Михайло Старицький, режисурою - Марк Кропивницький. Обидва були також
драматургами. Їм вдалося об'єднати талановитих акторів: брати Тобілевичі
(псевдоніми: Івана - Карпенко-Карий, Миколи - Садовський, Панаса -
Саксаганський), М.Заньковецька, А.Затиркевич, інші. Пізніше трупа декілька
разів розділялася, але, що цікаво, всі чотири оформлені колективи продовжували
працювати яскраво, мали великий успіх в Україні, на півдні Росії (тому що трупи
Були пересувними).
Великий знавець української мови, М.Старицький писав комедії (не гасне
популярність «За двома зайцями»), драми («Не судилося», «Богдан
Хмельницький»). Вони змальовували реалістичні картини сільського, міського
побуту, передавали типові національні характери. Але ні Старицький, ні близький
йому Кропивницький не виходили за рамки так званої «етнографічної
драматургії». Творцем української соціальної драми став І.Карпенко-Карий (Іван
Тобілевич). У основі його п'єс (драми «Бурлака», «Безталанна», комедії «Сто
тисяч», «Хазяїн») лежать глибокі психологічні конфлікти, гострі соціальні
протиріччя.
40. 1960-80-і роки зовні виглядають найбільш стабільним часом радянської
історії, але і вони пронизані глибокими внутрішніми протиріччями. З приходом
до влади М.Хрущова політична обстановка в країні поступово змінюється, настає
«відлига». Свою назву цей час отримав за повістю І.Еренбурга, яка дуже точно
передала зміст епохи. Це - десталінізація суспільного життя, певна
демократизація, реабілітація засуджених, повернення багатьох імен, певна
свобода творчості, що породило безліч надій. Однак реформи до кінця доведені не
були, корінних змін політичного устрою не сталося, дуже швидко почався відкат
перетворень, що призвів до «застою». Проте для культури хронологічно короткий
період «відлиги» мав величезне значення і далекосяжні наслідки. Атмосфера
кінця 50-х років привела до формування цілого покоління так званих
«шестидесятників» - вчених, письменників, художників, які відзначалися
непримиренністю до ідеологічного диктату, повагою до особистості,
прихильністю до національних культурних цінностей, ідеалів свободи. По-
різному складалися їх стосунки з владою, але загалом творчість цього покоління
визначила шляхи всього подальшого розвитку української культури.
У кінці 1950-х років на державному рівні було усвідомлене і визнане
відставання Радянського Союзу від провідних західних країн, що вступили до
того часу в етап науково-технічної революції. В державній політиці стали
приділяти особливої уваги розвитку науки, створювалася безліч нових галузевих
науково-дослідних, проектно-конструкторських інститутів, збільшилася кількість
періодичних видань, у великих економічних центрах - Харкові, Львові, Донецьку
відкрилися відділення Академії наук УРСР. Розвивалася система освіти. З другою
половиною 50-х років пов’язується розгортання науково-технічної революції в
СРСР. У цей період радянська наука займала пріоритетну роль у атомній
енергетиці та ракетобудуванні, засвоєнні космосу, створенні лазерів, розвитку
біохімії і т.д. Відомо, з яким здивуванням сприйняли в усьому світі запуск нашою
країною у 1957 р. першого штучного супутника Землі. А політ Юрія Гагаріна у
квітні 1961 р. викликав справжній шок у США. Створена спеціально для
пояснення цього феномену президентська комісія дійшла висновку: СРСР
перевершив США, над усе завдячуючи високому рівню освіченості населення. За
класифікацією ЮНЕСКО цей показник визначається питомою вагою молоді у віці
від 17 до 24 років, яка отримує вищу освіту. У ті роки наша країна за цим
показником займала третє місце у світі. У 1959 р. обов'язковою стала 8-річна
освіта, в 1977 р. - середня.
У наступне 20-ти річчя (1961–1980 рр.) основна увага вищої школи України
була сконцентрована на тих ланцюгах вищої освіти, які забезпечували науково-
технічний прогрес, подальший розвиток культури й добробуту людей.
Розпочалася підготовка кадрів з багатьох нових спеціальностей, зокрема, з
механізації обліку й обчислювальних робіт, обслуговування приладів точної
механіки, електроакустики та звукової техніки, обслуговування електровакуумних
машин, оптичних приладів, проектування й експлуатації атомних і енергетичних
установок, електричних систем, напівпровідникових матеріалів, з теплофізики,
кібернетики, технологій полімерних матеріалів тощо.
Всесвітньовідомим став Інститут електрозварювання ім. Є.Б.Патона, який
перетворився на науково-виробниче об'єднання, куди входили науково-дослідний
інститут, конструкторське бюро, два дослідних заводи. Тут було запатентовано
понад 400 винаходів, розроблені методи зварювання і різання електронним
променем, лазерної обробки. При створенні англо-французького літака «Конкорд»
була використана патонівська технологія виплавки сталі особливо високої якості.
Київським Інститутом надтвердих матеріалів були розроблені карбоніт, кіборит.
Їх промислове виготовлення було налагоджене на Львівському заводі штучних
алмазів. Крім того, в Києві створена перша в історії людства «Енциклопедія
кібернетики» (видана 1973 р. українською мовою), в Харківському відділенні АН
України зразу ж за американськими вченими Чікагського центру (піонерами в цій
галузі) розщеплено атом. З початком космічної ери кращі машинобудівні
підприємства України стають частиною ракетно-космічного комплексу.
Величезний внесок у розвиток фундаментальних і прикладних наук внесли
математик М.Боголюбов, математик і кібернетик В.Глушков, конструктори
космічних апаратів С.Корольов (генеральний конструктор), М.Янгель та
В.Глушко, генетик І.Шмальгаузен, офтальмолог В.Філатов, кардіолог М.Амосов,
нейрохірург М.Бурденко та інші.
Однак збереження чисто адміністративного централізованого управління,
системи оцінки тільки по кількості виробленої продукції - так званому «валу»
приводили до повної економічної незацікавленості підприємств у технічних
новинках. Тому дуже часто виходило, що винаходи, зроблені в нашій країні, за
кордоном знаходили більш широке застосування. Один з характерних прикладів -
технологія безперервної розливки сталі в металургії. До середини 80-х років
частка такої технології в Україні складала близько 10%, в той час як Японія,
Франція, Німеччина перейшли на неї майже повністю. В освіті кількісний ріст не
супроводжувався такою ж якістю. Скорочувалася сфера застосування української
мови. Кращі наукові сили, величезні кошти, передові технології концентрувалися
у військово-промисловому комплексі. Обмеженим був доступ до зарубіжної
інформації. Науково-технічне відставання України, як і в цілому СРСР, з
середини 70-х років перетворилося на стадіальне, оскільки у розвиткові
найбільших капіталістичних країн, передусім США, почалася нова ера, для
визначення якої використовують різні терміни - постіндустріальна, інформаційна,
комп'ютерна.
На межі 70 – 80-х років загострюється низка проблем у сфері освіти й науки.
У керівництві освітою й наукою, як і іншими сферами суспільного життя,
збільшувався розрив між словом і ділом. Застійні явища все глибше поражали
науку й вищу освіту. Якщо розвинені капіталістичні країни у порівнянні з 50-
ми – початком 60-х років в декілька разів збільшили свої витрати на науку й
освіту, здійснили прорив до нових технологій за рахунок потужного розвитку
мікроелектроніки, інформатики, біотехнології, то Радянський Союз топтався на
місці, втрачаючи чисельні пріоритети в розвитку науки та освіти. Прогрес науки й
вищої освіти стримувався різними перепонами, які створювалися жорсткою
централізацією управління, відомчими інтересами, залишковим принципом
виділення коштів на освіту, науку й культуру.
Поступально, але суперечливо розвивалися всі сфери художньої творчості.
Найбільш повно характерні риси епохи відобразила література. З одного боку, в
художній прозі стали утверджуватися аналітичність, проблемність, відхід від
описовості, звернення до сфери тонких почуттів, співвідношення морального і
духовного. Насамперед це стосується творчості О.Гончара, П.Загребельного,
Ю.Збанацького, В.Козаченка. 60-70-і роки, за оцінкою авторів «Історії української
літератури ХХ століття», були періодом «плідним, хоч і суперечливим, періодом
поглиблення її гуманістичних основ, посилення аналітичного й синтезуючого
начал, утвердження нових форм, стилів, засобів». На повний голос заявили про
себе І.Драч, Л.Костенко, В.Симоненко, М.Вінграновський. Склалася школа
українського літературного перекладу, яка має високий міжнародний авторитет.
У той же час творчість продовжувала жорстко регламентуватися, зазнавати
цензури, новаторство часто діставало негативну оцінку у офіційній критиці.
Українські читачі, як і раніше, були відлучені від творчості письменників, які
емігрували з України і продовжували писати за кордоном. Особливе місце серед
письменників-емігрантів займає І.Багряний. До війни він зазнавав репресій, у
Німеччині в 1948 р. організував Українську революційно-демократичну партію,
яка боролася за національне звільнення України. Романи І.Багряного "Тигролови",
"Сад Гетсиманський", "Людина біжить над проваллям", його повісті, поеми,
публіцистика тільки в наші дні стали надбанням читача, були оцінені критиками
як серйозний внесок в українську культуру.
Саме в колах інтелігенції виникає опозиційний рух, названий
дисидентським, члени якого головним своїм завданням вважали відстоювання
прав людини: свободу слова, свободу совісті. У 1976 р. була створена Українська
Гельсінська група. На Донбасі пройшла молодість поета В.Стуса, чия доля набула
символічного значення. Він закінчив Сталінський педінститут, працював
учителем у Горлівці, перекладачем у газеті "Соціалістичний Донбас". Вже перші
проби пера показали, що з'явився неабиякий поет з загостреним сприйняттям
дійсності, з прекрасним знанням української мови. Активна громадянська позиція
привела В.Стуса у ряди "дисидентської" інтелігенції Києва. У 1972 р. він був
арештований "за антирадянську агітацію" і "наклепницькі мотиви в творчості",
відсидів 5 років і в 1980 р. отримав другий строк - 15 років. Правдиве
відображення життя колгоспників, протест проти політичних репресій - цього
вистачило, щоб знищити поета. Він трагічно загинув у таборі для політв'язнів на
Уралі в 1985 р., не доживши до радикальних змін:
Народе мiй! До тебе я повернусь I в смерті обернуся до життя!
У 1990 р. посмертно В.Стус був реабілітований, йому була присуджена
Державна премія ім. Т.Г.Шевченка.
Негативні тенденції характеризували розвиток українського живопису, де
насаджувався народницький академічний стиль XIX ст., догматичність,
переважала зображувальність над виразністю. Крім того, відповідно до гасла про
те, що мистецтво повинне бути зрозумілим "широким масам трудящих", на
творчий експеримент, пошук нових форм була фактично накладена заборона. У
той же час продовжували свою творчість такі видатні художники, як
О.Шовкуненко, Т.Яблонська, М.Дерегус, В.Касьян.
Традиційно значними є досягнення української музики. З'явилися нові
опери, балети, симфонії (Г.Майборода, К.Данькевич, Б.Лятошинський, інші).
Світове визнання отримала національна школа вокального мистецтва. Яскраві
імена української оперної сцени - А.Солов'яненко, Д.Гнатюк, Б.Руденко,
Є.Мірошниченко.
Особливого розвитку в ці роки досяг український кінематограф. Його
вершини - фільми С.Параджанова «Тіні забутих предків», Л.Осики «Захар
Беркут», Ю.Ільєнка «Білий птах з чорною ознакою», Л.Бикова «В бій ідуть одні
старики», І.Миколайчука «Вавілон ХХ». У той же час на екран не допускалися
неприйнятні для режиму фільми, майстрам нав'язувалася тематика.
Протягом останніх 50 років швидко зростали міста, вони набували нового
вигляду, йшло масове будівництво. Однак, за невеликими винятками, переважало
панування типової забудови, втрата багатьох народних традицій, відсутність
сучасних будівельних технологій, бідність дизайну характеризували стан
архітектури.
Таким чином, при значних досягненнях України до середини 1980-х років в
культурі, як і в інших сферах життя, стала очевидною глибока системна криза
34. Політика «українізації». Радянська влада в галузі ідеології, культури
проводила політику коренізації, яка в Україні отримала назву українізації.
Українізація передбачала підготовку, виховання і висунення кадрів корінної
національності, організацію шкіл всіх рівнів, установ культури, видавництво
газет, журналів і книг українською мовою. Проведення політики українізації
враховувало два аспекти: 1) українізація як така; 2) створення необхідних умов
для всебічного культурного і духовного розвитку національних меншин.
Українізація дала позитивні результати. Якщо у 1928 р. питома вага газет
українською мовою становила 56% загальних тиражів, то у 1930 р. - 89%. Вже у
1924-1925 рр. було виділено 13 національних районів, в тому числі німецькі,
болгарські, польські та єврейські. Одним з центрів українізації став Народний
комісаріат освіти, який очолювали Григорій Гринько, Олександр Шумський,
Микола Скрипник.
При всій гостроті суперечок, які ведуться зараз про оцінку радянського
етапу української історії, успіхи у сфері освіти визнаються найбільше. Ліквідація
неписьменності у 20-і роки, зростання загальної і професійної культури, прогрес
науки обумовлювалися, зокрема, досить стрункою державною системою освіти.
Освіта. Після Лютневої революції 1917 року створення ефективної системи
освіти в Україні стає одним з основних питань у діяльності Центральної Ради.
Зокрема, накреслюється:
- створення єдиної безкоштовної школи з наступним продовженням
навчання у середніх спеціальних і вищих навчальних закладах;
- демократизація й українізація системи освіти;
- відкриття гуманітарних вузів і педучилищ для підготовки кадрів педагогів,
організація Педагогічної академії, Української Академії наук, бібліотек.
Улітку 1917 р. у Києві був створений перший Український народний
університет, тому що в діючому університеті не було українських філологів (!?),
позначався опір українізації. Такі ж університети були відкриті у Миколаєві,
Харкові, Одесі. За клопотанням Центральної Ради, командувач Південно-Західним
фронтом генерал А.А.Брусилов демобілізував з діючої армії 13 тис. українських
педагогів.
Центральна Рада одразу ж проголосила головним завданням освітянської
політики відродження рідної мови і школи. Велику підтримку і допомогу
надавали їй українські громадські організації: товариство шкільної освіти,
учительські організації, товариство «Просвіта». Перші українські школи
відкрилися виключно на громадські й народні кошти. У червні 1917 р. було
створено Генеральний секретаріат (міністерство) народної освіти, який
узгоджував роботу громадських організацій.
Значну увагу Генеральний секретаріат народної освіти приділяв проблемам
вищої школи. Реорганізація вищих навчальних закладів могла здійснюватися
двома шляхами:
- українізація існуючих університетів та інститутів через відкриття
паралельних курсів українською мовою;
- заснування нових українських вищих закладів освіти.
5 жовтня 1917 р. відбулося урочисте відкриття першого Українського
народного університету в Києві.
7 листопада 1917 р. було відкрито Педагогічну академію в Києві.
22 листопада 1917 було відкрито Академію мистецтв – першу вищу
Художню школу в Україні.
21 квітня 1918 р. в Полтаві відбулося відкриття другого Українського
Національного університету.
Справу Центральної Ради щодо розвитку української освіти продовжив уряд
Української Держави гетьмана П.Скоропадського. За Центральної Ради у Києві
було три українські гімназії (приватні). У 1918 р. їх прийнято на державні кошти.
Протягом літа того ж року відкрито 54 українські гімназії не тільки в містах, але й
по деяких селах, а наприкінці гетьманської доби їх було в Україні близько 150. У
гімназіях з російською мовою навчання введено як обов’язкові предмети
українську мову, історію й географію України та історію української літератури.
Предметом особливої уваги М.Василенка, як міністра освіти, була вища школа.
6 жовтня 1918 р. відбулося урочисте відкриття Державного Українського
Університету в його власнім помешканні. Як зазначає український історик
Дмитро Дорошенко, це відкриття мало характер великого національного свята.
Треба зазначити, що з 300 студентів університету 99% складали українці.
22 жовтня 1918 року було відкрито другий Державний Український
Університет у Кам’янці-Подільському.
У цей же період засновано: Державний український архів, Національну
галерею мистецтв, Український історичний музей, Українську національну
бібліотеку, фонд якої в кінці 1918 р. складав понад 1 млн. книг. Вона могла
конкурувати з кращими бібліотеками Європи.
24 листопада 1918 р. було засновано Українську академію наук, яка мала
три відділи: історико-філологічний, фізико-математичний та соціально-
економічний. Першим президентом запропонували бути М.Грушевському, але він
відмовився. Тому першим Президентом академії став 55-річний В.І.Вернадський.
Академік В.І.Вернадський являв собою приклад інтелігента, який став поза
політикою й віддавав усі сили служінню науці. Перебуваючи в лавах кадетської
партії (він навіть був членом ЦК цієї партії), В.І.Вернадський проте не зайняв по
відношенню до Жовтневої революції ворожої позиції. Влітку 1918 року він
назавжди розірвав з кадетами і ніколи більше не займався політичною
діяльністю.
Створюючи Всеукраїнську Академію Наук (ВУАН), В.І.Вернадський і його
соратники Д.І.Багалій, А.Є.Кримський, В.І.Липський визначали для неї наступні
цілі:
- національне відродження України, піднесення її науки й культури;
- розвиток економіки та продуктивних сил;
- забезпечення українському народові гідного місця в культурному та
науковому житті всього людства;
- інтенсивний обмін науковими досягненнями між Російською й
Українською Академіями наук, піднесення культурної єдності українського й
російського народів, зміцнення союзу України й Росії в межах єдиної держави.
Після другого приходу Радянської влади в Україну на початку 1919 року й
утворення Української СРР було проголошено основні принципи радянської
системи освіти й виховання: загальність, доступність для всіх, безкоштовність і
обов’язковість шкільної освіти. Раднаркомом України було видано декрети про
школу, згідно з якими церква відокремлювалася від держави і школа від церкви,
скасовувалася плата за навчання в усіх без винятку навчальних закладах, всі
приватні школи було передано державі, запроваджено спільне навчання хлопців і
дівчат. Створювалася десятирічна двоступенева школа, на базі семи класів
будувалася професійно-технічна школа. Було встановлено два типи вищої школи:
технікуми, що готували спеціалістів вузького профілю, та інститути, які
випускали інженерів та інших спеціалістів різного фаху.
Показово, що в складний період 1917-1920 рр. більшість української
наукової інтелігенції займала нейтралітет, заявляла про свою аполітичність. На
Україні при будь-якій владі цього періоду продовжувалися заняття в школах та
вищих закладах освіти. Після закінчення громадянської війни українські землі
опинилися у складі різних держав: основна їх частина входила до складу
Української СРР (площа – 452 тис. км2, населення 25,5 млн. чол.), Західна Україна
відійшла до Польщі (5,6 млн. українців). Північна Буковина була захоплена
Румунією, Закарпаття – Чехословаччиною.
Після остаточного встановлення на Україні Радянської влади, за всіма
негативними наслідками класового підходу, ідеологізації і політизації у системі
освіти, злочинних репресивних заходів щодо інтелігенції, не можна не відзначити
успіхи нової влади в ліквідації неписьменності у країні, розвитку вищої школи,
науки і техніки. Зокрема, всупереч прогнозам західних спеціалістів, які вважали,
що на ліквідацію неписьменності у колишній Російській імперії буде потрібно
сотні, а то й тисячі (!) років, це завдання фактично було вирішене за 20 років.
Особливо плідними у справі розвитку української освіти, науки та культури
були 20-ті роки. Національно – культурне піднесення першого пореволюційного
десятиріччя деякі автори називають Українським ренесансом (відродженням). Це
відродження пов’язується з проведенням в Україні ленінської політики
«коренізаціі» («українізація»), яка була спрямована на підготовку й висування
кадрів корінної національності, врахування національних факторів при
формуванні державного апарату, організацію мережі закладів освіти, культури,
видання газет, журналів та книг мовами корінних національностей.
Це справді яскравий феномен в історії українського народу. Це відродження
охопило різні сфери життя, і передусім – освіту, науку, літературу, мистецтво.
Уже до кінця 20-х років політика українізації принесла свої результати.
Зокрема, до 1927 року 78% шкіл, 40% технікумів, 33% вузів працювали з
українською мовою викладання; тираж українських газет підвищився у 5 разів і за
кількістю назв склав на початку 30-х років 89% від загальної кількості газет.
Українізація вийшла за межі республіки. Так, на Кубані, де на той час мешкало 3
млн. українців, діяло 240 українських шкіл, педінститут, видавалися українські
Книжки.
Рідною мовою могли навчатися й національні меншини, які проживали на
території України, що сприяло розвиткові різних культур. Політика українізації
дуже швидко дала блискучі наслідки у поширенні освіти всіх рангів. За десять
пореволюційних років в Україні навчалося грамоті 2 мільйони дорослих.
У 20-ті роки в Україні відбулися зміни і в системі вищої освіти. При вступі
до вищих навчальних закладів враховувалося соціальне походження. Для
покращення складу студентів за соціальним станом при вузах створювалися
робітничі факультети. Перші робітфаки відкрилися у 1921 р. при Київському
політехнічному та Харківському технологічному інститутах. Робітфаківці
забезпечувалися гуртожитками, їм виплачувалися державні стипендії.
Навчання було платним, але діти бідних робітників і селян звільнялися від
оплати. У 1925 р. діяло близько 145 технікумів, 36 інститутів і 30 робітфаків.
Складна ситуація в освітній сфері в міжвоєнний період була на
західноукраїнських землях. На території Польщі українці зазнавали дискримінації
і у сфері мови та освіти. У 1923 р. міністерство освіти Польщі заборонило
вживати слова «українці» і «український» (як це мало місце в Російській імперії
до 1905 р.), замість них запроваджувалися терміни «русин» і «руський». У 1924 р.
вживання української мови було заборонене в усіх державних установах та
органах самоврядування. Більшість українських шкіл було перетворено в
двомовні (з перевагою польської мови).
Полонізувалися й вищі навчальні заклади. Українці змушені були заснувати
у Львові таємний Український університет (1921–1925 рр.). Він налічував 3
факультети, 15 кафедр, 54 професори, 1500 студентів. Викладання велося
конспіративно в приміщеннях різних українських установ, а часом і в
помешканнях професорів. Ряд закордонних університетів визнали український
університет у Львові рівноправним із західноєвропейськими і зарахували
студентам навчання в ньому. Водночас існувала таємна українська політехніка.
Проте внаслідок поліцейських переслідувань таємні університет і політехніка
вимушені були припинити свою діяльність.
Наука. Результатом і разом з тим базою для подальшого розвитку культури
в повній мірі стала українська наука, як фундаментальна, так і прикладна. У
розвиткові української науки найактивнішу участь взяли видатний
природознавець зі світовим ім'ям В.Вернадський, мікробіолог і епідеміолог
Д.Заболотний, математик М.Крилов, економіст М.Туган-Барановський, гігієніст
та епідеміолог О.Корчак-Чепурківський, літературознавець С.Єфремов,
О.Богомолець, який працював в галузі експериментальної патології, Є.Патон,
який запропонував принципово нові методи електрозварювання. Ці та ряд інших
вчених широко відомі за межами України.
Серед гуманітарних підрозділів Академії наук особливу активність виявила
історична секція, роботу якої очолив М.Грушевський, який в 1924 р. повернувся з
еміграції. Він реорганізував роботу секції, створив науково-дослідну кафедру
історії України, очолив Археографічну комісію, редагував журнал "Україна",
"Наукові збірники" історичної секції.
Медична наука в Україні розвивалася організаційно, якісно і кількісно. У
1921 р. в Академії наук була організована кафедра народного здоров'я і соціальної
медицини з кабінетом профілактичної медицини. У 1929 р. був заснований
інститут мікробіології та епідеміології, в 1930 р. у Києві став працювати великий
науковий центр з вивчення проблем патологічної фізіології. Великою
популярністю, заслуженим світовим авторитетом користувалися терапевтичні
школи М.Стражеско (кардіологія, ревматизм, сепсис, клінічна гематологія),
Ф.Яновського (туберкульоз, захворювання нирок), офтальмологічна школа
В.Філатова.
Література. Після революції особливим драматизмом і складністю в
Україні, як і у всьому СРСР, відзначався літературний процес. З'явився такий
напрям, як пролеткультівство. Це була лівацька течія, теоретики якої
заперечували значення класичної спадщини, пропагували створення
"лабораторним шляхом" "чисто пролетарської культури", яка відповідала б
"пролетарській психіці". В Україні теоретиками й активними пропагандистами
пролеткультівських теорій були В.Блакитний, Г.Михайличенко, М.Семенко,
М.Хвильовий. Ці теорії були досить суперечливі. Так, деякі лідери українських
пролеткультівців (М.Хвильовий, В.Сосюра, М.Іогансен), з одного боку,
проголошували ідеї, які можна назвати космополітичними, а з іншого,
підкреслювали особливе значення використання й розвитку української мови,
виступали проти насильної русифікації.
Український футуризм, який виник ще до революції, у перші
післяреволюційні роки активізував свою діяльність. Оформилися організації
футуристів. У 1922 р. у Києві вони створили "Аспанфут" ("Асоціація
панфутуристів"), у Харкові діяв "Ком-Космос", в Одесі - "Юголіф". Футуристи
войовничо нападали на прихильників традиційних форм в літературі і мистецтві,
пропагували урбанізацію культури й експериментаторство, європеїзацію та
модернізацію змісту і форми українського мистецтва. У рядах футуристів було
відносно багато колишніх символістів (О.Слісаренко, В.Ярошенко,
М.Терещенко).
Ще в роки революції на чолі з М.Зеровим виникла група поетів і
літературознавців, які орієнтувалися на створення високого гармонійного
мистецтва на основі освоєння класичних зразків світової літератури
(М.Рильський, П.Філіпович, М.Драй-Хмара). Пізніше опоненти цієї групи назвали
їх "неокласиками".
У першій половині 20-х років з'являється "теорія боротьби двох культур"
(української і російської), яку активно відстоював один з лідерів комуністичної
партії України Д.Лебідь. Прихильники цієї теорії розглядали українську культуру
як відсталу, селянську, заперечували необхідність її розвитку. Ця теорія на
практиці могла поглибити розрив між робітниками і багатомільйонною
селянською масою, вона зміцнювала платформу двох національних таборів -
російського й українського, озброюючи кожний з них ідеєю боротьби до повної
перемоги "своєї" культури. Ця теорія була засуджена на офіційному рівні.
Різноманітність пошуків шляхів ідейної художньої виразності вилилася у
виникненні цілого ряду літературно-художніх об'єднань. Насамперед це Спілка
селянських письменників "Плуг" (А.Головко, О.Копиленко, П.Панч, П.Усенко). У
своїй платформі ця Спілка ставила завдання спрямовувати творчість на
організацію психіки і свідомості селянської маси, сільської інтеліґенції в дусі
пролетарської революції.
Учасники Спілки пролетарських письменників "Гарт", серед яких були
В.Сосюра, І.Кулик, М.Хвильовий, П.Тичина, Ю.Смолич, підкреслювали свою
підтримку комуністичної партійності, а, з іншого боку, головний теоретик "Гарту"
- В.Блакитний - говорив про створення "комуністичної культури, культури
загальнолюдської, інтернаціональної і безкласової". Лідери "Гарту", виходячи з
того, що культура - явище цілісне, вважали, що їх організація повинна
об'єднувати діячів музики, театру, живопису. "Гарт" розпався в 1925 р., коли
помер його головний організатор В.Блакитний.
У 1927 р. був створений ВУСПП (Всеукраїнська спілка пролетарських
письменників). Помітну роль у розвитку художньої культури відіграла Спілка
письменників "Західна Україна" (М.Ірчан, Ф.Малицький, А.Турчинська).
Гострій критиці в офіційній пресі, літературознавстві була піддана
ВАПЛІТЕ (Вільна Академія Пролетарської Літератури, 1925-28 рр.), яка була
створена з ініціативи М.Хвильового як альтернатива масовим і підлеглим владі
офіційним організаціям. Вона виступала проти примітивізації літературної
творчості і культури загалом, наполягала на європейській орієнтації, що
виразилося у лозунгу: «Геть від Москви».
Пізніше – в 1930-31 рр. - в Харкові з ініціативи М.Хвильового та ін.
«ваплітян», харківських письменників з організації «Молодняк» було створене і
діяло літературне об'єднання «Пролітфронт». Мета його полягала в намаганні
об'єднати всі кращі літературні сили, створити можливості для вільного,
нерегламентованого компартією розвитку української літератури. «Пролітфронт»
ідейно протистояв офіційній Всеукраїнській Спілці Пролетарських Письменників,
мав свій друкований орган – щомісячний літературно-критичний журнал
«Пролітфронт», де друкувалися М.Хвильовий, П.Тичина, Ю.Яновський, Остап
Вишня, П.Панч та ін. Внаслідок політичного та адміністративного тиску
«Пролітфронт» було ліквідовано.
У цей час продовжувалася боротьба за збереження і розвиток української
мови, яка як і раніше зазнавала нападок. Російський письменник Ф.Гладков
заявив, що ця мова (язык) "... покрылся уже прахом". М.Горький виступав проти
перекладу роману "Мать" на українську.
Небувалу популярність у 20-і роки набуває театральне мистецтво.
Справжньою творчою лабораторією став театр Леся Курбаса «Березіль». Режисер виводив український театр на шлях європейських пошуків нових засобів
виразності. Не випадково макети театрального об'єднання «Березіль» отримали золоту медаль на Всесвітній театральній виставці у Парижі в 1925 р. Тут були вперше поставлені п'єси видатного драматурга М.Куліша «Народний малахій",
«Мина Мазайло".
Всесвітня слава прийшла до одного з фундаторів українського кіномистецтва О.Довженка разом з фільмами «Звенигора", «Арсенал", «Земля".
Стилістика, створена Довженком, поклала початок напряму, який визначають як «український поетичний кінематограф".
Мистецтво. Розвиток живопису в Україні у післяреволюційні роки проходив у боротьбі художніх течій і напрямів. Поряд з тими, хто стояв на позиціях традиційного реалізму, творили прихильники футуризму, формалізму
(наприклад, розписи В.Єрмілова Харківського партійного клубу). Крім масових
агітаційних форм образотворчого мистецтва, помітного прогресу досягла
станкова графіка та живопис. У галузі станкової графіки працювали М.Жук,
І.Падалка, В.Заузе. У живописі найбільш відомими були полотна К.Костанді,
Ф.Кричевського, О.Мурашко, М.Самокиша. Г.Нарбут оформив перші українські
радянські книги і журнали "Мистецтво", "Зорі", "Сонце труда". У Західній Україні
в перші післяреволюційні роки працювали такі художники, як І.Трут,
О.Монастирський, І.Курплас.
Визначилися групи, які розвивали традиції українських і російських
передвижників. Художники, які увійшли до "Асоціації революційного мистецтва
України", розвиваючи національні традиції, використовували форми
візантійського і староукраїнського живопису. На західноєвропейські зразки
орієнтувалися художники, які входили до "Об'єднання сучасних художників
України". На Всеукраїнських художніх виставках експонувалися кращі твори
О.Шовкуненка (цикл "Одеський суднобудівний завод"), Ф.Кричевського ("Мати",
"Довбуш"), В.Коровчинського ("Селяни"). Київський художній інститут став
справжнім центром авангардного образотворчого мистецтва. Сюди в цей час
повертається Казимир Малевич - основоположник такого модерністського
напряму в живописі, як супрематизм, в якому зображення складалося зі
сполучень найпростіших геометричних фігур. У 20-х роках, крім Української
Академії мистецтва, в Харкові і Одесі була організована ціла мережа державних художніх музеїв.
У розвиткові скульптури головний акцент робився на її пропагандистських,
ідеологічних можливостях. Практично в кожному місті, селищі міського типу
були поставлені пам'ятники В.Леніну. У конкурсах на проект пам'ятника
Т.Шевченку взяли участь скульптори різних регіонів СРСР. Переміг М.Манізер, пам'ятник якого у 1935 р. встановлений в Харкові, він - автор пам'ятників Т.Шевченку у Києві і Каневі.
Активним було музичне життя України. Були створені Республіканська
капела під керівництвом О.Кошиця, капела "Думка", які багато зробили для
пропаганди української музики. Почалася діяльність музично-театрального
інституту в Києві, перша оперна трупа з'явилася в Києві і Харкові. У цей період
проходив процес жанрового збагачення української музики. Це значною мірою пов'язане з творчими пошуками Л.Ревуцького, В.Косенка, Б.Лятошинського,
О.Чишка. Високого рівня досягла українська виконавча культура. Серед виконавців широко відомими були співаки М.Литвиненко-Вольгемут,
І.Паторжинський, О.Петрусенко, З.Гайдай, Б.Гмиря. Розвитку української музики,
як і культури загалом, заважала політика влади з її пропагандистським
ставленням до мистецтва, бюрократичною регламентацією, утилітаризмом і
недовір'ям до "буржуазної естетики". Виникла велика кількість музичних
об'єднань, які часто вороже ставилися один до одного без достатніх на те причин і
діяли на кон'юнктурній основі.
Архітектура пройшла досить складний шлях розвитку. Головні якості архітектури - це користь, міцність, краса (функціональне, конструктивне,
естетичне). У цей період робилися спроби абсолютизувати одне з них, що знижувало рівень архітектурних творів взагалі. В українській архітектурі
помітний слід залишили такі напрями, як раціоналізм - це прагнення знайти раціональні начала в образному аспекті архітектури, максимально освоїти
досягнення сучасної науки і техніки; конструктивізм - спроба створити життєвий
простір за допомогою нової техніки, її логічних доцільних конструкцій, а також естетичних якостей таких матеріалів, як метал, дерево, скло. У практиці
конструктивізму були частково реалізовані гасла виробничого мистецтва.
Прикладом раціоналізму є будівля головпоштамту у Харкові, яка знаходиться на
площі Незалежності, а також комплекс адміністративних будівель ("Держпром"), який фахівці відносять як до раціоналізму, так і до конструктивізму, оскільки ці течії досить близькі. Українське бароко було значною мірою витіснене, хоча
окремі будівлі в цьому стилі ще будувалися (Сільськогосподарська Академія у
Києві).
48. Календарні свята та обряди українців
Найважливіші складові духовного життя народу - свята та обряди. Вони відображають не тільки етнічну своєрідність, але й естетику, моральні цінності, ментальність, історію. До числа інститутів, породжених релігійними уявленнями
й аграрним укладом побуту, належали календарні свята та обряди. Це - найдавніша обрядовість, корінням своїм вона сягає первісних, язичницьких
вірувань. Значно пізніше церква сприйняла систему землеробських свят, яка вже
склалася, і надала їй християнського забарвлення. Свята і обряди календарного циклу регламентували всі сфери життя українського селянина - виробничу, суспільну, сімейну, а головна їх мета - відвернути стихійне лихо, вплинути на
врожайність.
У аграрному календарі українців не було різкого розмежування між
сезонами. Обрядовість зимового циклу поступово переходила у весняну, весняна -
у літню і т.п. Кожний цикл ніс своє сезонне смислове навантаження (підготовка
ґрунту, сівба, посадка - весною; збір і збереження врожаю восени). Календарний
цикл насичений безліччю ритуалів і прикмет, які також зв'язують пори року.
Зимові свята починалися 21 листопада з Введення, «коли вводилося лiто у
зиму». Цей день віщував, яким буде наступний рік: урожайним чи ні, посушливим
чи дощовим.
Серед зимових свят українців особливо виділяється період святок з
кульмінаційними точками - Різдвом, Новим роком і Хрещенням.
Різдво - зимове свято, яке сягає корінням в далеке язичницьке минуле. Це
свято сонцевороту, найкоротший день у році, коли Сонце ніби вмирає і людина
магічними діями мала йому допомогти. Після прийняття християнства свято
злилося з народженням Ісуса Христа, але в народній пам'яті збереглося його
глибинне значення.
Різдвяні свята починалися Святим вечором (6 січня за новим стилем). У
будинку повинна була панувати чистота, атмосфера достатку і щастя. У красний
кут (на покуті), дотримуючись цілого ряду правил, поміщали прикрашений сніп
(«Дідух» або «Рай-Дідух») і «кубельце» - гніздо з пахучого сіна, в яке ставили
горщик з обрядовою кутею. Вся родина чекала появи на небі першої зірки, яка
символізувала народження Христа, щоб сісти за стіл (вважалося, що той, хто
першим побачить зірку, буде найщасливішим протягом року). Стіл був багатий,
не менше дванадцяти страв (як правило, кутя, горох, борщ з грибами та рибою,
голубці, риба холодна, риба смажена, вареники, млинці, каша, пиріжки, узвар),
але пісний, тому що продовжувався пилипівський піст. Святкова трапеза повинна
була об'єднувати всіх членів сім'ї, в тому числі й померлих, на помин яких
ставили свічку. Діти носили «вечерю» своїм близьким - хрещеним, бабусям і
дідусям. Потім, відстоявши службу у церкві, розговлялися - приступали до багатої
м'ясної їжі. У народному сприйнятті святкові дні були своєрідним «проломом
часу», «кінцем світу», за яким наступало оновлення. У цей час наставав розгул
нечистої сили, саме у свята можна було дізнатися про майбутнє за допомогою
ворожби. Дівчата виходили на вулицю і питали ім'я першого зустрічного,
намагаючись вгадати ім'я нареченого. Підслухували розмови під сусідськими вікнами, щоб зі сказаних слів дізнатися, чи вийдуть заміж наступного року.
Опівночі ворожили на розплавленому воску або свинці - лили їх у воду і по
застиглих фігурках судили про майбутнє. Про це могла оповісти і тінь на стіні від
купки згорілого паперу. Досить небезпечним вважалося ворожіння опівночі з двома дзеркалами і свічкою між ними. Вдивляючись у нескінченні відображення дзеркал, можна було побачити судженого, а можна і накликати біду. Намагалися
дізнатися про характер жениха з поведінки півня, перед яким ставили посуд з водою, зерном і люстерко. Якщо півень підійде до зерна - бути жениху добрим господарем, якщо до люстерка - хвальком, до води - п'яницею.
7 січня починалися колядки. Цілі ватаги молоді зі спеціально виготовленою
різдвяною зіркою (з різьбленого розфарбованого дерева або решета,
прикрашеного кольоровою фольгою і папером) ходили по селу. Часто це було
справжнє дійство - з рядженими, співцями, музикантами, танцюристами (вертеп).
Колядники ходили хатами, виконуючи спеціальні пісні. У поетичних текстах
оспівувалися господарі та їх діти, їм бажали щастя і здоров'я, достатку у
господарстві, доброго врожаю. Фактично ці тексти мали значення заклять -
вважалося, що висловлені у свята побажання обов'язково збудуться. Господарі
зобов'язані були щедро обдарувати колядників харчами.
Зібрані запаси несли 8 січня на великі вечорниці - молодіжне гуляння з
танцями і веселим застіллям, де юнаки і дівчата часто знаходили собі наречених.
Новорічні свята (13-14 січня) українці відмічали як свята Маланки і Василя.
Вони не співпадали з церковними, тому в їх обрядовості збереглися власне
народні мотиви. У ці дні також практикувалися обходи дворів зі щедрівками - календарними величальними піснями з елементами театрального дійства.
Традиційним персонажем такої гри була маска Кози - своєрідного символу родючості і добробуту. Дуже виразне аграрно-магічне значення мав обряд «посипання», коли хлопчики 7-14 років, обходячи будинки, символічно сіяли
зерно. При цьому вимовляли традиційний текст «Сiю, вiю, посiваю, з Новим
роком вас вiтаю». Цей обряд був явно дохристиянським, адже наші предки
відмічали новий рік весною, перед початком посівних робіт.
Завершувався різдвяно-новорічний цикл святом 19 січня Хрещення
(Богоявлення, Водохреща, Йордан). Основні дії проходили на крижаних
водоймах, де заздалегідь вирубували хрест з льоду (часто його поливали
буряковим квасом, від чого він набував червоного кольору). В ополонку, яка
утворилася, священик опускав хрест, після чого вода вважалася священною.
Віруючі набирали воду і потім довго її зберігали, приписуючи такій воді
чудодійні властивості. Це було перевіреним засобом для лікування найрізноманітніших захворювань. Вважалося також, що той, хто скупається у водохресній ополонці, весь рік не буде хворіти.
На честь весняного пробудження природи слов'яни святкували Масляну. На відміну від інших календарних свят, Масляна практично не зазнала християнського впливу і залишилася просто веселим народним святом з деякими язичницькими ритуалами: катання з гірок, спалювання солом'яного опудала,
приготування млинців і вареників тощо.
Серед весняних свят найзначнішим і улюбленим була Паска (Великдень).
Обряди і ритуали великодного циклу несли релігійне християнське і календарне
язичницьке навантаження (воскресіння Ісуса Христа і пробудження природи).
Великодню передувала Вербна неділя - період активної підготовки до свята.
У церкві святили гілки верби, якими шмагали всіх членів сім'ї, а потім і домашніх
тварин, примовляючи: „Верба б’є, не я б’ю, віднині за тиждень Великдень».
Це мало забезпечити здоров'я і благополуччя. Саме на Вербній неділі
готували писанки - яйця, прикрашені багатоколірним орнаментом (на відміну від
крашанок, забарвлених в один колір). Взагалі червоний колір яйця, за
християнськими переказами, - символ крові, пролитої Христом за гріхи людські.
Але сам звичай використовувати фарбовані яйця в різних обрядах, сприймаючи їх
як символ воскресіння, сягає далекого минулого.
Процес розписування яєць був суворо регламентований. Жінка-писанкарка
повинна була сидіти на виверненому навиворіт кожусі, для обтирання яєць
користувалися шматками від зношених сорочок. Вся робота виконувалася у тиші,
з молитвами і в доброму настрої. Сама технологія створення писанки полягала у
послідовному зануренні яйця в різні барвники (від темного до світлого) і в нанесенні орнаменту розтопленим воском за допомогою металевої трубочки.
Потрібний для орнаменту колір зберігався під шаром воску. Сюжети і види орнаменту були дуже різноманітні, дуже відрізняючись за регіонами України.
Антропоморфні, зооморфні і рослинні зображення нерідко були справжніми витворами мистецтва.
Протягом Вербної неділі випікали обрядові хліби - паски. Під час їх
виготовлення також здійснювали численні дії, підкоряючись древнім обрядам.
Палити піч треба було з полін, які відкладалися кожний четвер протягом
Великого посту, підпалювати їх шматочками освяченої верби. Саджаючи паски в піч, господиня вимовляла молитви-заклинання.
Багато повір'їв було пов'язано з Страсним (або Чистим) четвергом.
Палаючою страсною свічкою, принесеною з церкви, робили хрести на стелі - від
нечистої сили. Дбайливо зберігали четвергову сіль, спеціально обпалену в печі, - від різних захворювань людей і домашніх тварин. Обов'язковим був звичай
купати дітей і хворих, виливаючи потім воду на перехрестя доріг, «щоб там усе лихо зосталося». Це, без сумніву, відгомони древніх очищувальних обрядів.
Відстоявши у церкві всеношну службу і освятивши заздалегідь зібрані
продукти, люди сідали за святковий стіл. Великодню передував найсуворіший
піст (пам'ять про страждання Христа), тому пасхальній трапезі надавалося
особливого значення. Чим багатшим буде стіл, тим ряснішим - урожай. Важливе
місце на столі займали, як правило, паски і писанки.
У різних регіонах України існували звичаї, пов'язані з фарбованими яйцями.
Після відвідування церкви, перед розговінням всі вмивалися з миски, в якій були
крашанки і дрібні монети. Це забезпечувало здоров'я і красу. Дівчата зберігали
яйце, з яким вмивалися, «щоб бути завжди гарною». Писанки вміщували у
Красному кутку і зберігали до наступного Великодня. Як оберіг для худоби
писанку підвішували в хліві, клали в гніздо квочки або біля вулика з бджолами,
підсипали товчену фарбовану шкаралупу у корм птиці. Поширені були також ігри
з яйцями, наприклад, катання їх з гірки або спеціального лотка, а також з
рушників, спущених зі стіжка. Діти захоплювалися цоканням - биттям яєць. Той,
хто розбив крашанку суперника, забирав її собі як виграш.
Великодні свята включали народне гуляння: хороводи (ходіння по колу як
символ руху Сонця по небу), катання на гойдалках і дошках (підняття вгору -
магічне дійство, що забезпечує ріст всієї зелені), обливання водою (очищувальний
обряд). Улюбленою розвагою були передзвони, оскільки на Великдень
дозволялося дзвонити всім. Існувало, наприклад, повір'я, що перший удар у дзвін
недільним ранком забезпечить тому, хто дзвонить, добрий урожай гречки.
Великодні свята завершувалися поминальними днями - Радуницею
(«поминками», «гробками»). Як правило, першої післяпасхальної неділі люди
йшли на цвинтар «христосуватися з померлими» - обідали на могилах,
пов'язували хрести рушниками. Іноді на пасхальний стіл ставили «могилку» -
миску з пророщеним вівсом, в яку клали стільки крашанок, скільки родичів в сім'ї померло. Існував звичай пускати по річці шкаралупу, яка повинна була повідомити предкам про настання Великодня.
Завершення весняного і початок літнього періоду у східних слов'ян пов'язаний з трійце-русальною обрядовістю, в основі якої лежить культ рослинності, магія заклинання майбутнього врожаю. На «Зеленi свята» (так в народі називалося християнське свято Трійці) хатину і двір прикрашали зеленими
гілками верби, липи, клену. Підлогу застеляли гілочками м'яти, любистку, чебрецю. До цього свята належить цікавий обряд «завивання берези» або
«водiння куща». Дівчинку або молоду дівчину прикрашали квітами,зеленню і водили по селу. Цим обрядом і спеціальними піснями хотіли вимолити у природи багатий урожай.
Особливо виділяється давньослов'янське свято літнього сонцестояння -
Купала або Івана Купала (7 липня). Це свято не сприйняло християнські риси і залишилося в архаїчній язичницькій формі. Більш того, церква намагалася боротися з традицією проведення Купала, оголошуючи його гріховним,
диявольським і т.д. Але, незважаючи на всі заборони, Івана Купала залишився одним з найбільш поширених і улюблених народних свят. Він об'єднував у собі
елементи солярного культу (культу Сонця), аграрної магії, очисних і еротичних обрядів. На Купала запалювали колесо і пускали його з гори, неодружені юнаки і
незаміжні дівчата стрибали через багаття, водили хороводи, плели вінки і пускали
їх за течією річки. Ця гра мала велике значення. Вважалося за честь «очиститися
вогнем» - тричі перескочити через багаття. Якщо юнак стрибнув вище за всіх, це провіщало його сім'ї добрий урожай, а якщо ступив ногою у вогонь, зачепив дрова
- накличе біду. Якщо юнак з дівчиною вдало разом перестрибнуть багаття -
обов'язково одружаться і проживуть вік в любові і злагоді. Уважно стежили за
поведінкою вінків на воді. Дівчата плели, як правило, два вінки - для себе і
нареченого. На віночках ставили запалені свічки і пускали за течією. Згасла свічка провіщала біду. Якщо вінки пливли поруч - в цьому році молоді одружаться, якщо нарізно - не судилося бути разом.
У ці дні дозволялася певна свобода поведінки, але торкалася вона
неодружених. Заміжні жінки збирали цілющі трави, які, за повір'ям, мали чарівні
властивості. Одружені чоловіки збиралися групами і ходили шукати квітку
папороті, яка ніби допомагає знаходити скарби і може притягати гроші. Вірили, що в ніч на Івана Купала з'являються представники «нечистої сили»: біси, лісовики, відьми, вовкулаки, упирі. Існувала безліч оберегів від них.
Практикувався і звичай спалення або утоплення в річці солом'яного опудала та обрядженого деревця (Купали, Мари, Уляни), що символізувало відьму. Таким чином магічно знищувалася вся нечиста сила.
Апогеєм аграрно-господарського року українського селянина було свято завершення збору врожаю - «обжинки», багате піснями та архаїчними ритуалами.
Наприклад, відгомін древніх жертвоприношень - виготовлення «спасової бороди», яку зав'язували з останніх пучків незжатого колосся і залишали на полі;
плетіння обжинкового вінка (його заквітчували стрічками і зберігали до весни, зерном з цього вінка починали сівбу). Свята Катерини (24 листопада) і Андрія (30
листопада) мали молодіжний характер. Дівчата та юнаки ворожили в ці дні, влаштовували веселе гуляння з танцями, іграми, розігруванням, гумором.