Характеристики та інтерпретації
Ідея привнесеності змісту в якості основної лягає у фундамент постмодерністської концепції значення: як подія в наративній історії не зводиться істориком у пошуках його значення до якоїсь загальної, споконвічної закономірності, що іманентно виявляється в події, так і текст у постмодернізмі не розглядається з погляду презентації в ньому вихідного об'єктивного наявного змісту (руйнування «онто-тео-телео-фалло-фоно-лого-центризму» тексту у Дерріди; зняття «заборони на асоціативність», викликану «логоцентризмом індоєвропейського речення» у Кристевої). Унаслідок цього текст не припускає і свого розуміння в герменевтичному смислі цього слова: текст, зрозумілий як «луна-камера» (Барт), лише повертає суб'єктові привнесений ним смисл, — Н. конституюється лише в процесуальності нарації як «виявляння» (Гадамер). За формулюванням Ф. Джеймисона, наративна процедура «діє реальність», одночасно стверджуючи її відносність і свою «незалежність» від створеного смислу. «Оповідальна стратегія» постмодернізму є радикальним відмовленням від реалізму у всіх можливих його інтерпретаціях, включаючи: літературно-художній критичний реалізм, тому що критикувати — значить рахуватися з чимось як з об'єктивним (а постмодерн навіть символізм відкидає за те, що знаки все-таки трактуються як сліди і мітки якоїсь об'єктивної наявності); середньовічний реалізм, тому що постмодерн ставиться до тексту принципово номіналістично; навіть сюрреалізм, тому що постмодерн не шукає «зон волі» в індивідуально-суб'єктивній емоційно-афективній сфері, і тому знаходить волю не у феноменах дитинства, сновидіння або інтуїції, як сюр, але в процедурах «деконструкції» (Дерріда) і «означування» (Кристева) тексту, що припускають довільність його центрації і семантизації. Справжня воля і реалізує себе в постмодернізмі за допомогою наративних практик: «усе, що є людським, ми повинні дозволити собі висловити» (Гадамер). Умовою можливості такої волі є принципова відкритість як будь-якої нарації («усяка розмова має внутрішню нескінченність» — Гадамер), так і тексту: «усе сказане завжди має істину не просто в собі самому, але вказує на вже і ще не сказане». І тільки коли «несказанне сполучається зі сказаним, усе висловлення стає зрозумілим» (Гадамер). У даному контексті загальна для постмодерну установка, що може бути позначена як «смерть суб'єкта» (і, зокрема, «смерть автора»), з'являється однією зі своїх можливих сторін: Н. Автора в процесі читання знімається Н. Читача, який по-новому центрує й означуваю текст.
Джерелом смислу тексту, таким чином, стає не Автор, але Читач: по оцінці Дж. Х. Міллера, «читач опановує твором… і накладає на нього певну схему смислу… Читання ніколи не буває об'єктивним процесом виявлення смислу, але вкладанням смислу в текст, що сам по собі не має ніякого смислу». (Див. Мова мистецтва).
У фундаментальній для обґрунтування культурної програми постмодернізму роботі «Постмодерністська доля» Ліотар визначає модернізм як культуру «великих нараций» («метанаративів»), як певних соціокультурних домінант, свого роду владних установок, що об'єктивуються не тільки в соціальних інститутах і структурах, алезадають леґіитимізацию того чи того (але обов'язково одного) типу раціональності і мови. Такі «домінантні оповідання», за формулюванням Джеймісона, є не стільки вербальне оповідання, скільки «епістемологична категорія». Модель «пояснюючого оповідання», заснована на презумпції принципово оповідальної природи знання, лежить в основі наративістських концепцій пояснення (А. Данто, У. Гелли, М. Уайт, Т. М. Гуд та ін.). Як детермінуючі вектори, що організують культуру модернізму, виступають такі «великі історії» («метаоповідання»), як ідея прогресу, ідеали Освіти, гуманізм свободи особистості, геґелівська діалектика духу тощо. — На відміну від цього, постмодерн постулює принциповий плюралізм можливих Н., варіабельність раціональностей, феєрверк релятивних смислів, обґрунтовуючий мовні ігри як альтернативу мові. Тим самим постмодерн здійснює радикальну відмову від самої ідеї традиції: жодна з можливих форм раціональності, жодна мовна гра, жоден Н. не є претензією на основоположення пріоритетної (у перспективі — нормативної і, нарешті, єдино леґітимної «метанарації». Це знаходить своє відображенння у фігурі «мертвої руки» (К. Брук-Роуз), запозиченої постмодерном з юридичної практики, де вона означає володіння без права передачі в спадщину.
В умовах «занепаду великих нарацій» девальвованою виявляється не тільки онтологічна, але навіть конвенціональна універсальність як різновид ідентичності: «консенсус став застарілою і підозрілою цінністю» (Ліотар). В умовах тотального культурного плюралізму така установка оцінюється постмодерном як природна: «загубившись в ночі серед базік…, не можна не ненавидіти видимості світла, що йде від балаканини» (Батай). Постмодерн, таким чином, відкидає «усі метаповіствування, усі системи пояснення світу», заміняючи їх плюралізмом «фрагментарного досвіду» (И. Хассан). — На відміну від «епохи великих нарацій» постмодерн — це «епоха коментарів, який ми належимо» (Фуко).
Ідеалом культурної творчості, стилю мислення і стилю життя стає в постмодерні колаж як умова можливості плюрального означування буття. «Еклектизм є нульовим ступенем загальної культури: по радіо слухають реггей, у кіно дивляться вестерн, на ленч йдуть у закусочну Мак-Дональда, на обід — у ресторан з місцевою кухнею, уживають паризькі парфуми в Токіо і носять одяг у стилі ретро в Гонконгу» (Ліотар).
Саме поняття «метанарації» втрачає ореол сакральної одиничності і вибраності леґітимізованого канону, знаходячи в постмодерністському контексті інше значення: «метаоповідання» розуміється як текст, побудований за принципом подвійного кодування (Ф. Джеймісон), що аналогічно уживанню відповідного терміна в Еко: іронія як «метамовна гра, переказ у квадраті». І якщо, за Т. Д'ану, «модернізм у значній мірі обґрунтовувався авторитетом метаоповідань», наміряючись з їхньою допомогою знайти розраду перед лицем розверзнутого «хаосу нігілізму», то постмодерн у своїй стратегічній колажності, програмній нестабільності і фундаментальній іронії заснований на відмовленні від самообману, від помилкового постулювання можливості виразити в скінченності індивідуальності зусилля семантичну нескінченність сутності буття, тому що «не хоче утішатися консенсусом», але відкрито і чесно «шукає нові способи зображення.., щоб із ще більшою гостротою передати відчуття того, чого не можна представити» (Ліотар), але різні відтінки чого можна висловити й означити в Н., що множаться.