Стан і перспективи сучасних цивілізацій
Міжнародні стратегії. До теми 11
ЦИВІЛІЗАЦІЙНА СТРУКТУРА СУЧАСНОГО СВІТУ
ПОНЯТТЯ ЦИВІЛІЗАЦІЇ
Термін "цивілізація" запроваджена в науковий вжиток з XVII ст. у процесі виділення соціогуманітарного знання з загальної системи знань, набуття ним власної ідентичності. Цим поняттям означували більш високий ступінь суспільного розвитку, пов'язаний із стрімкою ходою капіталістичних, ринкових відносин, насамперед у Європі. Одним з перших застосував поняття "цивілізація" шотландський філософ і історик А. Фергюссон (1723 - 1816). Значного розвитку категорія цивілізації набула в роботах французьких просвітителів.
Росіянин М. Данилевський, німці Ф. Енгельс та О. Шпенглер внеслиряд уточнень у визначення цивілізації, розширено витлумачуючи це поняття і включаючи в нього науку, мистецтво, релігію, політичний, громадянський, економічний, суспільний розвиток.
Надалі під впливом ідей О. Шпенглера, А. Тойнбі, К. Ясперса під цивілізацією, як правило, розуміли різноманітні культурно-історичні одиниці. Водночас Ф. Бродель наголосив на матеріальних складових цивілізації.
Величезна строкатість і багатоваріантність характерні для сучасних визначень цивілізації, які формуються під впливом різноманітної сукупності чинників, що діють у світовому науковому і суспільному просторі, включаючи домінуючі ментальні структури, наукові і суспільно-політичні парадигми.
Основою сучасного цивілізаційного знання є п'ять відносно самостійних цивілізаційних парадигм, сукупність яких і дає більш-менш цілісне уявлення про генезис, структуру та динаміку сучасних цивілізаційних процесів:
• загальноісторична;
• філолофсько-антропологічна;
• соціокультурна;
• технологічна;
• економічна.
Історична першооснова цивілізації пов'язана з її поступальним розвитком від нижчих до вищих форм у процесі еволюційних стрибків і революційних змін у відносинах людини з природою (неолітична революція і перехід від привласнюючого до виробляючого господарства); у взаємовідносинах між самими людьми та їхніми спільностями (зародження приватної власності і класів); формування ієрархічних (вертикальних) і партнерських, коопераційних (горизонтальних) зв'язків; у наукових та технологічних винаходах (промислові перевороти, наукові та науково-технологічні революції); у розвитку і поглибленні поділу та кооперації праці тощо.
У загальноісторичному контексті виділяють локальні та світові цивілізації, а також синхронні, що співіснували одночасно в історії, та діахронні цивілізації, між якими встановилася велика історична відстань.
Філософсько-антропологічна парадигма вважається основою, ядром цивілізаційного підходу. Її суть полягає в приведенні соціального до індивідуального, наслідком чого стає не зростання соціальності взагалі, а соціальності людини, її ментального і життєвого простору, світу людини. В історико-філософському і релігійному аспектах це пов'язано з осьовим часом (за К. Ясперсом*), з виникненням так називаних осьових цивілізацій та з людською пасіонарністю (за Л. Гумильовим). Водночас саме філолофсько-антропологічний підхід засвідчує неперервність, наступність у розвитку цивілізацій, відкидає спрощені, бінарні, дихотомічні концепції.
Соціокультурна парадигма вказує на тісний зв'язок цивілізації та культури, які досить часто навіть ототожнюються. Зокрема, цивілізація співвідноситься не просто з культурою, а з її піднесенням чи занепадом. У широкому сенсі культура є формою взаємодії людини з його матеріальним оточенням і засобом духовного функціонування і самовираження своїх сутнісних сил. Узагальнюючим показником культурної ідентичності є створена людиною друга природа (natura naturans за С. Булгаковим) на відміну від першоприроди (natura naturata). Але ж загальновідомо, що в сучасних умовах багата культурна спадщина межує з деградацією і забрудненням довкілля, з промисловим і мегаполісним утиском людського розвитку. Тому звичайно було б спрощенням повести цивілізацію до культури навіть у її різних проявах. Очевидно, слід вважати іманентними атрибутами сучасної цивілізації такі надбання і цінності людства, як демократія, ринковий економічний устрій, громадянське суспільство, що не приходять самі по собі, а є результатом відповідної соціокультурної еволюції чи того чи іншого суспільства.
Технологічна парадигма пояснює засоби створення другої природи за допомогою суспільних технологій, що включають в себе і матеріальні, і духовні компоненти. Вона охоплює усі наявні засоби матеріального і духовного виробництва, в тому числі мову та інші сучасні знакові, зокрема комп'ютерні системи, соціальні та техніко-технологічні норми і стандарти, що закріплені в традиціях, звичаях, у державно-юридичних нормах і положеннях, законотворчості, правопорядку, у технічній документації тощо. Домінантою технологічної парадигми є відносини людина - техніка. Вони не лише відображають поступальну еволюцію трудових функцій людини від ручної праці до машинної і до сучасних автоматизованих, самокерованих кібернетичних систем, а і процес соціалізації самої людини - зміну її кругозору, професійних та інших навичок, досвіду, знань, світогляду, оточуючого соціально-природного середовища, життєвих орієнтирів і установлень, соціальних позицій, що перетворюють людини в соціального індивіда. Саме на цих засадах сформувалися поняття доіндустріального, індустріального, постіндустріального суспільств.
Економічна парадигма тісно пов'язана з технологією. Вона розглядає такі глибокі, фундаментальні категорії, як власність, зміст і характер виробництва чи ширше - взаємодія людини і природи, суспільні форми праці, насамперед поділ і кооперацію праці як засоби зростання його продуктивності. Економічні фактори є основою періодизації макроцивілізацій (світових цивілізацій).
Крім вищеназваних критеріями цивілізаційної морфології є просторові фактори, пов'язані з особливостями навколишнього природного середовища, ландшафту. Часові фактори формують спільність історичного буття (синхронні цивілізації), культури, мови. Соціально-технологічні - створюють суперетнічну спільність шляхом формування спільних ціннісно-нормативних механізмів, усвідомлення спільності, самоідентифікації людських популяцій.
У цілому сформувалися два основних напрямки (школи) цивілізаційного аналізу суспільно-історичного процесу: культурно-матеріалістичне і культурно-історичне. Перший викристалізувався на початку XX ст. у Франції (М. Блок, Л. Февр). Культурно-матеріалістична концепція грунтується на чотирьох блокових підсистемах, сукупність яких утворює цілісну цивілізаційно-історичну систему:
• економічній;
• соціальній;
• політичній;
• культурно-психологічній.
Економічна підсистема наголошує на провідній ролі матеріальних, господарських чинників у розвитку цивілізації. Її головними структурними елементами є виробництво, споживання, обмін товарами і послугами, техніка і технологія, система комунікацій, засоби регулювання економічних процесів.
Соціальна сфера містить у собі усе те, що належить до суспільних форм життєдіяльності людей, способу їхнього життя, людського розвитку (сім'я, родина, статево-вікові відносини, здоров'я, житло, харчування, робота, дозвілля, одяг, соціальний та інший захист).
Політичний ареал охоплює так звані інституціональні відносини між людьми, що виявляються в сукупності звичаїв, норм права, влади, партій, громадських рухів, об'єднань тощо, які в сучасній інтерпретації об'єднуються поняттями "правова держава" і "громадське суспільство".
Нарешті, культурно-психологічна складова поширюється на всі прояви духовного життя, яке існує в різних знаково-комунікативних системах, культурних нормах і цінностях, що забезпечують взаємодію людських спільнот у різних проявах та іпостасях. Найповніше ідеї культурно-матеріалістичної школи відображені в працях Ф. Броделя.
Культурно-історична школа провідну роль відводить духовному чиннику. Геніальним предтечею цієї школи вважається арабський вчений Ібн Халдун (помер 1406 р.). Надалі ці ідеї розвивала плеяда видатних дослідників: Дж. Віко (1668 - 1774), М. Данилевський (1822 - 1885) та ряд сучасників - О. Шпенглер, Н. Бердяєв, П. Сорокін, А. Тойнбі, Н. Еліас, С. Айзенштадт та ін.
В узагальненому вигляді прибічників культурно-історичної школи виділяють такі визначальні риси і характерні особливості цивілізацій.
По-перше, це великі цілісні соціокультурні системи, що функціонують на основі власних закономірностей, що не зводять до властивостей окремих країн, націй чи інших соціальних спільнот.
По-друге, цивілізація має свою соціальну і духовну структуру з притаманними їм ціннісно-змістовними та інституціональними компонентами й атрибутами.
По-третє, кожна цивілізація існує відносно відокремлено, відзначається самобутніми і неповторними рисами. Своєрідність цивілізацій проявляється в особливому укладі духовного життя, побудові суспільних структур, своєрідності історичної долі.
По-четверте, кожна цивілізація має свої духовні витоки, первинний моністичний символ, навколо яких формуються складні духовні системи, що надають впорядкованості, сенсу, естетичної та стильової узгодженості та органічної єдності іншим комплексам та елементам системи.
По-п'яте, цивілізаціям властива своя динаміка, яка охоплює тривалі історичні періоди, упродовж яких вони проходять через різні цикли, флуктуації, біфуркації, фази генезису - зростання - визрівання - в'янення - занепаду - розпаду. При всіх цих змінах цивілізація неодмінно зберігає своє ядро, іманентні базові цінності і властивості, хоча зміст і структура окремих елементів підлягають трансформаціям і модифікаціям.
По-шосте, взаємодія між цивілізаціями в цілому відбувається на основі самовизначення, співіснування і взаємообміну, часом набуваючи характер гострих зіткнень і суперечностей, внаслідок чого можуть виникнути трансплантовані (перенесені) або амальгамні (змішані) цивілізації.
Таким чином, цивілізація означає високий рівень розвитку суспільства, що значно перевищує рівень первісних примітивних чи традиційних суспільств на основі якісно нових економічних, соціальних і духовних надбань. Цивілізаційна ідея визнає багатоманітність історичного процесу, співіснування декількох макроцивілізаційних спільнот, плюралістичність методологічних і теоретичних підходів до соціального методу. Цивілізаційний підхід долає обмеження і догматизм формаційного аналізу, а цивілізація виступає структурою, що забезпечує наступність і зв'язок між минулим, сучасним і майбутнім. Відштовхуючить від ідеї осьового часу, моністичних символів і сакральних цінностей, цивілізаційна парадигма спрямована на збереження єдності й цілісності історичного процесу в усіх його багатоманітних проявах, на підтримання стабільності й наступності цивілізаційного поступу в умовах глобальних викликів, що постали перед людством у третьому тисячолітті.
ТИПИ І ВИДИ ЦИВІЛІЗАЦІЙ
Є різноманітні підходи до класифікації цивілізацій у залежно від визначальних критеріїв, що взяті за їх основу. За просторовою ознакою розрізняють два головних типи цивілізацій: всесвітню цивілізацію, що характеризується планетарними масштабами, та локальні цивілізації, що обмежуються територіями окремих регіонів. Виходячи з рівня розвитку цивілізаційних утворень та циклічного характеру поступу (вікового тренду), виділяють сім видів всесвітніх цивілізацій, що послідовно змінювали одна одну упродовж дев'яти останніх тисячоліть. З-поміж таких циклів-цивілізацій: неолітична (VII-IV тис. до н.е.); східно-рабовласницька (III - перша пол. I тис. до н.е.); антична (VI ст. до н.е. - VI ст. н.е.); ранньофеодальна (VII - XIII ст.); доіндустріальна (XIV - XVIII ст.); індустріальна (60-90-ті роки. XVIII ст. - 60-70-ті роки. XX ст.); постіндустріальна (80-ті роки XX ст. - кінець XXI ст. - початок XXII ст.) [1, 36]. Даний підхід наголошує на єдності людської цивілізації при всій її різноманітності та гетерогенності. Навіть у наш час за умов небаченого зростання інформаційних та комунікаційних систем, глобалізації господарсько-політичного життя залишаються доволі неоднорідними складові елементи світової цивілізації.
В агрегованному, масштабнішому варіанті - лише дві світові цивілізації: традиційна і сучасна [2, 175]. Вони різняться між собою насамперед економічною базою. В економіці традиційної цивілізації переважали первіснообщинні зв'язки, так званий азіатський засіб виробництва, рабовласницькі чи феодальні відносини. В сучасній цивілізації домінують капіталістичні, ринкові відносини, з відповідними економічними, політичними, інституціональними і правовими структурами. Характерним є усвідомлення переважною більшістю індивідів своєї приналежності до цієї цивілізації (свідомо або інтуїтивно), незважаючи на мовні, культурні, релігійні та інші відмінності. Про це, зокрема, свідчать загальносвітові події, що втягують у свій вир представників практично усіх країн і континентів. Такими проявами були в XX ст. світові економічні й фінансові кризи (1929 - 1933 р., 1997 - 1998 р.), Перша та Друга світові війни (1914 - 1917 р. та 1939 - 1945 р.), інші загальнопланетарні події і процеси. Інституціональна єдність світової цивілізації закріплено в створенні спочатку Ліги Націй, а потім Організації Об'єднаних Націй як всесвітнього форуму з розгалуженою мережею організацій і установ економічного, політичного, гуманітарного спрямування.
І, навпаки, відмітною рисою традиційної цивілізації (залишки якої спостерігаються і в наш час) є відсутність у переважної більшості населень усвідомлення приналежності до цивілізації, коли воно лише фрагментарно взаємодіє з іншими елементами системи (норми, звичаї, релігія).
Значного поширення набула класифікація всесвітніх цивілізацій за домінуючих економічних ознаках, таким як вид виробництва, характер праці, провідний тип власності.
| Тип всесвітньої цивілізації | Домінуючий вид виробництва | Праця та її характер | Провідний тип власності |
| Аграрна | сільськогосподарське | ручна | земельна |
| Індустріальна | промислове | машинна | промислова |
| Постіндустріальна | інформаційне | інтелектуальна (духовна) | інтелектуальна |
Аграрна цивілізація за своєю часовою тривалості охоплює найбільший період, початок якому поклала неолітична (аграрна) революція (IV-III тис. до н.е.), що ознаменувала перехід від привласнюючого до виробляючого (відтворюючого) господарства. Теоретичне, дискурсивне відображення вона мала у вченні фізіократів та меркантилістів. У цей час аграрна економіка становила ядро цивілізації. Останні п'ятсот років промислова структура стала визначати закономірності і тенденції всесвітнього-історичного процесу. Індустріальна цивілізація продемонструвала небачені темпи економічного зростання та залучення до виробництва величезної маси ресурсів. Так, за період із 1715 по 1971 рр. обсяг світового промислового виробництва зріс у 1730 разів, а більше половини даного приросту здійснювалося з 1948 р. Проте подальше нарощування такими темпами виробництва має природні та економічні обмеження. За експертними оцінках, при збереженні нинішніх темпів приросту додаткової енергії теплової межі буде досягнуто через 75 років, а запасів палива залишилося на 130-150 років. Підраховано, що нині на земній кулі споживається у тисячі разів більше їжі і сировини порівняно з ресурсами незайманої природи планети, тобто продуктивність біосфери збільшилася на три математичних порядки.
Таким чином, індустріальна модель розвитку - в стадії глибокої і всеосяжної кризи, що виявляється, по-перше, у безмежній, безсистемній і безконтрольній утилізації речовини природи, максимізації економічного зростання, а не його оптимізації; по-друге, у підпорядкуванні сучасної праці минулій, тобто у повній залежності людини від мережі машин, у домінуванні технократичних підходів у соціально-економічному розвитку; по-третє, у накладенні, взаємопереплетенні цивілізаційних суперечностей різного рівня, в умовах яких державні, регіональні суперечності не в змозі перебороти вплив глобальних без радикальної перебудови глобальної системи політичних і економічних відносин. Внаслідок цього нині, на межі тисячоліть, дедалі виразніше проявляються обриси постіндустріальної, ноосферно-космічної цивілізації. Її головними ознаками є передусім широка інтелектуалізація виробництва, пріоритетний розвиток науки, складної розумової праці. Якісні особливості економіки періоду зародження і становлення ноосферно-космічної цивілізації полягають, з одного боку, у вирішальній ролі людського розуму в формуванні і відтворенні засадничих умов життя суспільства, з другого - у поступовому освоєнні космічного простору. Розкріпачення інтелектуального потенціалу суспільства, прийдешня психологічна революція визначатимуть інтенсивні шляхи становлення нової цивілізації.
Освоєння ж людством навколоземного простору, інших планет Сонячної системи можна віднести до екстенсивних напрямків формування суспільно-економічних структур XXI ст. Якщо індустріальна цивілізація свого часу виникла на хвилі великих географічних відкриттів на основі розширення "економічного поля" за рахунок залучення в господарський оборот нових земель і територій, то майбутня цивілізація отримує могутній поштовх у результаті неухильної космізації, виробництва і мислення. Традиційний hоmо оесоnоmicus трансформується в hоmо соsmicus. Однієї з визначальних особливостей постіндустріальної цивілізації є поступовий перехід від енергетичних до інформаційних джерел життєдіяльності людини. Інформаційно-технологічний спосіб виробництва супроводжується широкою його інформатизацією, переважанням високих технологій і науково-технічних розробок у системі виробничих чинників. Електронізація виробництва і побуту, їх широка комп'ютеризація, роботизація, з одного боку, вивільняють людину безпосередньо з виробничого процесу, ставлять її поруч з ним. З другого - на цій основі підвищуються вимоги до освітньо-кваліфікаційного рівня зайнятих, зростає інтелектомісткість виробництва, праці й продукту.
Йдеться про формування досить гнучких і динамічних економічних систем, що визначають ходу соціального часу на межі тисячоліть і вирішують основне завдання виробництва і обігу - ефективне використання ресурсів, гармонізацію відносин «людина - природа» та «людина - людина» на всіх рівнях мікро- і макроекономічного розвитку.
Системотвірними чинниками локальних цивілізацій є насамперед економічні, ідеологічні (релігійні), культурні і національні. Важливе значення мають також географічне та навколишнє природне середовище, структура державно-політичних інституцій [3,104]. Часто-густо за основу локальних цивілізацій береться культурна спадщина. За оцінками А. Тойнбі, в історії людства існувала 21 цивілізація, 8 з яких взаємодіють тепер. Найчастіше згадуються такі сучасні локальні цивілізації: західна, конфуціанська (китайська), ісламська, індуїстська, латиноамериканська, африканська, православна-слов'янська та японська. Широке уявлення про роль і значення локальних цивілізацій дають показники, що характеризують питому вагу окремих з них у народонаселенні світу та у валовому світовому продукті.
З завершенням "холодної війни" і зникненням протистояння між Сходом і Заходом з'явилися есхатологічні концепції, що віщували кінець історії (Ф.Фукуяма). Інші концепції пов'язують головні суперечності сучасності з зіткненням цивілізацій (С.Гантінгтон) [4]. Ряд дослідників наголошує на спробах вестернізації світової цивілізації (Ю.Пахомов, С.Кримский, Ю.Павленко), що викликає гостре протистояння, особливо з боку ісламської цивілізації. В деяких теоріях фігурують також буддійська, південноазіатська, далекосхідна і євразійська цивілізації, в яких розглядаються інші культурологічні, політико-економічні та етносоціальні ареали міжнародних спільностей [5, 476; 6,16].
Стан і перспективи сучасних цивілізацій
| Види цивілізацій | Питома вага в населенні світу (%) | Частка у світовому валовому продукті | ||||
| Західна | ||||||
| Конфуціанська | ||||||
| Ісламська | ||||||
| Індуїстска | 1,5 | |||||
| Латиноамериканська | ||||||
| Африканська | ||||||
| Православно-слов'янська | ||||||
| Японська | 1,5 |
Джерело: Общественные науки и современность, 1998, № 3, с. 152.
Заслуговують на увагу визначення цивілізацій, логіка функціонування і розвиток яких визначаються не лише сучасними структурами онтологічно, а й культурними інваріантами й історичною пам'яттю, що дісталися в спадщину від попередніх періодів (генетична основа). Тому кожна цивілізація має два плани реальності, дві іпостасі. З одного боку, це актуальна цивілізація - існуючі суспільства та сукупності з домінуючим центром; з другого - меморіальна цивілізація, що символізує зв'язок із минулим або з колишнім домінуючим центром (Київська Русь - православна-слов'янська цивілізація).
Ще один різновид світових цивілізацій розглядається в контексті аналізу "типу розвитку", що формується на основі таких чотирьох головних ознаках, як:
• спільність засад ментальності;
• спільність і взаємозалежність історично-політичної долі та економічного розвитку;
• взаємопереплетення культур;
• наявність сфери спільних інтересів і спільних завдань з мітки зору перспектив розвитку [6, 26].
Вищенаведені ознаки є основою тлумачення природної, східної і західної цивілізацій.
До природних спільностей належить та частина людства, яка перебуває в межах природного річного циклу в єдності і гармонії з природою. Це аборигени Австралії, американські індіанці, багато африканських племен, малі народи Сибіру та Півночі Європи. Природні цивілізації, що беруть свій початок в епоху привласнюючого господарства, передбачають невіддільності людини від природи, підпорядкування людської поведінки її законам, а отже, відрізняються практично відсутністю розвитку, статичністю суспільства.
Східні цивілізації виникнули в глибоку давнину. Класичні їх варіанти - Стародавній Єгипет, індуїстський, буддійський та конфуціанский Схід, що мали циклічний характер розвитку. Цей цивілізаційний різновид відзначався харизматичним характером суспільної свідомості, зосередженням на духовному, колективізмом, корпоративними (егалітарними) принципами суспільних відносин, патерналістською роллю держави як домінуючого власника, абсолютним переваженням вертикальних зв'язків над горизонтальними.
Західна цивілізація асоціюється з постіндустріальним розвитком, за якого на певних етапах виникає самопідтримуюча економіка, правова держава, демократичний суспільний устрій, громадянське суспільство, розвинуті системи життєзабезпечення. Генетично вони ведуть свій початок в античних цивілізацій Стародавньої Греції і Стародавнього Рима, доколумбової Америки (ацтеки, майя) та сягають сучасних індустріальних держав.
Іноді цивілізації диференціюються за домінуючими в суспільстві в даний період ресурсними джерелами. В зв'язку з цим, зокрема, виділяють копальневу і високоенергетичну цивілізації [7, 181-282].
В остаточному підсумку головним мотивом кожної цивілізації є пошук джерел модернізації і розвитки, функціонування в режимі, що задається глобальними трансформаційними процесами, світосистемними закономірностями і викликами.
ЛІТЕРАТУРА
1. Яковец Ю.В. У истоков новых цивилизаций. – М., 1993.
2. Черняк Е.Б. Цивилиография. – М., 1996.
3. Huntington P.S. The Clach of Civilizations and Remaking of World Order. – N.Y., 1996.
4. American journal of Sociology. – 1998.- Vol. 103. - № 2.
5. Общественные науки и современность. - 1998, № 3.
6. Семенникова Л.И. Цивилизации в истории человечества. – М., 1998.
7. Smil V. General Energetics. Energy in the Biosphere and Civilization. – Toronto, 1991.
8. Яковенко М.Г. О субстанции локальной цивилизации. – В книге: «Сравнительное изучение цивилизаций мира (ме или народный подход)». – М., 2000.
9.Bredow W. Kouflikte und Kampfe zwischeu Zivilisgtionen. – B книге: «Welfpolitik im nenen Jahrhunolert. – Baden-Baden, 2000.
* Ще раніше Блаженний Августин ввів поняття "кайрос" (сприятливий час - грец.).