслідуванням ересей. У 1540 р. був заснований орден єзуїтів, до завдань якого входила боротьба з реформацією церкви і виховання молоді в дусі католицизму. Завдяки активній діяльності ордена поступово майже вся освіта в католицькій Європі перейшла під патронат єзуїтів.
2. Церковні суди і канонічне право.
Партикуляризм судової системи феодальних держав Західної європи доби Середньовіччя зумовив появу церковних судів. Католицька церква намагалася не лише повністю вивести духовенство з підсудності світської юстиції по цивільних та кримінальних справах (що в значній мірі було досягнуто), а й встановити власну юрисдикцію над світськими особами з багатьох правопорушень. До компетенції церковних судів належали справи про віровідступництво, єресь, чаклунство, святотатство тощо. З точки зору церковних канонів це вважалося впадіння у гріховність, тому такі діяння церква вважала підсудними їй. На тих самих підставах церква визнавала підвідомчими її судам справи про кровозмішування, порушення подружньої вірності, багатошлюбність, підробку мір і ваги, фальшивомонетництво, шахрайство, лжесвідчення в суді.
Церковна юстиція активно втручалася в такі чисто світські відносини, як договірні стосунки між особами. Так вона приймала до розгляду своїми судами справи про договори, укладені разом з принесенням клятви Богом. Церква розглядала шлюб як таїнство, а тому її суди приймали до розгляду справи, пов’язані з укладенням шлюбу, визнанням їх недійсними. Канонічне право рецептувало ті норми римського права, котрі стосувалися узаконення наступним шлюбом батьків своїх дітей, народжених поза шлюбом. Такий спосіб узаконення дітей воно поширило практично на всі прошарки населення. Зрозуміло, такі дії церковних судів супроводжувалися сплатою значного мита.
У багатьох країнах Західної Європи до відання церковних судів належали справи про майнові відносини подружжя, духовних заповітах і успадкування за законом стосовно рухомого майна (нерухоме майно регулювалося нормами світського феодального права і підлягало контролю з боку правителів держави). Що ж стосується представників церкви, які одночасно були феодальними власниками (мали власні маєтності), то тут мала місце звичайна світська феодальна юстиція.
Найвищою судовою інстанцією церковної ієрархії був Папа Римський. До нього направлялися скарги на вироки та рішення всіх церковних судів. Він також міг на свій розсуд прийняти до розгляду будь-яку справу, що належала до компетенції церковного суду.
Тотальний наступ католицизму, втручання церковної юстиції у світські справи, свавілля і зловживання суддів призвели до виникнення опозиційних течій – єресей. Для боротьби з ними був створений спеціальний інститут – інквізиція, до завдань якої входив розшук і покарання єретиків. Початком її запровадження можна вважати кінець ХП ст.., коли розшук єретиків та передача їх до рук світських властей для покарання їх були покладені на єпископів. Надалі церковні собори ухвалили, щоби в кожному приході були створені своєрідні ″двійки″ (одна духовна особа і один мирянин), які були зобов’язані здійснювати розшук єретиків і віддавати їх до суду.
Інститут інквізиції у якості спеціального церковного судового органу був остаточно оформлений Тулузьким церковним собором 1229 року. Вперті і безнадійні з точки зору перевиховання єретики підлягали смертній карі шляхом привселюдного спалювання живцем. Їхнє майно конфісковувалося. Пізніше справи інквізиції були передані Папою Римським до рук домініканців. Щоб домогтися визнання власної провини інквізиція часто застосовувала тортури. Засуджена особа для виконання над нею вироку передавалася до рук світських властей.*
Судовий процес. В добу раннього християнства церковні суди загалом керувалися основними засадами римського судочинства: у цивільних справах процес мав змагальну форму, у кримінальних – обвинувачувально-розшукову. Пізніше католицька церква виробила форми судочинства, які виявили помітний вплив на розвиток цивільного і кримінального процесу в державах Західної Європи. Мова йде про ординарні (звичайні) і сумарні (спрощені) форми судочинства.
____________
*Серед політичних процесів з релігійною оболонкою особливо виділяється суд над Жанною д″Арк – героїнею французького опору англійській інтервенції у Столітній війні між Англією і Францією (ХУ ст..). Захоплена в полон французькими рицарями, які виступали на боці англійців, вона була викуплена англійцями і видана на розправу продажному французькому духовенству-інквізиторам. Церковний трибунал у складі професорів, єпископів і монахів звинуватив Жанну в єресі, зв’язках з дияволом. На таємних допитах у підземеллі її залякували, не всі показання підсудної заносилися до протоколу, робилися спекуляції на її неграмотності і щирості. Так тривало декілька тижнів. Всім, хто намагався виступити на захист безстрашної патріотки, загрожували смертною карою. І коли 24 травня 1431 року їй оголосили вирок – спалення живцем, Жанна здалася, виголосивши публічне покаяння у гріхах. Її засудили до ув’язнення ″на воді і хлібові″. Але й цього виявилося замало для катів-інквізиторів. Її звинуватили у одяганні в чоловічий одяг, домоглися клятви не одягати його ніколи, а потім спровокували до порушення клятви. Це стало приводом для нового звинувачення. У відповідь Жанна відмовилася від свого відречення і оголосила себе невинуватою. Цього і домагалися судді, які вже через тиждень повезли її у кареті смертників на мученицьку смерть. В 1456 році на відставі прохання матері церква переглянула вирок, і Жанна була визнана невинуватою, в 1894 році церква визнала її ″блаженною″, а пізніше ″святою″.
Як вже зазначалося, при розгляді цивільних справ церковні суди застосовували змагальну форму судочинства. Базуючись на засадах римського цивільного процесу, розгляд справи проходив у дві стадії (jus – перша, спрощена стадія; та judicum – друга, ускладнена стадія). Обидві вони відбувалися у офіціала*. У якості доказів використовувалися власні зізнання, показання свідків та документи. Особливістю такої форми судочинства була розвинута система захисту нею володіння: особа, позбавлена з якихось причин права володіння майном, звільнялася від обов’язку відповідати в суді до тих пір, поки її володіння не буде відновлене. Це правило було спрямоване проти свавілля властей щодо позасудового позбавлення особи її власності. Звичайно, воно не стосувалося права володіння, позбавленого за рішенням суду (наприклад, конфіскації майна злочинця).
В галузі кримінального процесу застосовувалася звинувачувальна форма у певних різновидах. Одним з них є спроба суддів та інших учасників судочинства умовити, переконати зловмисника в неправомірності його поведінки та дій. Коли звинувачений визнавав свою провину, процес закінчувався.
Іншим різновидом звинувачувальної форми процесу було його продовження на вимогу заявника (позивача), який вимагав доведення справи до засудження чи покарання винного. Звичайно, суддя не був зобов’язаний розпочинати судовий процес за будь-якою заявою, але коли виявлялося, що заява мала наклепницький характер, до відповідальності притягувався позивач.
Інквізиційний процес на перших порах призначався щодо духовних осіб, які до цього могли бути притягнуті до відповідальності лише на підставі приватної скарги. Таку скаргу подати було непросто, оскільки особа, яка скаржилася, повинна була мати аргументовані і беззаперечні докази, інакше її
_________
*Офіціалами називалися призначувані єпископом з кінця ХП ст..духовні особи, які від його імені розглядали судові справи та ухвалювали рішення. Повноваження таких судових чиновників припинялися зі смертю єпископа.
чекало покарання за наклеп. Крім того, права порушити таке звинувачення позбавлялося чимале коло осіб, в тому числі прихожани церкви.
Розуміючи, що злочинні діяння духовенства дають можливість єретикам предметніше боротися проти церкви, Папа Інокентій Ш (кінець ХП-поч. ХШ ст..) запровадив новий порядок порушення кримінального переслідування церковними судами. Суддя був зобов’язаний порушити справу у випадку, коли до нього дійдуть чутки про здійснення ким-небудь злочину. Офіційного звинувачення вже не вимагалося. При цьому суддя не лише порушував справу, а й вживав заходи щодо розслідування справи. Підозріла особа визнавалася опороченою, і якщо на неї поступав донос, донощик (промовент) допомагав судді у розслідуванні і розгляді справи.
Починаючи з ХІУ ст.., промовент перестав бути випадковим, діючим з власної ініціативи донощиком. Він перетворився у постійного посадовця промотора (або фіскала), в обов’язки якого входило порушення кримінального переслідування і доведення його до суду. В цьому випадку можна спостерігати елементи відокремлення судової влади від обвинувачувальної і появу кримінального розшуку.
Першою ланкою розшуку було негласне розслідування обґрунтованості доносу. Після цього підозрюваний викликався до промотора, де йому повідомлялися пункти звинувачення. Далі підозрюваному зачитували показання свідків і його піддавали детальному допиту. В кінці допиту суддя заслуховував пояснення звинуваченого і виносив вирок.
Характерною рисою цього процесу була таємність і закритість попереднього слідства і розгляду справи у суді. В церковних судах були виключені ордалії, не допускалися судові поєдинки. Зате набула розвитку так звана ″формальна теорія доказів″, яка поділяла докази на повноцінні і неповноцінні. Наявність повноцінного доказу виключала можливість виправдання обвинуваченого. Прогресивною стороною такого судочинства була можливість особи запросити захисника, а також подати апеляцію у вищу інстанцію аж до Папи Римського.
Стосовно єретиків інквізиційний процес відрізнявся деякими особливостями. По-перше, повідомляючи обвинуваченому сутність доносу і показання свідків, їхні імена не розголошувалися. По-друге, у справах про єресь могли бути свідками будь-які особи, включаючи тих, чиї показання у звичайних судах не приймались (наприклад, божевільні, діти, душевно хворі тощо). По-третє, захиснику повідомлялися лише окремі елементи справи, а вести бесіду з підзахисним він міг лише у присутності інквізитора і секретаря. По-четверте, для отримання власного визнання вини щодо обвинуваченого застосовувались тортури.
Навіть такі, явно обмежувальні щодо захисту обвинуваченого процесуальні дії за певних обставин могли спрощуватися або не застосовуватися зовсім. Так, у випадку, коли злочин набував публічності або був здійснений у присутності не менш як 6 осіб, суддя міг не обтяжувати себе дотриманням процесуальних формальностей. Він, наприклад, міг не викликати обвинуваченого в суд, не складав письмового вироку, а повідомляв обвинуваченого про присудження його до певного покарання.
Джерелами канонічного права були: Новий заповіт; вчення 12 апостолів, складене в Сирії у Ш ст.. н.е.; постанови апостолів, до яких входили витяги з їхніх вчень і ухвал церковних соборів; постанови церковних соборів; збірники постанов Папи Римського; римське право.
Відомо, що після загибелі Західної Римської імперії (476 р.) римське право не було сприйняте племенами-завойовниками. Воно було для них ворожим, чужим і малозрозумілим. І лише у ХІ ст.. римське право стали вивчати в італійських університетах. Поряд з ним предметом вивчення і викладання стало канонічне право. Систематичне вивчення канонічного права університетськими вченими-богословами спричинило появу трактатів і коментарів. Так, у першій половині ХП ст.. з’явився трактат церковного права - ″Декрет Граціана″, у якому викладалися головні канони церковного права. Кожне правило чи канон супроводжувалося посиланням на джерело, звідки воно було взяте. Таким чином, ″Декрет Граціана″ замінив видані раніше збірники церковного права, став базою канонічного права на наступні століття.
Збірки церковного права, видані пізніше, стали простими доповненнями до ″Декрата Граціана″. В часи правління папи Григорія ІХ, у 1234 р., було видано офіційну збірку керівних церковних правил, складених після видання збірника Граціана. Вона містила в собі 5 складових частин: перша стосувалася церковних судів і їхньої юрисдикції; друга – питань судочинства за канонічним правом; третя – привілеїв церковних суддів; четверта – сімейного права; п’ята – злочинів. Згодом на основі ″Декрета Граціана″, папських постанов, інших джерел церковного права у 1582 році був опублікований збірник -″Звід канонічного права″ (″Corpus juris canonici″).
Біблія як джерело канонічного права. Сумніву в тому, що Біблія є пам’яткою світової історії та культури, не виникає ні в кого. Але ж вона є і багатющим джерелом публічного і приватного права, джерелом звичаїв багатьох народів, яке несе на своїх сторінках віковічну людську мудрість.
Біблія – стародавня пам’ятка писемності, зібрання різних за формою і змістом релігійних і світських книг, котрі були написані впродовж десятків століть, починаючи з ХП ст..до н.е. і закінчуючи П ст.. н.е. Вона складається із Старого Заповіту та Нового Заповіту. Останній містить в собі чотири Євангелія – від св.. Матвія, св.. Марка, св.. Луки, св.. Івана; Діяння святих апостолів і Послання апостола Павла та ін.. Тут зібрані формально закріплені звичаї багатьох народів світу. Біблія є одним з перших писаних зведень правил поведінки людей у соціально неоднорідному суспільстві.
Біблія відверто називає протиправними такі дії, які повинні каратися державою, як убивство, зрада, крадіжка, розпуста, неправдиві свідчення і лжеприсяга, образа батька та матері, зневага до закону, ігнорування закону суддями тощо. Керуючись давнім уявленням людей про справедливу відплату за скоєне, яке ми зустрічаємо ще у Законах Хаммурапі (покарання за принципом таліону, самосуд), автори Біблії вважають, що держава повинна чітко окреслити дії, які вважаються злочинами, та встановити покарання за їх вчинення (″Око за око, і зуб за зуба″ - як зазначається в Старому Заповіті). Тут же йдеться про роль держави у забезпеченні справедливого розгляду звинувачення і справи в цілому.
У багатьох конституціях сучасних держав зазначається, що судді при здійсненні правосуддя є незалежними і підкоряються лише закону. Проте судді, які приймають несправедливі рішення, вказує Біблія, підлягають осуду: ″Суддя був, що Бога не боявся і людей не соромився″ (Євангелія від св.. Луки). У Новому Заповіті засуджуються донощики, брехливі свідки: ″Не клянись неправдиво″ (Євангелія від св.. Матвія). ″Бо не можемо ми не казати про те, що ми бачили і чули″, - говориться у Діянні святих апостолів.
Сфера судочинства завжди привертала увагу з боку держави і суспільства. Суд може винести справедливий вирок лише тоді, коли допитає підсудного і потерпілого у кримінальній справі, позивача і відповідача у цивільній справі. ″Хіба судить Закон людину, як перше її не вислухає і не дізнається, що вона робить?″. – говориться в Євангелії від св.. Івана. При розгляді справи у суді суддя розглядає і вивчає багато доказів: заслуховує свідків, вивчає документи, зважує аргументацію сторін. Про таку надзвичайно відповідальну і копітку працю судді пише Біблія: ″У руці Своїй має Він віячку, і перечистить Свій тік: пшеницю Свою Він збере до засіків, а полову попалить″ (Євангелія від св.. Матвія).
У кодифікаціях права багатьох країн мова йде про презумпцію невинуватості. Така думка поширена і в Діяннях святих апостолів: ″Хіба дозволено бичувати громадянина римського та ще й не засудженого?″. У Біблії пропонується не доводити справу до суду, якщо можна вирішити всі спірні питання самостійно: ″Зо своїм супротивником швидко мирися, доки з ним на дорозі ще ти, щоб тебе супротивник судді не віддав, а суддя щоб прислужникові тебе не передав, і щоб тебе до в’язниці не вкинули″ (Євангелія від св.. Матвія). Це положення сьогодні закріплено у статтях про мирову угоду.
Вагоме місце в Біблії посідають засади приватного права, визначені основні види цивільних договорів – купівлі-продажу, дарування, пожертви, підряду, управління майном, позики - ″Хто просить у тебе – то дай, а хто хоче позичити – не відвертайся″ (Євангелія від св.. Матвія).
У Новому Заповіті закладені основи торговельного права, згідно з яким покупець має право перевірити якість товару і вимагати відшкодування збитку за неякісну річ: ″Я купив собі п’ять пар волів і іду спробувати їх″ (Євангелія від св.. Луки). Укладений між сторонами договір повинен мати під собою реальні можливості для його виконання, оскільки ″не збирають фіг з тернини, винограду ж на глоду не нарвуть″ (Євангелія від св.. Луки).
На сторінках Біблії знаходимо положення щодо сімейного права: ″Поважай батька свого та матір″ (Послання св.. апостола Павла до ефесян); ″Чоловік повинен надавати жінці належну повагу, як і жінка чоловіку″ (Перше послання св.. апостола Павла до коринтян).
Запитання і завдання для самоконтролю:
1. Розкрийте процес становлення та посилення влади Папи Римського.
2. Що таке індульгенція?
3. Якими засобами впливу на світське життя володіла католицька церква?
4. Коли і за яких обставин відбувся розкол християнства на православ’я і католицизм?
5. Що таке конклав?
6. В чому полягало втручання церковної юстиції у світське життя?
7. Розкрийте сутність ординарних і сумарних форм судочинства за канонічним правом.
8. В чому особливість інквізиційного процесі щодо єретиків?
9. Назвіть джерела канонічного права.
10. Що дає підставу віднести до джерел канонічного права Біблію?
Тести-тренінги:
1. Індульгенція – це:
а) особлива процедура судочинства;
б) відпущення гріхів католицькою церквою;
в) вид церковного покарання;
д) форма надання матеріальної допомоги церкві.
2. ″Динарій святого Петра″ розглядався як:
а) пожертви на церкву з боку її прихожан;
б) штраф за порушення порядку богослужіння;
в) добровільні пожертви католицькій церкві з боку держав;
г) штрафи за невідвідування церкви;
§ 3. Станово-представницька монархія
1. Станово-представницька монархія у Франції.
2. Становлення та розвиток станово-представницької монархії в Англії.
3. Станово-представницька монархія в Німеччині.
4. Московія доби станово-представницької монархії.
Література: 1 (с. 191—200; 218—246); 2 (т. 1, с. 445—550); 3 (с. 128—194); 4 (с. 309—329; 345—367; 379—444); 5 (с .61—112); 6 (т. 1, с. 281—302; 315—355); 7 ( с. 110—125); 8 (с. 123—138); 9( с.102-116); 10 (с. 236—238; 244—246; 256—265; 277—280; 285—288); 11 (с. 216—265); 12 (с. 85—137); 13 (с. 133—159; 174—201); 14 (с. 135—159; 174—203).
Станово-представницька монархія є різновидом монархічної форми правління, за якої влада правителя держави (короля, імператора, князя, царя) до певної міри обмежувалася станово-представницькими установами.
За доби феодальної роздробленості правителі не мали особливого бажання і змоги скликати представницькі зібрання духовних та світських феодалів. Колишні «березневі поля» (у Франкському королівстві) пішли в небуття. Намагання феодалів — власників феодальних маєтностей — обкладати міста податками і поборами викликало протидію з боку міського населення. У цьому протиборстві королі ставали своєрідними арбітрами, чим вони не могли не скористатися. Об’єктивно складалося таке становище, коли інтереси правителів і міщан співпадали. За таких умов між ними виникала неписана угода: міста забезпечували короля коштами і солдатами, а правителі надавали містам захист від феодального свавілля та залучали їх представників до участі в роботі станових установ.
Головна відмінність станово-представницьких установ від феодальних з’їздів минулої епохи полягала в участі в них трьох (а не двох) станів. З іншого боку, феодальні з’їзди були нерідко зброєю знаті у боротьбі проти централізованої політики королів, а станово-представницькі заклади стають опорою правителів у боротьбі із самовладдям місцевих феодалів.
Станово-представницька монархія у Франції. Приводом для скликання у 1302 р. перших в історії Франції Генеральних штатів як станово-представницької установи держави став конфлікт французького короля Філіппа ІV Красивого з Папою Римським. Папа Боніфацій VІІ, прихильник всесвітнього панування церкви, видав буллу, яка забороняла світській владі вимагати від священнослужителів (кліриків) податки, а світській владі, навпаки, платити податок на користь церкви, чого Філіпп ІV, який вічно потребував грошей, допустити не міг. Коли в 1300 р. король заарештував папського легата, який образливо висловився щодо Філіппа IV Красивого, Папа заявив про непідсудність духовенства королівському суду. Церква, як відомо, на той час була наднаціональною силою, маючи вагомі важелі впливу на політику багатьох держав. Король у боротьбі із церквою вирішив спертися на свою націю, і у квітні 1302 р. скликав перші в історії Франції Генеральні штати, які підтримали свого монарха. Папа Римський у відповідь видав буллу, яка проголошувала підпорядкування папському престолу не тільки у релігійних питаннях, але й у політиці, обов’язковою умовою порятунку душі. Король був відлучений від церкви. У відповідь Філіпп ІV направляє в Італію військовий загін, який заарештував Папу Римського. Той не витримав такої сваволі і приниження, збожеволів і незабаром помер. У 1308 р. Філіпп ІV домігся підпорядкування папського престолу своїй владі і переносу резиденції Папи з Риму у формально незалежний, але оточений з усіх боків володіннями Франції, Авіньйон («Авіньйонський полон Папи Римського»).
У 1314 р. Генеральні штати здійснили перший в історії держави акт оподаткування населення — запровадили надзвичайний податок на війну. З того часу цей державний орган став традиційно затверджувати державні податки. Це стало головною прерогативою Генеральних штатів. В 1439 р. Карл УП отримав від Генеральних штатів дозвіл на стягнення з непривілейованих верств постійного королівського податку (тальї). Щодо інших питань державного життя, то король міг лише вияснити думку станово-представницької установи Так, нерідко монарх виявляв ставлення Генеральних штатві до того чи іншого законопроекту, хоча формально їхньої згоди на прийняття королівських законів не вимагалося.
Періодичність скликання Генеральних штатів не була встановлена, їх скликав король за власним розпорядженням. Кожний стан був представлений окремою палатою. До першої палати входило найвище духовенство, яке особисто запрошувалось на засідання королем. У другу палату входили виборні від світських феодалів. Причому феодальна знать (графи, герцоги) не могла бути у складі своєї палати, оскільки вона як безпосередній васал короля входила до складу королівської курії. У третю палату депутати обиралися формально з числа всього вільного непривілейованого населення. Фактично місця там посідала знать (міський патриціат, бюргерство). Питання розглядалися окремо по палатах, а остаточне рішення приймалося на спільному засіданні трьох палат, де кожна палата мала один голос.
Поразка Франції у Столітній війні з Англією (1337—1453 рр.) створила сприятливу ситуацію для посилення впливу Генеральних штатів на внутрішню та зовнішню політику. У 1357 р. повстання парижан примусило спадкоємця престолу Карла дати згоду на підписання нормативного акта під назвою «Великий березневий ордонанс». Станово-представницькій установі передавалося право контролю за управлінням країною. Генеральні штати як прототип сучасного парламенту стали скликатися із визначеною періодичністю — два рази на рік, працюючи сесійно. За ними визнавалося виключне право виділяти державні субсидії і контролювати видатки. Представники Генеральних штатів увійшли до складу Королівської Ради.
Крім того, передбачалося проведення досить важливих судових, військових, фінансових та адміністративних реформ, перерозподіл податків і повинностей на користь багатих верств суспільства. З цією метою було створено спеціальну комісію. «Ордонанс» вперше проголосив недоторканність депутатів, заборонив практику незаконних реквізицій (в період Столітньої війни вони часто застосовувались). Королівські чиновники не могли обіймати більше однієї посади, скасовувалася практика грошового викупу за тяжкі злочини (так звана композиція), оскільки частина грошей від викупу йшла суддям.