Декоративно-прикладне мистецтво. Активно розвивалося декоративно-
прикладне мистецтво. Вироби з дерева, металу, кістки, каменю, глини не просто
задовольняли потреби людей, але й прикрашали їх життя. Характерним для творів
прикладного мистецтва був рослинний орнамент, на відміну від геометричного
візантійського.
Особливо вражають високою естетикою і технікою виконання ювелірні
вироби. Були відомі і застосовувалися чорніння срібла, лиття з дорогоцінних
металів, карбування, інкрустація, техніка скані (узори з тонких металевих ниток) і
зерні (прикраси з напаяних дрібних металевих кульок). Вершина ювелірного
мистецтва - техніка перегородчатої емалі. Прийшла вона з Візантії, але незабаром
київські майстри перевершили вчителів. Процес виготовлення схематично
виглядав так. На золоту пластину наплавляли тонкі золоті перегородки, отримані
порожнини заповнювали емалевим порошком і розплавляли його. У древніх
скарбах знайдені прикраси з зображенням сирен, дерева життя, квіткового
орнаменту. Німецький знавець ремесел Теофіл (ХI ст.), перелічуючи в своїй
записці країни, які уславилися в різних мистецтвах, на почесному місці назвав
Русь, майстри якої були відомі своїми виробами «з золота з емаллю і з срібла з
черню».
Музика. У житті людей Київської Русі значне місце займали музика, пісні і
танці. Пісня супроводила різні обряди, календарні свята. Знамениті фрески вежі
Софійського собору у Києві дають зображення музикантів і танцюристів. За цими
зображеннями, а також з билин, літописів ми знаємо про музичні інструменти
Русі - ріг, труби, бубон, гусла, гудок. З прийняттям християнства одноголосий
спів став частиною богослужіння, православний канон не допускав
інструментальної музики. Спів вівся за спеціальними рукописами-книгами.
Склалося дві системи нотних записів - самобутня і візантійська.
Отже, у розвитку культури Київської Русі проявлялися як загальні
закономірності, так і національні особливості. Її основа - самобутня культура
східнослов'янських племен. Принциповим рубежем у розвитку культури стало
прийняття християнства. Значним був вплив візантійської культури. На відміну
від Західної Європи, на Русі держава не підпала під владу церкви, і, відповідно, в
культурі світські елементи були сильнішими. Намітилася прогресивна тенденція
диференціації духовної культури. У відносно короткі терміни Київська Русь
зробила величезний крок, вийшовши на загальноєвропейський культурний рівень,
а в деяких її сферах перевершивши його. Нові віяння в культурі, більша
регіональна своєрідність з'явилися у зв'язку з феодальною роздробленістю. Однак
для закріплення і розвитку культурної динаміки Русь потребувала відновлення
політичної єдності.
16. Історичні умови розвитку культури
Розвиток культури у другій половині ХIII - XV ст. визначався складною
історичною ситуацією. Напередодні монголо-татарського нашестя Київська Русь
розділилася на безліч князівств, незалежних одне від одного або неміцно
пов'язаних певними військово-політичними договірними відносинами. Джерела
нараховують 18 великих державних утворень, а якщо враховувати й дрібні, то
біля 30. Внаслідок відсутності політичної єдності, неповного підпорядкування
молодших князів старшим князям не було і військової єдності. Тому протистояти
великим, добре навченим, наполегливим і жорстоким військам монголо-татар
князям Русі було надто складно. Вже при першому зіткненні на ріці Калка в 1223
р. русичі зазнали поразки, але і це не привело до подолання міжусобних
конфліктів.
1237-1240 рр. можна вважати найбільш трагічними в історії Київської Русі.
Літописи й археологічні джерела розкривають жахливі картини пожеж, вуличних
боїв, масової загибелі людей у Києві, Чернігові та інших містах. Разом з містами
знищувалися і витвори культури, було вбито і забрано в полон десятки тисяч
людей, серед яких зустрічалося немало різних майстрів, решта населення втекла в
ліси, обезлюдніли цілі області.
У 40-х роках ХIII ст. для більшості князівств Київської Русі почалася
іноземна навала, яка закінчилася лише через чверть сторіччя і ще стільки ж
тривали періодичні набіги казанських, астраханських і кримських ханів. Військові
спустошення і важкий тиск податків привели до затяжного економічного
занепаду. За перші 50 років ординського правління не було побудовано жодного
міста. Масштаби кам'яного будівництва досягли рівня, що передував нашестю,
тільки через сто років. У ряді виробництв спостерігалося падіння або забуття
складної техніки, спрощувалася реміснича промисловість: зникли сердолікове
намисто, скляні браслети, мистецтво перетої емалі, поліхромна кераміка,
виробництво смальти для мозаїк, більшість прийомів обробки металу і багато
іншого. Зв'язок міста з селом, який зароджувався, широка торгівля великих міст з
периферією були знищені татарами практично скрізь. Відбувся відрив Київської
Русі від світових торговельних шляхів, затрималося формування буржуазних
елементів суспільства. Деякі дослідники серед наслідків навали виділяють зміни в
ході внутрішнього розвитку: перехід від добровільного єднання під владою
одного князя до піднесення ролі монарха. Але, всупереч думці деяких західних
вчених, монголо-татари істотно не вплинули на сам характер культури, яка стояла
набагато розвиненішою за культуру завойовників. Хоч у мову і проникли деякі
слова, принесені татарами (базар, вежа, черевик, скриня, горище, ковпак, кафтан),
загалом культура на Русі розвивалася на внутрішній основі. Крім того,
знаходячись під владою степових орд, Київська Русь зберігала зв'язок з
візантійським світом, що сприяло розквіту духовності в майбутньому. Руська
митрополія перебувала під невсипущим контролем Константинополя. Володарі
Орди, розуміючи значення церкви, звільнили православне духовенство від данини
й оголосили недоторканими його земельні володіння за умови, що митрополити,
як і князі, будуть їздити за ярликом в Орду. Тому навіть у скрутні для Київської
Русі часи в монастирях і церквах продовжувало концентруватися культурне
життя.
Потрібно зазначити, що різні князівства різною мірою відчули наслідки
монголо-татарського нашестя. Воно визначило остаточне оформлення в ХIII - XIV
ст. історичних шляхів розвитку основних регіонів Київської Русі: південно-
західного з центром у Галицько-Волинському князівстві, яке охоплює в
основному етнічні території сучасної України, північно-східного з центром у
Володимиро-Суздальському князівстві і північно-західного з центром у
Новгороді. Київське і Чернігівське князівства занепали. У зв'язку з переміщенням
європейської торгівлі з Візантії в Західну Європу на Русі торговельні пріоритети
перемістилися з Київського у Галицько-Волинське князівство, де перетиналися
шляхи із західної, північної і східної Європи. Це, в свою чергу, обумовило
інтенсивний культурний розвиток вказаного регіону. Литовське правління, що
постало на українських землях з другої половини ХIV ст., кардинально не
вплинуло на культурний процес. Принцип литовської політики «нічого не
змінювати і нічого не вводити» якнайкраще відповідав інтересам підвладного
йому населення. Крім того, певною мірою литовське правління сприяло
інтенсивним зв'язкам вказаних земель з Західною Європою і її впливу на місцеву
культуру.
Досягнення мистецтва
Становлення професіональної художньої культури України за своєю
складністю порівнянне з розвитком науки. Якщо в Західній Європі мистецтво XVI
ст. - це мистецтво пізнього Відродження, то в українській культурі деякі
ренесансні тенденції перепліталися з середньовічними.
Архітектура. В архітектурі національні традиції міцніше за все зберігалися і
яскраво виявлялися в дерев'яному зодчестві. У той же час з середини XVI ст.
виразними стали основні тенденції загальноєвропейського культурного процесу, у
XVII ст. в архітектурі з'являються елементи стилю бароко. Він передбачає велику
кількість прикрас зовні і всередині будівлі, складність архітектурної конструкції,
розробку складних просторових ансамблів, синтез різних видів мистецтва.
Декоративні ідеї та можливості бароко були близькими до національного
українського мистецтва, якому притаманна мальовничість композиції, гармонія
будівель з навколишньою природою. Поєднання власних традицій та
європейського впливу створило умови для розквіту своєрідного стилю, названого
українським, або «козацьким» бароко. Видатний український вчений початку
минулого сторіччя В.М.Щербаківський так зобразив його особливості:
«Характеризується українське бароко своєю меншою обтяженістю прикрасами…
Властива українському мистецтву простота і ясність взяла гору над химерністю, і
стиль бароко на Україні став простішим і спокійнішим, ніж на своїй батьківщині,
не втративши нічого в красі».
Провідним типом споруд стає так званий козацький собор - п'ятикупольний,
з чотирма однаковими фасадами. Це - Миколаївський собор в Ніжині,
Георгіївський - у Видубецькому монастирі. Повне злиття з природою досягнуто
при побудові Миколаївської церкви Святогірського монастиря на крейдяній кручі
(зараз - територія Донецької області). Шедевром українського бароко вважається
дзвіниця Далеких печер Києво-Печерської лаври. Керував будівництвом
талановитий український народний зодчий С.Ковнір, а проект, очевидно,
розробив І.Г.Григорович-Барський, який багато років займав посаду головного
архітектора київського магістрату. У внутрішній оздобі храмів, особливо у
виготовленні різьблених дерев'яних іконостасів, проявилося блискуче мистецтво
народних майстрів.
Крім нового будівництва, у XVII ст. на кошти козацької старшини були
перебудовані у новому бароковому стилі древні Софійський і Михайлівський
золотоверхі собори, церкви Києво-Печерської лаври. Фасади були затиньковані
(оштукатурені) та декоровані, іншої, більш складної форми набули куполи
соборів. Будівництво досягло особливого розмаху при гетьмані І.Мазепі. За
словами Ф.Прокоповича, Київ стараннями І.Мазепи перетворився в новий
Єрусалим.
У XVIII ст. у Києві видатні архітектурні споруди були створені за проектами
іноземних архітекторів. Йоган Шедель на запрошення Києво-Печерської лаври
керував будівництвом великої дзвіниці, яка стала на той час найвищою спорудою
в Російській імперії. Він же добудував верхні поверхи Софійської дзвіниці.
Творіння Й.Шеделя оцінюють як програмні для подальшого розвитку
архітектурного вигляду Києва.
У Києві працював молодий Бартоломео Растреллі. Всесвітньо знаменитою
стала його Андріївська церква, яка завершувала перспективу головної вулиці
Києва. Місце для будівництва було обране так вдало, що невелика за розмірами,
легка і витончена церква зайняла домінуюче положення. Цей ефект архітектор
посилив, спроектувавши високий підмурівок. Улюблені кольори Растреллі -
блакитний, білий і золотий роблять церкву чепурною і дивовижно гармонують з
київським небом. Ним же був створений Імператорський палац у Києві, пізніше
названий Маріїнським, який нині використовується для урочистих
президентських прийомів.
В архітектурі Західної України переважала загальноєвропейська стилістика,
національне начало було виражено відносно слабко (наприклад, собор Святого
Юра у Львові).
Вигляд українських міст змінювався у зв'язку з тим, що поряд з дерев'яними
спорудами все більше створюється кам'яних будівель. Особливу популярність
отримав будинок купця Корнякта у Львові, прикрашений багатоповерховими
відкритими галереями з арками та просторим внутрішнім двором. Однак при
забудові міст квартали і вулиці довго розташовувалися хаотично. Лише в кінці
XVIII ст. нові міста півдня України - Одеса, Миколаїв, Маріуполь будуються
відповідно до єдиного архітектурного плану, мають чіткі вулиці і квартали,
виділений центр.
Загалом найбільшу питому вагу в міському будівництві мали світські
будівлі - палаци вельмож, магістрати, школи, ринки. Популярними були фонтани і
парки, які розбивалися відповідно до традицій французького, або т.зв.