Раннє християнство. Християнське богослов’я. Єресь і розкол
При вивченні цієї, другої за хронологією виникнення світової релігії необхідно зазначити, що за змістом вона тісно пов’язана з іудаїзмом. Християнство зародилося в середині І ст. н. e. у східних провінціях Римської імперії за часів глибокої кризи рабовласницького ладу. Внутрішня ситуація в імперії була напруженою: постійно точилася боротьба між рабами і вільними, багатими й бідними, загарбниками і підкореними.
Поразка народних рухів породжувала настрої відчаю, беззахисності, надії на допомогу надприродних сил. Породжене загальним економічним, політичним, інтелектуальним і моральним розпадом Римської імперії, християнство повинно було задовольнити духовну потребу суспільства, яке вже не мало надії на соціальне визволення. Віра в Месію, тобто у божественного Спасителя, як основи християнської релігії, значно поширилася в східних провінціях імперії, де численні проповідники сповіщали про прихід справедливого ладу.
Месіанські погляди набули особливого поширення серед іудеїв Палестини і Малої Азії у зв’язку з Іудейською війною 73-66 рр. до н. e. В іудаїзмі виникає секта євусеїв (євсеїв).
1947-1952 рр. на березі Мертвого моря відкрито залишки їхніх поселень у Хірбет-Кумрані, а також знайдено рукописи, в одному з яких багато уваги відведено “наставникові справедливості” — ймовірно, засновникові секти (вона існувала з II ст. до н. є. до др. пол. І ст. н. є.). На основі рукописів можна зробити висновок, що євсеї, які називали себе “синами світу”, вірили в якогось учителя праведності, який нібито був покараний за свою проповідь. Про Вчителя праведності говорили, що він є обранцем Божим і що його переслідував якийсь нечестивий жрець. Через 40 років після його страти, як вважали кумраніти, він повинен був вернутися для суду над всіма народами. Цілком можливо, як гадають учені, що вірування кумранітів стали одним з багатьох джерел міфу про божественного спасителя, який реалізувався в образі Ісуса Христа (2 ст. до н. е. Віфлієм — 33 н. е. Єрусалим). Грецькою мовою Ісус означає “спасіння”, а Христос — “месія”.
Сучасні дослідження не заперечують історичного існування засновника християнства, оповіді про життя й діяльність якого — Євангелія — створювалися значно пізніше після його смерті.
За свій, хоч і пасивний, протест проти порядків Римської імперії та рішуче відкидання язичництва прихильники християнства жорстоко переслідувалися. Необхідно пояснити, що цей протест виражався виключно в релігійних формах: надія покладалася на «небесного» Спасителя. І чим більше, мовляв, перетерпиш страждань, тим більшою буде небесна компенсація. Така ідеологія не лише не була небезпечною для держави, а навпаки, робила їй велику послугу, виховуючи населення у дусі покори. Водночас це сприяло поширенню християнства, бо оберігало його послідовників від повного знищення. Держава почала поступово схшютися до християнства. В 312 р. імператор Константан (306-337) урівняв християнство в правах з усіма релігіями імперії; в 324 р. проголосив його державною релігією, а у 325 р. скликав у м. Нікеї перший церковний Собор, на якому фактично закріпив союз між державою і церквою. На Нікейському Соборі під керівництвом Константна було засуджено вчення олександрійського священика Арія (256-336), що заперечував божественність і передвічне народження Ісуса Христа і вчив, що той є лише вищим витвором божества.
В Соборі взяло участь 318 єпископів, серед яких були св. Миколай (260—343), св. Афанасій Великий (295-373), що був тоді лише дияконом. Собор засудив і відкинув єресі й, щоб усі християни могли сповідувати єдиний Символ віри, прийняв перші 7 його членів. На цьому ж Соборі встановлено час святкування Великодня (Пасхи) та прийнято деякі інші правила.
Другий Вселенський Собор скликано 381 р. в Константинополі за імператора Феодосія І (379- 395). Він був спрямований проти вчення колишнього аріанського єпископа Македонія (IV ст.), який заперечував божество Святого Духа і вчив, що той не є Бог, а лише слугуючий Богові витвір. У Соборі взяло участь 150 єпископів під головуванням Григорія Богослова (330-390). На Соборі було засуджено єресі й доповнено Символ віри (до 12 членів).
Третій Вселенський Собор проведено 431 р. у м. Ефес за імператора Феодосія 7/(408-450). Він був скликаний проти вчення константинопольського архієпископа Несторія (428-431), що стверджував, нібито Діва Марія народила не Бога, а лише людину, з якою божественна суть злилася пізніше. Тому Несторій називав Ісуса Христа не Богом, а лише богоиосцем, а Діву Марію — хрис-тородицею. Собор засудив єресі й доповнив та остаточно затвердив Символ віри. В Соборі взяло участь 200 єпископів.
Четвертий Вселенський Собор відбувся 451 р. в м. Халкидон. Він був скликаний проти вчення архімандрита Євтихія (V ст.), що відкидав людську сутність Ісуса Христа. Це вчення отримало назву “монофізитство”, а його послідовники називалися монофізитами. На Соборі були присутні 650 єпископів. Собор засудив єресі і встановив, що при втіленні (народженні) Ісуса божественне й людське з’єдналося в ньому як в єдиній особі (проти Євтихія), незмінне (проти Несторія), нероздільно (проти Македонія).
П’ятий Вселенський Собор скликав 553 р. імператор Юстиніап І (527-565). На Соборі були присутні 165 єпископів. Собор засудив несторіанські твори вчителів церкви Феодора (?-428), Фео-дорита Кірського (393-458) і знову виступив проти єресей Несторія та Євтихія.
Шостий Вселенський Собор проведено 680 р. в Константинополі за імператора Константина Пагонаті (668-685). В ньому брали участь 170 єпископів. Собор скликано проти вчення монофелітів, що не визнавали в Ісусі два єства — людське і божественне. Собор засудив єресь монофелітів, однак під тиском останніх наступний імператор Іраклій (610-641) вимагав від Собору скасувати рішення, вдаючись навіть до репресій.
Через 11 років Собор поновив свою діяльність, зібравшись у царських палатах, іменованих Трулльськими. Тепер він вирішував питання церковного благочестя, повторюючи п’ятий Собор. Тому в історії він інколи називається п’ято-шостим. Собор впровадив нові церковні правила, що склалися у так званий Номоканон, який став основою церковного управління. На Соборі були також засуджені деякі нововпровадження Римської церкви, а саме: целібат священиків, суворий піст у суботу перед Пасхою і зображення Христа у вигляді агнця.
Сьомий Вселенський Собор скликано 787 р. в м. Нікеї. На ньому були присутні 367 єпископів. Собор було спрямовано проти іконоборчої єресі, що виникла за 60 років до Собору за імператора Льва Хозара (717-741), який, бажаючи прилучити мусульман до християнства, вважав за необхідне знищити ікони. Собор засудив іконоборство, однак після нього гоніння на ікони тривало ще при трьох імператорах понад 25 років. Поклоніння святим іконам було остаточно встановлене вже на Помісному Константинопольському Соборі у 842 р. На цьому Соборі було також встановлено свято Торжества Православ’я.
Підкреслимо, що Православна церква вважає загальноканонічними тільки перші 7 Соборів. Римо-Католицька церква визнає понад 20 вселенських соборів, включаючи до них пізніші зібрання Західної церкви, починаючи з Латеранського собору (1123 р.).
Церковна організація остаточно склалася у VI ст. Імператор Юстиніан І своїм указом визначив п'ять центрів патріаршеств: Рим, Константинополь, Олександрія, Антіохія та Єрусалим. Кожному з них підпорядковувалися відповідні митрополії, а митрополіям — єпископи. Було створено чітку систему церковних громад, яка у загальних рисах нагадувала провінційний поділ імперії. Від названих патріаршеств пізніше відокремилися автокефальні церкви, які існують і досі.