Ремесла, декоративне та ужиткове мистецтво 8 страница
Крім споруд у Лаврі, Шедель виконує замовлення київського митрополита Рафаїла Заборовського і, судячи з усього, йому належить проект знаменитої Брами Заборовського (західних воріт Софійського монастиря), що є однією із кращих і найхарактерніших пам'яток українського бароко XVIII ст. Шедель добудував також другий поверх Київської академії на Подолі, спорудив Софійську дзвіницю, яка стала, подібно до Лаврської, однією з провідних домінант міської забудови. У формах українського бароко другої половини XVII — початку XVIII ст. зведено також митрополичий будинок і трапезну Софійського монастиря.
У 1747 р. починається будівництво у Києві Андріївської церкви — архітектурного шедевру світового значення. Вибір місця для спорудження не випадковий. На пагорбі, що домінує над Подолом, ще на початку XVIII ст. була побудована церква, що завершувала перспективу головної вулиці Києва. Центрична об'ємна композиція нового храму визначалась вже тим, що цю споруду було видно з усіх боків. Проект церкви виконаний видатним архітектором Растреллі. Андріївська церква — один із ранніх творів великого митця, в якому він вперше звернувся до місцевих національних композиційних особливостей. Стрункий силует хрестової у плані церкви із стрімко злітаючим вгору високим куполом, що завершується бароковою главкою і чотирма тонкими вежками, з усіх сторін "прочитується" на фоні неба. Храм казково гарний у панорамі київських придніпровських пагорбів. Ошатність його підкреслена багатством пластики, світлою гамою бірюзових стін, білих колон і золотих капітелей та деталей декору.
Також за проектом Растреллі в той же час у Києві споруджується Імператорський (Маріїнський, як він став називатись пізніше) палац. У первісному вигляді він не зберігся, згорів і був відбудований у стилі растреллівської архітектури.
Справжнім шедевром барокової архітектури України є дзвіниця Дальніх печер Києво-Печерської лаври, побудована талановитим українським народним зодчим С. Ковніром, який майже протягом 60 років вів будівельні роботи у Лаврі та її володіннях. Вся архітектура дзвіниці — композиційний ефект її двох ярусів розбудовано на контрасті горизонтальних і вертикальних елементів — відзначається високим професіоналізмом. Проект дзвіниці, як вважають, належав видатному українському архітекторові І.Г. Григоровичу-Барському, багаторічному головному архітектору київського магістрату, у творчості якого особливо яскраво виявилися національні риси.
З багатьох його споруд найцікавіша — як продовження традицій української національної архітектури — Покровська церква на Подолі: три главки, що підкреслюють її основну композицію, "ґанки", що прилягають до головних бокових фасадів, витончено промальований декор, що не порушує ілюзію площинності стін — традиційний для української архітектури прийом.
Незвичайну композицію створив зодчий у дзвіниці Кирилівської церкви Києва, поставивши її на двоярусний обсяг із в'їзними воротами у першому і церквою у другому ярусі. Тут, як і в усіх спорудах митця, вражає вишуканість барокового оздоблення м'якого трактування, властивого українському мистецтву.
Наступні роботи Григоровича-Барського (Набережно-Микільська церква на Подолі, ротонда фонтану "Самсон") поруч з бароковими рисами мають вже й класицистичні.
У подальшому розвитку архітектури (як і всієї української культури) ми бачимо відхід від колишньої перенасиченості прикрасами до простоти і раціональності. Почуття поступається місцем розумові, розсудливості, що вже є прикметою нового стилю — класицизму.
Українська культура XVII—XVIII ст. — це духовний образ однієї з найважливіших епох нашої історії. Цей час, що вмістив у собі кілька історичних діб — визвольну боротьбу, державність, руїну, втрату завоювань і закріпачення — в культурному відношенні був надзвичайно плідним. На українських землях виросли десятки нових міст, склалася європейська освіта, нових висот досягло книгодрукування, з'явилася архітектура, що не поступалася гармонійністю і пишністю світовим зразкам, оригінальне малярство, самобутня музика. Література виробила ті форми і стильові засоби, на які могла спертися українська література нових часів.
В усіх галузях діяльності і в усіх сферах життя відбулися глибокі зрушення і зміни. Шануючи традицію, українські діячі — від воїнів та політиків і до митців — дивилися на світ новими очима — і тому в ці часи так багато свіжих, оригінальних надбань. За пам'ятками культури цих часів відчувається творець — талановитий і волелюбний народ, наполегливий і неослабний у своєму прагненні творити власний український світ.
18. Українське національно-культурне відродження
Українська культура початку 20-х років була в дуже тяжкому стані. Завершений на цей час новий поділ українських земель гальмував визрівання нації, отже, і її культури. Культурний потенціал народу був підірваний руйнівними наслідками громадянських протистоянь у суспільстві попередніх років, які не тільки руйнували духовні і матеріальні надбання минулого, а й нищили інтелігенцію — основного творця культурних цінностей.
Становище з кадрами національної культури на початок 20-х років було катастрофічним. Українська інтелігенція, яка у визвольних змаганнях 1917—1920 pp. брала участь не на боці більшовиків, здебільшого емігрувала. Та її частина, що залишилася в Україні як «скомпрометована» попередньою діяльністю, не мала можливості активно включатися в національно-культурні перетворення. До того ж взаємини між новою владою та інтелігенцією не вичерпувалися лише минулим. Більшовики прагнули до політичного й ідеологічного монополізму. Інтелігенція за своєю суттю орієнтувалася на демократичний устрій суспільства. В цьому також коренилися трагічні наслідки як для інтелігенції, так і для національної культури.
Проте і за цих умов українська культура вижила, більше того в 20-ті роки набула такого злету, який правомірно був названий українським культурним ренесансом, національно-культурним відродженням. При чин цьому багато. Це і інерція позитивних процесів у національно- культурному творенні часів української державності, і намагання націо нальне свідомих сил в українському суспільстві, в самій КП(б)У, особ ливо «боротьбистів», попри всі труднощі використати можливості офі ційно проголошуваної більшовиками національно-культурної політи ки. Певний час ця політика щодо української культури в цілому дійсно була толерантною. Це неважко зрозуміти. Втрачені Польща, Фінляндія, Прибалтика. Селянські повстання в самій Україні. Зволікання респуб лік з конституційним оформленням СРСР. За цих та інших об'єктив них обставин і був започаткований новий курс у національно-культурній політиці, що тривав близько 10 років і був найбільш плідним у розвитку української культури за весь період існування радянської влади.
«Даруючи» українському народові право на його культуру, влада мала на увазі нову, класово-пролетарську культуру, вкладену в певні національні форми. Творці ж українського культурного ренесансу намагалися використати ситуацію, щоб вивести українську культуру на рівень світових культурних надбань, спрямувати її на шлях боротьби за національно-державне відродження. Для цього необхідно було подолати наслідки імперської політики в минулому, великодержавний шовінізм і русифікацію, які' були перешкодою на шляху розвитку української національної культури.
Прояви їх були очевидними і на початку 20-х років, зокрема в так званій теорії боротьби двох культур. Автор цієї теорії секретар ЦК КП(б)У Д. Лебідь, підтриманий своїми московськими однодумцями, стверджував, що в Україні змагаються дві культури — міська (російська, пролетарська) і сільська (українська, селянська). Перемогти мала російська культура як більш прогресивна. Погляди Д. Лебедя не стали офіційною політикою, більше того, в умовах проголошеної в 1923 р. коренізації він був відкликаний з України. Ще деякий час тривала боротьба з «лебедівщиною», але несподівано для авторів цієї «теорії» стала перемагати українська культура.
Почалася широкомасштабна розбудова української культури. Об'єктивно цьому сприяла політика українізації, здійснювана в контексті проголошеної XII з'їздом РКП(б) коренізації.
Українізація швидко переросла рамки дерусифікації освіти, апарату, створила те сприятливе середовище, в якому розпочався бурхливий процес національно-культурного відродження. Українська культура легалізувалась, українська мова фактично набула статусу державної. Маючи конкретні класові цілі — зближення між зрусифікованим робітничим класом і українським селянством, українізація разом з тим наповнювалась конкретним національно-культурним змістом, вилилася в масовий суспільний рух. У серпні 1923 р. уряд УСРР* прийняв декрет про українізацію, яким українську культуру фактично було визнано державною в республіці.
Активним суб'єктом українізації була інтелігенція, яка вітала її як таку, що створювала широкі можливості для розвитку національної культури. Українізація сприяла тому, що в Радянську Україну повернулися з еміграції чи легалізувались у своїй діяльності видатні діячі української культури, зокрема М. Грушевський, С. Єфремов, А. Ніковський та багато інших. Причому М. Грушевський умовою свого повернення поставив свободу наукової діяльності в ім'я розбудови культури українського народу. Всього ж під впливом українізації із
зарубіжжя до України повернулося кілька десятків тисяч чоловік, в їх числі багато тих, хто працював на ниві культуротворення. В 20-ті роки найбільшою мірою за всі часи розколу оживилися культурні контакти між Наддніпрянською Україною і західноукраїнськими землями, сприяючи зближенню дещо різних типів культури — східного і західного — єдиного українського народу.
Особлива заслуга у здійсненні політики українізації, отже, й розвитку української культури належала О. Шумському і М. Скрипники, які в 20-ті — на початку 30-х років очолювали Наркомат освіти УРСР. Більшість діячів українського національно-культурного відродження були під їх безпосереднім патронажем і заступництвом, оскільки у віданні Наркомосу перебувала тоді не лише вся освіта, а й установи культури, науки, видавнича діяльність та ін. Небезпідставно, наприклад, М. Скрипнику закидали, що на всіх відповідальних ділянках культурного будівництва він розставляв вихідців з Галичини. Дійсно, в театрі «Березіль» він підтримував галичан Л. Курбаса, А. Бучму, М. Крушель-ницького, Й. Гірняка. Ряд установ ВУАМЛІН (Всеукраїнської асоціації марксоленінських інститутів) також очолювали галичани: інститут історії — Д. Яворницький, інститут географії — С. Рудницький, в інституті філософії керівна роль належала вихідцям з Галичини В. Юрин-цю і П. Демчукові. М. Скрипнику імпонувало, що багато галичан здобули освіту на Заході, знали іноземні мови.
Передусім українізація вплинула на освіту. Успіхи останньої в 20-ті роки були незаперечними. На кінець десятиліття писемність населення в УРСР зросла в кілька разів і становила понад 70 % у містах і близько 50 % у селах. Успішно запроваджувалося обов'язкове початкове навчання. Причому на початок 30-х років близько 97 % дітей українського походження навчалися рідною мовою. Переважно україномовним стало навчання у вузах, технікумах. Офіційною мовою діловодства, судочинства також була українська мова.
Позитивні процеси відбувалися і в культурному житті національних меншин республіки. Зокрема, наприкінці 20-х років в УРСР діяло близько 2 тис. шкіл з національними мовами навчання (не враховуючи російських), серед них — 786 єврейських, 628 німецьких, 380 польських та ін. Учительські кадри для них готували польський і молдавський інститути народної освіти, 6 єврейських і 1 німецький сектори в україно- і російськомовних інститутах народної освіти, 8 національних педтехнікумів. У системі ВУАН діяли інститути єврейської і польської культури. Функціонувало 634 бібліотеки на мовах некорінних національностей. У 1935 р. мовами національних меншин в УРСР видавалося 70 газет і 55 журналів.
Протилежні тенденції діяли на західноукраїнських землях, що входили до складу Польщі. Зокрема, в Галичині кількість українських шкіл зменшилася з 2,6 тис. в 1920. р. до 690 в 1930 р., на Волині —відповідно з 443 до 8. В результаті в україномовних школах навчалося лише 7 % українських дітей. У змішаних школах, кількість яких за цей період значно збільшилася, переважали вчителі-поляки, які не знали укра-їнської мови. Було скасовано українознавчі кафедри у Львівському університеті. Переслідувалися українські культурно-освітні заклади, това-риства. Те саме можна сказати про культурний розвиток українців, які перебували під владою Румунії. Дещо кращим було становище лише українців Карпат у складі Чехословаччини.
Досить швидкими темпами розвивалася в УРСР і вища школа. Щоправда, цей розвиток мав суперечливий характер. З одного боку, скасовувалися майнові, станові, національні обмеження дореволюційних часів, що відкривало шлях до вищої освіти дітям робітників і селян, з-іншого — робітничо-селянське походження, належність до партії комсомолу були визначальними чинниками при вступі до вузів, тобто за скасуванням одних привілеїв настали інші, класові. До того ж «оробіт-ничення» вузів докорінно змінювало соціально-класові риси, професій- но-кваліфікаційний рівень інтелігенції. Нова інтелігенція була не стіль-ки елітою інтелекту, скільки елітою посади, що було не на користь культури.
Важливою подією в культурному житті УРСР 20-х років ста-ла літературна дискусія 1925—1928 pp. Вона була природною реак- цією на історичну ситуацію, в якій опинилася українська культура: збе-регти свою самобутність на шляхах національно-культурного відрод- ження чи перетворитися на культурну провінцію, хай навіть з допущен-ням української мови.
Започаткував дискусію М. Хвильовий — один з найбільш яскравих літературних талантів України 20-х років, який у політичному житті репрезентував український націонал-комунізм.
Суть дискусії зводилася до таких гостросоціальних питань: як краще зберегти українську самобутність культури — через її «масовізм» чи «олімпійство», тобто писати для масового читача чи максимально піднімати інтелектуальну планку в суспільстві; яким має бути мистецтво— глибокої думки і складної образності чи примітивно-пропагандистським, політизованим «мистецтвом»? Далі питання ще більше загострювалися: як має Україна приєднатися до загальноєвропейського культурного процесу, що бере свій початок з античності і духовно ближчий українській культурі; як відмежуватися від більшовицького культурного сепаратизму, який веде до відриву від світової культури; чому Москва, а не Україна безпосередньо репрезентує українську культуру в Європі?
Саме в цьому контексті й слід розглядати вжиті М. Хвильовим гасла «Геть від Москви!», «Європа, а не Москва!». Це означало, що українську літературу, культуру в цілому потрібно було рівняти на кращі європейські
зразки, на «психологічну Європу», культура якої увібрала весь багатовіковий досвід людства. При цьому М. Хвильовий підкреслював, що не треба плутати нашого політичного союзу з Москвою з літературними справами. Проте саме на цьому передусім і фабрикувалися всі звинувачення проти нього.
З метою консолідації літературних сил саме на такій платформі М. Хвильовий у січні 1926 р. створює Вільну академію пролетарських літераторів (ВАПЛІТЕ). Вона об'єднала письменників, які орієнтувалися на високий професіоналізм, творче новаторство, ідеологічну розкутість. Членами ВАПЛІТЕ були такі видатні постаті української літератури, як П. Тичина, В. Сосюра, О. Досвітній, Г. Епік, Ю. Яновський. Хоча не завжди їм вдавалося бути до кінця послідовними, проте вони намагалися відстоювати культуру нації, а не пролетарську, селянську, радянську чи якусь іншу.
Ваплітяни шукали і знаходили підтримку інших сил національно-культурної орієнтації, зокрема неокласиків (М. Зеров, М. Драй-Хмара, М. Рильський, П. Филипович та ін.), які підтримували гасло «психологічної Європи», вважали європеїзм за шлях українського народу до національного відродження на основі високої європейської культури. «Освоюймо джерела європейської культури, щоб не залишитися назавжди провінціалами» — таким було кредо лідера неокласиків М. Зеро-ва. Як і ваплітяни, неокласики вважали, що Україна більше схильна до європейської культури, ніж до московської, оскільки Росія «прорубала» вікно в Європу лише за Петра І, а Київська Русь — ще за перших київських князів.
Зусиллями неокласиків вперше в українській літературі налагоджуються систематичні переклади світової літератури, зокрема античної. Мета — вийти на широкі простори світової культури, її першоджерела. Варто зазначити і таке. Ваплітяни та неокласики розглядали світову культуру як суму національних культур. Все істинно національне в культурі, якщо воно сягає світового рівня, стає надбанням культури всього людства. Як і інші видатні діячі національно-культурного відродження, вони були далекі від ідеалізації сучасного культурного стану української нації, як і її минулого. Тут слід згадати застереження відомого вченого, академіка ВУАН А. Кримського, яке не втратило своєї актуальності і сьогодні: спроби реставрувати національно-культурне будівництво в стилі старого козацького бароко є культурним відступом щодо сучасної світової культури.
Червневий (1926) пленум ЦК КП(б)У розцінив «ідеологічну роботу української інтелігенції типу неокласиків» як спрямовану на задоволення потреб української буржуазії, а самих неокласиків — як «реакціонерів». Переклади римських поетів розглядалися не як культурний здобуток українського народу, а як вияв «глитайського духу». Такою була офіційна оцінка неокласиків, ваплітян, усіх тих, хто розділяв їх кредо українського культурного відродження. Немало однодумців було у них і в інших галузях культури. В сценічній діяльності це найбільшою мірою стосувалося Л. Курбаса, в кіноре-' жисурі — О. Довженка.
Лесь Курбас (1887—1937) справедливо вважається творцем нового українського театру, реформаторство якого він здійснював на основі національного самовизначення. Створене ним мистецьке об'єднання «Березіль» (а не лише, одноіменний театр у Харкові, як це здебільшого подається) виховало плеяду акторів і режисерів нового типу і для інших українських театрів. Об'єднання, основою якого став модерний театр, згуртувало навколо себе відомих українських акторів, драматургів, художників, композиторів.
Всього на кінець 30-х років у республіці налічувалося 140 державних театрів (в 1925 р. — 45). Серед видатних майстрів театру особливо виділялися такі корифеї українського театрального мистецтва, як М. Заньковецька, П. Саксаганський, М. Садовський, Г. Юра, І. Мар'я-ненко, О. Ватуля, Н. Ужвій.
У 20-ті роки в самостійну галузь мистецтва сформувалось українське кіно. Вже на кінець десятиліття український кінематограф став об'єктом уваги на міжнародних кінофестивалях. Серію фільмів на історичну тематику (про козаччину, Т. Шевченка, громадянську війну) поставили режисери П. Чардинін, В. Гардін, Ю. Стабовий та ін.
Наприкінці 20 — початку 30-х років проводирем українського кіномистецтва став Олександр Довженко (1894—1956). Поставлені ним фільми «Арсенал», «Земля», «Звенигора», «Аероград» та інші увійшли до світової кінокласики. Зокрема, фільм «Земля» міжнародним журі в 1958 р. був названий серед І2 найкращих фільмів усіх часів.
У 30-ті роки українське кіно потрапляє під жорсткий ідеологічний контроль. Було заборонено фільми «Кармалюк», «Аероград», «Тарас Трясило» і «Земля», в яких «біологічні моменти переважали над соціальними». О. Довженко уник заслання, лише погодившись на постановку фільму «Щорс» — прототипу мосфільмівського «Чапаева».
Міжвоєнний період позначений небаченим до цього злетом української музичної культури. Уперше в історії українського народу було створено національні театри опери та балету (Харків, Київ, Одеса), консерваторії, театри музичної комедії. Не лише в республіці, а й далеко за її межами українське музичне мистецтво пропагували хорова капела «Думка», Державний ансамбль українського народного танцю під керівництвом М. Болотова і П. Вірського, Державна капела бандуристів, Український державний симфонічний оркестр та інші музичні колективи.
У широкому діапазоні — від обробки народних пісень до створення модерної української музики — працювали видатні композитори М. Вериківський, К. Данькевич, П. Козицький, В. Косенко, Б. Лято-шинський, Л. Ревуцький, К. Стеценко. На західноукраїнських землях
українську музичну культуру творили композитори М. Колесса, А. Кос-Анатольський, С. Людкевич, славетна співачка С. Крушельницька. В радянській Україні неперевершеними майстрами оперного і камерного співу були П. Білинник, 3. Гайдай, Б. Гмиря, М. Гришко, І. Козловський, М. Литвиненко-Вольгемут, І. Паторжинський, О. Петрусенко.
Поряд із постановкою класичних творів театральний репертуар поповнився новоствореними українськими операми, в тому числі «Золотий обруч» Б. Лятошинського, «Гайдамаки» Ю. Мейтуса, «Марина» Г. Жуковського, першим національним балетом «Пан Каньовський» М. Вериківського, балетом К7 Данькевича «Лілея», українськими оперетами «Сорочинський ярмарок», «Майська ніч», «Весілля в Малинівці» О. Рябова.
Українське образотворче мистецтво в цей період переживало складну та неоднозначну еволюцію. Свого часу відомий діяч російської культури П. Киреєвський з гіркотою зазначав, що російські інтелекти не повірять, що в Росії може з'явитися щось таке, що б заслуговувало на увагу, поки про це не скаже німець і не напише ефектної замітки француз. В історіографії української культури також нерідко можна зустріти твердження, що в зв'язку з історичними обставинами в Україні діяли лише провінційні школи художників, без особливих претензій на «ізми», а українське мистецьке життя майже не зазнавало впливу західноєвропейського богемського індивідуалізму — кубізму, футуризму, експресіонізму, сюрреалізму тощо.
Дійсно, поняття «український авангард» визначилося лише в 70-ті роки, коли на Заході вперше побачили роботи раніше невідомих там українських художників В. Єрмилова і О. Богомазова. Це примусило згадати про відомих в 20—30-ті роки майстрів авангардистського напряму, за походженням, вихованням і національними традиціями тією чи іншою мірою пов'язаними з Україною — К. Малевича, В. Татліна, А. Петрицького, О. Архипенка, О. Екстер та інших. П. Киреєвський мав рацію: саме один з французьких мистецтвознавців назвав Україну колискою російського авангарду, маючи на увазі, що ряд всесвітньо відомих російських авангардистів, у тому числі і Татлін і Малевич, провели свої дитячі та юнацькі роки на Україні. Україна стала й останнім пристанищем російського авангарду. Київський журнал «Альманах-Авангард» і харківський «Нова генерація» наприкінці 20-х років ще продовжували друкувати твори вже переслідуваних у Москві й Ленінграді російських авангардистів. А після закриття в 1926 р. Ленінградського інституту культури К. Малевич в 1928—1930 pp. працював професором Київського художнього інституту.
В основу пошуків українських авангардистів покладено досвід шкіл Франції, Італії, Німеччини, російського авангарду. І хоча авангардистські напрями транснаціональні, найменше пов'язані з національними ознаками, особливість українського авангарду полягала в тому, що в ньому модернізм органічно вписувався в українське національне мистецтво. В рит-мжу українського орнаменту, народних «мальовок» авангардисти закладали принципи художнього сприймання, які на той час утвердилися в західноєвропейському модерністському образотворчому мистецтві.
Найбільш колоритною постаттю українського монументального живопису того часу був Михайло Бойчук (1882—1939). Вихідець з Галичини здобув художню освіту у Краківській, Віденській і Мюнхенській художніх академіях. Він, як і його сподвижники Т. Бойчук, І. Падалка, В. Седляр, М. Рокицький та інші, в своїй творчості намагався поєднувати традиційні прийоми живопису, що йшли від часів Візантії і Італії доби Ренесансу, з сучасністю. М. Бойчук разом зі своїми учнями здійснив монументально-декоративні розписи Київського художнього інституту, українського павільйону на першій сільськогосподарській виставці в Москві, на зразок знаменитого мексиканського монументаліста Д. Ріверй розписав фрескою один із санаторіїв поблизу Одеси.
У 20—30-ті роки плідно працювали художники-реалісти як старшого покоління (Ф. Кричевський, І. Іжакевич, К. Трохименко, А. Петриць-кий, М. Самокиш, О. Шовкуненко та багато інших), так і митці молодшої генерації (В. Касіян, М. Дерегус, О. Довгаль, В. Костецький, І. Гончар, М. Приймаченко та ін.). В їх творчості помітна така деталь: якщо на початку 20-х років особливо виділявся напрям агітаційно-політичного плакату, то в 30-ті роки на перший план вийшли твори історико-революційної тематики. Це не означає, що була втрачена специфіка українського національного мистецтва й авангардистська спрямованість творчості окремих художників. Так, режисерські новації Л. Курбаса стали можливими завдяки конструктивістському оформленню сцени А. Петрицьким і О. Екстер. З ім'ям останньої пов'язаний переворот у сценографії і в інших театрах Харкова, Києва, Одеси. З її київської майстерні вийшли майбутні реформатори не лише української, а й російської та європейської сценографії.
Українське образотворче мистецтво Галичини в 20—30-ті роки репрезентували художники І. Труш, О. Новаківський, П. Холодний, Г. Смольський, О. Курилас, О. Кульчицька та ряд інших. Іван Труш (1869—1941) став творцем нового українського пейзажу в стилі імпресіонізму (виконав майже 300 полотен з мотивами Дніпра під Києвом). Скульптор С. Литвиненко створив такі монументальні твори, як погруддя І. Мазепи, А. Шептицького, В. Кричевського, генерала М. Тарнав-ського. Чільне місце в творчості західноукраїнських малярів посідав іконопис.
Архітектурна творчість 20—30-х років позначена як спорудами українського національного стилю (комплекс будівель у стилі козацького бароко, що пізніше ввійшли до Української сільськогосподарської академії, Центральний залізничний вокзал у Києві у стилі так званого українського модерну тощо), так і західноєвропейського конструктивізму. Споруди конструктивістського напряму зводилиря переважно
у великих містах. Це будинок Держпрому у Харкові, кінофабрика у Києві, ряд споруд проектних інститутів, електростанції тощо. В змішаному стилі були збудовані будівлі Верховної Ради і Раднаркому у Києві, будинок Рад у Донецьку, меморіальний музей Т. Шевченка у Каневі, ряд інших монументальних споруд. Найбільш відомими архітекторами міжвоєнного періоду були П. Альошин, О. Вербицький, Д. Дяченко, В. Заболотний, В. Кричевський, І. Фомін.
Суперечливо, проте результативно розвивалася українська наука, особливо в 20-ті роки. Виданий у 1929 р. систематичний каталог видань ВУАН за 10 років — це книга на 285 сторінках, в якій 888 бібліографічних позицій. З них більша частина — з різних галузей українознавства.
Центром українського наукового життя, як і української (традиційної) культури в цілому, залишався Київ. Тут знаходилися Всеукраїнська академія наук (ВУАН), більша частина її наукових установ, особливо гуманітарного профілю. Визнаним лідером київського науково-культурного центру був М. Грушевський. Обраний дійсним членом ВУАН, він очолив ряд українознавчих комісій та установ академії. Своїм авторитетом і невтомною працею він заохочував численних діячів науки і культури до активних дій за розбудову української культури. Зокрема, багато зробив в організаційному плані, щоб історична наука розвивалася не тільки в академічних установах, а й в таких містах, як Харків, Одеса, Дніпропетровськ, Полтава тощо. Поряд з М. Грушев-ським працювали такі авторитети української гуманітарної науки, як С. Єфремов, А. Кримський, В. Перетц, В. Гнатюк, М. Петров.
Другим центром українського науково-культурного життя був Харків — столиця УРСР до середини 30-х років. Тут зосереджувалося в основному молодше покоління української інтелігенції, хоч немало було і діячів старшого покоління. Так, групу молодих істориків Харкова очо--лював один із патріархів української історичної науки Д. Багалій.
З вагомими науковими результатами вели дослідження українські вчені в царині фундаментальних, природничих і технічних наук. Широко відомою в світі була українська математична школа, зокрема такі її представники, як Д. Граве, М. Крилов, М. Боголюбов. Два останніх заклали підвалини нелінійної механіки. Розробками з теоретичної фізики займався Український фізико-технічний інститут (Харків), в якому деякий час працювали вчені світового рівня І. Курчатов і Л. Ландау. В 1932 р. тут вперше в Радянському, Союзі було успішно здійснено розщеплення атома літію, а написана Л. Ландау робота з кінетичної теорії плазми стала основоположною на десятиліття вперед у дослідженнях з термоядерного синтезу. Результати досліджень Ю. Кондратюка з теорії космічних польотів використовувалися як у вітчизняному ракетобудуванні, так і в американських програмах космічних польотів. Світової слави здобув також заснований Є. Патоном у 1932 р. у Києві Інститут електрозварювання.
У царині біологічних наук, медицини у міжвоєнний період плідно працювали українські вчені О. Богомолець, М. Гамалія, Д. Заболотний, М. Стражеско, В. Філатов, М. Холодний, В. Юр'єв та ін.
Українська наука, особливо гуманітарного напряму, розвивалась і на' західноукраїнських землях. Вона зосереджувалась переважно у Науковому товаристві імені Т. Шевченка, що діяло у Львові. Частина західноукраїнських учених, зокрема М. Возняк, Ф. Колесса, К. Студинський, активно співпрацювали з Всеукраїнською академією наук.
Отже, культуротворчий процес в Україні 20-х років виявив чітко виражені тенденції до національно-культурного відродження. На цьому шляху, всупереч наростаючим ідеологічним перепонам і політичним утискам, українська культура досягла успіхів світового значення.