Державний лад Паризької Комуни 3 страница

Була відкинута довічність ув’язнення, за винятком за­слання, яке застосовувалося з метою «звільнення суспільства від невиправних злочинців». Найтяжчим з кримінальних покарань було визнане позбавлення волі «у кайданах» із залученням до примусової праці в особливих гамівних будинках або до виконання важких громадських робіт.

Кодекс виключив тілесні покарання, скасував конфіскацію майна засудженого, запровадив амністію.

Чіткий і завершений вигляд отримала кримінально-правова програма буржуазії у Кримінальному кодексі Франції 1810 р., який теж має назву «Кодекс Наполеона». Хоча у деяких моментах він був кроком назад порівняно з кримінальним законодавством доби революції, все ж у цілому для свого часу це був прогресивний документ. У ньому обстоювалася ідея формальної рівності осіб перед кримінальним законом, запроваджувалися чіткі критерії злочину, окреслювалося коло покарань.

Структура Кодексу була дещо складніша, однак все ж у принципі повторювала структуру Кримінального кодексу 1791 р. Короткі попередні положення, а також перша і друга книги були присвячені загальним питанням покарань, їх видам, кримінальній відповідальності в цілому. Тобто вони були своєрідною загальною частиною Кодексу, у якій викладаються основні поняття і принципи кримінального права. У третій і четвертій книгах містився конкретний перелік злочинних діянь з визначенням у кожному кон­кретному випадку виду і міри покарання. Це була своєрідна особлива частина Кодексу.

Відповідно до ідей класичної школи кримінального права Кодекс вказував, що злочином є діяння, заборонене законом (ст. 1), і що закон зворотної сили не має (ст. 4). Кодекс запроваджує тричленну класифікацію злочинних діянь та відповідні їм покарання:

а) найтяжчі злочини, котрі каралися болісними та ганебними покараннями;

б) проступки — злочини, які каралися виправними заходами (тюремне ув’язнення, тимчасове позбавлення по­літичних або громадянських прав, великий штраф);

в) поліцейські проступки — каралися засобами адміністративно-поліцейського характеру.

З метою усунення зловживань і сваволі суддів Кодекс чітко окреслює коло можливих кримінальних санкцій. Він відмовився від цілої низки невиправдано жорстоких середньовічних покарань. Але у порівнянні з Кодексом 1791 р. тут було зроблено крок назад. Зокрема, відновлювалася довічна каторга; запроваджувалася смертна кара з попереднім відрубуванням руки; застосовувалися депортації в колонії; як додаткове покарання застосовувалося таврування на правому плечі правопорушника.

На відміну від кримінально-правового законодавства революційних часів, тут було розширене коло ганебних покарань: додалися вигнання за межі держави і громадянська смерть[55]. Значно посилювалися покарання за рецидив (статті 56—58). Співучасники, а в деяких випадках і пособники, каралися так само, як і основні зловмисники.

Злочинці до 16 років, коли суд встановлював, що вони діяли без усвідомлення наслідків своїх дій, могли бути ви­правдані. В інших випадках їх тримали у в’язниці чи ви­правному будинку до досягнення 20-річного віку (ст. 66).

Смертна кара призначалася у 35 випадках. Кодекс відкидав будь-які обставини, що пом’якшували вину звинуваченого чи звільняли його від покарання. Це було теж реакційною стороною кримінального закону.

Турбуючись про захист приватної власності, законодавець велику увагу приділяє злодійству. Крадіжка чужого майна за обтяжливих обставин (уночі, із застосуванням насилля) каралася каторжними роботами терміном від 5 до 20 років. Засуджені до такого покарання, а також до тюремного ув’язнення чи перебування у гамівних будинках, повинні були після відбування покарання перебувати під поліцейським наглядом впродовж 20 років (фактично — довічно).

Таким чином, Кримінальний кодекс дав Франції єдине кримінальне право, поклавши край партикуляризму феодального права. Було припинене або суттєво обмежене свавілля і примхи суддів стосовно кваліфікації злочинних діянь і вибору міри покарання. Усі громадяни стали однаковою мірою відповідальними перед кримінальним законом. Кодекс 1810 р. з повним правом називають класичним кодексом буржуазії саме тому, що він у досконалій формі переклав на мову кримінального права прагнення не революційної буржуазії, котра йшла або тільки що прийшла до влади, а можновладців, які вже закріпили свої позиції в державі. У них вже немає потреби виставляти загальнолюдські, гуманістичні вимоги. Вони стурбовані лише тим, як закріпити своє панування і забезпечити безперешкодне збагачення та накопичення капіталів на основі «священної і недоторканної» приватної власності.

У цьому головна причина того, що Кодекс не тільки зберігся у Франції до наших днів (звичайно, з низкою доповнень і змін), а й став «класичним оригіналом» (Ф. Енгельс) для багатьох буржуазних країн, котрі повністю відтворили його у себе або запозичили багато інститутів і принципів.

Англійське право. Англійське цивільне право в тих його основних рисах, в яких воно існує донині, склалося ще в ХVІІ—ХVІІІ ст. і має у собі відбитки англійської буржуазної революції середини ХVІІ ст. Як зазначалося у попередніх темах, революція призвела до компромісу між дворянами-землевласниками та буржуазією. Внаслідок цього дореволюційне англійське право не було скасоване і не було замінене новим правом. Отже, характерною рисою англійського ци­вільного права є гармонійне поєднання дореволюційного і післяреволюційного законодавства. Звичайно, англійське право не змогло втримати після революції свій колишній феодальний зміст. У цьому не було і особливої потреби. Розвиток торгівлі, зростання промисловості покликали до життя нові інститути буржуазного права. Англія навіть суттєво обігнала континентальні країни, наприклад в таких непростих інститутах буржуазного права, як право на винаходи (закон 1632 р.), авторське право (закон 1709 р.)

Становлення англійського цивільного права припадає на добу феодалізму. З часом воно наповнюється новим, адаптованим до буржуазних відносин змістом, і впродовж останніх століть у низці своїх інститутів стає правом буржуазним: встановлюється формальна рівність, свобода підприємництва, свобода договірних відносин тощо. Разом з тим, англійське цивільне право послідовніше і повніше виявляє ставлення буржуазного суспільства, ніж, наприклад, німецьке право.

Буржуазний зміст англійського права упакований в архаїчні форми. Це — ще одна риса права Великобританії. Але ця зовнішня архаїчність і закостенілий консерватизм не повинні вводити нас в оману. Англійський суддя досьогодні носить перуку і середньовічну мантію, але водночас він виражає буржуазні інтереси і приймає чисто буржуазні за своїм змістом рішення. Буржуазія взагалі прихильно ставиться до архаїчних форм і традиційних ритуалів. У цьому вбачається непорушність і незмінність як самого права, так і існуючого суспільно-політичного устрою. У жодній державі світу цей архаїзм і консерватизм не підтримується з такою силою, як в Англії.

Англійське право розвивалося значною мірою самостійно. Особливості історії Англії, ранній розвиток її промисловості і торгівлі, територіальна відокремленість від материка призвели до того, що впродовж століть англійські юристи і суди розробляли правові форми самостійно, не відчуваючи на собі помітного впливу законодавства інших країн. Звичайно, на становлення та розвиток англійського права справило вплив римське рабовласницьке право. Але тут рецепція римського права не мала такого впливу, як це спостерігалося, наприклад, у Франції чи Німеччині. Тому і континентальна юридична доктрина незначною мірою відбилася в англійському праві.

Нарешті, слід зазначити, що в розвитку англійського права особливу роль відіграла діяльність суддів і взагалі юристів. Інститути англійського права значною мірою формувалися не законом, а судовими рішеннями, думками суддів. Саме вони стали головними теоретиками англійського права і навіть проголосили себе єдиними виразниками стародавнього звичаєвого права. В жодній країні світу судова практика не відігравала і не відіграє такої ролі, як у Великобританії, і це надає англійському праву гнучкості та пристосованості до вимог сучасності.

Основними джерелами англійського цивільного права є «загальне право», «право справедливості» та статутне право. Їх детальна характеристика дається у попередніх темах.

Англійське буржуазне право визнавало суб’єктами цивільних правовідносин як громадян, так і юридичних осіб. Цим самим воно відрізняється від цивільного права Франції, кодекс якої не визнавав суб’єктами цивільного права юридичних осіб. На відміну від інших країн, в Англії достатнє поширення мали юридичні особи, що базувалися на використанні інституту довірчої власності (трасту)[56]. Трастом називалася така форма власності, за якої одна особа (довірчий власник) управляє, розпоряджається майном, котре передане йому іншою особою (засновником, фундатором) на користь третіх осіб (бенефіціантів).

Довірчий власник розпоряджався наданим йому майном не довільно, а в тих рамках, які визначав йому засновник. Останній встановлює, хто буде користуватися доходами з його власності.

Всупереч принципу юридичної рівності існували категорії осіб з обмеженою правоздатністю (іноземці, жінки).

Досить своєрідним в Англії є право власності на землю. До наших днів уся земля в державі формально визнається власністю короля, а окремі особи вважаються держателями земельних ділянок, а не їх власниками. Звичайно, на практиці право утримання земель приватними особами нічим не відрізняється від права власності: воно є довічним, встановлює можливість користуватися землею і відчужувати її без будь-якого дозволу з боку монарха. Щоправда, передача права держання на земельну ділянку вимагає виконання складних юридичних формальностей.

Інтересам захисту права власності на землю служив договір на її оренду. У цьому випадку право неприховано захищало інтереси земельного власника і не надавало орендатору ніякого захисту його прав. Наприклад, орендна плата встановлювалася за згодою сторін, а фактично — за бажанням і волею землевласника. Якщо орендатор по за­кінченню терміну договору не звільнив земельної ділянки, то орендна плата автоматично подвоюється. У випадку прострочення внесення орендної плати землевласник може взяти як завдаток майно орендатора.

Такою самою мірою нормування договору особистого найму не містило в собі жодних гарантій дотримання прав та забезпечення захисту інтересів наймита. Щоправда у ХХ ст. відбулося деяке пом’якшення цих правил.

Сімейне та спадкове право. Для сімейного права характерним було збереження у ньому значних пережитків феодалізму. Тривалий час утримувалася церковна форма шлюбу і лише у 1836 р. був запроваджений і цивільний шлюб. Форма шлюбу обиралася майбутнім подружжям.

Особисті стосунки подружжя базувалися на верховенстві чоловіка. Йому надавалося право «нагляду» за дружиною і навіть «помірного покарання» жінки. Право управляти і розпоряджатися сімейним майном належало теж чоловікові. Дружина взагалі не вважалася суб’єктом права. У цьому спостерігається збереження архаїчного принципу «юридичного поглинання» особи дружини особою її чоловіка. Тривалий час визнавалося, що коли дружина здійснила будь-який делікт у присутності чоловіка, то відповідальність покладалася на чоловіка. Таке дивне, на перший погляд, правило виходило із правового закріплення принизливого становища дружини, із заперечення визнання її як суб’єкта права. Тільки в 1870 р. за дружиною стала ви­знаватися деяка майнова самостійність.

До 1857 р. інституту розлучення в англійському праві взагалі не існувало. У випадку неможливості спільного проживання застосовувався давній феодальний спосіб «відлучення подружжя від столу і ложа». У такому випадку вони повинні були проживати окремо, встановлювалася певна роздільність їхнього майна. Але формально вважалося, що шлюб ще існує (ніхто з них не мав права укласти новий шлюб або навіть проживати із кимось іншим). Припинення шлюбу розлученням було для чоловіка справою більш простою, ніж для дружини: чоловік міг вимагати розлучення у випадку порушення дружиною подружньої вірності, в той час, як дружина — лише при двоєженстві, кровозмішуванні та ін.

Діти до 21-річного віку перебували під владою батька. До батьківських прав належало широке поле впливу на дитину, право на її покарання. Причому це право могло бути передане ним іншій особі, наприклад, вихователю чи вчителю. Дружина користувалася таким правом лише за відсутності чоловіка. Мати позашлюбної дитини тільки в 1845 р. одержала право вимагати кошти на утримання дитини від її батька, але воно було обмежене низкою складних умов. Узаконення позашлюбних дітей допускалося лише у виключних випадках, на основі парламентського акта.

Характерною відмінністю спадкового права була повна свобода заповіту. Будь-яка особа, що досягла 21-річного віку, могла заповідати своє майно будь-кому, і найближчі родичі не мали права на отримання будь-якої частки майна за наявності заповіту.

Що ж стосується успадкування за законом, то тут мали місце різні правила: одні — для земельної власності, другі — для всього іншого майна.

Кримінальне право. У кримінальному праві Англії досить чітко віддзеркалювався консервативний характер англійської революції. Особливо застарілими виявилися норми, що передбачали покарання. До 1810 р. їх поширеними видами були: четвертування, колесування, виривання нутрощів з живого тіла та ін. До 1873 р. піддавався смертній карі той, кого впродовж місяця бачили в оточенні циганів.

Консервативний характер права виявлявся і в тому, що кримінальне право продовжувало розвиватися, головним чином, не шляхом видання законів, а завдяки розвитку прецедентного права. Починаючи з 1907 р. англійське кримінальне право зазнає деякого пом’якшення. Зокрема, в ньому вперше з’являється умовне засудження. Водночас у цьому самому році запроваджується превентивне ув’язнення. Воно полягало в тому, що суд міг визнати особу, засуджену не менш як три рази за серйозні злочини і яка вела злочинний спосіб життя, невиправним злочинцем. Наслідком такого судового рішення було засудження особи до превентивного (попереджувального) ув’язнення.

До початку ХХ ст. для деяких злочинців-чоловіків за­стосовувалися тілесні покарання.

Запитання і завдання для самоконтролю

1. На яких принципах базувалося буржуазне право?

2. Якими рисами характеризується континентальна правова система?

3. Які характеристики притаманні англосаксонській системі права?

4. Проаналізуйте хід підготовки Цивільного кодексу Франції.

5. Чи визнавав Цивільний кодекс 1804 р. юридичних осіб як суб’єктів цивільного права?

6. Регулювання питань власності за Цивільним кодексом Наполеона.

7. Шлюбно-сімейні відносини за Цивільним кодексом Франції.

8. Дайте характеристику Кримінального кодексу Франції 1810 р.

9. Англійське цивільне право, його особливості.

10. Кримінальне право буржуазної Англії.

Тести-тренінги

1. На яких основоположних принципах відбувалося становлення буржуазного права?:

а) єдності закону;

б) юридичної рівності;

в) законності;

г) свободи;

ґ) усі вказані відповіді вірні.

2. Укажіть, яке з наведених положень вірне:

а) англосаксонські правові системи чітко розмежовують право матеріальне і процесуальне;

б) головним джерелом континентальної системи права виступає закон;

в) у державах континентальної системи права закон і право не є тотожними.

3. Джерелами Цивільного кодексу Франції 1804 р. були:

а) кутюми;

б) революційне законодавство;

в) юридична доктрина післяреволюційного часу;

г) рецептоване римське право;

ґ) усе разом узяте.

4. До консервативно-реакційних характеристик Кримінального кодексу Франції 1810 р. слід віднести:

а) відновлення такого виду покарання, як довічна каторга;

б) запровадження смертної кари з попереднім відрубуванням руки;

в) застосування депортацій в колонії;

г) усе разом узяте.

Тема 11. Держава і право Росії другої половини
ХІХ–поч. ХХ ст

§ 1. Буржуазні реформи другої половини XIX ст

1. Передумови буржуазних реформ.

2. Селянська реформа 1861 р.

3. Формування органів місцевого самоуправління.

4. Судова реформа 1864 р.

5. Військова та поліцейська реформи.

 

Література:5 (с. 192—213); 7 (606—611); 9 (с.263-278).

 

Передумови буржуазних реформ у Росії крилися у самому соціально-політичному устрої держави. На середину ХІХ ст. Росія знаходилася у стані кризи феодально-кріпосницької системи господарювання. В економіці все яскравіше стали виявлятися буржуазні риси, однак розвиток продуктивних сил відбувався досить повільно. Причинами такого стану були:

— дворянська (поміщицька) монополія на землю. Століттями ніхто з інших верств населення не мав права приватної власності на землю. А це ви­кликало невдоволення молодої російської буржуазії;

— кріпосне право, яке на той час стало анахро­нізмом. Росія залишилася єдиною державою в світі, де збереглась така форма середньовічних відносин феодалів із залежним населенням. Продуктивність праці кріпосного селянина була настільки низькою, що, незважаючи на її дешевизну, не виправдовувала себе економічно.

Землевласники-поміщики займалися пошуками шляхів виходу із такого становища. Більшість із них намагалися підвищити рентабельність своїх господарств шляхом скорочення надільної землі у селян і збільшення панщини до крайніх меж — шести днів на тиждень.

Інші феодали стали запроваджувати «місячину», сутність якої полягала у ліквідації селянських наділів, повному переведенні селян на роботу в поміщицьке господарство і наданням їм щомісячно харчів та елементарного одягу.

У районах з розвинутою промисловістю поміщики намагалися збільшити доходи з власних маєтностей шляхом збільшення оброку (грошової ренти), надаючи селянам наділи фактично на правах оренди. Але доходи від селянських господарств були невеликими, і селяни нерідко були змушені шукати додаткового заробітку на підприємствах. Відчуваючи гостру нестачу робочої сили, підприємці охоче йшли на такий найм некваліфікованих працівників. І хоч це було порушенням кріпосницьких відносин, держава і землевласники на це «заплющували очі».

Кріпосний стан селянства бумерангом відбивався на стані промисловості. В країні стався парадокс: за наявності багатомільйонних мас селянства ринок найманої робочої сили практично не діяв. Промисловість «задихалася» від нестачі робочих рук взагалі й особливо кваліфікованих працівників, без чого не могло розвиватися сучасне фабрично-заводське виробництво. Зрозуміло, це викликало невдоволення підприємців і тих феодалів, котрі намагалися перевести свої господарства на рейки капіталістичного виробництва з використанням найманої робочої сили.

До передумов проведення реформ слід також віднести і відсталість Росії у політичному розвитку. Якщо країни Заходу вже століттями розвивалися як буржуазно-демо­кратичні держави, успішно впроваджували парламентсько-конституційні форми правління, демократизували судово-адміністративну систему, а головне — залучали буржуазію, інші, колись непривілейовані, верстви населення до управління державними справами, то Росія продовжувала залишатися самодержавно-абсолютистською монархією. Молода російська буржуазія, займаючи вагомі позиції в багатьох галузях промисловості, гостро відчувала своє принизливе економічне становище і політичне безправ’я.

Отже, чинниками, що обумовили проведення реформ у Росії у другій половині ХІХ ст., були:

а) відсталість економічного розвитку, криза кріпосницької системи господарювання;

б) падіння рентабельності поміщицьких господарств і пошуки землевласниками шляхів ефективного господарювання;

в) відсталість політичного розвитку та відсторонення буржуазії від участі у справах управління державою як на загальнодержавному, так і на місцевому рівні;

г) загострення соціальної кризи, котра полягала в тому, що феодально-кріпосницьким ладом була незадоволена більшість населення держави. І якщо раніше у принизливому, безправному становищі перебували маси кріпосного селянства, заворушення, повстання та виступи якого вдавалося стримувати і придушувати, то тепер невдоволення виявляли самі поміщики, оскільки доходи від їхніх господарств різко впали; буржуазія, яка була незадоволена монопольним правом власності дворян на землю і яка потерпала від дефіциту дешевої робочої сили; саме селянство, котре відчувало на собі зростаючий гніт з боку держави і поміщиків.

Треба мати на увазі й те, що Російська імперія була багатонаціональною державою, колонії якої знаходилися в межах її кордонів. Така «тюрма народів» була вибухонебезпечною. Прагнення великих і малих націй і народів до здобуття власного суверенітету поєднувалося із звільненням їх від соціального, національного, релігійного та інших форм пригноблення.

Своєрідним поштовхом до проведення реформ, каталізатором змін стала поразка Росії у Кримській війні та масові селянські виступи і заворушення, що загрожували вилитися у чергову селянську війну.

Селянська реформа 1861 р. Аграрні перетворення в Росії були і залишаються чи не найскладнішими і найактуаль­нішими для більшості населення країни. Розуміючи, що скасування кріпосної залежності мільйонів селян не пройде спокійно, що невдоволені однаково будуть — як селяни, так і поміщики, російський імператор Олександр ІІ діяв надто обережно. У 1857 р. він створив таємну комісію з підготовки реформи, яка згодом отримала назву Головного комітету із селянських справ. Наступного року розпочалася широка підготовка реформи, яка тривала три роки. В усіх губерніях (окрім Архангельської, де не було кріпац­тва) за рішенням уряду створювалися дворянські комітети з селянської реформи.

На початок 1861 р. проект селянської реформи був представлений до Державної ради як найвищої інстанції перед його затвердженням імператором. У складному процесі розробки та обговорення проекту реформи селянство участі не брало.

19 лютого 1861 р. Олександр ІІ підписав Маніфест про високомилостиве дарування селянам-кріпакам прав вільних сільських жителів та про облаштування їхнього побуту, а також «Положення про селян, які вийшли з-під кріпосної залежності». В цих нормативно-правових актах вирішувалися три основні питання: а) особисте звільнення селян; б) порядок наділення звільненого селянства землею; в) механізм укладення викупних угод між селянами та поміщиками.

Відповідно до цих нормативних актів, поміщицькі селяни ставали особисто вільними, поміщик не міг втручатися в їхнє особисте життя і розпоряджатися ними як своєю власністю. Селянин отримував і загальногромадянські права: виступав як фізична особа у цивільно-правових відносинах, міг укладати договори, пред’являти позови, вести торгівлю, володіти майном, змінювати місце проживання та рід занять тощо.

Однак право власності на землю залишалося за поміщиками. У користуванні селян знаходилося лише рухоме майно. Нерухомість, зокрема будівлі, присадибні та польові ділянки, оголошувалася власністю поміщика. Права відмовитися від них селянин не мав, а за користування ними він був змушений відбувати панщину чи платити оброк. Таке становище вважалося тимчасовим до того моменту, коли між поміщиками та селянами буде укладена угода про викуп землі.

Поміщики зберігали право власності на всю землю, що належала їм до реформи. У цьому, з боку держави, виявився захист майнових інтересів землевласників. Водночас держава зобов’язувала їх надати селянам за викуп землю, виходячи із того, що на одну ревізьку душу розмір наділу не міг бути вищим від встановленої норми. Вона коливалася від 3 до 12 десятин, залежно від регіону. У тому випадку, коли до реформи у користуванні селянина було більше землі, ніж це дозволяло «Положення», поміщик мав право відрізати лишки. Так з’явилися відомі «відрізки», які складали до 20% колишніх селянських наділів.

Для розв’язання неминучих суперечностей при вирішенні аграрних питань створювалися Губернські в селянських справах присутствія та інститут мирових посередників, які складалися з державних чиновників і землевласників. До переходу селян на викуп стосунки між ними і поміщиками регламентувалися Уставними грамотами, на складання та впровадження у життя яких відводилося два роки. Селяни, котрі не уклали з поміщиками викупних угод і не сплатили за свою землю, називалися тимчасовозобов’язаними і були зобов’язані виконувати ті самі повинності на користь поміщика, що і до реформи.

Як вже зазначалося, на звільнених від кріпацтва селян поширювалися економічні права — купувати нерухомість, займатися підприємництвом і промислами, створювати товариства тощо. Селяни мали право збиратися на сільські сходи і обирати на них органи селянського самоврядування.

Поряд з такими прогресивними сторонами реформи у «Положенні» зберігалася низка положень, за якими селянство залишалося найнижчою соціальною верствою з обмеженим статусом. На відміну від представників інших станів, котрі мали безстрокові паспорти, селянин отримував такий документ лише на один рік. Існувала адміністративна опіка поміщика протягом усього тимчасовозобов’язаного стану селян, який у дійсності тривав до семи, дев’яти, а в деяких місцевостях і до 20 років. Насправді це означало примусове прикріплення селян до землі у пореформений час.

Здійснюючи реформу, уряд вирішив зберегти общинне землекористування. Община зберігалася в усіх губерніях, вихід селян з неї був досить утрудненим, практично неможливим. Іншими словами, перебування в общині мало примусовий характер. Земля знаходилася в користуванні, а згодом — і у власності общини і періодично перерозподілялася між селянськими дворами. Община дозволяла державі та поміщику стягувати з селян гарантовані податки і примушувати їх виконувати різноманітні повинності. Круговою порукою вона прив’язувала селянина до землі. Селянські земельні наділи були невеликими, і не кожна сім’я могла прогодувати сама себе, тому поміщики вбачали в общині невичерпний резерв дешевої робочої сили. Нерідко селяни були змушені брати землю у поміщика в оренду на кабальних умовах. Правда в тих губерніях, де до реформи общин не існувало (наприклад на Лівобережній Україні), був збережений подвірно-надільний принцип володіння землею.

«Положення» урегульовувало механізм викупу селянами присадибної і надільної землі. Якщо селянин погоджувався одержати одну четверту частину норми земельного наділу, земля надавалася йому негайно і безплатно, і він ставав сільським обивателем (дрібним власником). Це — так званий «кошачий наділ» площею у 2,5 акра.

При укладенні викупних угод з поміщиками селяни повинні були сплатити за отриману землю. А позаяк грошей у них практично не було, уряд пішов на своєрідну поступку: казна сплачувала поміщику викупну позику у розмірі 75—80 відсотків викупної суми (загальної вартості селянського наділу); решту (20—25 відсотків) сплачували селяни при укладенні з поміщиком викупних угод, котрі скріплював своїм підписом представник держави — мировий посередник. Тобто фактично за свою землю селянин сплачував відразу одну п’яту чи одну четверту частину. За надану селянину позику казна щорічно впродовж 49 років стягувала з селян (фактично — із сільської общини) «викупні платежі» у розмірі шести відсотків викупної позики.

Таким чином, механізм звільнення селян від кріпосної залежності і вирішення поземельного питання в цілому мав прогресивний характер. Але він стосувався лише поміщицьких селян. Дворові селяни (ті, що обслуговували панські садиби) не одержували ні польового, ні присадибного наділу. Вони звільнялися без викупу, але не відразу. Упродовж двох років такі селяни були зобов’язані виконувати ті самі роботи на користь поміщика, що і до реформи. Достроково їх міг звільнити лише сам поміщик.

Удільні селяни (власність царської родини) були звільнені у 1863 р. з наданням їм дещо більших земельних наділів, ніж приватновласницьким селянам. У 1866 р. отри­мали свободу і державні селяни. Посесійні селяни (прикріплені до мануфактур та інших підприємств) протягом двох років поступово переводилися на оброк (грошовий податок). За ними закріплювалася присадибна і надільна земля, яка викуповувалася на таких самих умовах, що і поміщицькими селянами.

Скасування кріпосного права вивільнило селянство з-під адміністративної та судово-поліцейської влади поміщиків і зумовило необхідність створення органів селянського самоуправління. Ними стали сільські та волосні сходи. Сільські сходи об’єднували всіх домогосподарів. На них обирався сільський староста і невеликий штат чиновників. Волосний схід об’єднував представників від кількох сільських сходів. Тут обиралося волосне правління на чолі з волосним старшиною, волосний суд, котрий розглядав дрібні кримінальні й цивільні справи. Посадові особи волосного суду на­ділялися також поліцейськими повноваженнями.

Органи селянського самоуправління підпорядковувалися місцевій адміністрації. Керівництво ними здійснював мировий посередник, який призначався губернатором з числа місцевих дворян з високим земельним цензом. Посада мирового посередника затверджувалася міністром внутрішніх справ.

Формування органів місцевого самоуправління. Дореформене місцеве управління в Росії базувалося відповідно до кріпосницької системи господарювання. Центральною фігурою в ньому був поміщик, який зосереджував у своїх руках економічну, поліцейську, адміністративну та судову владу над селянами.